Дуже велике і потужне зібрання дослідників гуманітарного циклу ASEES-MAГ (Асоціації славістики: Східно-Європейських та Євразійських студій та Міжнародної асоціації гуманітаріїв відбувається у ці дні у Львові, в Українському католицькому університеті. Це найбільший міжнародний з’їзд дослідників гуманітарного циклу за останні роки. Міжнародне представництво вражає: США, Канада, Італія, Польща, Німеччина, Франція, Австрія, країни Балтії, Україна, Білорусь, Росія.

Цей великий захід – крок з відродження корпоративності гуманітаріїв, набуття наукових зв’язків, висвітлення наукових досягнень та численних проблем гуманітарних наук.

Щодня відбуваються низка секційних засідань, круглих столів, презентацій. Обсяг і амбіції даного заходу дуже високі. А значення, зважаючи навіть на початок буде дуже істотним для розвитку історії, культурології, філологічних студій (літературознавства), філософських дисциплін та соціології.

Основна тема великого гуманітарного форуму – розуміння «іншого» в якнайширших виявах політики та культури.

Важливим моментом у розумінні «іншого» є творення культури, нових образів та стереотипів. Досить насиченим обговоренням була дискусія щодо літератури та політичної культури в ранньомодерній Україні.

Зенон Когут зробив доповідь про формування концепту «вітчизни», власне про політичні переконання кінця XVII – початку XVIIIст., після Андрусівської угоди риторика козацької еліти набуває нових рис – усвідомлення «обох сторін Дніпра» як своєї «вітчизни», незважаючи на політичне розділення.

Доктор Лариса Довга зачепила проблему «добра і блага» в XVIIст., часу повернення схоластики. Нова схоластика потребувала понятійного апарату і тут важливим буде розуміння розрізнення «добра» і «блага», які вважалися за синоніми. Однак розрізнення цих понять є засадничими для розуміння нових віянь в культурі та формування ціннісних орієнтирів.

Дві моделі святості в Антонія Радивіловського та Лазаря Барановича на прикладі житія Бориса і Гліба розглянула Марія Грація Бартоліні. Однак це дві різні моделі «святості». Їх можна розрізнити за спрямуванням: Радивіловський спрямовував свої проповіді на ченців, а Баранович на вищі кола московської знаті. Розуміння «святості» було подекуди доволі амбівалентним. Дискусія довкола цієї доповіді стосувалася проблематики впливу єзуїтської схоластики на розуміння святості, настільки він був відчутним в даній православній традиції.

Творення «нових» кодів культури опиралося не лише на попередню релігійну полеміку чи політичну риторику, але і певною мірою змішувало ціннісні орієнтири та запозичення.

…

Однією із найжвавіших панелей була дискусія про український націоналізм. Такі теми збирають повні аудиторії, а дискусії радше ставлять питання аніж відповідають на них.

Головою секції був Леонід Зашкільняк, основним дискутантом Георгій Касьянов.

Обидві доповіді стосувалися доволі дискусійних тем. Остап Середа зауважував «Образи іншого в творенні української національної ідентичності в Галичині в 1860 рр.». Становлення цінностей і вияви ідентифікацій завжди цікаві теми, незрідка насичені численними протиріччями і широкими контекстами. У центрі уваги доповідача дійсно опиняється надто широкий контекст мультикультурної Галичини: «русини» (з розрізненим ставленням до своєї тожсамості), однак саме в цей час спостерігаємо істотний перелом з вторгненням поезії Тараса Шевченка та декларування спільності свого минулого з минулим під російських українських земель, глорифікація козацького минулого, як «наріжного каменя національного розуміння історії». У даному разі іншування поляків та євреїв мало низку культурних особливостей. До всього, Галичина виявлялася доволі неодноманітною в церковному плані, панування греко-католицької церкви не було всезагальним, поруч існували потужні громади римо-католиків, єврейські меншини. Тут досить би цікавим було б висвітлення політичної складової: творення дуалістичної монархії та відгуки на польське повстання в Російській імперії 1863 р. Дуже істотною в доповіді були важливі сюжети щодо локальних усвідомлень (Галичина як особливий край, Галичина як Русь) та культурних виявів ідентичності (календарі, поширення друкованих видань, образотворчі кроки (політична карикатура, зародження реклами)).

