Нині в Україні, особливо в гуманітарних науках, дедалі частіше виходять друком тексти, які для фахівців є стовідсотково псевдонауковими. Це книжки та статті, некритично підпорядковані тій чи іншій ідеології чи квазіідеології, на догоду якій замовчується або перекручується все, що не підходить під тенденційну схему. Це також і спроби науковоподібного обґрунтування суто індивідуальних фантазій. Виходять такі публікації і в Західній Европі, Америці, на Близькому й Далекому Сході. Проте, напевно, там рідше, ніж у нас, автори-фантасти претендують на надання їм наукових ступенів і ще рідше розраховують на толерантність професійних науковців.

Так чи так, усі тексти, що доходять до читачів, – цілком наукові, умовно наукові й повністю недоречні – є фактами сучасного життя, чинниками формування самосвідомости суспільства або певних його відламів. Доводиться із сумом визнати, що надто часто праці, написані без джерел або побудовані на довільній їх інтерпретації, здобувають собі більше прибічників, інколи фанатичних, ніж сумлінні дослідження – як традиційно позитивістичні, так і неопозитивістичні чи постмодерністські в різних значеннях цих слів. Донедавна я вважав непотрібним полемізувати з явними фантазіями та свідомими фальсифікаціями. Цього разу вирішив, однак, зробити виняток щодо двох книжок, присвячених темі, над якою віддавна працюю.

Можливо, мітологізація історії на матеріялі давнини й середньовіччя вдається легше, ніж мітологізація недавнього минулого. За радянських часів «ідеологічні працівники» (так вони себе називали) з Києва чи обкому партії закидали львівському Інститутові суспільних наук, де я працював: «Ось, мовляв, у вас витрачають державні гроші на неактуальні, непотрібні для практики роботи, але ж більшість тематики має бути спрямована на проблеми сьогодення, обґрунтування шляхів будівництва комуністичного суспільства». До речі, й тоді, й тепер пріоритетність суперсучасних тем була вигідна авторам, особливо дисертантам, які усвідомлювали, наскільки легше працювати з джерелами доби машинописів чи комп’ютерних видруків, ніж із давніми рукописами, графікою і мовою яких можна оволодіти тільки після тривалого спеціялізованого вишколу. Хочу застерегти, що не маю на меті поставити під сумнів актуальність праць належного рівня, написаних на підставі джерел найновішого часу – друкованих, машинописних або взятих з Інтернету. Історична наука має цікавитися всіма періодами, і не лише стосовно власної країни, але й щодо решти світу.

Оскільки я часто її повторював, добре пам’ятаю свою арґументацію на захист «старовини», свідомо демагогічну й пристосовану до психології тодішніх ідеологів. Мовляв, у «цілком правильній» праці на сучасну тему «методологічно коректні» тези можуть з недовірою сприйняти ті, хто «на власні очі» бачив навіть одиничні, «нетипові» факти, неузгоджені з офіційною концепцією. Переконливішою нерідко стає популяризація «потрібних» інтерпретацій на підставі матеріялів, що їх сучасник без спеціяльної освіти і без критичного мислення не зможе сам перевірити, а тому мусить спиратися на висновки інших людей – чи то дослідників, чи то фантазерів від історії.

Прикладом того, як легковірно інколи сприймають тексти, написані з претензією на науковість, можуть бути деякі з публікацій, присвячених науковцю, якого українською мовою називають Юрієм Дрогобичем. У сучасних підручниках історії нашої країни слушно зазначено, що цей середньовічний професор, доктор філософії й медицини став першим народженим в Україні автором, книжка якого була надрукована. До того ж він був обраний студентами ректором Болонського університету (точніше – одного з трьох університетів, які разом утворювали studium generale – найстаршу в Европі високу школу). Однак про доктора і ректора Юрія, крім досить численних статтей – як науково-популярних, так і позанаукових, а також двох малотиражних (ротапринт) брошур – було опубліковано лише три окремі книжки: моя белетризована біографія «Юрій Дрогобич» (1966)¹, невміло переписана з неї книжечка Аісси Пессіни Лонґо (Болонья, 1988)²  і псевдонаукова публікація факсиміле ориґіналів та перекладів творів Юрія (2001 і 2002)³.

