Будь-які реформи потребують попереднього аналізу стану галузі, яку реформатори збираються реформувати, та прораховування можливих ризиків розвитку структури, що реформуються, як і наслідків кожної реформи. У разі із реформами в сфері науки складається враження, що команди реформаторів, які послідовно приходять до влади, не проводили такого дослідження, і не дуже уявляють стан з окремим галузями та в чому їх специфіка, не прораховують, які наслідки матимуть ті чи інші реформи.

На першу ж гадку – гуманітарні дисципліни взялися реформувати, спираючись не на проведені раніше дослідження, а, в першу чергу на «уявлення», що поширені в суспільстві про гуманітаріїв, і не систематизувавши до чого в результаті таке реформування приведе. Причиною такого враження є запровадження критеріїв оцінки гуманітаріїв, наукової періодики і наукового книго-публікування та наукових інституцій гуманітарного напрямку з використанням наукометрії та факту включеності до наукометричних баз SCOPUS та Web of Science а також наростання шельмування та висміювання в публічному просторі гуманітаріїв, які намагаються навести свої аргументи щодо того, чому такі критерії оцінки не релевантні і шкідливі для розвитку української, як і будь-якої гуманітаристики.

Тому хочу поділитись своїми думками і результатами свого дослідження ситуації із науковою періодикою та науковим книговидавництвом в галузі історії. Варто зазначити, що я про стан справ цієї галузі знаю також із власного «емпіричного» досвіду теж.

Історичний бекграунд

Наукова періодика і наукове книговидання в Україні за всі роки існування незалежності перебувало в жалюгідному стані. Держава не витрачала ресурсів на підтримку наукового книговидання, більше того, постійна економія, яка звелася тільки до того, що захищеними статтями видатків були зарплата та підтримка сплати комунальних послуг, фінанси на обслуговування інфраструктури будівель, а грошей на фінансування регулярного наукового видання чи книговидавництво – як правило не вистачало, їх навіть не планувалось.

Особливо жахливою була ситуація в 1990-ті роки, коли фінансування видання наукових книг та періодики було припинене, як і регулярної виплати заробітної плати. Така ситуація позначалось на якості видань – видавали волонтерськими зусиллями, без належної літературної вичитки, і видання наукових журналів ставали можливими завдяки ентузіазму їх редакцій та авторів. Нестача фінансування для видань журналів поставила тоді дилему або припинення видання, або видання журналів у складчину за кошти авторів, і на це чимало видавництв пішли як на вимушений крок. Наукове книговидавництво теж було у жалюгідному стані і, власне, воно і опісля тих подій ніколи не переживало сильний бум, і часто наукові книги в гуманітаристиці друкувались і друкуються нині, на жаль, за кошти автора. Західні гранти на видання тільки частково вирішували цю проблему.

Поява авторського фінансування випусків наукової періодики в складчину за гроші авторів, яка зародилась в 1990-х роках, і яка була відповіддю на економічну кризу, поступово еволюціонувала в таке явище, як хижацькі видання, журнали, які за плату надрукують будь-що. Таке явище як vanish publishers або predatory publishers є в багатьох країнах світу, зазвичай це – приватні комерційні підприємства, а не видання наукових осередків. Проблемою української науки та наук інших країн пост-радянського простору стало те, що хижацькими є чи стала значна частина наукових періодичних видань, засновниками яких є державні наукові установи. І ці хижаки у нас визнаються як фахові видання, вони включені в перелік фахових видань. Як яскравий приклад цього можна назвати «науковий журнал» «Гілея», який видається Національним педагогічним університетом ім. М. П. Драгоманова вкупі із Всеукраїнською громадською організацією Українська академія наук, це видання включене в чинний перелік фахових видань (Категорія В, номер 583) як фахове видання, в тому числі і у галузі історичних наук, і вже стало «міжнародним виданням», яке має філії в інших країнах. Воно за плату надрукувало згенеровану маячню фейкового автора.

Таким чином, в українській економіці починаючи від 1990-х років сформувалась нова галузь ринку – друк наукових статей чи монографій за плату – напівлегальна галузь, об’єми фінансів, які тут крутяться, невідомі, і ще потребують окремого дослідження. Напівлегальна – бо видавництва при інституціях заправило цю свою діяльність не проводять ні як діяльність прибуткового характеру (і не сплачують податки), ні як діяльність неприбуткового характеру, із необхідним документуванням використання коштів. Гроші або передаються авторами прямо в руки редакторам, або переводяться на приватні картки когось із редакторів (про що свідчить інформація на сайтах «фахових» журналів, які включені в перелік, зокрема там почасти подається інформація про банківські картки, куди переводити гроші), ніякої інформації як отримані кошти використовуються, немає.

Ця галузь виявилась досить продуктивною, і швидко зростала кількість видань, які надавали такі послуги, як друк будь-якого тексту, навіть відвертих дурниць за плату. Нові видання всі дуже швидко потрапляли в перелік фахових, нікого з нього не викидали, тому цей перелік розрісся до гігантських розмірів. Різні очільники та команди МОН за цей період не бачили ні саму нездорову ситуацію із наводненням простору академічної періодики і публікування хижацькими виданнями, ні поширення недоброчесних наукових практик, які руйнували принципи професійної етики науковця. Нікого, хто публікувався в таких журналах, не «завертали» із захисту кандидатської чи докторської, саме питання академічної доброчесності довго не вважалось варте уваги.

