Поль Рікер на початку своєї інтелектуальної біографії як цілком авторської реконструкції власного інтелектуального розвитку слушно зауважував про певні пастки та вади, зокрема про суб’єктивність та літературну невідповідність між поглядом у минуле і актом писання, притаманні цьому жанру¹. У великому доробку Ярослава Ісаєвича автобіографічних нотаток насправді не дуже багато, але дещо є². Ярослав Ісаєвич був істориком і таки розумівся на тому. Без усякого перебільшення – добрим і передусім українським істориком. На високому академічному небосхилі галицької столиці – княжого Львова, а заодно всієї соборної України й цілого світу, поряд та услід за Ярославом Дашкевичем, він, без сумніву, був зіркою першої величини.

Талановитий учень, співробітник і продовжувач справи патрона наукової установи академіка Івана Крип’якевича, довголітній директор академічного Інституту українознавства його імені, академік Національної академії наук України, голова Національного комітету істориків України. Постать в українській, європейській та світовій історичній науці за останнє півстоліття – відома, знана і авторитетна³. До історії української культури увійшов передовсім як непересічний знавець історії книги та друкарства, чий інтелектуальний засяг та енциклопедична ерудиція викликали щирий подив і велику пошану. Вся багатовікова культурна спадщина людської цивілізації від середньовіччя до сьогодення була під силу Ісаєвичу, бо рідко можна було зустріти вченого, який би мав такий неординарний, такий питомо свій погляд і думку на те чи інше явище, подію чи факт.

Ярослав Ісаєвич народився 7 березня 1936 р. в селі Вéрба Дубнівського повіту Волинського воєводства (тепер Дубнівському районі Рівненської області) у вчительській родині. Його батько, Дмитро Григорович, який народився у с. Велицьку біля Ковеля на Волині, походив зі священицької родини (корінням із Чигиринщини), був учителем української та англійської мов, учнем Михайла Туган-Барановського. Замолоду поринув у вир визвольних змагань 1917–1921 рр., ставши членом Української Центральної Ради та одним із сподвижників Михайла Грушевського. Як дипломат УНР та радник з економічних питань, на міжнародній арені разом з Грушевським відстоювали право новопосталої української республіки на мирних конференціях та конгресах 1918–1920 рр. у Парижі, Люцерні та інших містах, спільно з ним підписав низку документів, у тому числі протест проти окупації Східної Галичини Польщею⁴. Майже сто років тому, тоді стара-добра Європа, як, зрештою, і тепер, без всякого жалю і зайвих сентиментів здала Україну “на відкуп” та сферу впливу її північному агресивному сусідові. Батька йому час від часу “випоминали”, особливо ж у 1970–1980-х радянських роках після публікації в діаспорі відомої світлини, на якій Дмитро Ісаєвич поруч із Михайлом Грушевським у колі українських делегатів на міжнародному з’їзді у швейцарському Люцерні 1919-го. Згодом так складеться, що син Дмитра Ісаєвича стане одним із учнів й талановитих співпрацівників найуспішнішого представника львівської історичної школи наукового метра – Івана Крип’якевича в академічному Інституті суспільних наук. А у 1993-ому цей інститут уже під орудою Ярослава Ісаєвича отримає високе ім’я свого учителя.

Родина матері Наталі (з дому Чабан, походила зі стрийського передмістя Лани Долішні), учительки початкової школи, теж належала до числа українських патріотів, бо її рідний брат Михайло за прикладом десятків-тисяч галицьких хлопців пішов добровольцем в січові стрільці й був вояком УГА⁵. Сестра ж Олена (у чернецтві сестра Амалія) у післявоєнній Польщі рятувала греко-католицький чин сестер-служебниць⁶.

Виростав на батьківщині матері – у підкарпатському місті Стрию, куди родина перебралася з Волині у 1944 р., де у школі № 5 здобув середню освіту. З родинного гнізда виніс велику любов до книжки, а також чіткі патріотичні орієнтири, які упевнено провадили його життєвими дорогами в наступні роки. 1952 р. вступив на історичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, який закінчив у 1957 р. Зацікавлена пошукова праця у бібліотеках та архівах, вроджена допитливість і виплеканий талант дослідника дали йому змогу ще в студентські роки закласти живильне підґрунтя для подальшої наукової праці. Від другого курсу спеціалізувався на кафедрі історії південних і західних слов’ян під опікою знаного дослідника аграрної історії Центрально-Східної Європи професора Дмитра Похилевича⁷. Дипломна робота з історії ранньомодерного Дрогобича XV–XVIII століть, яку він підготував під керівництвом доцента, а згодом професора Ярослава Кіся, уже мала так багато архівного матеріалу та нового бачення соціокультурного простору маґдебурзького міста, що невдовзі переросла в кандидатську дисертацію, яку молодий вчений, не маючи й 25-ти років, успішно захистив у січні 1961 р.⁸.

Попрацювавши неповний рік старшим лаборантом кафедри історії південних і західних слов’ян в alma mater, у березні 1958 р. перспективного Ісаєвича професор Крип’якевич взяв під своє крило – запросив до праці в Інститут суспільних наук АН УРСР, який тоді розміщувався в одній із колишніх старих будівель НТШ у Львові (нині на вул. Винниченка, 24)⁹. У цьому визнаному академічному осередку Я.Ісаєвич чесно і віддано пройшов великий шлях від молодшого наукового співробітника до директора Інституту. У передмові до ювілейної збірки праць “Україна давня і нова” 1996 р. Я. Ісаєвич справедливо відзначав про надзвичайно сердечну і товариську атмосферу, яка тоді там панувала: “У відділі історії України, яким керував сам професор Крип’якевич, зібралися такі історики як Євген Яцкевич, Степан Білецький, Володимир Огоновський, Григорій Ковальчак, Олесь Карпенко, Микола Кравець, Юрій Сливка, Феодосій Стеблій, Володимир Грабовецький. Пізніше в цей колектив прийшли Ярослав Дашкевич, Михайло Івасюта, а також Степан Трусевич і Володимир Борис, які були проскрибовані з університету. І відділ, і інститут у цілому були досить нетиповим для тих часів острівцем, де більшість колег довіряли один одному. Я згадую з певною ностальгією роки, які були для українського народу і української культури в цілому важкими, але почуття оптимізму й впевненості у слушності своєї позиції додавала властива інститутові атмосфера співпраці, взаєморозуміння і взаємодопомоги. Всупереч наступові примітивізму, навіть – не боюся вжити цього слова – здичавіння звичаїв і падіння рівня наукових установ наші старші колеги і вчителі намагалися зберегти і продовжити ті традиції справжньої інтелігентності і наукової порядності, які вони успадкували від попереднього покоління діячів української культури”¹⁰.

Докторську дисертацію “Історія друкарства на Україні та його роль у міжслов’янських культурних зв’язках (XVI – перша половина XVII ст.)” успішно захистив у 1978 р. у Московському університеті¹¹, оскільки в Україні через всілякі перепони це зробити було практично неможливо. Від 1985 р. очолював відділ історико-культурних пам’яток Інституту, за сумісництвом – викладав: був доцентом Львівського університету ім. Івана Франка (1967–1969), професором Івано-Франківського педагогічного інституту ім. Василя Стефаника (1981–1983), згодом – Києво-Могилянської академії. В Івано-Франківську, наприклад, читав надзвичайно цікавий авторський курс лекцій з історії української культури на старших курсах історичного факультету, куди з великим захопленням студенти молодших курсів інколи спеціально втікали зі своїх пар, щоби “послухати Ісаєвича”.

