24-26 червня 2021 року на базі Національного університету «Києво-Могилянська академія» відбулась міжнародна конференція «Радянське «я» і радянське «ми»: між ідеологією і реальністю». Попередником конференції був однойменний семінар, проведений кафедрою історії НаУКМА ще у 2019 році. У 2020 році була запланована масштабна міжнародна конференція з урахуванням досвіду проведеного наукового заходу, втім плани, нажаль, підкорегувала пандемія. Тож після 1,5 роки тривалої підготовки 58 представників та представниць радянознавчих студій з України, Польщі, Росії, Молдови, Білорусі, Швеції, США, Канади, Литви з 47 освітніх та наукових установ, громадських організацій зустрілись для обговорення свого наукового доробку в сфері радянського. Захід відбувся за підтримки Канадського інституту українських студій, історичного порталу Historians.ua та технічної підтримки Центру електронної освіти НаУКМА. Основною тематикою конференції стали проблеми конструювання індивідуальних та колективних ідентичностей в радянському суспільстві, різниці між задекларованим та реальними повсякденними практиками, переосмислення радянського на сучасному етапі.
Онлайн-формат конференції вносив свої особливості, які варіювались від негативних (проблем зі зв'язком) до позитивних (можливість, наприклад, використовувати чат для питань доповідачу, обміну інформацією та, навіть, текстовими файлами та зображеннями, дотичними до тем виступів). Таким чином, традиційний формат конференції, в межах якої зазвичай відбувається презентація наукових доробків та їх обговорення, перетворився на багаторівневий гіпертекст.
Пленарне засідання
Пленарне засідання модерувала Оксана Клименко, представниця НаУКМА. На пленарному засіданні Ольга Коляструк, представниця Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, зробила екскурс в методологічні засади сучасних досліджень індивідуальних та колективних ідентичностей в радянському суспільстві, контексти їхнього перетину. Доповідачка закцентувала увагу на міждисциплінарному підході під час аналізу габітусу радянської людини та, окрім іншого, познайомила учасників конференції з концептом агрегатного повсякдення, яке формувалось й підтримувалось згори, а не складалось еволюційним шляхом.
Якуб Садовський з Ягеллонського університету (Польща) зосередився на стратегіях конструювання тоталітарної ідентичності в культурах сталінської моделі. Доповідач охарактеризував два основні явища досліджуваного періоду: тоталітарну мову та тоталітарну культуру: їхнє прагнення до монополістичності, міфологічності, злиття з дискурсом влади, тощо.
Ігор Кулик з Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті познайомив учасників конференції з проєктами реконструкції Архіву національної пам’яті, пов’язані з новими просторами та можливостями для дослідників радянського.
Ольга Іващенко, яка представляла Інститут соціології НАН України, торкнулась гострої теми трансформаційного періоду, коли планова економіка почала поступатись так званому «соціалістичному ринку», що неминуче позначилось на змінах в свідомості homo sovieticus. Доповідачка познайомила слухачів з концептуальними схемами дослідження цієї тематики та наслідками транзиту від державного соціалізму до ринкової економіки.
Секція 1. Суспільство і культура 1920-х – 1930-х рр.
Перша секція була присвячена періоду, який вже давно знаходиться у фокусі досліджень радянознавчих студій - 1920-1930-м рокам. Деконструкція радянського історичного наративу розпочалась з переосмислення саме цього періоду, й протягом останніх десятиліть вже сформований значний дослідницький доробок, який обертався навколо таких тем, як колективізація та Голодомор, наслідки культурної революції, українське відродження, Великий терор та формування тоталітарного режиму. Саме тому важливим є подальша рефлексія не тільки стосовно самого періоду 1920-х - 1930-х років, а й ревізія набутого інструментаря, підходів та об'єктів дослідження. Модератором і дискутантом секції виступив Роман Любавський, дослідник повсякдення радянських робітників з Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.
Віталій Огієнко з Українського інституту національної пам'яті представив дослідження «Робила – та й заробила»: травма Голодомору та упокорення роботою як чинник становлення стаханівського руху в Україні". Автор спробував на прикладі історії життя та рекордів Марії Демченко та Марини Гнатенко висвітлити «психологічний» вимір зародження стаханівського руху в Україні. На думку автора, саме цей рух міцно асоціювався з радянськістю, а дослідження його розвитку допоможе наблизитись до розуміння сталості радянської ідентичності. В. Огієнко шукає пояснення рекордів своїх героїнь й знаходить їх у попередньому досвіді виживання під час Голодомору, коли стратегія "покори та роботи" виявилась єдино можливою альтернативою іммобілізації та мобілізації під час голоду, шансом підтримувати соціальну взаємодію. Героїні цього кейсу трансформували в подальшому ці поведінкові кліше до колективного надбання.