Ситуація, що склалась за останні декілька років

У 2016 р. я провела для себе дослідження щодо стану наукової періодики України, мала намір опублікувати результати цих досліджень. Але поширення настроїв серед частини українських науковців, особливо серед тих, хто не є гуманітаріями і не володіє ситуацією, про необхідність всіх оцінювати лише за наявністю у них публікацій у виданнях, що індексуються в наукометричних базах, і небажання чути будь-які аргументи проти цього, змусили мене до висновку, що моя публікація може бути використана для маніпуляцій на шкоду українській історичній науці, тому я його тоді не опублікувала. Але нині вважаю, що окремими результатами я маю поділитися.

По перше, в 2016 р. я перевірила всі сайти наявних станом на травень цього року в тодішньому Переліку наукових фахових видань України журналів та періодичних видань, які були заявлені як фахові з історичних наук. Перевірка виявила, що таких журналів дуже багато - 178, і значна частина із них навіть на власних сайтах розміщує оголошення про ціну публікації, чи то за сторінку чи оптом, а також ніякого попереднього рецензування в тих виданнях ніхто не робить, ба більше, умовою розміщення статті в журналі є пункт про те, що автор публікації сам має принести рецензії на себе від «рецензентів», чи від наукового керівника чи від кафедри чи наукового відділу інституції.

Поява таких видань, значне збільшення їх кількості були можливими не без сприяння державної політики в сфері наукових публікацій та процедур захисту наукових ступенів, надання вчених звань та процедур атестації наукових кадрів та викладачів у вишах. Збільшення вимог до кількості публікацій для захисту наукового ступеня кандидата та доктора наук, особливо коли для захисту докторської дисертації встановили кількість необхідних статей як 20, – автоматично збільшувало попит на послуги наукових журналів та тих, хто під них маскувався. Бо той факт, що частина тих видань, як включені в Перелік фахових видань – є хижацькими, довго нікого із очільників науки не турбував.

Другим кроком моїх досліджень було наступне. Не всі українські історичні журнали стали хижацькими, частина намагалась виживати в цих умовах, і залишатися науковими періодичними виданнями. В 2016 році я виділила наукові історичні журнали, які дійсно були науковими, тобто намагались дотримуватись процедури попереднього рецензування, не брали гроші, мали в штаті редакторів, літературних редакторів і намагались дбати про репутацію видання. Я провела із низкою головних редакторів, відповідальних редакторів та просто редакторів інтерв’ю про проблеми наукової періодики в галузі історії. Із цих бесід-інтерв’ю я винесла цікаву річ – масова поява журналів-хижаків, які беруть гроші, за «сліпого ока», яким на це дивилось МОН, – викликала поступове та все зростаюче падіння якості статей, які пропонувалися в журнали, що дотримувались стандартів наукової публікації. Тому, що багато хто із істориків, особливо молодих, із двох можливостей: подати статтю в журнал, де статтю будуть дійсно рецензувати, хоч публікація безплатна, але нема певності чи надрукують, і інтервал між подачею і друком, довгий і подати в журнал, де її гарантовано візьмуть за плату, і швидко видадуть, вибирали другу опцію.

Зауважу, що велике поширення недоброчесних практик оплати за власну публікацію стало сприйматися в науковому співтоваристві як норма. І частою стала ситуація, коли окремі історики взагалі не знали, що частина із фахових історичних журналів України не бере гроші за публікації, і були свято впевнені в тому, що всі беруть. Випадків, коли колеги-історики саме таким чином уявляли систему наукової періодики та публіцистики України, було чимало в моєму особистому досвіді і в досвіді колег, які розповідали, що повідомлення про те, що їх видання не бере гроші – викликало у колег з інших інституцій шок і несприйняття. При цьому виходячи із власного суто комерційного досвіду спілкувань із провінційними а часто і навіть провідних вишів чи інституцій «Вісниками всіх наук», такі колеги вважали, що провідні історичні журнали деруть втридорога за свої послуги, і вони не можуть туди податися, бо для них – то занадто дорого, звідси виростає і міф про супер-дорогі «скопусовські журнали».

Цей міф про суцільну платну наукову періодику в українській гумантаристиці нині використовується в полеміці з гуманітаріями, щоб їх принизити та знецінити їх результати діяльності, та щоб створити підставу для «вини», яка ніби-то лежить на всіх відразу, і яка дає підстави для того, або не слухати їх аргументи про те, що нові «реформи» вбивають гуманітарні дисципліни в Україні.

В переліку фахових журналів станом на 2016 р. було 178, на сьогодні в Переліку зареєстровано 140 журналів за спеціальністю історичні науки, не кажучи про понад 50, які нині не перереєстровані. Журнали з історичних дисциплін відкрили всі інституції, хто не лінувався, навіть ті, де власне ніколи не було центрів історичних досліджень і не могло бути, бо вони не є профільними для певного закладу. Виявилось, що не лише педагогічні вузи, а й навчальні заклади та інституції економічного, політичного та навіть політехнічного профілю, – всі мають видання, які зареєстровані як фахові з історії в Переліку. Отже, скрізь тепер можна надрукувати статтю за будь-якої історичної тематики, байдуже що в редколегії можуть бути повністю відсутні спеціалісти з тієї тематики, чи навіть притомні історики. На сьогодні пропозиція на цьому ринку послуг в українських умовах, схоже, перевищує попит, бо до послуг істориків 140 наукових видань.

Така ситуація в сумі зменшувала і зменшує кількість заявок і коло можливостей для історичних журналів, які намагались бути фаховими журналами, робити рецензування, тощо. Не стало із кого сильно вибирати, а деякі редактори навіть жалілись, що вони ледве назбирують портфель номеру та змушені пропускати малокваліфіковані роботи, бо інакше вони невчасно видадуть черговий номер, і, якщо видання подало заявку на включення до якоїсь наукометричної бази, його виключать з неї.