Ще з 1974 р. Ісаєвича з родиною на один академічний рік неодноразово запрошував Гарвард, але годі тоді було львівському безпартійному науковцеві подолати “залізну завісу”. Організація у вересні 1986 р. Міжнародного симпозіуму “Іван Франко і світова культура” у Львові, де Ісаєвич чудово справився із роллю ученого секретаря оргкомітету, все ж посприяла його вільному виходові у світ. Нарешті, у 1988–1990 рр. Я. Ісаєвич – професор-гість відділу славістики і науковий співробітник Українського Наукового Інституту Гарвардського університету в США¹².

Напевно ніколи особливо не планував, але новий гарвардський професор став одним із чільних організаторів науки в незалежній Україні. На хвилі національно-демократичного відродження 10 листопада 1989 р. “вільними голосами” на відкритих зборах колектив обрав Я. Ісаєвича директором Інституту суспільних наук. Ярослав Дмитрович понад усе цінував в науці прагнення до об’єктивності. Дуже знаковим для вченого було його одне з перших інтерв’ю на посаді директора Інституту суспільних наук, який він згодом перетворив на Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича. Обраний “вільними голосами” директор і вчений Ісаєвич тоді скрушно, але справедливо і слушно зауважив про те, що “ми вже досить мали тої науки, яка служила наперед заданим тезам….” і потрібно намагатися бути об’єктивним в історичних студіях¹³.

У 1990 р. Ісаєвич став член-кореспондентом АН УРСР, а 25 листопада 1992 р. Академія наук України обрала його своїм академіком зі спеціальності “культурологія”. У 1995 р. присвоєно звання професора із спеціальності “Історія України”, наступного року удостоївся звання “Заслужений діяч науки і техніки України”.

П’ять років (1993–1998) очолював Відділення історії, філософії та права НАН України і як академік-секретар аж надто часто здійснював подорожі до золотоверхого Києва. Взагалі, у його манерах, спілкуванні, часом навіть, на перший погляд, зовнішній розгубленості чи помітній картавинці у голосі, було щось непідробне своє – якесь НТШівське, навіть більше – ВУАНівське, бо був переконаним, крім того, ще й з роду-племені – соборником.

Щиро обґрунтовував потребу і стремління багатьох дослідників історії та культури українського народу в міжнародної організації. Тому не дивно, що був серед тих активних 25 науковців із 12 країн у Геркуланумі поблизу Неаполя на конференції “Історія української культури: проблеми і перспективи” та установчих зборах Міжнародної асоціації україністів¹⁴. Обраний президентом МАУ на Другому міжнародному конгресі, що проходив у Львові в серпні 1993 р., очолював її упродовж 1993–1999 рр., успішно провівши львівський та два наступні конґреси МАУ в Харкові та Одесі.

У рідному Львові поруч з іншими стояв біля витоків відродженого НТШ. Вдумливу розвідку про рецепцію поглядів Т.Шевченка на рідну історію опублікував у першому ж томі відновлених в Україні за редакцією Олега Купчинського науково вартісних і на той час незаслужено призабутих в ріднім краї “Записках НТШ”¹⁵. Згодом, правда, стався прикрий конфлікт із керівництвом НТШ через інститутське приміщення на тій самій вул. Винниченка, 24, що загалом, на щастя, не відобразилося на науковій співпраці, але Бог усім судія.

Ісаєвича знали і шанували в науковому світі. Його майже магічне ім’я відчиняло багато дверей як у Польщі, США, Канаді, так і в Росії. Його поважали і любили польські, литовські та білоруські сябри-історики. Він одним із перших уміло рецензував їхні найцікавіші праці та розвідки, прокладаючи мости між спорідненими історіографіями¹⁶. Від 2000 р. очолював Український національний комітет істориків. Понад двадцять років Ярослав Ісаєвич – голова і член оргкомітетів багатьох міжнародних і національних наукових форумів, учасник XVIII–XX Міжнародних конґресів історичних наук в Монреалі (1995), Осло (2000)¹⁷ та Сиднеї (2005). Виступав із доповідями в Альбертському, Токійському, Мельбурнському, Варшавському та інших університетах світу. 1993 р. обраний honoris causa – почесним доктором Гродненського університету ім. Янки Купали¹⁸, а у 2007 р. – почесним професором Волинського університету ім. Лесі Українки¹⁹. 1994 р. обраний іноземним членом Польської Академії наук, 2005 р. – Польської Академії мистецтв і знань, 2003 р. – Української Вільної Академії Наук у США, у 2000 р. – нагороджений відзнакою міністра культури і народного мистецтва Республіки Польща “Заслужений діяч культури”, 2002 р. – лауреат Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів “За вагомий внесок в українську історичну науку та розширення і поглиблення її горизонтів”. 2003 р. в урочистих шатах львівської опери його визнали “Галицьким лицарем” у номінації “науковець”. У 2007 р. нагороджений орденом Ярослава Мудрого V ступеня та відзнакою Президента України “За заслуги” ІІІ ступеня. За визначні наукові досягнення у галузі української історії і культури та внесок у розбудову науково-організаційних структур національної науки й НТШ в Україні у 2008 р. удостоївся найвищої нагороди НТШ в Україні – медалі ім. Михайла Грушевського²⁰.

Разом з дружиною – Ольгою Ісаєвич надзвичайно багато зробили для організації та роботи українсько-американського благодійного фонду “Сейбр – Світло”, який сприяє безкоштовному поширенню та обміну книг в Україні та за її межами. З батьківським теплом і ніжністю ставився до доньок Тетяни і Лесі та з особливою чуйністю до дружини, Ольги Володимирівни, в останні роки переймався її здоров’ям. Не забував і про вічне. У родинному селі Верба біля Дубна на Рівненщині, де служив Богу і людям його дід-священик Григорій Ісаєвич, на зламі століть, у 1900 р. збудував церкву, за покликом серця та власним коштом, зокрема з наукової премії Антоновичів, більше десятиліття допомагав зводити новий православний храм. У неділю, 21 листопада 2010 р., на свято архістратига Михаїла, його посвятили, увійшли у храм і о. Володимир Збавдень відслужив там першу cвяту літургію.