Олег Бажан, який представляв Інститут історії НАН України та НаУКМА, присвятив свою доповідь удаваному та реальному портрету чекіста у добу Великого терору. Автор розглядає, як в засобах масової інформації, літературі за допомогою метафор, мовних кліше та інших засобів створювався позитивний образ чекіста, а простір засвоювався в тому числі за допомогою перейменувань об'єктів на честь видатних співробітників НКВС. В другій частині доповіді, яку автор назвав "по той бік сонця", представлений соціальний портрет чекіста в досліджуваний період. Зазвичай це були вихідці з пролетарських родин, члени партії з достатньо низьким освітнім рівнем.
Роман Горбик з Седертернського університету (Швеція) розглянув божевілля як політичний дискурс в Радянській Україні 1920-х рр. та його роль в суспільстві, яке щойно пережило революцію та війну. Автор проводить паралелі із сучасністю та виключною роллю божевілля для суспільств, що модернізуються, посилаючись на Мішеля Фуко. Автор виявляє випадки політизованого божевілля, яке часто пов'язувалось зі з'їздами, змаганнями та реформами. Автор стверджує, що можна чітко розрізнити політичне та політизоване божевілля, яке працювало як маска та своєрідна стратегія виживання. Автор прослідковує взаємозв'язок формування нового політичного дискурсу, трансформаційні та післявоєнні процесі та збільшення кількості психічних захворювань серед населення.
Мейгіл Фаулер, представниця Університету Стетсона (США), пропонує нові підходи до вивчення радянського театру, які відходять від фокусу на нації чи взаємовідносинах з державою. Авторка пропонує "нову географію" для аналізу трансформації динаміки між центрами та периферією, змін в культурній інфраструктурі. М. Фаулер пропонує гендерний підхід при вивченні радянського театру, адже початок радянського театру був позначений гендерним дисбалансом в управлінні та репертуарі. Авторка зосереджується на вже достатньо вивченому театрі "Березіль" та на майже не дослідженому "найбільш радянському театрі Львова "ПрикВО".
Секція 2. Жінка «радянська» й «не-радянська», 1920-ті – 1980-ті рр.
Секція «Жінка «радянська» й «не-радянська», 1920-ті – 1980-ті рр.» зібрала дослідження з надактуальних гендерних студій, які, як і в більшості випадків, стосуються осмислення жіночого досвіду протягом радянського періоду. Тематика секції оберталась навколо загальної ідеї конференції: перетину уявного, ідеології та повсякденних практик. Дослідниці намагались знайти відповідь на питання: якою воліли бачити справжню радянську жінку й як ситуативно змінювалась її роль в родині, на виробництві, в культурі? Яким був жіночий досвід виживання та спротиву? Модераторкою та дискутанткою секції була дослідниця жіночої історії – Оксана Кісь з Інституту народознавства НАН України.
Марина Вороніна, яка представляє Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, з'ясовувала, чи відповідав реальності та званий «Контракт працюючої матері» в УСРР 1920-х – 1930-х рр. Авторка робить висновок про здебільшого декларативний характер цього контракту, адже більшість успішних жінок все одно використовували допомогу нянь чи бабусь, до виробництва залучались переважно незаміжні жінки, а матері, згідно статистики, так і не стали «опорою п'ятирічок».
Олена Донець з Інституту книгознавства Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського простежила трансформацію образу радянської жінки в плакатному мистецтві. Авторка наголосила на специфіці радянського плакату та на необхідності простежити взаємовплив художника, замовника та органів цензури. Ставлення до жінки змінилось наприкінці 1920-початку 1930-х рр. від переважно алегоричного та традиційного образу до образу «нової радянської жінки» з характерними рисами. Протягом досліджуваного періоду авангард змінив соцреалізм, ідеологію визволення жінки – ідеологія визволеної жінки.
Ольга Лабур, дослідниця з НТУУ КПІ імені Ігоря Сікорського, аналізує комплекс спогадів жінок-учасниць революції. До певного часу образ жінки-героїні праці витіснив образ жінки-революціонерки. Але за часів відлиги виник наративний "бум" через намагання створити пам'ять дотичну до чогось радянського, але не сталінського. Авторка аналізує проєкти зі збору спогадів учасників революції, значну частину яких були саме жінки. Практики згадування визначались системою цінностей, які пропонувала партія, тож жінки мали контролювати «написання себе». Індивідуальні спогади упаковувались в колективну оболонку, але лібералізація відлиги була неможливою без визнання особистості. О. Лабур зазначила, що подібні спогади набули значення «заповіту молодим», що ще більше міфологізувало їх.