На відміну від авторів, які писали прозу й вірші на цю тему лише з власної уяви⁴, повість «Юрій Дрогобич», в основній своїй частині, побудована на історичних фактах. Проте свого часу державне видавництво літератури для юнацтва «Молодь» замовило мені текст, пристосований до вимог белетристичної серії «Життя славетних». Щоб не надто відійти від інформативности, майже всю белетристику, в тому числі вигаданих персонажів, я сконцентрував у присвяченому дитинству героя вступному розділі. Це була порівняно невелика жертва, бо документи збереглися лише починаючи з 1469 року – від вступу Юрія Котермака-Дрогобича до Краківського університету. Крім матері й батька майбутньоговченого, дійові особи першого розділу були не довільною вигадкою, а радше репрезентантами історичних обставин. В ньому йшлося, зокрема, про італійців, які справді побували в Дрогобичі в ті роки, описано відомі з джерел подорожі купців з Галичини до Кафи, згадано тогочасних сановників і церковних діячів. Домислом, типовим для жанру, стало головно пов’язування дійсних або вірогідних фактів з особою Юрія Дрогобича без наголошення гіпотетичности деяких зустрічей та ситуацій. Уважний читач, однак, не може не помітити наприкінці повісти розділ «У пам’яті нащадків», де в розповідній формі схарактеризовано публікації джерел про Юрія Дрогобича, названо головні дослідження. Врешті, книжку завершувала біографічна хроніка, у якій зовсім не згадувалися придумані (хай і з урахуванням джерел про XV століття) персонажі з дитячих і юнацьких років майбутнього науковця, а перелічувалися лише події, засвідчені автентичними документальними даними.

Крім того, факти про Юрія Дрогобича було коротко викладено у науковій статті, надрукованій ще 1960 року, а докладніше у низці статтей у наукових збірниках і розділах монографій. Ті самі джерела були підставою для моїх газетних заміток⁵. Англійською мовою з відповідними посиланнями було видано статтю «Астрономічні трактати Юрія Дрогобича та їх арабські джерела»⁶. З допомогою керівника Львівської організації Українського товариства охорони пам’яток історії культури Ігоря Кудина вдалося видрукувати і дві ротапринтні брошури: 1968 року – репродукцію «Прогностика»⁷, 1983-го – присвячений Юрію бібліографічний покажчик, в якому було повторено репродукцію, а далі вміщено короткий документальний нарис про мислителя, опис його праць і хроніку життя.

Свого часу я неодноразово писав до газет, а коли вдавалось, то й до часописів та наукових збірників про Мартіна Ґруневеґа – автора надзвичайно цікавого опису Львова, і ще частіше – про Юрія Дрогобича. З цього приводу відомий львівський історик Ярослав Дашкевич в анотаціях, надрукованих у західнонімецькому рецензійному журналі «Russia mediaevalis», іронізував, що, мовляв, «Ісаєвич вже шостий раз пише про Ґруневеґа», а Юрія Дрогобича «перетворив на українського вітчизняного», а потім «вченого», але якщо він українець, «то безсумнівний ренегат, інакше він не міг би очолити католицьку парафію Зимна Вода»⁸. Якщо послуговуватися такою логікою, то з білоруської культури довелося б викреслити її найвизначнішого представника – безсумнівного католика латинського обряду Франциска Скорину. Втім, напевно, про Ґруневеґа я писав надто мало, оскільки за межами України фахівці моїх статтей не помітили. Юрія Дрогобича я не називав беззастережно етнічним русином-українцем, а наголошував на його походженні з українських земель і на його власному визнанні, що його батьківщиною було колишнє Руське королівство – тобто тодішнє воєводство Русь.