Хто знав його ближче, не могли не запримітити його великого працелюбства. Про нього ходили легенди, що навіть під час обіду, він інколи писав собі на коліні. Витончена ерудиція, глибокий і проникливий розум, відкритість ученого насправді по-доброму вражали. Його улюбленим і основним дітищем упродовж майже півстоліття залишалася історія рідної культури. На цю тематику в його багатолітньому доробку – понад 700 наукових праць, зокрема 15 монографій, численні розділи в колективних дослідженнях, статті в українських та закордонних наукових часописах²¹. Першою блискучою монографією Ісаєвича 1966 р. про культурно-просвітницьку та громадську діяльність українських православних братств²², задуманою і написаною під патронатом Івана Крип’якевича, свого часу зачитувалася і захоплювалася майже вся інтелектуальна Україна. В умовах тоталітарної кон’юнктури молодий історик, зрозуміло, через цензуру з відомих причин не міг, наприклад, у тексті назвати імені “гетьмана обох боків Дніпра” 1700 р., хоча наведеною цитатою з виявленого архівного документа “до нас в Батурин в потребах” прозоро натякнув на “ясновельможного” Івана Мазепу²³. Й таких прикладів тоді було доволі. Упродовж десятків років обрана тематика не залишалася поза увагою дослідника. Символічним стало і новітнє видання в канадському Едмонтоні виправленого і доповненого англомовного варіанту книги “Добровільні спілки: світські братства в ранньомодерній Україні”²⁴, яка поряд з іншими монографічними та енциклопедичними публікаціями вченого у західноєвропейських та північноамериканських виданнях стала важливим засобом формування уявлень світової інтелектуальної спільноти про українську минувшину.

Ще на початку 1990-х рр.. написав цілісний розділ для підручника “Культура українського народу”²⁵. Проте апогею намагався досягти разом з колегами з очолюваного ним же відділу історії середніх віків та іншими львівськими дослідниками у другому томі “Українська культура XIII – першої половини XVII століть” задуманої і ним також фундаментальної п’ятитомної академічної праці “Історія української культури”. Авторському колективу, згуртованому Ісаєвичем, вдалося висвітлити розвиток освіти, мистецтва і літератури, стан наукових знань в Україні упродовж XIII – першої половини XVII ст. Особливу увагу приділено рукописній книзі, виникненню та поширенню друкарства, добре проаналізовано культурно-національне відродження наприкінці XVI – у першій половині XVII ст. У цьому томі розглянуто ренесансні явища в культурному національному житті та прослідковано процес формування стилю бароко у різних видах мистецтва. Нарешті визначено місце України у міжнародних культурних зв’язках та окреслено внесок українського народу в скарбницю європейської та світової культурної спадщини²⁶. Долучився академік своїми статтями і до третього тому, присвяченого минувшині української культури за козацько-гетьманської доби²⁷.

Понад усе дослідник любив книгу. Саме у книгодрукуванні, на думку Я. Ісаєвича, культура є найбільше зінтегрованою. Книжки були ніби суттю його життя. Недарма професійно займався історією книги. Ще замолоду легко і вдало спопуляризував постать Юрія Котермака (Дрогобича) та першу книжку цього українського автора – “Прогностичну оцінку поточного 1481 року маґістра Юрія Дрогобича з Русі доктора мистецтв і медицини славетного Болонського університету”²⁸. Йому інколи спересердя могли закинути, що в радянські часи “вип’ячував” своїми розвідками друкаря -“москвитина” Івана Федорова, а він уперто і послідовно відчитував його український слід²⁹. Разом з доктором мистецтвознавства Якимом Запаском здійснили своєрідний науковий подвиг – уклали у двох книгах каталог стародруків, виданих в Україні XVI–XVIII cт., який отримав добру оцінку в усіх поцінувачів цих унікальних пам’яток духовної культури минулих часів³⁰. В одній із його останніх великих підсумкових праць – “Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми”, що вийшла друком у 2002-ому, зроблено вдалий зріз динаміки новітнього українського видання з усіма проявами трагедії, злету, ідеологічного тиску у ХХ ст. та невтішних реалій сучасності – початку ХХІ ст., де українська книжка фактично опинилася на задвірках, без серйозної державної підтримки, оскільки нині на одну українську книжку припадає тридцять російських. Підсумовуючи, наприкінці студії, академік-книжник скрушно, зате слушно відзначив: “Є щось спільне для всіх, таких відмінних між собою, етапів історії українського книговидання. Завжди україномовних і присвячених Україні книжок виходило надто мало, як на потреби великої української нації”³¹. Автор, якому не все одно, якому не байдуже, якому справді “боліла” доля книги рідною мовою у післямові висловив тиху надію, що, можливо, загрозливу ситуацію, яка склалася нині, значною мірою, не замінить (ніяким чином), але врятує електронна, віртуальна книга, створена на основі комп’ютерних технологій, що вже активно виступає надійним помічником традиційної книги.

Великий заділ учений мав в археографії та джерелознавстві. Його монографія “Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI –XVIII ст.” одразу і надовго стала класичною студією у цій царині. На основі раніше не знаних відомостей про українську культуру, виявлених у наших та закордонних, передусім польських, архівах та рукописних відділах бібліотек, у ній фахово і комплексно схарактеризовано джерела про культурно-освітню діяльність братств, розвиток освіти, видання і розповсюдження книжок³². Цьому передувала низка розвідок і статей, серед яких – і публікації у відомому збірнику “Історичні джерела та їх використання”³³. Вперше виявлений ним у Ґданській бібліотеці Польської Академії наук німецькомовний опис українських міст – Львова і Києва ґданського купця XVI ст. Мартина Ґруневеґа суттєво розширив джерельну базу з нашої давньої урбаністики³⁴. Багато доклався і до популяризації відомого твору про Україну Гійома Левассера де Боплана³⁵. Для українського джерелознавства Я. Ісаєвич по-суті відкрив та по-новому прочитав записки данського дипломата початку XVIII ст. Юста Юля³⁶ та нотатки німецького офіцера на російській службі, ад’юнкта Академії наук в Санкт-Петербурзі Георга Юнкера, який спершу перебував біля головнокомандувача російської армії фельдмаршала Бурхарда фон Мініха для ведення журналу воєнних дій, а надалі у 1740-х рр. займався перебудовою Бахмутських і Торських соляних заводів на Подонні³⁷. Працював Ярослав Ісаєвич також і у ділянці спеціальних історичних дисциплін, постійно цікавився бібліографією, започаткувавши в незалежній Україні її новий фаховий формат³⁸. А його розвідка про козацькі прапори³⁹ тоді була однією з перших у цій царині, проте незважаючи на значний поступ сучасного історичного прапорництва, залишилась актуальною донині. Вибудувана на архівних джерелах, такою ж майже універсальною, довідково-інформативною залишилася для спеціалістів його рання скрупульозна розвідка з історичної метрології⁴⁰.

Княжа доба, особливо ж Галицько-Волинське князівство – його передісторія, історія та культурна спадщина була однією з улюблених тем Ярослава Ісаєвича. Його знамениті “Червенські гради” назавжди прояснили і остаточно зняли в сучасній історичній географії дискусійне питання про західний кордон Київської держави⁴¹. Він не лише готував до друку перше та друге видання монографії свого вчителя⁴², але й ще раніше публікував власні розвідки з цієї тематики, що стала особливо популярною в ювілейний 1999 р. утворення Галицько-Волинської держави⁴³. Був твердо переконаний, що навіть при умові, якщо щасливо віднайдуться тлінні останки короля Данила у Холмі на Даниловій горі, то не слід їх похапцем перевозити в Україну, бо тоді Холм втратить значення другої, після Галича, столиці першого українського королівства та місця останнього спочинку славного володаря з династії Романовичів і засновника цього міста. У інститутських планах Ісаєвича залишилися видання енциклопедичного довідника та колективної монографії “Галицько-Волинське князівство”.

Я. Ісаєвич притримувався думки, що насправді слушно було б “литовсько-польську добу” починати не від традиційного 1340 р., а від 1387 р., а саме від закріплення Вітовта на Волині та включення її до складу Великого князівства Литовського, а не до етнічної Литви⁴⁴.