Надія Белякова, представниця Інституту загальної історії РAH (Російська Федерація), представила результати свого дослідження форм жіночого релігійного протестного руху, який був сформований в середовищі нелегального крила євангельських християн-баптистів. Дослідниця зазначила, що соціальні практики всередині общин були дисциплінуючими та мобілізуючими. Верхівкою управління були чоловіки, які проводили практики очищення, що також впливало на форми активізму. Найвищі щаблі в ієрархії займали ті, хто страждав за віру. Це були переважно чоловіки, але серед них траплялись й жінки, які переважно були позбавлені певного позиціонування всередині общини й виступали як родички та захисниці прав постраждалих за віру. Жінки використовували «радянський гендерний проєкт» для свого активізму та реалізації ролі політичних та соціальних агентів.
Секція 3. Автор і текст: від експериментальних 1920-х рр. до травматичних 2010-х рр.
Третя секція була присвячена тексту як площині конструювання радянського та його переосмислення. Яким чином наративи впливали на конструювання образів ворогів, героїв? Якою була роль самопрезентації автора, як на це впливав колективний та суб'єктивний досвід? Модератором секції виступив письменник та літературознавець, представник НаУКМА – Ростислав Семків.
Ганна Протасова з Університету Вікторії (Канада) проаналізувала звіти репортерів про післявоєнні процеси над нацистськими злочинцями для розуміння механізмів конструювання образу ворога та самоідентифікації репортерів. Авторка виявила, що розповіді українських репортерів сприяли побудові колективних ідентичностей (переважно за допомогою етнічних категорій), так і поняття колективної провини, що дозволяло жертвам вимагати сатисфакції. Г. Протасова стверджує, що репортери звітували про злочини нацистів не тільки крізь призму радянської пропаганди, але й крізь свій індивідуальний досвід та враження.
Анастасія Канівець, яка представляла Музей театрального, музичного та кіномистецтва України та НаУКМА, зосередилась на образах героїв радянських революційних фільмів та прослідкувала генезу їхніх характерних рис. Так, А.Кравець з'ясувала, що в перші десятиліття радянської епохи Герой - це "особистість-функція", монуменалізоване уособлення свого соціального класу. Втім, протягом відлиги та застою образ героя змінюється, ускладнюється психологічно, розбавляється жіночим досвідом. Часи перебудови, очікувано призвели до ревізії образу героя.
Оксана Пухонська, представниця Національного університету «Острозька академія», присвятила свою доповідь досвіду пропрацювання посттоталітарної травми українськими письменниками в умовах, коли представники колишньої номенклатури не активізували механізми переосмислення національної пам'яті. Авторка розділяє посттоталітарну травму на: травму розпаду СРСР, травму вимушеної культурної амнезії, травму модифікованої пам'яті.
Секція 4. Радянське місто і міський простір
У четвертій секції були представлені дослідження процесів творення нового радянського простору та стратегії освоєння не-радянського простору. Яким чином локальні особливості включали до загальнорадянського обігу? Як співвідносився фізичний та символічний простір міста? Хто був агентами пам'яті у творенні образу міста? Як ставитись до радянських архітектурних ландшафтів сьогодні: як до небажаного спадку чи культурного надбання? Що дали для вивчення радянського суспільства студії мобільності? Модераторкою і дискутанткою секції була Світлана Шліпченко, представниця Інституту філософії НАН України, директорка наукових програм Центру урбаністичних студій НаУКМА.
Роман Любавський з Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна наголосив на неоднозначності радянської спадщини, особливо тих міст та районів, збудованих в СРСР, які не мають іншого минулого, окрім радянського. Чим вважати їх: тягарем чи архітектурною спадщиною? На прикладі образу соціалістичних містечок «Новий Харків» та «Шостий виселок» автор прослідковує трансформацію їхнього образу, починаючи від радянської модернізації, закінчуючи процесами декомунізації, аналізує роль різних агентів пам'яті в цьому процесі.