З різних причин сталося так, що автори статтей в українській пресі та пані Лонґо використовували переважно мої публікації, але не брали до уваги раніші праці, в яких сумлінно висвітлювалено різні аспекти діяльности Юрія Дрогобича. Маю на увазі насамперед ґрунтовну розвідку польського дослідника Александра Біркенмаєра⁹, публікації українських істориків – замітку В’ячеслава Заїкина й статтю Івана Кревецького – про друковану книжку Юрія¹⁰. Тим більше, не використовували такі автори численних джерел, що зберігаються в архівах та відділах рукописів бібліотек України, Польщі, Італії, Німеччини, Франції. Тому варто тут назвати найважливіші з джерельних публікацій, а також розповісти про їх застосування в наукових студіях, написаних свого часу переважно з позицій позитивізму. Вже в XVII–XVIII століттях у працях з історії Болонського університету містяться згадки про Юрія Дрогобича як ректора, професора університету медицини та вільних мистецтв. У пізніших (починаючи з 1839 року) публікаціях джерел та в історичних працях про Краківський університет було зібрано повідомлення про навчання дрогобичанина в Кракові, здобуття ним ступенів бакалавра й маґістра, пізніше також почесного звання королівського лікаря, врешті, про цікаві побутові подробиці з університетського життя. Проте впродовж тривалого часу Юрія згадували принагідно, серед інших численних тогочасних викладачів і медиків. Уперше біографічну канву життя Дрогобича болонського і краківського періодів послідовно відтворено у згаданому дослідженні Александра Біркенмаєра, темою якого був тісно пов’язаний із Юрієм Дрогобичем Міколай Водка з Квідзина (Абстеміус). Однак Біркенмаєр та його болонські й краківські попередники не звернули уваги на друкований прогностик 1483 року. Щойно після появи згадки про цю книжку в мюнхенському антикварному каталозі 1898 року «російським доктором медицини» зацікавилися в Росії, сприймаючи Русь у заголовку як Росію. Врешті, у статті 1960 року було поєднано дві теми: Дрогобич-ректор і Дрогобич – автор друкованої книжки¹¹. Підсумовуючи, наведемо основні факти, зібрані видавцями джерел і дослідниками.

1469 року Юрій, син Михайла Доната з Дрогобича, вступив до Краківського університету, 1470 року отримав там науковий ступінь бакалавра, а 1473 року – маґістра¹². Близько 1474 року він записався до числа студентів Болонського університету медиків і артистів*, а вже через чотири роки здобув ступінь доктора філософії й почав викладати астрономію, одночасно продовжував студіювати медицину, а на 1481–1482 навчальний рік був обраний ректором славетного Болонського університету медиків та артистів. Не пізніше початку 1478 року він уклав прогноз з оцінкою астрономічних явищ 1478 року. Того ж таки року написав трактат про наслідки сонячного затемнення 29 липня. Вдалося розшукати ще кілька текстів Юрія Дрогобича, які не було надруковано. Всі вони також латиномовні. Відомі нині рукописи, що містять праці Юрія Дрогобича, розпорошені по різних збірках: два – у Паризькій Національній бібліотеці, один – у фонді Віконті-Сфорца Міланського державного архіву, один – у Баварській крайовій бібліотеці в Мюнхені. Останній важливий тим, що його переписав відомий німецький учений-гуманіст Гартман Шедель, автор славнозвісної «Всесвітньої хроніки»¹³. Для дослідження було використано фотокопії, отримані за сприяння академіка Івана Крип’якевича, визначного книгознавця Федора Максименка, поета й перекладача Ігоря Костецького, який на той час жив у ФРН.

На підставі зібраних джерел вдалося встановити, що після від’їзду Юрія Дрогобича з Болоньї він побував у Касале – столиці  герцогства Монферрат, відвідав і Рим. Найбільше відомостей збереглося про останні роки життя Юрія Дрогобича (1487–1494), коли він, повернувшись до Кракова, отримав також титул королівського лікаря. Окремі акти стосуються медичної практики «доктора Юрія», до наших днів дійшли і записи про читання ним лекцій з медицини і проведення ресумпцій (додаткових занять, оплачуваних студентами) з астрономії¹⁴. Цілком ймовірно, що серед його слухачів міг бути Миколай Копернік, який студіював у Краківській академії. На одній з книжок, що належала маґістрові Бернардові, зберігся запис 9 лютого 1494 року: «Ґеорґіус Дрогобич, званий Котермаком, помер тут у третій день тижня (вівторок), близько 23-ї години». Згадка про годину була важлива для астрологічних коментарів, натомість, зворот «званий Котермаком» (Cotermac dictus) міг означати вживане колеґами в університеті прізвисько (як, наприклад, Абстеміус-Водка) або родинне прізвище**.