Як не парадоксально, але з початком впровадження вимог для всіх публікуватися в журналах, що індексуються в наукометричних базах, ситуація для тих притомних і ледь живих наукових історичних видань не стала кращою.

Коли гірші, наукометрія, імпакт фактори журналів, де опубліковані результати, стали підставою для оцінок доробку окремих науковців, кількість бажаючих друкуватися в українських виданнях ще зменшилась. Бо вскочити в наукометричну базу з розгону не виходить (якщо це не Index Copernicus звісно, чи Google Scholar), це довгий процес, який розтягується на роки, а авторам статей вже зараз потрібні рейтинги, гірші, і цитування у SCOPUS та Web of Science.

Тобто, до конкуренції внутрішніх мало-фахових журналів та хижаків додалась конкуренція з одного боку «міжнародних скопусівських видань», а насправді шахрайських контор із Росії та інших країн, переважно Східної Європи, або Азії, Південної Америки чи Африки, які ловили і продовжують ловити на ці «скопусівські» приманки частину недосвідчених українських гуманітаріїв, з іншого боку, конкуренція з боку видавництв, які таки індексуються у наукометричних базах, переважно це теж журнали із Росії (рік чи два тому Росія зареєструвала в Web of Science скопом десь з 200 своїх видань, що викликає великі запитання до самої цієї наукометричної бази щодо їх критеріїв оцінювання), Молдови, інших країн Східної Європи, чи інших регіонів по всьому світу. Бо значна частина провідних світових журналів з гуманітарних дисциплін наукових осередків Європи та Північної Америки не входять до наукометричних баз. Назву як приклад: Harvard Ukrainian Studies Journal.

Реальність і вигадки про SCOPUS та Web of Science

Твердження про те, що поза SCOPUS і Web of Science науки не існує – це міф, який частина наших не-гуманітаріїв взяли на озброєння, для того, щоб накинути систему рейтингування, в якій окремі наукові дисципліни будуть виглядати краще ніж інші. Таким чином намагаються відтіснити інші галузі науки від обмеженого державного фінансування, при цьому зовсім не думаючи про наслідки таких дій.

Комерціалізація науки і просування великих корпорацій в сферу наукової періодики та наукового книгодрукування, які встановлюють свою монополію в оцінці наукових результатів та доступі до самих наукових результатів, через введення наукометрії на комерційній основі – це дуже нехороша тенденція в світовій науці – так корпорації намагаються встановити свій контроль над розвитком світової науки через монополізацію видавничих послуг та монополізацію посередництва у наданні послуг наукометрії та доступу до результатів досліджень.

А будь-яка монополізація порушує свободу наукової творчості, як і свободу вільного підприємництва та чесної конкуренції, і монополії ще ніколи в історії не приводили ні до чого хорошого. Ці корпорації нищать локальні особливості науки, в першу чергу гуманітарних наук тих держав, які піддалися на лобіювання інтересів цих корпорацій. Багато наукових інституцій країн Заходу це вже зрозуміли, і зокрема, з’явилась The San Francisco Declaration on Research Assessment (DORA)

Коли все більше європейських та північноамериканських інституцій збагнули про шкоду від монополізації науки великими корпораціями та сумнівну цінність наукометрії, то ці корпорації почали просувати свої послуги з наукометрії в інших регіонах світу, в тому числі через лобіювання свої інтересів на рівні держав та через нав’язування міфу, що поза цими корпораціями науки нема, або вона – неякісна.

Варто зауважити і наявність конфлікту інтересів у тому, що великі видавничі доми тримають фірми, які займаються наукометрією. По перше, наукове книгопублікування чи публікування наукової періодики – це теж частина ринку і тут великі видавничі гіганти зацікавлені у захопленні все більшої шматку та витісненні з нього малих спеціалізованих видавництв. По-друге, вони зацікавлені в охопленні якомога більшого світового сегменту своїм комерційним наукомірянням, що ставить під сумнів об’єктивність та неупередженсть у веденні наукометрії. Не може торговець сам себе адекватно оцінювати, як не крути. Бо існує спокуса використати наукометрію як інструмент в боротьбі з конкурентами.

Зазначу ще й той факт, що у погоні за надприбутками на торгівлі продуктом, який вони не виробили, тобто перепродажем наукових статей, створених науковцями науковцям же, видавництва «Ельзевір» та «Томпсон Рейтерс» спотворили саму ідею онлайн доступу, і за вільний доступ вони беруть величезні гроші із авторів, що по суті є ознакою хижацьких моделей публікаційної діяльності та суперечить принципу відкритості науки.

Ті правила, які нині впроваджуються щодо процедури захисту, із вимаганням публікацій в журналах із науковими рейтингами, та втягування всіх журналів до наукометричних баз, орієнтованих на англійську мову та на формальні критерії, які в принципі легко подолати, коли є фінансовий ресурс, просто знищують під корінь українську наукову періодику та українську наукове книговидання, яке і так ледь жевріло. А наукові видання українською мовою втягуються в конкуренцію із великими монопольним видавництва, при цьому що конкурувати з ними ми не маємо жодних фінансових ресурсів.

При цьому, «скопусизація» жодним чином не становить перешкоди для хижацьких видань, для яких вона ніби-то мала стати засторогою, навпаки, вони, маючи фінансові ресурси, швидше адаптуються до нових умов. На відміну від наукових видань, які не мають таких фінансових ресурсів, бо не беруть грошей із авторів.