Софія Дяк з Центру міської історії Центрально-Східної Європи крізь призму концепцій місце-творення та експертності простежує інтеграцію та освоєння післявоєнного Львова як міста, яке б пасувало радянському проєкту, фактори, які формували експертне поле, уяву про місце та роль архітекторів. Авторка робить висновок, що процес взаємовідносин між учасниками містобудування формувався політичними рамками, втім завжди був локальним та динамічним. Тому задля включення Львова до радянського простору архітектори трансформували відмінність міста в особливість.
Ірина Деревчук, представниця Львівського національного університету імені Івана Франка, аналізує радянські місця пам'яті крізь призму дитячих спогадів про кроскультурне містечко Яворів (Львівської область). Аналіз цих текстів дозволяє виявити конструкти колективної пам'яті жителів невеликих міст, зрозуміти процес освоєння дітьми міського простору та реконструювати радянські місця пам'яті. На думку авторки, долею радянських місць пам'яті є їхня заміна українськими аналогами.
Ольга Мартинюк, з НТУУ КПІ імені Ігоря Сікорського та Університету Базеля (Швейцарія), торкнулась незвичної теми, а саме - проблеми наявності культури велосипедної мобільності в СРСР. Авторка виводить своє дослідження до ширшої методологічної проблеми: відсутності достатнього дослідження радянської мобільності як такої, коли дослідник зосереджується на "суспільстві в русі", як на факторі розвитку модерної політичної системи. О. Мартинюк розглядає веломобільність в кількох контекстах: мобільність як матеріальна спроможність, мобільність як інфраструктура, мобільність як право та мобільність як досвід.
Секція 5. Радянська політична релігія та обрядовість
П'ята секція була присвячена тому, яким чином за допомогою радянських святкових традицій формувалась загальнорадянська та локальна ідентичність, відбувалась м'яка індоктринація та контроль за життєвим циклом радянських громадян. За допомогою підходу, який передбачає інтеграцію політологічного та релігієзнавчого понятійних апаратів, учасники дискусії розглядали процес формування радянської політичної релігії та обрядовості, формування нового символічного простору, адаптацію попередніх ритуалів та наративів до повсякдення соціалістичного суспільства. Модераторкою та дискутанткою секції виступила Ірина Склокіна, представниця Центру міської історії Центрально-Східної Європи.
Тетяна Євсєєва з Інституту історії України НАН України поставила перед собою амбітну проблему: встановити, чи могла Україна уникнути долі перетворення на «криваві землі»? Для цього дослідниця розглянула російський комунізм, його культурне коріння, яке, крім всього, є й в художній літературі ХІХ ст. Саме образ Фауста в різних своїх модифікаціях з'являвся в наративах перехідних періодів, коли розривались попередні зв'язки між суб'єктами та втрачались попередні ідеологічні орієнтири.
Марта Студенна-Скруква з Університету імені Адама Міцкевича в Познані (Польща), присвятила свою доповідь аналізу радянських ритуалів доби пізнього соціалізму, які, за словами авторки, включали процеси секуляризації традиційних ритуалів, пов'язаних з життєвим циклом радянської людини, та з санкціонуванням певних обрядів переходу в публічній сфері. М. Студенна-Скруква розглядає, яким чином влада за допомогою трансформації ритуалів, пов'язаних з весіллям, похованням, новосіллям, тощо шукала м'які засоби індоктринації, присутності в приватній сфері громадян.
Євген Рачков з Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна на прикладі міста Харків в пізньорадянську добу розглянув, як провінційні міста відтворювали загальнорадянський набір символів під час святкових традицій, з одного боку, а з іншого - яким чином під час святкових ритуалів відбувалось конструювання локальної ідентичності містян. Автор робить висновок, що протягом досліджуваного періоду на основі переосмислення старої радянської символіки відбувалось формування нових традицій, смислових моделей та їх репрезентацій у міському просторі. Радянські свята в другій половині 1980-х років не стільки слугували індоктринації, скільки сприяли консолідації суспільства.
Секція 6. Нації, національні ідентичності, «національне питання» після Другої світової війни
Шоста секція зібрала доповіді, які мали продемонструвати неоднозначні результати радянської національної політики, яка, за висловом Тері Мартіна одночасно займалась національним будівництвом та національним руйнуванням за часів сталінізму. Дослідники зосередились на топових об'єктах дослідження сучасної історіографії радянського: на відображенні Голокосту, депортації кримських татар та діячах українського дисидентського руху. Доповідачі розмірковували над питаннями відображення Голокосту в радянському дискурсі, процесів повторного здобуття своєї Батьківщини кримськими татарами через опір та зв'язок між українським дисидентством та гендерним проблемами. Модератором і дискутантом секції став Олег Бажан з Інститут історії України НАН України та НаУКМА.