У 1990 р. разом з Романом Крип’якевичем, Іваном Бутичем та Федором Шевченком підготував до передруку без купюр ще одне видання свого вчителя – монографію “Богдан Хмельницький”. У передмові до перевидання чи не найголовнішої книги свого наставника, праця над якою розпочалася ще з 1920-х рр., Я. Ісаєвич зазначав, що давній приятель і сподвижник Крип’якевича – Іван Бутич, порівнявши текст першої публікації з авторським оригіналом, відновив ряд місць, викреслених під тиском цензури під час ідеологічного редагування 1954 р., усунув деякі з кон’юнктурних додатків. У деяких випадках врахували авторизований текст І.Крип’якевича з його інших праць⁴⁵. Так було відновлено історичну справедливість. Тоді це було якраз на часі. Тим паче, що у передмові до новітнього перевидання іншої праці І. Крип’якевича – “Історії України” ще один його талановитий вихованець, професор Ярослав Дашкевич згадував, що спустошений і розчарований через цензурні ножиці та “причісування” його фактично тридцятирічної праці академік Крип’якевич, коли 1954 р. йому уперше принесли і поклали на стіл у директорському кабінеті сигнальний примірник свіжовидрукуваної книги про Богдана Хмельницького, із прикрої досади її навіть не відкрив⁴⁶.

Відчуваючи від часів Крип’якевича певну традицію, плекав у рідному Інституті його імені козацьке джерелознавство. Спільно з Інститутом слов’янознавства і балканістики Російської академії наук та Центром українських історичних досліджень ім. Петра Яцика Канадського інституту українських студій, з якими львівський Інститут постійно підтримував давні приятельські стосунки, побачив світ перший том документів із російських архівосховищ, передовсім із фондів РГАДА, до історії запорозького козацтва доби гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного⁴⁷.

Учений з великої літери. Вільно, перфектно володів декількома світовими мовами. Знав, любив і плекав рідну мову. Ще на першій хвилі національно-демократичного відродження зауважував на безграмотну неточність слововжитку назви “пам’ятники” замість правильної “пам’ятки” у назві інформаційно-методичного бюлетеня Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, наголошуючи в суголоссі зі своїм інститутським колегою-мовознавцем Дмитром Гринчишиним, що часопис присвячений вивченню та популяризації всіх культурних цінностей має носити назву “Пам’ятки України”⁴⁸. У виступах і розмовах послідовно вживав питомо українською “ріжне, ріжний”, вважаючи варіант “різне, різний” невдалою калькою з російської. Так само як старожитні літописні українські топоніми: Крем’янець – обов’язково з апострофом та наголосом на другому складі, а не сполонізований чи зрусифікований варіанти – Кременець; Дубенський район, Рівенська область тощо⁴⁹. При нагоді завжди делікатно підправляв колег і учнів, коли вони свідомо чи несвідомо вживали українські слова чи вислови неправильно.

Умів як ніхто цінувати взаєморозуміння. Бо саме таку атмосферу за його молодості колись в Інституті плекав Крип’якевич. Такою вона була і за Ісаєвича. Зі своїми колегами та особливо з учнями був відкритий і щедрий. І це стосувалося не лише книжок, які завжди охоче дарував і позичав. У різні, навіть не дуже прості, часи вів довірливі та щирі розмови, завжди ділився сумнівами, умів переконувати. Закликав бути принциповими, але в той час толерантними – як в науці, так і житті. Для того, щоб когось переконати вважав, що потрібно краще “розмовляти мовою Дзюби, а не мовою Донцова”.

У своєму Інституті, крім того з 1992 р. засновник і відповідальний редактор збірника наукових праць “Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність” – своєрідна спадкоємність місячника “України” – наукового часопису українознавства, редагованого у 1914, 1924–1930 рр. Михайлом Грушевським⁵⁰. В останні роки Я. Ісаєвич відзначав, що якби зараз називали підрубрику збірника, то, можливо, замість “державність” тепер написали би “громадянське суспільство”, але тоді на початку 1990-х вірили, що держава – “альфа і омега” є більш значимою, ніж громадянська ініціатива.

П’ятий випуск цього збірника, що побачив світ аж 1998 р. і де публікувалися історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю академіка Ярослава Ісаєвича, колеги та учні промовисто назвали “Просфонема” – грецькою “звернення” або “привітання”, запозичивши її з титульної сторінки книжечки, що побачила світ у 1591 р. у друкарні Львівського братства, яку свого часу досліджував ювіляр.

Умів вибирати пріоритети. Думав про велике, про інших і часто-густо в останню чергу – про себе. Так було і з трьохтомною історією Львова⁵¹. Спочатку мала побачити світ друкована метрика рідного міста, а лише потім, з великим запізненням ювілейний збірник з нагоди його 70-ліття, що вийшов як п’ятнадцятий випуск збірника “України” під назвою “Confraternitas” – “Братство”, що символічно перегукувалося із заголовком першої монографії історика, присвяченої братствам та доопрацьованої англомовної версії студії.

У наукових консультаціях був неперевершеним, з долею того здорового скептицизму, животворящого скепсису, що далекого 1894 р. виплекав у своїй інавгураційній лекції у Львівському університеті молодий професор з Києва Михайло Грушевський – його великий попередник і учитель учителя. Біблійний вислів “Пізнайте правду й правда вас врятує”, який М. Грушевський зробив епіграфом до своєї багатотомної “Історії України-Руси”, вживав доречно і з певним пієтетом. Віддавав перевагу думці про пізнаванність історії. Хоча слушно вважав, що пізнання істини є лише безперервним процесом наближення до неї. Знову ж таки услід за Грушевським полюбляв повторювати його приказку, яку знав безпосередньо від свого батька – близького співпрацівника Грушевського: “не що, а як?” (“аякже, пане-товаришу, – казав Грушевський, не що, а як?”).

Добросовісно, у будь-якому варіанті: від руки чи в машинописі, вичитував аспірантські рукописи. Умів делікатно, але відкрито і чесно вказати на неточності чи навіть нісенітниці у тексті. Вдавався до дотепних порівнянь, наприклад, дисертацію порівнював із панщиною, а здобувача-дисертанта з кріпаком. Переконував, що дисертації треба якнайшвидше завершити, щоби стати вільним, а вже тоді займатися справжньою наукою і видавати добрі книжки.

До своїх учнів (а це у різні роки Леонтій Войтович, Володимир Александрович, Ігор Мицько, Богдан Якимович, Віра Фрис, Марта Боянівська, Володимир Пришляк, Остап Середа, Андрій Заярнюк, Андрій Ясіновський, Роман Голик, Андрій Портнов, Сергій Савченко, Віктор Заруба та ін.) як науковий керівник ставився вимогливо, намагався, щоб вони не опускали низько планку в історичних студіях, доброзичливо підганяв, аби завершували роботу. У “докомп’ютерні” часи та ще донедавна добросовісно вичитував і правив навіть написані від руки тексти своїх і не своїх здобувачів чи аспірантів. По-особливому цінував у своїх учнях різносторонність в наукових інтересах, бо сам був таким. Намагався кожному дати раду і пораду. Його завжди цікаво було слухати. Хоча мав і опонентів. Але він умів переконувати. Рідко хтось із них, після аргументів Ісаєвича не погоджувався з ним. До директорського кабінету Ярослава Дмитровича інколи утворювалися черги, але після розмови з ним усі зазвичай виходили звідти просвітленими та мало не окриленими.