Найвідомішою на сьогодні працею дрогобичанина є друкований астрологічний прогноз на 1483 року: «Iudicium pronosticon anni currentis MCCCCLXXXIII currentis Magistri Georgii Drohobicz de Russia almi studii Bononiensis artium et medicine doctoris» – «Прогностична оцінка поточного 1483 року маґістра Юрія Дрогобича з Русі доктора мистецтв (тобто філософії) і медицини Болонської життєдайної академії». Нині відомо тільки два примірники цієї книжки: один – у бібліотеці Краківського університету, другий належить Штутґартській крайовій бібліотеці, але зберігається у Тюбінґені. Книжка, видана 7 лютого 1483 року римським друкарем Еухаріусом Зільбером¹⁵, невелика за обсягом: у форматі 18,25Х13 см 10 аркушів, тобто 19 ненумерованих сторінок (зворот останнього аркуша чистий). Як це було заведено в тогочасній науці, текст написано латинською мовою. На першому аркуші вміщено віршований вступ – присвяту римському папі Сікстові IV, де автор з осудом говорить про тих, хто друкує свої твори, спонукані «корисливістю й марнославством». Сам він прагнув «працювати з турботою про людський рід». За його словами, розум здатний пізнати закономірності всесвіту:

Хоч і далекі від очей простори неба,
Та не такі віддалені для розуму людини.

Вірш укладено так званим елегійним дистихом (поєднання гекзаметра з пентаметром); кожен його рядок має лаконічну, майже афористичну форму. Саме на вірші позначився вплив на автора латиномовної ренесансної літератури, натомість основний текст створено в рамках цілком середньовічної астрологічної вчености. Як відомо, тодішня астрологія сприяла розвиткові астрономічних вимірювань і цікавилася всіма ділянками природознавства. Тому присвячена, в основному, астрології, книжечка Юрія Дрогобича містила відомості з астрономії, географії, метеорології. Тут передбачено час двох затемнень сонця і місячних фаз протягом року, наведено також географічні довготи, в межах яких розташовано різні міста. В окремому розділі подано і прогноз погоди на наступний рік. Хоч він ґрунтується на астрологічних побудовах, а не на спостереженнях за погодою, працю Юрія Дрогобича німецький науковець Ґустав Гельман враховує в монографії з історії метеорології. Книжка дрогобичанина свідчить про його обізнаність з творами великих мислителів античности – Аристотеля, Клавдія Птоломея, арабських астрологів й астрономів, а також европейських – Ґвідона Боната й австрійського герцоґа Леопольда Бабенберґа (до речі, з його сестрою Ґертрудою був одружений Роман, син Данила Галицького і претендент на герцоґський престол Австрії). Особливо часто Юрій Дрогобич покликався на наукові праці знаменитого в той час арабського вченого Аль-Бумазара (Абу-ма-шар). У цілому, такі прогнози ще не дорівнювали науці в сучасному розумінні слова, а становили радше її передісторію, але важливо те, що, попри фантастичність уявлень про вплив на людей видимого із землі взаємного розташування планет, тодішні науковці намагалися логічно пов’язувати між собою знання, здобуті зі спостережень.

Не знаючи праць А. Біркенмаєра, І. Кревецького, а переважно і пізніших публікацій Я. Матвіїшина¹⁶, своєрідно інтерпретуючи факти, зібрані в значно доступніших в Україні численних моїх статтях, книжці та брошурах, різні українські автори стали писати про Юрія Котермака як про великого і славного вченого, «попередника Коперніка». Типовими стали в Україні  такі назви газетних і журнальних статтей, як, наприклад, «Юрій Дрогобич – Колумб нації», «Славна сторінка української науки», «Великий син Червоної Русі» тощо.