Діана Думітру, представниця Державного університету Молдови імені Йона Крянге, аналізує газету, яка вважалась «голосом партії» в радянський період – газету «Правда» - та повідомлення, розміщені в ній про масові вбивства євреїв. Авторка пов'язує статті про Голокост в «Правді» з ширшим контекстом формування дискурсу про євреїв за часів пізнього сталінізму та ставленням до них на державному рівні.
Мартін-Олександр Кислий з ЦПЄС імені Єжи Ґедройця представив доповідь, присвячену поверненню кримських татар на Батьківщину в скрутних умовах заборони та відторгнення суспільством, незважаючи на поступове офіційне пом'якшення у ставленні до депортованого народу. Автор розглядає випадки повернення кримських татар, їхніх сутичок з місцевими мешканцями та представниками влади як практики опору.
Алла Коваленко, яка представляє Одеський національний університет імені І. І. Мечникова, показала, яким чином гендерні проблеми радянського суспільства були представлені в українській дисидентській публіцистиці на прикладі публіцистики Ніни Строкатої та Надії Світличної, яке місце статті про роль жінки займали серед інших суспільно-політичних проблем, які підіймали представники та представниці антирежимного руху. Авторка наголошує на ролі української національної культури у боротьбі жінок-дисиденток в тому числі й за гендерну рівність та руйнування стереотипного образу радянської жінки.
Секція 7. Механізми та інструментарій виховання «нової людини»
Радянське суспільство відзначилось постійним прагненням до виховання, не дивлячись на вік людини. Від початку культурної революції і майже до кінця існування Радянського Союзу влада продукувала наративи та різноманітні інструменти виховання радянської людини за допомогою школи, мас-медіа, колективних практик чи страху, намагаючись при цьому контролювати як "учнів", так в "вихователів". Модераторкою і дискутанткою секції була Ірина Раманава з Європейського гуманітарного університету у Вільнюсі (Литва).
Метью Полі з Університет штату Мічиган (США) розкриває амбівалентну сутність українізації, на яку одночасно робили ставку як на інтегруючий механізм, засіб підвищення авторитету радянської влади та яка провокувала підозри відносно тих, хто міг зайти надто далеко в розвитку української культури. Це стосувалось й піонерів, яких радянська влада бачила як активістів в україномовній місцевості.
Нані Гогохія, представниця Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, за допомогою дискурс-аналізу простежила процес мілітаризації дискурсу дитини в контексті "культу боротьби" радянського тоталітарного суспільства 1920-1930-х років. Тема смерті спочатку романтизувала жертовність заради майбутнього дітей, а за часів розкуркулення мала посилити класову ворожнечу, а смерть в бою трактувалась як гідне закінчення життя, в тому числі й для дитини.
Оксана Годованська з Національного університет «Львівська політехніка» та Інституту народознавства НАН України розглянула страх як елемент соціальної інженерії на основі автобіографій вчителів. На думку дослідниці, радянська влада упокорювала страхом вчителів й "впорядковувала" їхнє повсякдення й мала для цього значний ресурс, як і будь-яка тоталітарна держава. Вчителі, як об'єкти радянської соціотехніки, натомість вчились симулювати потрібні емоції та потрібні практики.
Секція 8. Радянське крізь призму популярної культури
Восьма секція була присвячена тому, як радянська влада намагалась впливати на суспільство за допомогою «м'якої сили» популярної культури. Натомість, підлеглі реконцеатуалізовували послання від влади та створювали свій власний варіант культурних практик, знаходячи для цього не тільки офіційні джерела, а й альтернативні (в тому числі - заборонені). Між тим, знакова система радянського пролонговується й в сучасній масовій культурі у нових формах, як показують дослідження. Модераторкою секції виступила Наталія Шліхта з НаУКМА.
Катерина Єремєєва з Українського державного університету залізничного транспорту присвятила доповідь аналізу переписки між головним редактором "Перця" (українського журналу сатири та гумору) та Степаном Мацієвичем, українським канадцем, сатириком, комуністом та симпатиком Радянського Союзу. Авторка прослідковує, як в діалозі з представником УРСР формується образ радянського суспільства в уяві українського канадійця та наскільки він усвідомлював різницю між цим образом та радянськими реаліями, з якими сатирик зіштовхувався під час візитів до СРСР.