Пропозиції щодо того, як позбутися хижацьких видань в Переліку наукових фахових видань України

Порядок з нефаховими та хижацькими виданнями в Україні, що маскуються під фахові видання, наводиться дуже швидко, якщо є на те бажання. Можна навіть не складати нового їх Переліку, а перейти до іншого принципу – визначити критерії, яким має відповідати видання, щоб вважатися науковим журналом, бо ні надпис на титульній сторінці «наукове видання», ні залученість до наукометричних баз – гарантією науковості не є. І прописати ці критерії в законодавчо-нормативних актах.

Визначати чи є науковим видання чи не є варто не за базами де воно індексується, а за контентом, який вміщений в журналі, іншими словами - берете журнал і читаєте, що там написано, як написано, на кого посилається автор, чи англомовні анотації є анотаціями чи набором англійських слів, тощо. Якщо там є статті про лептонного бога, чи про те, як українці викопали Чорне море, чи про запозичення в українській мові із трипільської, із посиланням виключно на інші твори автора статті, як на джерела, то такі журнали можна відразу викидати. Якщо журнал «Вісник аграрної історії» бере статтю з досліджень історичної пам’яті – то сам факт публікації в журналі робіт, тематика яких виходить за межі спеціалізації журналу, мав би стати підставою для ретельного аналізу всього контенту журналу, як мінімум, і відповідної оцінки професійності його редколегії. Але проблема в тому, що ніхто із тих органів, які мають контролювати контент наукових журналів, не читають навіть трішечки ті статті, які в наших журналах публікуються. Хоча при МОН ніби то є спеціальна комісія, яка має перевіряти журнали, які вони реєструють, але, схоже там ніхто нічого не перевіряє. Просто самі у себе не можемо навести порядок і думаємо, що закордонні комерційні ресурси наведуть його замість нас.

Отже, я пропоную перейти до оцінки фаховості наукового періодичного видання, як і будь-якої іншої публікації, на основі оцінки змісту тих публікацій, які в цих виданнях містяться.

При цьому дуже важливо, щоб були прописані відповідні критерії, які не дозволяють вважати певне видання науковим виданням. Зокрема:

1) Не може вважатися науковим видання, яке бере гроші із автора за публікацію.

2) Не може вважатися науковим видання, яке не робить попереднє рецензування, і на сайті пропонує авторам принести рецензії, чи пише що не несе відповідальності за зміст того, що публікує, тощо.

3) Не може вважатися науковим видання, яке публікує псевдонаукові статті.

4) Не може вважатися науковим видання, яке після публікації статті, де виявлено плагіат, не проводить протягом певного терміну внутрішні розслідування і не скасовує цю статтю.

5) Не може вважатися науковим видання, яке після виявлення в певній статті фальсифікації результатів, фабрикації якихось доказів, імітації досліджень чи інших видів академічної недоброчесності автора, не проводить протягом певного терміну власні розслідування і не скасовує такі статті.

І тут не може бути ніяких поблажок типу, що проходять статті у виданнях, які були включені в Перелік наукових фахових видань, чи у SCOPUS чи в Web of Science на час публікації статті – це потрібно вилучити із нормативних документів, як норму, яка дозволяє пропускати публікації в виданнях, що порушують правила доброчесного публікування.

При цьому рішення про науковий чи ненауковий характер видання варто передати на розгляд науковцям певної галузі, і не боятися, що фахівці будуть визнавати треш. Наприклад, вирішувати чи є апробацією результатів дослідження в галузі єгиптології стаття з єгиптологічної тематики, надрукована у «Гілеї», мають спеціалісти з єгиптології. Формально друк таких статей, в тематиці яких ніхто із редколегії чи рецензентів нічого не тямить, за нинішніми нормативними документами можливий і не є порушенням вимог, і такі випадки дійсно мали місце. Більше того, реєстрація таких видань у Переліку у випадку коли спецрада відмовлятиметься визнати це видання фаховим, нині може стати підставою для пошукача оскаржити відмову в судовому порядку.

Боротьба за очищення наукової періодики чи її імітація? Наслідки політики «скопусизації» української гуманітарної науки

Для мене завжди було загадкою, чому МОН не помічав всі ці роки хижацьких видань в Переліку фахових, і не викидав такі «фахові» журнали із переліку, а постійно перереєстровував. Адже це здається, їх прерогатива і їх обов’язок, невже так складно для чиновників міністерства вийти на сайт видавництва, і побачивши офіційно вивішені розцінки чи «принесіть самі рецензії» – просто виключити це «видання» зі списку фахових. Якщо для цього потрібно підвести нормативну базу, то це теж перебуває в компетенції МОН.

Натомість декілька років тому нам почали розповідати, що панацею від хижацьких видань, що собі мирно живуть у Переліку фахових видань, затверджених і постійно перезатверджених МОН, є наукометричні бази SCOPUS та Web of Science. Дуже перепрошую, але складається думка, що наше МОН, в попередніх його варіантах, саме не могло чи не хотіло навести порядок із власними хижацькими журналами та мурзилками, і намагалось перекласти цю функцію на великі приватні комерційні фірми, які займаються встановленням власної монополії в галузі наукової публіцистики та прагнуть охопити щонайбільший сегмент світового ринку навколо-наукових послуг послугами платної наукометрії.

Останні декілька років положення про наявність публікацій в журналах, що індексуються в наукометричних базах, проникло і в законодавчо-нормативні акти, що регулювали порядок надання наукового ступеню, атестації співробітників та установ, а також порядок формування самого Переліку.

Зокрема, 15.01.2018 року були затверджені нові правила формування Переліку наукових фахових видань України, які мали значно змінити топографічну карту наукової періодики.