Попри зворушливу наївність авторів газетних панегіричних нарисів, залишається слушним обережне узагальнення. Своїми науковими працями, як і через особисті контакти з науковцями різних країн, Юрій Дрогобич сприяв зміцненню міжнародних культурних зв’язків, прокладав дорогу для поширення гуманістичної освічености. Його діяльність – один із прикладів плідних культурних взаємин між країнами сходу та заходу Европи. Популяризація заслуг вихідця з Галичини, який навчався, а потім викладав у католицьких університетах Заходу, об’єктивно була протиставленням москвоцентричному курсові радянської пропаґанди і критикою тверджень деяких авторів про «Юрія з Русі» як росіянина. Втім, навіть у роки радянських ідеологічних кампаній цензура не забороняла українських публікацій з позитивною оцінкою «першого вітчизняного доктора медицини». Більше того, в опублікованих у 1964–1983 роках моїх книжках про Івана Федорова є вступні розділи, в яких йшлося про Юрія Дрогобича як першого українського автора друкованої книжки і Швайпольта Фіоля як першого друкаря кириличним шрифтом.

Цілком зрозумілою і природною є підтримка культу земляка-европейця в незалежній Україні. Тепер лише нечисленні фахівці знають, що Юрій Дрогобич був типовим тодішнім професором, яких у Кракові, Празі та західноевропейських університетах було багато. Не дивно, що болонські ґіди спершу не могли сказати чогось конкретного туристам з України, які допитувались про ректора-дрогобичанина. Гадаю, однак, що саме такі запитання спонукали істориків Болонського університету взятися до пошуку інформації про Юрія Дрогобича. Проте для болонських викладачів, які не зуміли знайти спеціяльних публікацій про Юрія, першим джерелом стала «Українська радянська енциклопедія». Про це свідчить згадана на початку статті книжка Аісси Пессіни Лонґо (Haissa Pessina Longo), видана 1988 року з нагоди ювілею університету. Пані Лонґо почала працювати над цією темою незадовго перед тим: 1986 роком (день і місяць не зазначено) датовано її листи до українських наукових установ з проханням надати відомості про Юрія Дрогобича, про якого вона тоді знала лише з російської версії «Української радянської енциклопедії»¹⁷. Мені було доручено відповісти їй, тож я надіслав свої статті, брошури, а головне – згадану вже історичну повість. Про те, як скористалася надісланими їй матеріялами болонська авторка, я довідався тільки через рік. 20 травня 1989 року на запрошення проф. Антоніо Каріле я побував один день у Болоньї і виголосив на факультеті літератури й філософії університету лекцію про Юрія Дрогобича. Пані Лонґо на лекції не була, але погодилася зустрітися зі мною на вулиці біля готелю, і я попросив її надіслати свою публікацію. Приблизно за місяць отримав надрукований у квітні 1988 року до 900-річного ювілею Болонського університету (під грифом Alma Mater Studiorum Saecularia Nona) другий випуск серії «Memorie e documente dello Studio».

Як виявилось, у книжці пані Лонґо біографію Юрія Дрогобича взято з моєї історичної повісти – скорочено, але моїми словами, причому нарівні з реальними особами, про яких я писав на підставі документів, авторка присвятила багато уваги персонажам, створеним моєю уявою. Зі згаданої повісти Лонґо запозичила також ілюстрації. З мого бібліографічного покажчика 1983 року перекладено описи всіх семи творів доктора Юрія (один стародрук і шість рукописів, копії яких я здобув з різних бібліотек світу), з того ж таки покажчика й повісти 1966 року слово в слово запозичено і хроніку біографічних подій, яка, на відміну від тексту повісти, містила тільки документально засвідчені факти. Дуже своєрідна і бібліографія, вміщена наприкінці книжечки пані Лонґо. У ній немає жодного з надісланих їй окремих видань, присвячених Юрію Дрогобичу, натомість включено мою працю з харківського наукового збірника «Бібліотекознавство і бібліографія» (вказано заголовок статті без назви збірника), статтю з газети «Літературна Україна», транскрибовану як статтю «Rik bidannia (!) 1983» (число газети і дату публікації не вказано). Не зазначено числа та дати також інших газет, без сумніву недоступних в Італії, але наявних у бібліографічному покажчику 1983 року.