Марина Столяр, представниця Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка, розкрила сутність розіграшу в посттоталітарній радянській сміховій культурі (1960-1970 рр.). Дослідниця зробила періодизацію радянського сміхового дискурсу, виділивши тоталітарний сміх (період сталінізму), посттоталітарний (кінець 1950-х – 1972 р.) та неототалітарний (1972 – початок 1990-х рр.). М. Столяр пояснює популярність розіграшу в 1960-ті рр. герменевтичним вживанням в атмосферу попереднього періоду тоталітаризму та відчуттям змін, тобто розіграш - це тоталітарна практика «навиворіт».
Доповідь Богдана Шумиловича, дослідника з Центру міської історії Центрально-Східної Європи, була присвячена аналізу намагань комуністичної партії СРСР впливати на молодь через популярну культуру. Для цього проводились опитування молоді щодо їхніх культурних вподобань, конструювались стратегії боротьби із західними впливами, інтеграції молодіжних субкультур, тощо. Дослідник аналізує результати опитувань, проведених в другій половині 1980-х рр., які свідчать про прихильність до легкої розважальної музики, обізнаність радянських громадян із західною музикою (в тому числі через телебачення), репортерами з «Голосу свободи», тощо.
Антон Лягуша з Національного університету біоресурсів і природокористування України зосередився на вкрай розповсюдженій формі репрезентації радянського в сучасній масовій культурі – мемах. Дослідник розважає, якою референтністю володіють історичні меми як складні знакові системи, якими є їхні часова та просторова інтенції? Дослідник робить висновок, що мем володіє наративною потенцією, а презентація радянського в мемах – це неможливість мислення та засудження, це «напад мовлення» (за Бартом), коли ми спостерігаємо за фігуративністю радянського, приватизація «буття тут із зараз», як пролонгованого минулого.
Секція 9. Між пристосуванням і протестом: віряни й духовенство в радянській державі
У суспільстві задекларованої свободи совісті та реальної антицерковної політики віряни та духовенство вимушені були шукати свої стратегії виживання та збереження своєї релігійної ідентичності. Серед таких стратегій було відкрите протистояння, декларування лояльності радянській владі та втеча від держави за допомогою символічних кордонів та практик. Зі свого боку, радянська влада переходила від репресивних практик до розмірковувань з приводу можливості існування "радянського священника". Цим проблемам були присвячена дев’ята секція конференції. Модерувала секцію та дискувала Надія Бєлякова з Інституту загальної історії РАН.
Ірина Раманава, представниця Європейського гуманітарного університету, представила своє дослідження так званій «Лепельській справі», пов'язаній з відмовою православних Лепельського району Білоруської РСР від участі в переписі населення 1937 р. та відкритим протистоянням владі. Переписи населення викликали есхатологічні очкування та сприяли утворенню "сект апокаліптичного або антидержавного характеру" в православному середовищі.
Катерина Будз в своїй доповіді, присвяченій конструюванню радянського "я" як стратегії виживання греко-католицького духовенства в умовах ліквідації Церкви у повоєнній Галичині, зазначила, що Греко-Католицька Церква, на відміну від Православної, ніколи не ідентифікувала себе зі світською владою й чинила більший опір радянському режиму. У післявоєнний час унійні священники практикували «дводумство», декларуючи свою лояльність радянський владі, уникаючи при цьому «возз'єднання».
Наталя Шліхта з НаУКМА в своїй доповіді розкрила протиріччя державної політики радянської влади у 1940-1960-х рр. та яким чином модифікувались погляди радянської влади на можливість існування «радянського священника». Дослідниця зазначає, що духовенство стало «аномальнім класом» в СРСР. Н. Шлхіта прослідковує, як визначався статус священника в офіційному радянському дискурсі та якою була податкова політика по відношенню до духівництва, аналізує причини тимчасового толерування радянською владою УАПЦ та яким чином РПЦ стала «корисною» радянській владі з 1943 р.
.
Секція 10. Формування «правильної» ідентичності й пам’яті: до питання про успіх радянського проєкту
Десята секція зібрала доповідачів, які аналізували роль комеморативних практик та практик згадування як засоби формування радянської ідентичності. Яким чином регламентувалось творення наративів учасників знакових подій чи авторів історій населених пунктів? Яку роль в цих процесах грала філософія (не)довіри? Модератором і дискутантом секції виступив Якуб Садовський з Ягеллонського університету.
Оксана Клименко з НаУКМА прослідкувала, як збирання спогадів учасників побудови Дніпрогесу, як прикладу успіху соціалістичного суспільства, використовували для виховання "нової людини". Процес згадування був регламентований питаннями, які робітники мали підіймати в наративах, формалізованою та мілітаризованою мовою, побудовою передусім колективних ідентичностей.