Енциклопедист від Бога – від статей в радянських довідниках до новітньої “Енциклопедії історії України” та “Енциклопедії сучасної України”, “Polskiego Słownika Biograficznego”, російської енциклопедії “Книга”, його гасла відзначаються науковою вичерпністю та академічним лаконізмом. У престижній “Енциклопедії середніх віків”, яка вийшла у французькій, англійській та італійській версіях, перу Ярослава Ісаєвича належать статті про Україну, її історичні регіони та міста⁵². Одними із останніх прижиттєвих публікацій Ярослава Дмитровича були доволі розлогі, як для довідкових гасел, статті про Луцьке братство та його школу, рідний Львів, його братства, друкарні, постаті та інші старожитності, а також про МАУ, яке свого часу очолював, міжнародні конгреси україністів та міжнародні конгреси істориків в “Енциклопедії історії України”⁵³.

Пропускав час та історію через багатовимірний, багатогранний і потужний інтелект. З ним можна було порадитися у всіх питаннях з історичної минувшини – від середньовіччя до новітньої доби. Він знав і головне відчував плин рідної минувшини, був неперевершеним дискутантом на наукових форумах, уміло модерував не однією конференцією чи семінаром. Годі було пошукати ліпшого українського історика, який би так переконливо і конструктивно відстоював українську сторону у складних багатолітніх дискусіях на тему “Україна – Польща: складні питання”, що стосувалися наболілої Волинської трагедії та інших питань міжвоєнного періоду чи Другої світової війни⁵⁴. Присвячені саме цій тематиці за його редакції побачили світ спеціальний випуск “України”⁵⁵ та як дуже конкретна відповідь на однобокі шовіністичні писання польських авторів Владислава та Єви Сємашків – скрупульозне дослідження волинського краєзнавця Ярослава Царука про ті непрості й трагічні події на Волині з передмовою академіка⁵⁶. “Якби ми мали таких Царуків хоч 50 на всю Україну!” – із захопленням відзивався про цю подвижницьку працю людини, яка, збираючи свідчення “усної історії” про Волинську трагедію в рідному краї, на велосипеді самотужки об’їздила цілий район. Хоча постійно наголошував, що захистом від усього фальшивого й негідного може стати лише прагнення більшої поінформованості, бо варто більше знати й не бути упередженим. Для нашого порозуміння з поляками вважав невід’ємною моральність позиції, необхідність зрозуміти інтереси інших народів. “Але наївно було б думати, що висновки істориків автоматично дійдуть до свідомості народів. Для потепління взаємин потрібні не лише знання про минуле, а й добра воля, бажання враховувати аргументи всіх інших, а не лише власні. Поліпшення клімату міжнаціональних і міжлюдських відносин можливе як наслідок свідомих зусиль обох суспільств, а не як результат кон’юнктурних політичних кампаній”, – зазначав учений⁵⁷. Не можна не погодитися й з іншою слушною думкою Ярослава Ісаєвича, який підкреслював, що за загибель мирних людей “відповідають конкретні злочинці”, а не учасники українського повстанського руху в цілому. Так само за злочинну акцію деполонізації відповідальність несуть безпосередні її ініціатори та виконавці зі складу ОУН і УПА, які належали до конкретних повстанських загонів. Їх було б невірним ототожнювати з усіма вояками УПА, які вели боротьбу за незалежність України з озброєним противником⁵⁸. Взагалі, усі його історичні студії є чи не найліпшою ілюстрацією тої не завжди досяжної для більшості гуманітаріїв золотої середини.

Був справді доброю знахідкою для журналістів, не раз друкувався на сторінках оновленого журналу “Сучасність” та іншої інтелектуальної періодики⁵⁹. Давав журналістам цікаві інтерв’ю, бо було з ким і на будь-яку тему з української минувшини поговорити і послухати⁶⁰. Я. Ісаєвич став співавтором третьої книжки з “Бібліотеки газети “День” – “Війни і мир”, до якої ввійшла його знакова стаття про трагедію 1943 р. під час Другої світової війни⁶¹.

Ісаєвич був величиною в академічному Львові, Україні, світі. Колись у вересні 1990-го в кулуарах першого круглого стола “материкових” і діаспорних українських істориків у Славську з певною долею доброго гумору колишній голова і подвижник НТШ Олег Купчинський слушно висловився про те, що “у великій науці, поміж інших, у Львові є три Ярослави (Мудрих): Дашкевич, Ісаєвич і з молодшої генерації – Грицак, які можуть рівнятися один до одного”. Дуже шкода, що шість років тому не стало перших двох старійшин. Бо все на цьому світі має свій початок і кінець. Усі, хто працював поруч, хто знав Ярослава Ісаєвича, хто хоч раз із ним спілкувався, певно, мають подякувати долі за цю можливість. Символ і метр української історії та культури не творив за принципом “і нашим, і вашим”, а завжди умів і таки знаходив ту пресловуту золоту середину й тому завжди був наймудріший, був правдивим українським академіком. Він на віки залишився гідним учнем Івана Крип’якевича – учня Михайла Грушевського, – учня Володимира Антоновича – справжніх синів рідної землі, для яких Україна завжди була серцевиною не лише в науці, але й у житті.

У самому центрі Львова – центрі Європи, на вершечку купола каплиці Боїмів від початку XVII ст. сумує скульптурний образ Христа Засмученого. Ніби символ наших незворотних і непоправних втрат. Коли у суботу, 26 червня 2010 р. на Личакові, неподалік поховання Володимира Івасюка, насипали свіжу могилу і встановили хреста, то осиротіле, заплакане і розгублене від раптової втрати товариство Інституту українознавства згромадилося там укупочці, як те виписане, вкарбоване Ісаєвичем в історії братство / confraternitas, і трепетливими голосами притишено затягнуло “Журавлів” – тужливу пісню на слова і мелодію Богдана і Левка Лепких, що давно стала народною: “Чуєш, брате, мій…”, пісню, болісне звучання якої вібрує в наших душах понад вік звуками прощання, оплакування незліченних українських утрат по всьому білому світу. Прощалися зі своїм довголітнім керівником, якого поважали, любили і яким гордилися, бо мали ким⁶².

Він був також і моїм Учителем. Людиною, яка довго житиме у серці, споминах та науці, бо, мабуть, ніколи не вдасться позбутися почуття порожнечі у тому місці душі, яке він займав. Незрадлива і світла йому пам’ять.

Перероблений та розширений варіянт статті: Ярослав Дмитрович Ісаєвич (1936 –2010) // Укра¬їн¬ський археографічний щорічник. 2010. Нова серія. Вип. 15. С. 740–753.

Володимир Пришляк – кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії України Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки (Луцьк), аспірант Я. Д. Ісаєвича у 1990–1993 роках, докторант у 2008–2010 роках.

