Від редакції HISTORIANS. Лінгвістичний поворот у ХХ ст. змінив гуманітарні науки, зваження на мову і розуміння що поза мовою не існує досвіду, викликав і нові тлумачення історичних подій, передусім конструйованих і висловлених мовцем (у даному разі істориком). Прирівняння історії до літератури викликає чимало заперечень. Та роздуми про наукове мовлення мають не одне десятиліття новий виклик – появу цифрових технологій та гіпотезу передачі не вербальним методом, новими засобами комунікування.

Деякі нейробіологи і філософи стверджують, що мова, можливо, не найкращий засіб для передачі ідей. У цифрову добу виключно важливо зрозуміти її роль в нашому суспільстві і досліджувати ті можливості, які для неї створюють нові технології.

В аналітичній філософії вже давно існує думка, що будь-яке значення можна висловити за допомогою мови. У своїй книзі «Вираження і зміст» (1979) філософ Каліфорнійського університету в Берклі Джон Серль називає цю ідею «принципом виразності, згідно з цим принципом, усе, що мається на увазі, може бути сказано». Ба більше, Людвіг Вітгенштайн зазначає в «Логіко-філософському трактаті» (1921), що «межі моєї мови означають межі мого світу».

Поза замкнутого простору логічного позитивізму обмеження природної мови, коли ми говоримо про змістотворчість, вже давно відомі як в мистецтві, так і в науці. Психологія і мовознавство визнають, що мова – це недосконалий засіб комунікації. Загальноприйнятою є теза, що багато наших думок можуть мати невербальну природу, і тільки деяка їх частина знаходить своє втілення в мові. Показово, що мова часто не здатна висловити конкретний досвід, який породжує сучасне мистецтво, вона також не спроможна точно відобразити суть абстрактного мислення, властивого багатьом сучасним науковцям. Мова – знаряддя для вираження наших думок і почуттів, що має свої недоліки.

У галузі штучного інтелекту навіть експерти можуть не розуміти, як працюють такі технології. У своєму есеї «Чи залишиться штучний інтелект назавжди загадкою?» (2016) в журналі «Наутілус» професор когнітивних наук Каліфорнійського університету в Ірвайні Аарон Борнстейн розглядає цю проблему в світлі вивчення штучних нейронних мереж (обчислювальних моделей): «ніхто не знає, як саме вони функціонують, і це означає, що ніхто не в змозі передбачити, коли вони можуть вийти з ладу». Це становить небезпеку для людини в разі, якщо, наприклад, доктор покладається на цю технологію, щоб визначити можливість розвитку ускладнень у пацієнтів.

Борнстейн каже, що іноді організації обирають менш ефективні, але більш прозорі інструменти для аналізу даних, і «навіть уряди починають висловлювати свою занепокоєність зростанням впливу цих загадкових нейронних мереж-оракулів». На думку дослідника, «вимогу зрозумілості технології можна розглядати як ще одне обмеження, що може знизити точність результатів, оскільки вона перешкоджає моделі досягти «чистого» вирішення завдань, коли машина виводить значення тільки з даних, що вводяться в систему». Людський розум обмежує штучний інтелект: «зрозумілість може не дозволити таким моделям досягти їхнього повного потенціалу». Оскільки функціонування такої технології не можна цілком зрозуміти, його зовсім неможливо пояснити за допомогою мови.

Нейробіолог і генеральний директор токійського стартапу Araya Рьота Канай визнає, що «через складність сучасних нейронних мереж нам важко розібратись, яким чином штучний інтелект приймає рішення, і ще важче перекласти цей процес мовою, яку зрозуміють люди». З цією метою Канай і його колеги намагаються «забезпечити нейронні мережі метакогніцією, щоб вони могли повідомляти про свій внутрішній стан».

Мета дослідника – дати голос машині: «Ми хочемо, щоб наші машини пояснювали, як і чому вони роблять те, що вони роблять». Машини самостійно повинні розробити таку форму комунікації. Завдяки зворотному зв’язку науковці зможуть грати роль перекладачів, які повідомляють суспільству, чому машини прийняли те чи інше рішення. Що стосується людської мови, Канай називає її «додатковою перешкодою для навчання штучного інтелекту виражати себе». (Це, між іншим, передбачає, що комп’ютерні моделі мають «самість»). Мова – виклик для штучного інтелекту.