Дмитро Чорний з Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна зосередився на тому, як за допомогою підготовки "Історії міст і сіл УРСР" конструювалась специфічна історична пам’ять мешканців міст та їхня "правильна" ідентичність. Саме Харківську область було обрано як пілотний том серії та взірець для авторів історії інших областей.
Оксана Кожем’якіна з Черкаського державного технологічного університету закцентувала увагу на класовому характері філософії довіри/недовіри в офіційному дискурсі тоталітарного режиму. Наслідки такої філософії можна розглядати як культурну (соціальну) травму. Радянська влада прагнула до інтеграції суспільства за допомогою надзвичайної довіри до ідеології та пильної недовіри до ворога.
Секція 11. Візуалізація радянського
Одинадцята секція стосувалась актуального питання візуалізації радянського, як до 1991 року, так і в сучасному культурному просторі. Яку роль грає присутність радянського в знаковій системі сьогодення? Які символи були успадковані з попередньої епохи та чи змінилось їх значення сьогодні? Чи не є шкідливою актуалізація радянської спадщини й яким може бути ефективним переосмислення радянського за допомогою візуалізації? Модераторкою та дискутанткою була Катерина Кобченко з Центру українознавства філософського факультету КНУ імені Тараса Шевченка.
Ірина Склокіна з Центру міської історії ЦентральноСхідної Європи представила свої напрацювання в межах проєкту «Роз/архівування пост/індустрії». Дослідниця фокусується на середовищі професійних фотографів, їхній суб’єктності та агентності, на соціокультурному контексті творення масиву фотографій, а не тільки на фотографіях як таких. І. Склокіна використовує усні історії фотографів для аналізу їхньої професійної ідентичності та її зв’язку із (від)творенням механізмів влади, для аналізу впливу індустрії на культуру.
Мирослав Мельник з Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука прослідкував походження й зміни в сприйнятті специфічного феномену модної індустрії – соц-арту, творці якого ще за часів перебудови прагнули десакралізувати радянську символіку, розмістивши її на одязі. Наразі соц-арт вважається одним з дієвих засобів говорити про минуле, тим більше в контексті декомунізації.
Євгенія Моляр з Мистецької ініціативи ДЕ НЕ ДЕ представила сюжет про унікальний мистецький заклад - Кмитівський музей образотворчого мистецтва імені Й. Д. Буханчука, який виключно спеціалізувався на радянському мистецтві. Відділ сучасного мистецтва музею був присвячений рефлексії над українською культурною спадщиною попередньої доби. Доповідачка поділилась травматичним досвідом втручання в роботу музею з боку місцевих чиновників, що призвело до відмови працівників музею від аналізу та переосмислення радянської спадщини.
Секція 12. Соціальні й економічні трансформації пізньорадянського періоду
Остання секція була присвячена досі мало досліджуваному періоду радянської історії – перебудові та процесам трансформації, які торкнулись як партійної номенклатури, так звичайних громадян. Доповідачі зосередились на ідентичностях своїх героїв та яким чином вони змінились під впливом активних соціально-економічних змін. Модератором і дискутантом секції виступив Юрій Каганов, представник Запорізького національного університету.
Олена Остапчук з «Центру професійного розвитку педагогічних працівників» Покровської міської ради розглянула професійну традицію машинобудівників пізньорадянського періоду, яка пов'язувалась із маркерами символічного. Вони, в свою чергу, слугували консолідації професійної спільноти, проєкції соціального контролю, задавали критерії «професійної чистоти», задовольняли виробничі потреби та надавали можливість здійснювати професійну сублімацію.
Ірина Маховська, представниця Білоруського державного університету, за матеріалами усноісторичного проєкту дослідила специфіку трансформаційного періоду, пов'язаного з розпадом СРСР, економічною кризою та появою незалежної Республіки Білорусь. Доповідачка зосередилась на тому, як люди адаптувались до нових реалій, вибудовували нові ідентичності, сприймали глобальні процеси на особистісному рівні.
Фінальна дискусія
Фінальна дискусія була присвячена 30-літтю розвалу СРСР й підходам до вивчення радянської спадщини, можливостям її подолання. Тези учасників показують значний розрив між баченням радянського, наприклад, у шкільній програмі та «високою наукою», яка пропонує нову оптику та інтерпретації. Модерувала дискусію Наталя Шліхта, представниця НаУКМА.