1. Рікер П. Інтелектуальна біографія. Любов і справедливість / Пер. із фр. – К., 2002.– С.3.
2. Ісаєвич Я. Pro domo mea // // Укра¬ї¬на: куль¬ту¬р¬на спа¬д¬щи¬на, на¬ці¬о¬на¬ль¬на сві¬до¬мість, дер¬жа¬в¬ність. 3б. на¬ук. праць. – Львів, 2006–2007. – Вип. 15: CONFRATERNITAS. Ювілейний зб. на пошану Яро¬сла¬ва Іса¬є¬ви¬ча.. – С. 14–25; Я на сповіді сказав би. Інтерв’ю Юрія Зайцева з Ярославом Ісаєвичем. Документи / Передмова і упор. Ю.Д. Зайцева та Я. Д. Ісаєвича. – Львів, 2011 [Серія: Усна історія України ХХ ст., № 5]; рец.: Патлатюк Б.Ю.// Укр. іст. журн. – 2012.– № 4 (505), липень– серпень. – С. 224–226.
3. Біографічні штрихи з життєпису Я. Ісаєвича див.: [Якимович Б.] Покликання. Ярославу Ісаєвичу – 50 // Жовтень. – 1986. – № 3 (497), березень. – С. 132; Isaievych Yaroslav // Encyclopedia of Ukraine. – Toronto; Buffalo; London,1988. – Vol. 2. – P. 356; Ільницький М. Ярослав Ісаєвич: історик на тлі доби // Укра¬ї¬на: куль¬ту¬р¬на спа¬д¬щи¬на, на¬ці¬о¬на¬ль¬на сві¬до-мість, дер¬жа¬в¬ність. 3б. на¬ук. праць. – Львів,1998. – Вип. 5: ПРОΣФΩNНМА. Іс¬то¬ри¬ч¬ні та фі¬ло¬ло¬гі¬ч¬ні роз¬ві¬д¬ки, при¬свя¬че¬ні 60-річ¬чю ака¬де¬мі¬ка Яро¬сла¬ва Іса¬є¬ви¬ча. – С. 9–15; Стеблій Ф. Ісаєвич Ярослав Дмитрович // Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича Національної академії наук України. Наукова діяльність, структура, працівники. – Львів, 2001. – С. 211–212; Даниленко В. М. Ісаєвич Ярослав Дмитрович // Енциклопедія історії України: У 5 т. – К., 2005. – Т. 3: Е – Й. – С. 536–537; Кугутяк М. В., Соляр І. Я., Райківський І. Я. Академік Ярослав Ісаєвич – учений, педагог і громадський діяч (До 70-річчя від дня народження) // Галичина. – 2005. – № 11.– С. 325–326; Ільницький М. Історик як покликання // Дзвін. – 2006. – № 3 (737), березень. – С. 133–135; Онищенко О., Дубровіна Л. Академік Ярослав Дмитрович Ісаєвич – український історик, культуролог, енциклопедист // Укра¬ї¬на: куль¬ту¬р¬на спа¬д¬щи¬на…– Львів, 2006–2007.– Вип. 15. – С. 7–13.
4. Цвенгрош Г. В обороні основ українства // Молода Галичина. – 1992. – 28 листопада. – №. 139 (6710). – С. 2; Cvengroš G. La République Démocratique Ukrainienne – la République Française (1917–1922). – Lviv, 1995. – P. 125–126, 141–147, 263 etc.; Шаповал Ю. Дмитро Ісаєвич: повернення в історію // Літ. Україна. – 1997. – 3 квітня. – С. 7; Шаповал Ю. Дмитро Ісаєвич: повернення в історію // ПРОΣФΩNНМА. – С. 671–688; Головченко В. Дебют новітньої української дипломатії на Паризькій мирній конференції 1919 р. // Київ. старовина. – 2003. – № 6 (354). – С. 15–16; Осташко Т.С. Ісаєвич Дмитро Григорович // Енциклопедія історії України: У 5 т. – К., 2005. – Т. 3: Е – Й. – С. 536; Литвин М. “Нашій справі дуже допомогла величезна енергія й сама особа Грушевського…” (Маловідомий виступ Дмитра Ісаєвича на конференції Соцінтерну 1919 р.) // CONFRATERNITAS. – С. 664–674.
5. Ісаєвич (Чабанівна) Н. Стрий і Перемишль. Картка споминів // Там само. – С. 883–897.
6. Гриців Я. [Ісаєвич Я.] Сестра Амалія Чабан // Перемишль і Перемиська земля протягом віків. – Львів, 1996. – Вип. 1. – С. 349–351.
7. Ісаєвич Я. Дмитро Леонідович Похилевич – дослідник, педагог, людина на тлі доби // Центральна і Східна Європа в XV–XVIII століттях: питання соціально-економічної та політичної історії. До 100-річчя від дня народження професора Дмитра Похилевича / За ред. Л. Зашкільняка і М. Крикуна. – Львів, 1998. – С. 61.
8. Исаевич Я.Д. Город Дрогобыч в XVІ–XVIII вв. Автореф. дис…канд. ист. наук. – Львов, 1961.
9. Ісаєвич Я. Іван Крип’якевич – історик і організатор наукового життя // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Зб. наук. праць. – Вип. 8: Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. – Львів, 2001. – С. 11–13; Ісаєвич Я. Зі спогадів про Івана Крип’якевича та його синів Петра Богдана й Романа // Там само. – С. 655.
10. Ісаєвич Я. Передмова // Ярослав Ісаєвич. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура. – Львів, 1996. – С. 13–14.
11. Исаевич Я.Д. История книгопечатания на Украине и его роль у междуславянских культурных связях ( XVІ – первая половина XVII вв.). Автореф. дис…докт. ист. наук. – М., 1978.
12. Я на сповіді сказав би. Інтерв’ю Юрія Зайцева з Ярославом Ісаєвичем. Документи. – С. 67–68.
13. “…І правда вас врятує” (розмову з Я. Ісаєвичем записав С. Курпіль) // Молода Галичина. – 1990. – 13 листопада. – С. 2.
14. Ісаєвич Я. Заснована Міжнародна асоціація україністів. Нотатки учасника // Жовтень. – 1989. – № 12 (542), грудень. – С. 110–112.
15. Ісаєвич Я. Минуле, сучасне і майбутнє народу: проблема спадкоємності української культури в творчості Шевченка // Записки НТШ. – Львів, 1990. – Т. ССХХІ: Праці філологічної секції. – С. 47–56.
16. Ісаєвич Я. Україна і Литва: сторінки взаємин [Рец.]: I. Jonynas. Istorios baruose [Йонінас І. На ниві історичної науки. – Вільнюс, 1984, лит. мовою] // Жовтень. – 1987. – № 8 (514), серпень. – С. 125.
17. Ісаєвич Я. Д. ХІХ Міжнародний конгрес істориків в Осло // Укр. іст. журн. – 2001. – № 1. – С. 159–160.
18. Микитів Б. В академіка Ісаєвича ще одне почесне звання // Високий замок. – 1993. – 17 серпня. – С. 2.
19. Мислива-Бунько І. Ярослав Ісаєвич прочитав лекцію на тему Волині у ВДУ ім. Лесі Українки // Наш університет. – 2007. – № 4 (15), квітень. – С. 5; Вербич В. Волинський феномен // Сім’я і дім (Луцьк). – 2007. – № 14 (537), 5–11 квітня. – С. 5.
20. Лауреати медалі ім. Михайла Грушевського у 2008 році // Вісник НТШ. – 2009, весна–літо. – Ч. 41.– С. 7–8.