Варто ще пояснити, звідкіля взявся Jurij в назві й тексті італійської книжки. На відміну від українців і росіян, поляки перекладають імена визначних діячів минулих століть: Jan (а не Johann) Gutenberg, Marcin (не Martin) Luter, Błażej (замість Blaize) Pasсal, Idzi (а не Aegidius), Wojciech (замість Albert або Adalbertus) і т. п. Відповідно, Georgius Дрогобич для поляків буде Jerzy, для чехів – Jiřі. Як відомо, Юрієм називали на Русі також святого з греків Георгіоса. Я, слідом за польськими науковцями ХІХ–ХХ століть, а також за В. Заїкиним та І. Кревецьким, пішов подібним шляхом і латинське Georgius передавав в україномовних текстах як Юрій. Проте цілком недоречним є вживання Jurij замість Giorgio у книжці італійською мовою. До речі, сам Юрій-Georgius своє місто згадував як Drohobicz, – для пані Лонґо воно перетворилося на Drogobyč, мабуть, щоб звучало так, як у російській мові.

В Україні мало хто мав нагоду довідатись про болонську публікацію. Не дуже доступна читацькому загалові й згадана на початку цієї статті повна збірка творів Юрія Дрогобича (Дрогобич, 2001, 2-е вид., без зазначення, що воно друге, Харків, 2002): попри великий, якщо вірити вихідним даним, тираж (1000 примірників), її нелегко знайти у книгарнях і бібліотеках. Книжка ця багато в чому унікальна, зокрема за кількістю помилок у транскрибуванні й перекладі текстів. Неправильно відчитано не лише рукописи, а й друкований прогностик 1483 року. Досить сказати, що в перших двох рядках заголовка стародруку видавцям вдалося хибно прочитати чотири літери: замість Drohobicz надруковано Drohobich, замість aritium et medicine – бачимо artias et medicina (пор. с. 121 і 140 публікацій 2001 і 2002 рр.). І це попри те, що ці слова правильно відтворено в каталогах інкунабул і працях дослідників. Щоб дати уявлення про рівень перекладів, наведу довільно взяті уривки з перекладу рукопису 1478 року:

Жінки, дівчата, дівчатка, євнухи, співаки, органісти, тимпаніcти, кіфаристи, флейтисти, ударники на музичних інструментах, перелюбники, розпусники, любителі попоїсти, зніжені, жадібні до насолод, люди витончені у різних прикрасах, юнаки і всі люди, схожі зовнішнім виглядом на жінок, хто відзначені по народженню сигніфікаторкою Венерою, цього року, переважно навесні, диспонуватимуться щонайліпше; в своїх планах будуть надзвичайно фортунними; послідують задоволення, радощі, насолоди. Влітку диспонуватимуться погано…

 Фігура в багатьох частинах влітку і восени більше спонукає очікувати війн, безпорядків, розколу внаслідок проходження сполучення Сатурна і Марса, яке скочується вниз літньої пори до тіла Марса. Все це знаменує напруження, війни і битви з Цестом Леопольдом, австрійським полководцем. Про це і Мессахалах в главі 11-й. До того ж проходження асцендента з’єднання Сатурна і Марса вниз, в радіус послаблення Сатурна в домі церкви, підсилює асцендентора, з волі якого духовні особи цього року нехай бояться значної незгоди і схизми.

 Як приклад медичних прогнозів і порад, з якими солідаризується упорядник, подаємо уривок одного з тверджень підрозділу про сприятливі та несприятливі дні для здоров’я і стану органів тіла людей різного віку:

Грудень. Першого дня – посередньо для холериків юнацького віку, крім пухлини суглобів. Другого і четвертого, в обидва дні близько полудня, найкраще для флегматиків юнацького і зрілого віку, крім області голови. 11-го день добрий для холериків зрілого і старшого віку, крім області легенів. 17-го день добрий для меланхоліків старшого віку, крім сідничної частини.

 Подібним чином відтворені і інші тексти! А у післямові упорядника подібні астрологічні віщування проголошено визначними досягненнями філософської науки й доказами Божої мудрости:

Именно астрология бросает свет на всё наше познание промысла Божьего. Тот, кто основательно изучил её, может уловить отдельные аккорды небесной музыки, сможет уловить, какое земное явление соответствует той или иной констелляции небесных тел. Мировоззренческо-методологическая доктрина Юрия Дрогобыча опиралась на возможность постичь естественную закономерность, заложенную Богом во всё сущее¹⁸.

