Про книжки: Siemaszko W., Siemaszko E. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939-1945. Warszawa: “von borowiecky”, 2000. T. 1-2,  та Царук Я. Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр. Українські і польські жертви збройного протистяння. Володимир-волинський район. Львів, 2003.

Двотомна книжка Владислава й Еви Сємашків, що вийшла  друком у Варшаві 2000 р.. називається «Геноцид (народовбивство) польського населення Волині від рук українських націоналістів у 1939–1945 рр.» Під Волинню автори розуміють волинське воєводство міжвоєнної доби, не поширюючи  свій інтерес на терени, що належали тоді до СРСР або входили поліського воєводства. У передмові Р. Шавловського (чиї погляди автори поділяють, вочевидь, беззастережно, бо без змін використали його текст в англомовному резюме своєї праці) недвозначно підкреслюється, що назва книжки не відповідає її змістові: насправді йдеться не про геноцид, вчинений українськими націоналістами, а про український злочин, буцімто скоєний «широкими масами тамтешних українців» (с.13, 1093).

Зрештою, для авторів окреслення «українські злочини» та «злочини українських націоналістів» є практично рівнозначні, бо, як випливає з багатьох місць книжки, «націоналістом» для них є кожен прибічник незалежності української держави на всіх тих землях, де українці становлять більшість населення. Щоправда, у титулі книжки автори називають убивць «українськими націоналістами», а не українцями, бо винесення в назву термина «українські злочини» (багаторазово використано в тексті), могло б ускладнити виділення фінансової підтримки на видання книжки Канцелярією Президента Польщі, Бюром Національної Безпеки, Міністерством культури й національної спадщини. Мабуть, відповідальні  посадовці перелічених  установ не прочитали уважно передмови й не помітили в ній неправдивих тверджень, образливих для українського народу та держави. Чи то з цієї, чи з інших причин, але жодна офіційна особа не це не відреагувала, і до історії ввійшов прикрий факт підтримки високою владою Польщі твору, що не сприяє добрим стосункам між сусідніми державами.

Дивує також, - додаймо, - факт нагородження двотомника премією авторитетного часопису «Przegląd Wschodni» в лютому 2001 р. та премією ім. Юзефа Мацкевича в жовтні 2002 р. Варто нагадати, що тексти самого Мацкевича містили глибоку критику “кресової політики” польської держави, тоді як В. і Е. Сємашки цілком із цією політикою солідаризуються, заперечуючи твердження про її фатальний вплив на загострення міжнаціональних і міжконфесійних стосунків (див. 6, с. 177). Висунув книжку Семашків на здобуття премії письменник Влодзімєж Одоєвський, відомий своїм упередженим ставленням до українців; схвальну оцінку дав їй також чільний дослідник історії України професор Владислав Сєрчик.

Попри почуття прикрості через визнання деякими знаними польськими інтелектуалами книжки Семашків за видатний твір та «останнє слово» в науці, хотів би зрозуміти, чому так сталося. Почну з того, що викликає повагу обсяг виконаної праці, й наважуся ствердити, що можу зрозуміти мотиви, які спонукали авторів до її написання. Жертвами звірячих убивств стали їхні рідні та знайомі; з власного  досвіду або від свідків вони знали про знищення сіл і тортури над людьми. Їм боліло, що виконавці цих злочинів не були засуджені. Та чи знали вони, скільки злочинців було серед поляків, скільки невинних жертв було серед українців? Можливо, щось і знали, але - і це дуже по-людському - власні страждання бачили в інакшій перспективі, ніж чужі.

Цю рецензію я хотів би написати не як українець, а як історик, що прагне бути об’єктивним. Але від того не менш болісно сприймаю закид, що «українські злочини» були тяжчі від злочинів німецьких і радянських, і що їх засудження найактуальніше, бо «українці … не пішли шляхом німців чи навіть росіян, які офіційно визнали скоєне ними народовбивство» (с.12, 14, 1096). По-перше, вважаю жести керівників за менш важливі, ніж узаємне порозуміння суспільств. По-друге, українці не намагалися знищити всю польську державу й польську націю, до чого прагнула нацистська Німеччина, й ніколи не окуповували польських земель, як це робила царська й радянська Росія.