Певною мірою ці новації можна оцінювати як позитивні, хоча їх провадження теж не було продумане (скажімо, ніхто не подумав, а де брати гроші на створення і підтримку сайтів чи на DOI, що поставило у скрутні умови низку журналів), окрім одного моменту – орієнтації на наукометричні бази для видань гуманітарного профілю, що просто означає для частини нормальних українських журналів непотрапляння в цей перелік. Скажімо, вимога, щоб головний редактор мав певну кількість публікацій в журналах, що в цих базах індексуються – просто не відповідає реальності – бо значна частина, якщо не більшість наукових періодичних видань з гуманітарних напрямків в світі, в тому числі і провідних, в цих базах відсутні, особливо якщо це вузькоспеціалізовані видання.

Також завищеними є вимоги щоб головний редактор мав монографії чи публікації в колективних роботах, які теж десь там обраховуються (не всі західноєвропейські спеціалісти мають монографії в топових видавництвах світу, не кажучи вже про те, що саме поняття «топовість» можна розуміти по різному). Ці вимоги в поєднанні із зазначеною вище «скопусівською» вимогою означають, що української наукової періодики просто хочуть позбутися, бо більша частина її опиниться поза Переліком наукових фахових видань України. Варто зазначити, що окремі хороші чи навіть провідні видання в той перелік не входять, прикладом тут є Ruthenica.

Моє опитування редакторів українських історичних журналів показало, що саме це видання найчастіше називали серед найкращих українських історичних видань. Цей альманах принципово не входить в Перелік фахових видань, бо займається наукою, а не іграми з наукометрією чи наданням послуг по проходженню щаблів наукової кар’єри. Ще є низка хороших історичних видань, які нині не зможуть перереєструватися за новими вимогами. Таким чином, нині в українському академічному періодичному світі склалась парадоксальна ситуація, серйозні українські історичні періодичні видання не потрапляють в список фахових видань МОН, але там є «Гілея», і низка подібних до неї хижаків. І із чинними нині вимогами журнали типу «Гілеї», які мають ресурси, як людські, так і фінансові для накручування собі «гіршів» у наукометричних базах, будуть перереєстровані в Переліку.

Зауважу, що нинішні вимоги просто роблять неможливими відкриття нових журналів із гуманітарних дисциплін, бо де ж ми можемо набрати головних редакторів за вузькоспеціалізованим темами, як і членів редколегій, та за темами, якими раніше ніхто Україні не займався, і в галузях, які перебувають поза наукометричними базами.

Ці нові вимоги вже зараз спонукають редколегії тих журналів, які хочуть перереєструватися в Переліку, вдаватися до різних маніпуляцій, наприклад до пошуків закордонних членів редколегій, які мають якийсь «гірш» та статті в журналах, що індексуються в наукометричних базах, але навіть якщо вони не мають вагомих результатів. Навпаки, ми не можемо запросити в редколегію тих, хто дійсно є провідним вченим в певній галузі, бо їх CV і наукові кар’єри зроблені поза наукометричними базами. Більше того, наші публікації в провідних світових виданнях за нашим фахом – нам не будуть враховані, якщо вони – поза вказаними наукометричними базами.

Нещодавня зміна керівництва МОН дає слабкі сподівання, що щось зміниться на краще в державній політиці щодо гуманітарних наук. Але швидке затвердження нових вимог до опублікування результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата і доктора наук (Наказ МОН № 1220 від 23.09.2019), виписаних під одну наукову дисципліну, і які руйнують інші наукові дисципліни, однак, цю надію розвіює.

Наслідки впровадження наукометрії для розвитку гуманітарних наук в Україні

Вимога від гуманітаріїв публікуватися в журналах, які індексуються в «наукометричних базах», спотворює результати наших досліджень, бо вимога публікації тільки в певних журналах, і невраховування інших журналів, які в цих наукометричних базах не індексуються, і які, тим не менше, є гарними та відомими в своїй галузі журналами, просто робить будь які розрахунки: чи то цитованості статті, чи імпакт-фактору видання, некоректними. Окрім того, що наукометричні бази не індексують всю гуманітарну періодику, і тим більше – не завжди кращу її частину, є ще одна проблема.

Наукові статті в періодичних виданнях – то є лише один із різновидів наукової публіцистики гуманітаріїв, тут ще є монографії, колективні монографії, збірники колективних робіт, серійні видання, збірники матеріалів конференцій, каталоги, публікації історичних джерел з коментарями, академічні переклади текстів, словники, довідники, тощо. Тому впровадження наукометричної орієнтації у оцінці результатів гуманітаріїв спотворює наші наукові результати, невидимими для таких оцінок є як статті в дійсно провідних виданнях, які поза межами наукометричних баз, так і монографії, та інші форми наукового доробку.

Вже неодноразово ми, гуманітарії, наголошували, що гуманітарні дисципліни мають свою специфіку, і єдиної «лінійки», здатної виміряти їх всі, не існує.

- Насамперед гуманітарні галузі знання мають свою специфіку в методології ведення дослідження, яка менш уніфікована і більш залежна від галузі та від суб’єкта наукового пізнання, від особи науковця (особливо це стосується істориків, бо ми всі живемо в історії-процесі), від його особистої кваліфікації та особистих рис, як від його оточення і життєвого досвіду.

- Гуманітарії так чи інакше працюють із великими текстами, сенсами, та із мовами, не просто з однією мовою у сучасному її варіанті, тому і на оволодіння мовами, і на оволодіння специфікою роботи з текстами потрібно багато часу. Також багато часу йде на ретельне наукове дослідження, для роботи із своїми джерелами, систематизації результатів і т.д. , від ретельності і систематичності залежить якість результату.