Ілон Маск просуває ідею, «що нам слід збагатити повільну, неточну голосову комунікацію через встановлення прямого зв’язку між мозком і комп’ютером». Він заснував компанію Neuralink, що планує підключити людей до мережі, за допомогою якої вони зможуть обмінюватися думками, не витрачаючи свій час і енергію на словесність. Як цей процес описує в своєму есеї на науково-популярному сайті The Conversation аспірант факультету права Кембриджського університету Крістофер Марку, «це дозволить нам обмінюватися думками, страхами, надіями і хвилюваннями, не принижуючи себе письмовим або усним мовленням».

Блогер і автор коміксів на сайті Wait But Why Тім Урбан представляє бачення Маска про спілкування за допомогою думки і стверджує, що «розглядаючи явище «втрат під час передачі», що відбувається з мовою, ви розумієте, наскільки ефективнішим буде групове мислення». Цей проект наснажує на зловісні припущення: замість покращення словесного спілкування Маск пропонує відмовитися від нього як неадекватного засобу соціальної взаємодії. Люди, як правило, цінують вдосконалення комунікаційних мереж, які передають мову, але натомість їм пропонують корпоративне утопічне майбутнє технотелепатії та похмуре дистопічне сьогодення, коли мова перешкоджає співпраці. Іронію і заспокоєння можна знайти в тому, що цю критику природної мови успішно передають тією самою мовою.

У своєму есеї «Проблема Кекуле» американський письменник Кормак Маккарті розглядає походження мови і скептично ставиться до її основної ролі в формуванні свідомості: «Взагалі, проблеми добре формулюються за допомогою мовних виразів, і мова залишається зручним інструментом для їх пояснення. Але реальний процес мислення у будь-якій галузі – це в значній мірі несвідоме явище». Він визначає несвідоме як «механізм управління твариною».

Маккарті розглядає мову як відносно новий винахід і порівнює її з вірусом, який стрімко поширився серед людей близько ста тисяч років тому. Його погляд на мову не можна назвати адекватним по ряду причин. По-перше, мова – це людська здібність, що розвинулася поступово в процесі еволюції комунікації. Важко собі уявити, що причиною появи мови став «вірус» або несподівана вигадка. По-друге, думка не обов’язково повинна бути несвідомою для того, щоб бути невербальною. Багато свідомого мислення відбувається незалежно від мови. Нарешті, перед нами нині постають проблеми, які надзвичайно складно передати за допомогою природної мови. Найближчим часом це може бути головним викликом як для мистецтва, так і для науки.

Хоча мова, можливо, не досконале знаряддя для вираження думок, це найбільш важливий засіб комунікації, який дозволив створити сучасні суспільства, інститути, держави і культури. Ресурси мови дозволяють людям встановити суспільні відносини і розробити нові форми співпраці. Це надійна і високо оптимізована форма комунікації, що розвивалася завдяки поступовим змінам. Протягом тисячоліть мова служить інструментом соціальної взаємодії. Ця взаємодія піддається серйозній небезпеці (авторитаризм, ізоляціонізм, конфлікти тощо), тому що суб’єктивний досвід (наприклад, обмеженість співчуття, коли мова заходить про мігрантів) і знання (подумайте про складність проблеми глобального потепління), які відображаються в мистецтві та науці, вийшли далеко за межі виразної сили мови.

Людство залежить від здатності мови виражати складні, нові ідеї і таким чином інтегрувати їх в культуру. Якщо люди не зможуть усвідомити і почати обговорювати глобальні проблеми, що зараз виникають, вони не зможуть узгоджено їх вирішувати. В своєму есеї «Наш світ розумніший за нас» в журналі Aeon Роберт Бертон, колишній асоційований директор відділу нейронаук в Медичному центрі гори Синай Каліфорнійського університету в Сан-Франциско, підкреслює складність цієї проблеми, коли запитує: «якщо ми не здатні вирішити це когнітивне завдання, як ми можемо відповісти на виклики, що стоять перед нами?». Окрема людина не здатна зупинити зміну клімату або запобігти зростанню нерівності розподілу доходів. Ці цілі можна досягнути тільки спільними зусиллями. Для співпраці людям потрібна мова.