Сергій Єкельчик з Університету Вікторії (Канада) навів три приклади радянської спадщини в українській сучасності. Перший з них – специфічна корупція, яка визнавала можливість блату та політичну покору еліті, що разом створило державу рентського типу. Другий – популізм, який виявляється в обіцянках, які ніхто не виконує, а просто перекриває новими обіцянками. На думку дослідника, сучасні українці не вийшли зі суплікативної моделі поведінки, не дивлячись на дві революції. Звичайні громадяни очікують, що політичні лідери будуть брехати, тому відчутним є несприйняття серйозного політичного дискурсу. Ця модель підриває нормальні політичні механізми. Третім прикладом є феномен Криму та Донбасу, який до певного часу були штучно замороженим комуністичним островом. Згодом, в цих регіонах прийшла до влади Партія регіонів з перетвореною радянською риторикою, яка перейшла від соціальної рівності та захисту російськомовних тільки до захисту російськомовних.
Оксана Кісь з Інституту народознавства НАН України запропонувала поєднувати в радянознавчих дослідженнях антропологізацію та наскрізне застосування гендерної оптики. На думку дослідниці, антропологія дозволяє пояснити причини ментальності сучасних українців, суперечливість подій, складність процесів, коли репресії поєднувались із гнучкістю та спротивом «гвинтиків». Це дозволяє відійти від демонізації явищ, інституцій та практик радянського. Дозволяє позбутися й надмірної глорифікації. Гендерний підхід дозволяє розглянути, як конструювали нормативну радянську маскулінність та фемінність, природу походження стереотипних гендерних ролей в родині, тощо. Якщо ми подивимось на гендерні виміри антирадянського спротиву, жіночі стратегії виживання за часів Голодомору, то зрозуміємо природу жіночих щоденних та малопомітних практик, які підточували систему.
Гелінада Грінченко з Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна представила свої міркування щодо методу усної історії, який свого часу уможливив дослідницьку рефлексію минулого та сьогодення, показав негомогенність радянського суспільства, привернув увагу до мікрокосму індивіда та невідомих за радянських часів процесів. Усна історія концентрувалась на викриванні інститутів тоталітаризму й з 2014 р. популярним стало порівняння трагізму за радянських часів й того, що відбувалось у сучасності. Але зараз контекстуально зовсім інша ситуація, тому такі порівняння з академічної точки зору не є коректними. Необхідна саморефлексія дослідника, який також має відношення до радянського минулого. Крім того, потрібно займатись усною історію не тільки жертв, а й тих, хто спричиняв страждання, задля розширення знань про минуле. На думку дослідниці, треба ввести три модуси пам’яті: антагоністичну пам’ять, космополітичну модель та агоністичну пам’ять.
Сергій Плохій з Гарвардського університету (США) зазначив, що жодному іншому періоду не приділяють зараз такої уваги як радянському. Починаючи з перших випадків повалення пам’ятників Леніну, почалось заперечення радянського минулого, утвердження наративу віктимності та окупації. Ленін впав, але метафоричний постамент поки порожній. Тому для науковців на часі є дві речі. По-перше, необхідною є інтеграція на інших умовах радянського минулого в український національний наратив, адже з нього походить багато проблем, за які ми не хочемо брати відповідальність. По-друге, необхідною є інтеграція радянсько-українського минулого в ширший транснаціональний контекст (історія СРСР, Східна Європа, світова історія). Потрібні компаративні дослідження й відповідь на питання: чим важлива Україна для розуміння радянського досвіду в цілому?
Ілля Герасимов, представник Ab Imperio Quarterly (Російська Федерація), запропонував три спостереження. По-перше, не дивлячись на величезну кількість досліджень радянського, не відбувається справжнього переосмислення історії та творення нових наративів: змінюється лише оцінка явищ при збереженні загальної канви. Нема нічого важливішого за створення більш інклюзивного нового наративу, який буде орієнтований на звільнення індивідів від гегемонів-дискурсів, які заповнюють пустоту під час криз, паніки та трансформацій. По-друге, в концепціях українського національного наративу часто вже закладена інтерпретація, навіть якщо вона суперечить фактам. Якщо використовувати тільки національний наратив, то залишаться «сліпі зони», які він не зможе пояснити. По-третє, треба визнати, що минуле нежиттєздатне з точки зору матеріальної культури, гендерних норм. Але воно було життєздатним для сучасників. Тому не можна однозначно ідентифікувати себе з минулим. Урешті решт, наша сучасність також стане предметом дослідження когось в майбутньому.
Єремєєва Катерина, к. і. н, старший викладач кафедри історії та мовознавства Українського державного університету залізничного транспорту