21. Ярослав Ісаєвич. Бібліографічний покажчик / Упор. М. Боянівська. – Львів, 1999; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича Національної академії наук України. Бібліографія праць наукових співробітників. 1990–2001 / Упор. О. Аркуша. – Львів, 2001. – С. 133–155; Ярослав Ісаєвич. Бібліографія 1999–2005 / Упор. Л. Горішня та Б. Пікулик. – Львів, 2006; Бібліографія Ярослава Ісаєвича / Укл. Ю. Ясіновський // CONFRATERNITAS. – С. 26–42.
22. Ісаєвич Я. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI–XVIII ст. – К., 1966.
23. Пришляк В. До історії взаємин між західними і східними землями України за доби Гетьманщини // Україна в минулому. – К.; Львів, 1992. – Вип. 1. – С. 78.
24. Isaievych, Ia. Voluntary Brotherhood: Confraternities of Laymen in Early Modern Ukraine. –Edmonton; Toronto, 2006; рец.: Середа О. // Вісник НТШ. – 2006, осінь-зима. – Ч. 36. – С. 59–60.
25. [Ісаєвич Я.] Державність і культурні традиції в XVII–XVIII ст. // Культура українського народу. Підручник для студентів гуманітарних факультетів вузів. – К., 1994. – С. 93–128.
26. Історія української культури: У 5 тт. – Т. 2: Українська культура XIII – першої половини XVII століть / В. С. Александрович, В. Г. Балушок, М. Б. Боянівська, Л. В. Войтович, Р. Й. Голик, Г. Й. Горинь, А. Д. Данилюк, Я. Д. Ісаєвич, Я. Б. Книш, Б. С. Криса; НАН України. – К., 2001. – 847 с.
27. Ісаєвич Я. Видавничі осередки і друкарні. Репертуар видань та їх оформлення // Історія української культури: У 5 тт. – Т. 3: Українська культура другої половини XVII – XVIIІ століть. – К., 2001. – С. 743– 813.
28. Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич. – К., 1972 ( Життя славетних. Серія біограф. творів, вип. 16).
29. Ісаєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. – Львів, 1975; Исаевич Я.Д. Преемники первопечатника. – М., 1981; Ісаєвич Я.Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні. – 2-е вид., переробл. і доповн. – Львів, 1983; Видашенко М.Б., Ісаєвич Я.Д., Мацюк О.Я. Місцями Івана Федорова на Україні: Путівник. – Львів,1982; Ісаєвич Я.Д. Літературна спадщина Івана Федорова. – Львів, 1989.
30. Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. Книга перша (1574–1700 рр.). – Львів, 1981; Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. Книга друга. Частина перша (1701–1764 рр.). – Львів, 1984; Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. Книга друга. Частина друга (1765–1800 рр.). – Львів, 1984; рец.: Жолтовський П. Із глибини віків // Жовтень. – 1982. – № 11 (457), листопад. – С. 127–128.
31. Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів, 2002. – С. 419; рец.: Пришляк В. А людині – книга // Розбудова держави. – 2002. – № 7–12 (115–120), липень–грудень. – С. 60–61.
32. Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI–XVIII ст. – К., 1972.
33. Ісаєвич Я. Д. Джерела про суспільно-політичну і культурну діяльність братств України в XVI–XVIII ст. // Історичні джерела та їх використання. – К., 1969. – Вип. 4. – С. 37–47.
34. Ісаєвич Я. Найдавніший історичний опис Львова // Жовтень. – 1980. – № 10 (497), жовтень. – С. 105–114; Ісаєвич Я. Мартин Груневег і його опис Києва // Всесвіт. – 1981. – № 5, травень. – С. 204– 211.
35. Ісаєвич Я. Боплан і його “Опис України…” // Жовтень. – 1981. – № 4 (438), квітень. – С. 52–53; Ісаєвич Я. Д., Смолій В. А. Передмова // Боплан Г.Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. – К.; Cambridge, Mass.,1990. – С. 5–17.
36. Ісаєвич Я.Д. Юль Юст // Радянська енциклопедія історії України. – К.,1972. – Т. 4. – С. 546.
37. Исаевич Я.Д. Г.Ф.В. Юнкер и его описание Украины // Славяно-германские культурные связи. – М., 1969. – С. 201–208.
38. Історія України. Бібліографічний покажчик 1993. – К.; Львів, 1997; Українознавство. Реферативно-бібліографічний бюлетень 1993 / Відп. ред. Я. Ісаєвич. – К..; Львів, 1997 та ін.
39. Ісаєвич Я.Д. Бойові прапори козацького війська (середина XVII ст.) // Укр. іст. журн. – 1963. – № 1. – С. 85–87.
40. Ісаєвич Я. Деякі питання української метрології XVI–XVIIІ ст. // Наук.-інформ. бюлетень Архівного управління УРСР. – К., 1961. – № 2. – С. 3–13.
41. Ісаєвич Я. Д. Територія і населення “Червенських градів” (Х–ХІІІ ст.) // Український історико-географічний збірник. – К., 1971. – Вип. 1. – С. 71–83; передрук: Ісаєвич Я. Червенські гради // Волинь. – 1991. – № 1. – С. 15–20; Ісаєвич Я. Д. До питання про західний кордон Київської Русі // Історичні джерела та їх використання. – К., 1971. – Вип. 6. – С. 83–100.
42. Крип’якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. – К., 1984. Про важкий шлях до друку цієї студії у підцензурних 1970–1980-х рр. див.: Ісаєвич Я. Історія Галицько-Волинської держави Івана Крип’якевича // Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. – 2-е вид., зі змінами і доповн. – Львів, 1999. – С. 8–13.
43. Исаевич Я. Д. Галицко-Волынское княжество в конце ХII – начале XIV в. // Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования, 1987 г. – М., 1989. – С. 71– 77; Ісаєвич Я. Галицько-Волинська держава. – Львів, 1999.
44. Войтович Л. Видатний дослідник княжої доби // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2010. – Вип. 3. – С. 7.
45. Ісаєвич Я. Передмова // Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький / Упоряд. Р. І. Крип’якевич. – 2-е вид., виправл. і доповн. – Львів, 1990. – С. 9.
46. Дашкевич Я. Іван Крип’якевич – історик України // Крип’якевич І. П. Історія України /Упоряд. Б.З. Якимович. – Львів, 1990. – С. 13; передрук: Дашкевич Я. Іван Крип’якевич – історик України // Дашкевич Я. Постаті: Нариси про діячів історії, політики, культури /Упоряд. М. Капраль, Г. Сварник, І. Скочиляс. – 2-е вид., виправл. й доповн. – Львів, 2007. – С. 479.
47. Документи російських архівів з історії України. Т. 1: Документи до історії запорозького козацтва 1613–1620 рр. / Упоряд. Л. Войтович, Л. Заборовський, Я.Ісаєвич, Ф. Сисин, А. Турилов, Б. Флоря. – Львів, 1998.