Час підбити деякі підсумки. Не варто називати псевдонауковими ті газетні чи журнальні статті в Україні, що містять неточності й перебільшення: найчастіше їх автори не вважали себе дослідниками і переказували прочитане на тому рівні, як його зрозуміли. Натомість працю пані Лонґо зараховую до ненаукових не тільки тому, що вона привласнила собі чужий текст та ілюстрації, і не тільки тому, що вона не дотрималася елементарних засад оформлення бібліографії, але насамперед тому, що ця авторка наводить переписані та, як виявилося, малозрозумілі їй факти поза контекстом, а це виключає можливість наукової інтерпретації. Щодо дрогобицько-харківської публікації, то після поданих вище цитат немає потреби доводити, що така публікація є тим, чим вона є. До речі, на відміну від п. Лонґо, яка називає деякі праці інших авторів (хоч і перекручено не ті, звідки запозичила ключові частини свого тексту), укладач і науковий редактор збірки творів Юрія Дрогобича не покликався на жодну з книжок і статтей, що містять конкретні факти про Юрія Дрогобича та його оточення. А втім, принаймні деякі з таких праць упорядник мусив знати: без них він би не довідався, де шукати рукописи або їх копії, репродуковані в книжці.

Виглядає на те, що сучасні прибічники астрології свідомо іґнорують традиційну науку. Та чи може традиційна наука іґнорувати астрологію? Звісно, що ні. Стародавні й середньовічні астрологічні твори важливі як джерела вивчення наявних у них матеріялів з астрономії, географії та інших наук, для аналізу ментальности, культурного середовища, способу мислення людей відповідних епох. Також і сучасні астрологічні тексти є джерелом для пізнання ментальности певної частини – хай і невеликої – сучасного суспільства, зрештою, і для зрозуміння причини сучасного спалаху зацікавлення окультизмом і маґією, поширення псевдорелігійних сект і груп. У минулому чергувалися періоди, коли переважало прагнення раціонально тлумачити світ, з періодами, коли ставали популярними протилежні тенденції. Чи, може, й нині виявом цих тенденцій є «нове прочитання» астрологічних побудов? У кожному разі, псевдонауковість такого прочитання визначається не тільки довільністю тлумачень, а й небажанням упорядників дотримуватися засад логічно коректного дискурсу.

Видання присвячених Юрієві Дрогобичу далеких від науковости текстів не сприяє авторитетові установ, які підтримали такі публікації або їх фірмували. Проте такі видання не можуть підважити здобутків серйозних фахових досліджень, що створили ґрунт для подальшого вивчення теми. Актуальним завданням залишається створення ґрунтовної монографії, в якій погляди і життєвий шлях Юрія Дрогобича буде показано в історичному контексті, а його зв’язки з тогочасною наукою – в повному обсязі, а не на окремих, довільно вибраних прикладах.

Уперше опубліковано в: Україна Модерна. Ч. 13 (2). 2008.

*  Крім цього університету, до складу «генеральної студії», яку нині називають університетом, входили два юридичні університети – цитрамонтанів (студентів з Італії) й ультрамонтанів («з-поза гір», тобто з-поза Альп). «Артисти» – це студенти «вільних мистецтв» (artes liberals) – філософських і філологічних наук. До речі, у вступі до книжки А. Лонґо ректор Болонського університету Ф. Ровера-Монако помилково зарахував Юрія Дрогобича до університету ультрамонтанів (Longo Н. Op. cit. P. 7). Насправді цей університет, як і ультрамонтанський, був юридичним, а Юрій належав до «ультрамонтанської нації університету медиків і артистів».
** Не можемо погодитися з гіпотезою польського автора Ришарда Казімєжа Леванського, що «оригінальне звучання прізвища Котермака було Котерманюк і скорочення Котермак виникло, можливо, для зручности, а можливо і для уподібнення до польських патронімічних закінчень на -ак» (Lewański R. U zachodnioeuropejskich korzeni // Galicja, jej dziedzictwo i kultura. Rzeszów, 1995. Т. 3. S. 14). Правдоподібнішим є твердження проф. Леванського, що «Юрій, за народністю безсумнівно русин, був за культурою пов’язаний з Польщею та Італією, за віровизнанням з католицькою церквою» (Там само).

1. Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич. К., 1972. Коротша версія цієї книжки була оприлюднена раніше з підзаголовком «документальна повість» у львівському літературному журналі «Жовтень» (1969. № 8).
2. Longo H. P. Юрій Дрогобич. Georgius de Russia rettore a Bologna nel XV secole. Fatta di stampare nel mese du aprile 1988 dalla Cooperativa Libraria Universitaria Editrice.
3. Юрій Дрогобич. Verba magistri: пророцтва і роздуми / Наук. редактор-укладач В. М. Вандишев. Дрогобич, 2001. Ідентичний текст з того самого набору під іншою назвою: Юрий Дрогобыч.  Годы и пророчества. Харьков, 2002.
4. Юрій Дрогобич у художній літературі і театрі // Юрій Дрогобич. До 500-річчя  виходу першої друкованої книги вітчизняного автора / Укладачі М. Г. Вавричин, Я. Д. Ісаєвич. Автор передмови, опису праць Юрія Дрогобича і хроніки його життя Я. Ісаєвич [далі: Бібліографічний покажчик, 1983]. Львів, 1983. С. 36–37.
5. Там само. С. 22–35, 61.
6. Isayevych Ya. George Drohobych’s Astronomical Treatises and their Arabic Sources // The Introduction of Arabic Philosophy into Europe. Ed. by Ch. E. Butterworth and Kessel. Leiden–New York–Köln, 1994.
7. Юрій Котермак з Дрогобича. Прогностична оцінка поточного 1483 року Магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтв і медицини Болонського університету: Репр. першої друк. книжки укр. автора / Підгот. до публ. і вступ. стаття «Український першодрук та його автор» Я. Д. Ісаєвича. Львів, 1968.
8. Дашкевич Я.  Куди показує компас? Про концепцію п’ятитомної «Історії української культури» // Київ. 1991. № 2. С. 115; Пор.: Russia mediaevalis. 1993. Т. VII. № 2. С. 127, 330.
9. Birkenmajer A. Mikołaj Wodka z Kwidzyna zwany Abstemius, lekarz i astronom polski XV-go stulecia. Toruń, 1926.
10. Заїкин В. Галичанин Юрій Дрогобич // Нова зоря. 1929. № 91; Кревецький І. Прогностик Юрія Дрогобича // Нова зоря. 1932. № 32.
11. Ісаєвич Я. Юрій з Дрогобича // Український історичний журнал. 1960. № 4. Див. також публікації, згадані у прим. 4.
12. Album Studiosorum Universitatis Cracoviensis. Vol. 1. Cracoviae, 1887.
13. Анотації творів й одного відомого нині листа Юрія Дрогобича див. у бібліографічному покажчику 1983 року.
14. Ісаєвич Я. Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI–XVIII ст. К., 1972. С. 101–107; Його ж. Українське книговидання: Витоки, розвиток, проблеми. Львів, 2002. С. 78–87.
15. Найдокладніший опис: Gesamtkatalog der Wiegendrucke. Leipzig, 1938. Bd. 7. Sp. 691. № 9050.
16. Matvijišyn J. Ukraina sciencisto de XV jarcento Jurii de Drohobyč // Scienca revuo. 1968. Vol. 19. No. 2. P. 59–69; Матвіїшин Я. О. Юрій з Дрогобича: Життєвий шлях і репродукція рукопису [Прогностика на 1478 рік]. – К., 1969; Його ж. Деякі питання історії математики на Україні від найдавніших часів до XVIII ст. // Нариси з історії природознавства і техніки. К., 1970. Вип. 12. С. 44–45; Matvijišyn J. Badania dziejów matematyki na Ukrainie od czasów najdawnejszych po wiek XVIII // Kwartalnik Historii Nauki i Techniki. 1972. No 3. S. 483–489.
17. Копія одного з листів є в архіві Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.
18. От научного редактора-составителя // Юрий Дрогобыч. Годы и пророчества. С. 280.