Мистецтво дозволяє відчути, що суб’єктивні переживання не завжди можна передати мовою. Митці випробовують межі конкретної виразності мови. Вчені в свою чергу розуміють, що мова є елементарним знаряддям, нездатним передавати абстрактні ідеї. Адже наука розширює межі абстрактного мислення. Як мистецтво, так і наука не задоволені вербальною комунікацією. Щоб отримати знання, вчені часто відмовляються від природної мови. Щоб домогтися бажаного естетичного ефекту, художники вдаються до її відчуження.

У вдало названому есеї «Наука переросла людський розум і його обмежені можливості» Ахмед Альхатіб, молекулярний біолог медичної школи Гарвардського університету, пропонує передати наукові дослідження штучному інтелекту, тому що «в добу великих даних людський розум просто не в змозі ефективно аналізувати надзвичайно складні природні явища». Проблема полягає в тому, що мова є засобом накопичення знань і затвердження краси для всього суспільства.

Відмова від мови ізолює мистецтво і науку від суспільного життя. Подив і пізнання стають недоступними для громадськості. Коли люди приймають рішення щодо майбутнього, політичні процеси можуть не відображати те, що відбувається на передньому краї людської думки. Без мови мистецтво і наука втрачають культурне значення і політичний вплив: мистецтво не чіпає серця людей, науці важче просвіщати суспільство. Коли мистецтво і наука перебувають на периферії, суспільство стає беззахисним перед складними викликами і підриває свої культурні засади. Сьогодні переважають наративи, які ставлять на перший план прогрес науки і демократизацію мистецтва, але глобальні проблеми вимагають активнішої участі людства в розв’язанні наукових, моральних і естетичних дилем. Мова – один із ключових інструментів, здатних втілити це прагнення.

Важливо встановити рівновагу між розширенням меж мови та її використанням як засобу спілкування та співпраці. Митці та вчені повинні вміти висловлювати навіть найскладніші ідеї, інакше вони не будуть сприйняті суспільством. У своєму есеї «Щоб вирішити проблему клімату, розповідайте історії краще» Майкл Сіґал, головний редактор журналу «Наутілус», стверджує, що науці потрібні наративи, щоб стати частиною культури. На його думку, наративи можуть допомогти людству у вирішенні глобальних проблем. У науково-популярній статті для часопису Aeon Керрі Арнольд розкриває цей потенціал наративів, коли робить огляд досліджень про те, як корінні народи складають міфи, що згадують ознаки початку природних катастроф. Сьогодні люди можуть створювати корисні наративи на основі експертних знань про світ. Мова – найкраще знаряддя для виконання цього завдання. Наративи можуть оприявнити незрозумілі небезпеки для слабкого людського тіла, і мова – найкращий суспільний засіб для досягнення цієї мети.

Професор історії Єльського університету Тімоті Снайдер у своїй книжці «Про тиранію. Двадцять уроків ХХ століття», що увійшла до списку бестселерів The New York Times 2017 року, звертається до історії двадцятого століття, щоб пов’язати зростання авторитарних режимів з конкретними загрозами людському життю, закликаючи читачів чинити опір тиранії. Він просить їх взяти на себе відповідальність за стан суспільства, захищати інститути, пам’ятати про професійну етику, вірити в правду і кидати виклик статус кво. Мова його книги переконлива і зрозуміла. Такий наратив може допомогти вирішити складні соціальні та екологічні проблеми за допомогою категорій мови, доступних для розуміння кожного.

Зрештою, мистецтво і наука створюють критично необхідні знання та досвід, але часто не можуть відобразити їх у мові. Як сказав Вітгенштайн, «про що не можна говорити, про те слід мовчати». Це мовчання може призвести до сумних наслідків для людства. Вкрай важливо його порушити. Мистецтво і наука повинні говорити з громадськістю і тим самим розвивати мову і культуру.

Мовні засоби, попри чергові виклики, продовжують створювати поле для суспільних взаємодій і залишаються основою поєднання і роз’єднання людських спільнот, розуміння світу. Зміни у науковій сфері останнього часу усе ж змушують шукати нових пояснень, а чергові відкриття призводять до гіпотез і заперечень виняткового значення мови для світогляду та взаємозв’язку.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Is language as we know it still relevant for the digital age?» на сайті openDemocracy 24 травня 2017 р.

Автор: Павло Шопін, науковий співробітник Фонду Александра фон Гумбольдта на кафедрі англійської філології Фрайбурзького університету.