48. Гринчишин Д., Ісаєвич Я. Ще раз про слова “пам’ятка” і “пам’ятник” // Пам’ятники України. – 1987. – № 3 (73). – С. 20–22.
49. Пришляк В. Про Волинь поза часом і простором (замість покрайніх записів на доповіді академіка). Ярослав Ісаєвич. Наукова доповідь “Давня історія Волині: гіпотези, дискусії, перспективи дослідження” почесного професора Волинського університету імені Лесі Українки (29 березня 2007 р.) // Літопис Волині. – Ч. 10. – Луцьк, 2012. – С. 61–62.
50. Від редакційної колегії // Укра¬ї¬на: куль¬ту¬р¬на спа¬д¬щи¬на, на¬ці¬о¬на¬ль¬на сві¬до¬мість, дер-жа¬в¬ність. Міжвід. зб. на¬ук. праць. – К.,1992. – Вип. 1. – С. 3.
51. Історія Львова: У 3 т. – Львів, 2006 – 2007. – ТТ. 1–3.
52. Isaievych Ia. Daniel de Galicie. Galicie. Lviv. Podolie. Ukraine. Tchernikov. Volhynie // Dictionnaire Encyclopédique du Moyen Age / Ed. A. Vauchez. – Paris,1997. – T. 1–2; Isaievych Ia. Černigov. Daniele di Halicz (1201–1264). Leopoli. Galizia // Dizionario enciclopedicio del medioevo / Dir. A. Vauchez. – Parigi; Roma; Cambridge,1998. – Vol. 1.– P. 378, 537, 1032, 1034; – Parigi; Roma; Cambridge,1998. – Vol. 3. – P. 1967–1968, Isaievych Ia. Čhernigiv. Daniel of Halycz. Galicia. Lviv. Podolia. Ukraine. Volhynia // Encyclopedia of the Middle Ages / Ed. A. Vauchez. – Cambridge, 2000. – Vol. 1–2.– P. 289–290, 407, 585–586, 879–880, 1154–1155, 1477–1478, 1531.
53. Ісаєвич Я. Д. Луцька братська школа. Луцьке братство. Львів. Львівська братська друкарня. Львівська братська школа. Львівська історична школа Львівське братство, Свято-Успенське ставропігійське братство у Львові, Львівська ставропігія. Люткович Павло, Домжив-Люткович-Телиця Павло. Мартинович Ісидор. Мельник. Міжнародна асоціація україністів та міжнародні конгреси україністів. Міжнародний комітет історичних наук (МКІН). Міжнародні конгреси істориків // Енциклопедія історії України: У 10 т. – К., 2009. – Т. 6: Ла – Мі. – С. 310–312, 320–340, 342, 349, 398–399, 531, 597, 700–704, 711–712, 714–726.
54. Polska – Ukraina: trudne pytania. – Warszawa, 1998–2009. – ТТ. 1–11; Україна – Польща: важкі питання. – Варшава, 1998–2006. – ТТ. 1–5, 7–10.
55. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 3б. на¬ук. праць. –Львів, 2003. – Вип. 10: Волинь і Холмщина 1938 – 1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади.
56. Ісаєвич Я. З хроніки трагічного протистояння. Замість передмови // Царук Я. Трагедія волинських сіл 1943–1944 рр. Українські і польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район. – Львів, 2003. – С. 3–26.
57. Там само. – С. 14.
58. День. – 2003. – 2 квітня. – № 59. – С. 1.
59. Ісаєвич Я. Наші три відродження – не лише здобутки, а й втрати // Сучасність. – 1998. – № 12 (452), грудень. – С. 136–143; Ісаєвич Я. Селяни України: вчора і сьогодні // Сучасність. – 1999. – № 7–8 (459–460), липень–серпень. – С. 125–127; Ісаєвич Я. Любіть Україну… Любіть Оклагому // Сучасність. – 2000. – № 6 (470), червень. – С. 90–93; Ісаєвич Я. Українське книговидання впродовж століття: здобутки, втрати, перспективи // Сучасність. – 2001. – № 1 (477), січень. – С. 107–116.
60. Ярослав Ісаєвич: Львову потрібна потужна ілюзія (розмовл. Т. Нагорна) // Дзеркало тижня. – 2007. – 30 червня. – № 25 (654). – С. 22; Не вистачає Єжи Гедройца та Яцека Куроня! Небезпечна подачка екстремістам / Чому мовчать совісні поляки? Ексклюзивне інтерв’ю з відомим українським істориком Я. Ісаєвичем // День. – 2009. – 1 серпня. – № 133 (3053). – С. 1, 4.
61. Ісаєвич Я. 1943 рік у пам’яті поляків і українців // Війни і мир, або “Українці – поляки: брати, вороги, сусіди…” (Бібліотека газети “День”). – К.,2004. – Кн. 3. – С. 292–298.
62. Некрологи та нариси, зіткані зі спогадів-роздумів: Прощаємося з академіком Ярославом Ісаєвичем // Високий замок. – 2010. – 29 червня, № 118; Козирєва Т. Україна попрощалася з Ярославом Ісаєвичем / …Його історичні дослідження знають такі поняття, як “золота середина” // День. – 2010. – 30 червня, № 112. – С. 2; Пришляк В. Академік // Український тиждень. – 2010. – № 27 (140), 2–8 липня. – С. 52–54; Яковенко Н. Долаючи “підлі часи” // Там само. – С. 55; Стеблій Ф. Незабутній літописець України / Пам’яті академіка Ярослава Ісаєвича // День. – 2010. – № 134–135, 30–31 липня. – С. 11; Середа О. Пам’яті Ярослава Ісаєвича // Критика. – 2010. – Ч. 7–8 (153–154), липень–серпень. – С. 46; Портнов А. Історик і його традиція // Там само. – С. 47; Литвин М. Р. Ісаєвич Ярослав Дмитрович // Укр. іст. журн. – 2010. – № 5. – С. 234–237; Пришляк В. Ярослав Дмитрович Ісаєвич (1936–2010) // Укр. археограф. щорічн. – К., 2010. – Нова серія. – Вип. 15. – С. 740–753; Пришляк В. Пам’яті академіка Ярослава Ісаєвича // Укр. гуманітарн. огляд. – К., 2010. – Вип. 15. – С. 206–208; Ясіновський Ю. Академік Ярослав Ісаєвич (7.03.1936 – 24.06.2010). Сторінка спогадів // Наук. записки Укр. катол. ун-ту. – Львів, 2010. – Ч. ІІ.– Серія: Історія. – Вип.1. – С. 355–356; Pryshliak V. Yaroslav Isaievych (1936 – 2010) / In Memoriam // CIUS Newsletter. – Edmonton, Alberta (Canada), 2011. – P. 23; Портнов А. Ярослав Дашкевич і Ярослав Ісаєвич: два обличчя величі історика // Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії ХХ століття. – К., 2011. – С.201–224; Грицак Я. Два Ярослави // Україна модерна. – К., 2011. – Ч. 18: Пограниччя. Окраїни. Периферії. – С.353–364; Чорновол І. Іще раз про двох Ярославів. Ярослав Ісаєвич // Львівська газета. – 2012.– 28 червня, № 26. – С. 19; Якимович Б. In memoriam: дві великі втрати України. Світлій пам’яті Ярослава Дашкевича та Ярослава Ісаєвича // Україна та українці: події далекі і близькі. Вибр. праці. – Львів, 2014. – С. 330–340 etc.