- Міжнародна гуманітаристика це мережа більш сегментована по дисциплінах та спеціалізаціях, ніж інші наукові дисципліни, і з більшою кількістю наукових шкіл, напрямків, і т.д. Разом з тим, наукові групи які займаються окремими проблемами – часто можуть бути малочисельними, що унеможливлює накачування гіршів навіть за постійного цитування один одного всім світовим товариством, яке займається тією чи іншою проблемою, бо коло науковців, які досліджують окрему проблему може залучати декілька десятків осіб по всьому світі, а то і декілька одиниць.

Потогінна система publish or perish руйнує науку взагалі, особливо є руйнівною для тих галузей, де науковий результат здобувається довгим і ретельним дослідженням. «Скопусизація» науки є переведенням цієї системи на вищий щабель із ще більшою експлуатацією науковця.

Система оцінки за гіршами та квартилями журналів в наукометричних базах, яка вимагає негайної публікації результату і негайного цитування як визнання наукової цінності результату не лише не є хоч якось дотичною до оцінки наукових здобутків гуманітаріїв, а й викликає серйозні проблеми, змушуючи науковців вдаватися до імітації та зниження якості і ретельності досліджень як мінімум. Це проблема, яка нині є скрізь в світі, а не лише ознака української науки. Це підміна реальних наукових досліджень або нашвидкоруч зробленими і неглибокими розвідками про дуже маленьку проблему, або взагалі імітацією досліджень.

Бо перед науковцем стоїть вибір або швидко публікувати щось маленьке і часто, не заглиблюючись в ретельне дослідження, або зосередитись на ґрунтовному дослідженні великої проблеми, яке потребує багато часу і на виході матиме великий текст, аж до рівня монографії. В умовах, коли його результати рахують «по головах», і то не по всіх, а лише за статтями в певних журналах, і коли статті різного рівня –і великі і маленькі повідомлення і навіть монографії фактично прирівняні один до одного в системі атестації, і монографія означає лише один пункт в списку публікацій, то займатися серйозними дослідженнями, результатом яких будуть великі тексти – стає невигідно. Ба більше, в наших умовах займатися ґрунтовними науковими дослідженнями в якійсь із гуманітарних дисциплін стає не зовсім безпечно для кар’єри та продовження роботи – поки такий дослідник декілька років витратить на підготовку монографії не відволікаючись на публікації статей, його можуть просто звільнити за те, що у нього нема щорічних (перепрошую а у нас іноді доходить і до такого абсурду, як вимагання щоквартальних опублікованих робіт) публікацій та що його гірш за 5 років ніяк не зріс.

Це ставить серйозних дослідників у нерівні умови із тими, хто створює і публікує швидкий «науковий продукт» у вигляді серії статей дуже маленького об’єму, де як правило розглядається дуже специфічна і маленька проблема, або які є оглядового характеру чи взагалі є повідомленнями, а не дослідженнями. Все це замість великих текстів, написаних на основі охоплення якомога ширшої бази даних, і в яких би розглядувана проблема була проаналізована комплексно та були б представлені авторські концепти та їх обґрунтування і відповідні узагальнюючі висновки. Кількість таких текстів значно зменшується, але саме великі тексти – є тими результатами, на яких буде базуватися подальший розвиток наукових досліджень в гуманітарних галузях. Або не буде, якщо всі перейдуть на маленькі статті, до чого спонукає наукометрія.

Гуманітаристика як сферичний кінь у вакуумі та гуманітаристика в реальному світі

Гуманітарні дисципліни мають орієнтованість не лише на людину, а і на конкретне суспільство, в рамках якого існує конкретна наукова школа чи наукова спільнота, вони мають обов’язки не лише перед абстрактною «світовою наукою», а і перед власним суспільством та державою, а сама світова гуманітаристика – то є сукупність наукових спільнот різних націй та держав.

Звідси висновок – гуманітарні науки – це сукупність різних наукових спільнот, які розвивають свої наукові галузі мовами своїх спільнот, і які існують і мають існувати в рамках мовного дискурсу своїх суспільств. Звісно, вони находять між собою і лінгва франка, і часто такою мовою є англійська, але англійська є необхідною, але не є достатньою умовою існування гуманітарних дисциплін, розвиток локальних дискурсів іншими мовами тут є обов’язковий. Тобто розвиток англомовної історіографії української історичної науки ніяким чином не зменшує потребу в існування україномовної історіографії і україномовної історичної науки, те ж саме – стосується і літературознавства, мовознавства чи досліджень локальної культури чи суспільства.

Гуманітарні дисципліни певного суспільства мають бути в рамках мовного дискурсу свого суспільства. Забезпечують розвиток локального наукового дискурсу – наукова періодика і наукове видавництво, тут кожна країна, народ, суспільство має розвивати і підтримувати наукове і науково-популярне видавництво своєю мовою. Британська, німецька, французька, італійська гуманітарні науки саме тому такі сильні, бо їх розвитком саме англійською, німецькою, французькою, італійською мовою опікуються власні держави, які і підтримкою відповідних наукових дисциплін та промоцією власної культури та мови в інших країнах по всьому світу.

Ідея про те, що вся наука робиться виключно англійською та намагання перевести всіх українських гуманітаріїв на англійську, є не лише утопією, а й загрожує національній безпеці, бо саме національна наукова література, періодика і книговидання, як і розвиток національної гуманітарної науки – необхідний складник незалежної держави. Розвинуті гуманітарні науки – заслін проти зовнішньої пропаганди, поширення фейків та маніпуляцій громадською думкою, здійснюваних як агентами всередині держави так і з поза її меж.