Олександр Зайцев зробив доповідь про «Росію як головного «іншого» для українського націоналізму 1920-1930-х рр.». Це складна і досить насичена тема. Сам концепт націоналізм дуже широкий, доповідач зосередився на «інтегральному націоналізмі», найзапотребуванішій тематиці – ідеології Організації українських націоналістів та інших націоналістичних інституцій. Основні ідеологи українського націоналізму Дмитро Донцов, Микола Шлемкевич, Микола Сціборський створювали різні образи Росії та більшовизму. Основною особливістю «інтегрального націоналізму» була політична інструменталізація націоналістичних ідей. Однак основою ідеологічного вчення українського націоналізму ставало превалювання розуміння «нації», а не «раси», що дещо відрізняло «інтегральний націоналізм» від націонал-соціалістичних чи фашистських вчень. 

Відмітимо, що зірковий склад доповідачів і дискутантів привабив доволі велике коло слухачів, власне, частина з них слухали доповіді, навіть, навстоячки в коридорі. Ця панель виявилася найбільш чисельною (за колом учасників) із сімнадцяти заявлених програмою першої для сесії конгресу. Інші секції теж артикулювали цікаві теми для обговорення, зокрема, одна з них під назвою «Пам’ять, політика і сприйняття у ХХ столітті» об’єднала доповіді присвячені трансформації уявлень про різних «інших» унаслідок великих суспільних зламів.

Ольга Білобровець у своїй доповіді, переважно на матеріалах Правобережної України, показала як Перша світова війна кардинально змінила уявлення про поляків в Російській імперії. Йдеться про кілька абсолютно різних стереотипів, успадкованих із ХІХ ст. З одного боку їх традиційно уявляли ворогів «Російської держави», а з іншого на рівні простолюду, їх бачили гордими, такими, що зневажливо ставляться до інших етносів. Натомість, на початку війни поляки мали далію на автономію, й ця надія підігрівалася «згори». Власне, кризові, екстремальні умови посприяли загальній трансформації образу поляка від як нелояльного Російській імперії до її союзника. Однак подальший перебіг війни зробив цю роль вже не актуальною.

Друга доповідь теж стосувалася війни, однак, вже Другої світової. Володимир Панкевич досліджує зміну явлень про німців серед мешканців блокадного Ленінграду. На думку доповідача, у довоєнні роки це було найбільш європейське місто «Росії» та ще й просякнуте «німецьким духом». Відповідно, радянсько-німецька війна викликала конфлікт стереотипів, що проявилося в очікуваннях населення, міських легендах та чутках. Власне, про такі очікування Володимир Панкевич говорить на основі аналізу пліток, як то про те, що німці нібито збережуть місто для «дочки Гітлера». В доповіді йшлося також про підстави формування таких чуток. Так, той факт, що кожна п’ята фугасна бомба, скинута на місто не розірвалася, став ґрунтом для легенди, що німецькі робітники масово не кладуть до бомб вибухівки. Більше того, в деякі бомби, нібито, кладеться цукор та інші харчі. Зауважу, що сама доповідь носила не менш фактологічний характер, ніж даний її огляд. Концептуальних узагальнень якраз не вистачало, а деякі з наявних були радше оціночними, як то теза про те, що «ленінградці з властивою саме росіянам добротою потім будуть жаліти полонених німців, ділитися з ними ліками й харчами».

Доповідь, виголошена Ігорем Жалтковим, аналізувала політику пам’яті польсько-радянського прикордоння у міжвоєнні роки. Різні моделі розвитку в 20-х – 30-х роках ХХ ст. зумовили разючі економічні, світоглядні, релігійні відмінності, котрі відчутні досьогодні. Йшлося, передусім, про витоки іншування мешканців Західної Білорусії, «приєднаної» до СРСР в 1939 р. Принаймні, ця проблема була найбільш актуальною під час подальшого обговорення, й змусила вийти далеко за заявлені хронологічні рамки та вдатися до пригадування «власного» досвіду.

Як має бути в постмодерній гуманітаристиці, робочий день завершився великим «відкриваючим» пленарним засіданням. Офіційні мас-медіа, мабуть в першу чергу напишуть, що саме сказала очільниця МОН Лілія Гриневич, учасники ж, мабуть відзначили б надихаючи, іронічні, дотепні, концептуальні (кожному – своє) промови організаторів конгресу. Однак, вони вартують окремого огляду.

 Юрій Волошин, Володимир Маслійчук, Ігор Сердюк