Ми живемо не у вакуумі, а у конкретній історичній, політичній та культурній ситуації і якщо ми не маємо україномовного національного наукового контенту в галузі гуманітарних дисциплін, то сюди прийде інший, зрозуміло чий, який нині і так займає багато місця і є сприятливим підґрунтям для інформаційної війни.

Теза про те, що ніби-то необхідність переходу наших гуманітаріїв до публікацій повністю англійського мовою і публікацій десь на заході і занедбання публікацій книг та періодичних видань українською мовою, яку проголошують не-гуманітарії, якось має покращити ситуацію з поразками в інформаційній війні – провальна і шкідлива.

Тут можна сказати більше, відсутність державної підтримки академічного книговидання, яка б робила можливим видавати наукові дослідження з історії, літератури, культури великими чи хоча б не мізерними тиражами, була одним із стратегічних прорахунків державної політики і привела до низки поразок у гібридній війні. Чим менше в суспільстві наукової інформації про історію, літературу та культуру, інші галузі гуманітаристики, тим більше простору для псевдонауки, різних міфологій, магічного мислення, забобонів, а також для ідеологічних маніпуляцій, поширення історичних фейків та викривленої інформації про історію України і світу, як і поширення політичної пропаганди, та застосування різних політтехнологій, в тому числі і позадержавного походження, які ламають мозок і змушують населення робити вибір, потрібний певним політичним силам як всередині держави так і поза нею. Власне наявність прошарку людей, здатних опрацьовувати тексти великого об’єму та критично мислити і давати аналітичну оцінку явищам, що відбуваються в суспільстві, є необхідною запорукою розвитку і збереження самого суспільства та демократії в ньому. Це стосується будь-якого суспільства, а не лише українського, бо спроби покерувати мізками людей через політтехнології і схилити маси до необхідного тому, хто застосовує такі технології, рішення, на жаль, це нині реальні виклики перед цінностями демократії в світі.

Нагадаю, що в 2014 році було здійснена хакерська атака на сайт Інституту історії України НАНУ, де був дуже значний депозитарій наукових текстів з історії України, видання джерел і документів, все це було доступним онлайн, і тому потрібно було відключити це джерело наукової історичної інформації, яке заважало веденню інформаційної війни. Ці події виявили, що українська історична наука стала кісткою в горлі російської ідеологічної пропаганди.

Тому, бажання запровадити такі умови для гуманітарії, які б робили розвиток української гуманітаристики не просто утрудненим, а і неможливим, як і заклики до суцільного переходу на англійську мову, змушує до висновку, що ті, хто таке пропонує, або показує свою повну некомпетентність та безвідповідальність, або свідомо руйнує українську науку. Не буду дошукуватись причин цього, чи то автори таких закликів просто некомпетентні і нездатні прорахувати політичні наслідки своїх дій, чи були до того кимось вмотивовані.

Хочу зауважити, що у полеміці із гуманітаріями, нам намагаються нав’язати невластиві науковцям функції, або зробити нас винними за провал державної політики в сфері науки та культури, як і в сфері міжнародної політики теж – нам закидають, ніби то ми, науковці-гуманітарії відповідальні за те, що про Україну так мало знають у світі і так мало є англомовного контенту. Але це – зона відповідальності відповідних державних структур, насамперед МОН, Міністерства культури, Міністерства закордонних справ, і взагалі – грамотної державної політики як в сфері розвитку науки всередині країни так і щодо просування знання про Україну, її історію та культуру, наукові здобутки в світі. Збільшення кількості наукових англомовних матеріалів української тематики в світі відбудеться, коли відповідні органи державної влади України розроблять спеціальні програми з підтримки англомовної наукової продукції українських науковців, і забезпечать це відповідним фінансуванням. Наполегливо раджу і МОН і міністерству культури, молоді та спорту впровадити такі програми.

- Зокрема порадила б розробити спеціальну програму по підтримці наукового публікування англійською мовою.

- Це поряд із окремою програмою з підтримки українського академічного книговидання українською мовою.

- Іншою програмою, яка мала б сприяти розвитку української гуманітаристики має стати програма з фінансування закупівлі наукових книг в наші бібліотеки та підписки на наукову періодику. Наполегливо раджу виділити кошти для підписки наших бібліотек зокрема для такого ресурсу як JSTOR . На відміну від наукометричних баз, які займаються нараховуванням циферок хто кого процитував, а зовсім не повні тексти, цей ресурс, або ця база даних дійсно надзвичайно потрібна гуманітаріям, бо це величезна електронна бібліотека повних текстів першокласної наукової періодики та книг. Доступ до неї, як і можливість закупівлі нашими бібліотеками наукової літератури дійсно сприятиме швидкому покращенню результатів наших досліджень.

Довгий час я пояснювала для себе намагання загнати нетямущих гуманітаріїв залізною рукою до наукометричного щастя, просто некомпетентністю не- гуманітаріїв, їх небажанням бачити реальну ситуацію в українській науці, яка б відрізнялась від усталеної міфологічної картини про тупих та нездатних ні нащо гуманітаріїв, яку багато хто із природничників та представників точних наук поділяють. Така віртуальна картинка дозволяє декому із критиків почуватись людьми вищої наукової касти та вершителями доль недолугих гуманітаріїв, яких вони не хочуть визнавати за фахову наукову спільноту взагалі.

Наші не-гуманітарії до цього часу перебувають у полоні уявлень про гуманітаріїв, які досі собі варяться у власному провінціалізмі, ніхто нікуди не їздив, далі столиці України, і не працював з західними партнерами та в західних інституціях, не виступав на західних конференціях, не робив спільні проекти із закордонними колегами, ніде в західних виданнях не публікувався, і що гуманітарії нічого не знають, як влаштована структура гуманітарних наук в різних країнах, і що не-гуманітарії України ніби-то краще знають, як вона там на Заході чи деінде влаштована, ніж гуманітарії. Звідси намагання покерувати гуманітаріями і нав’язати нам числову магію, тобто наукометрію та аксіому що поза SCOPUS та Web of Science не існує науки.

Це хибне явлення про нас, ні, українські гуманітарні науки, не є гіршими ніж інші наукові дисципліни України, і не є менш втягнутими ніж вони в світову науку. Ми теж їздимо, стажуємось, вивчаємо джерела в іноземних архівах та музеях, і досвід роботи наших іноземних колег, публікуємось, виступаємо з доповідями на конференціях, організовуємо міжнародні проекти та спільні дослідження, як і науковці – природничники чи представники інших наук.

Проблема тут в тому, що наша держава не має програм по фінансуванню таких поїздок, чи із розвитку міжнародного наукового співробітництва в гуманітарних галузях науки. Ба більше, для того, щоб українська гуманітаристка була більш включеною в світову гуманітаристику, мають бути окремі державні програми, гранти для стажувань та проведення досліджень як українських науковців, так і іноземних науковців в Україні для того, щоб ми могли запрошувати в Україну тих, хто хоче вивчати історію України, українську мову, літературу, мистецтво, культуру, як і політику, економіку чи соціум, все, що пов’язане із нашою країною, як і із іншими теж, бо в наших архівах, музеях та інших колекціях є матеріали, що дозволяють пролити світло і на історію та культуру інших країн світу. Цього всього нема, і винними тут чомусь виходять не державні чиновники, а знову гуманітарії.

Нині складається враження, що проводиться спланована компанія щодо дискредитації українських гуманітарних дисциплін, та створення умов, які приведуть до повної загибелі українського гуманітарної науки.

В публічний простір запущені месиджі, що українська гуманітарна наука є відстала, провінційна, замкнена в своїй українській мові, не має жодних результатів, неправильна, і суцільно займається створенням імітацій, трешу та плагіату та постійно і безпричинно вимагає грошей, бо фінансування гуманітаріям взагалі не потрібне. Дуже турбує, що окремі наші колеги по академічному цеху - фізики, природничники та інші, долучились до цькування своїх колег, чи то від нездатності через відсутність гуманітарної освіти побачити всю картину і наслідки своїх дій, чи то в силу якихось особистих мотивів чи мотивацій.

Коли гуманітарії намагались аргументувати свою позицію під час спільних зустрічей, чи публікуючи свої статті (див. наприклад, мою «Орієнталістика vers наукометрія. «Оскопусування» чи «оскоплення» української гуманітаристики? Неграматичні зауваження до її проблем»), чи у інших виступах в мас-медія, зокрема в дискусіях у великій ФБ групі Ukrainian Scientists Worldwide – то тоді отримали цькування і звинувачення в тому, що ми всі суцільні плагіатори і творці трешу, що української гуманітаристики не існує взагалі. Намаганню українських гуманітаріїв пояснити свою позицію і навести аргументи на її користь, було протиставлено цілий спектр маніпуляцій і прийомів, які в науковій дискусії не мали б мати місця: перехід на особистості, висміюванням того факту що опоненти гуманітарії не мають належної з точки зору не-гуманітаріїв кількості гіршів чи публікацій в виданнях, що індексуються в SCOPUS чи Web of Science, і на основі цього сумнівного критерію намагання підважувати нашу оцінку ситуації та нашу фахову компетентність, хамство, перекручення суті наших аргументів і закиди, що ми підтримуємо і захищаємо плагіат, погану науку і т.д.

Тому звісно, всі спроби опонувати захлинулися, бо в таких умовах, коли замість того, щоб слухати аргументи опонента дискусії, починають вести полеміку неетичними методами, вона просто неможлива.

Не збираюсь стверджувати, що українські гуманітарні науки не мають проблем, чи що вони чи що у нас нема відсталості, масового плагіату, робіт імітаційного характеру, і інших великих вкликів некомпетентності. Але тут справа далеко не однорідна, і стан різних галузей – різний, особливо якщо зважити що до гуманітаристики зараховують як власне гуманітарні дисципліни, так і соціальні науки, психологію, тощо. Тому міряти все однією лінійкою тут не варто.

Крім того, комплекс проблем, які збиралися роками, не вирішити якимось простим рішення, і панацеї, як затягування українських видавництв в конкуренцію із великими корпоративними видавничими гігантами, як Ельзевір та Томпсон Рейтерс, тут тема. Для вирішення проблем науки потрібен такий же комплекс рішень, і теж роки реформувань через продумані державні програми та грамотну державну політику в галузі розвитку науки та культури.

При чому вибудувати таку політику без залучення різних гуманітарних фахових спільнот неможливо. А для цього варто відмовитись від звички вирішувати долю гуманітаріїв без самих гуманітаріїв.

Нещодавно, коли були опубліковані нові вимоги до публікацій результатів дисертацій на здобуття наукових ступенів, то в інформації про цю подію в ФБ групах промайнула фраза про «пряник для гуманітаріїв». Скажу, що вона мене шокувала, виявляється деякі наші реформатори продовжують мислити в парадигмі авторитарного стилю керівництва, бо саме такою є т.зв. «політика батога і пряника». В ХХІ столітті і в демократичній державі такі методи керівництва неприйнятні та й неефективні теж.

Думка фахових спільнот українських гуманітаріїв має поважатися. Ми маємо належну компетенцію, щоб самим розібратися в своїх проблемах і запропонувати шляхи їх рішення.