А тепер про саму книжку. Її першою частиною є згадана вище передмова. Найбільша й головна частина (т. 1, с. 42-998) – це впорядковані за географічним принципом кількісні дані про жертви, переважно лише польські, у кожній місцевості з поданням тих прізвищ та імен, що згадуються у використаних спогадах, та відомостей про перебіг убивств. Окремі статті більшого або меншого обсягу (типу розлогих енциклопедичних гасел) присвячені не лише селам, а й численним на Волині хуторам, селищам і колоніям, ба навіть фільваркам. Таким чином отримано цифру «адміністративних одиниць найнижчого рівня, про які зібрано відомості»., – 1721.

Третя частина (т. 2, с. 1001-1004) - це написаний авторами загальний нарис подій. Четверта частина ( т. 2, с. 1105-1294) містить спогади (зібрані авторами або написані на їхнє прохання) та різноманітні документи. Завершують другий том фотографії та бібліографічний покажчик.

Почнемо з передмови, за змістом якої, як уже зазначалося, автори солідаризуються. Щоправда, її автор Р. Шавловський нерідко подає образливі  тези про українців так відверто, що полеміка з ним є справою порівняно легкою, хоча й не вельми вдячною.

Передмові притаманні суперечності в аргументації та разюча агресивність формулювань. Категорично стверджується, що знущання з невинних людей на Волині в 1943-1944 рр. – це дії в дусі Хмельниччини та гайдамаччини (с.12,1092) Зацитуймо дослівно:

«Гайдамаки», твір українського національного пророка, що його вивчали й далі вивчають покоління українців, відверто кличе до різання поляків і євреїв… Ця мета гайдамацького народовбивства: різанина поляків і євреїв та велике збагачення з неї, - оспівана й схвалена Шевченком, була також, як легко помітити, головною метою упівців та їхніх помічників під час другої світової війни. Додаймо, що в сучасному Львові улюбленим місцем зібрань націоналістів невипадково є пам’ятник Шевченкові (с. 24; пор. с. 1289)

Ця теза аж надто суперечить іншому твердженню, що його віднаходимо в тій-таки передмові:

… у світлі сотень свідчень, використаних у праці Сємашків, між польським і українським населенням Волині були добрі, часто просто дружні стосунки… Ці добрі стосунки цілковито зруйнувала лише широкомасштабна акція передусім галицьких агітаторів ОУН-УПА, що пропагували крайній, відверто народовбивчий український шовінізм (с. 17, 1098).

Натомість спогади очевидців показують, що добрі міжлюдські стосунки підважувала політика міжвоєнної Польщі. Вороже ставлення українців до неї, радість із приводу її занепаду були значною мірою наслідком 20-річного панування тієї держави в Західній Волині й Галичині. Те саме засвідчують і вміщені в книзі Сємашків спогади про набагато краще ставлення до поляків з боку тих українців, що не побували під польською владою, - людей із колишньої Радянської України (с. 1167).

Коли йдеться про ситуацію в сучасній Україні, то в передмові її характеризує цитата з книжки комуністичного автора антинаціоналістичних памфлетов Віталія Масловського про те, як «вулицами Львова та інших міст Галичини (і навіть Києва!)… крокують молодики з прапорами й хижим блиском в очах (поки що без зброї), (…) спалюють стоси книжок на площах (с. 29) Теза Масловського – це добрий приклад того, як знання про спалення книжок німецькими нацистами перетворюється на певність, що так само чинять й сучасні «українські фашисти». Не так рідко люді вірять,  що описують бачене «на власні очі». Те, що придумали або те, що чули від інших. Імовірно, і В. Масловський повірів, що «бачив» такі вогнища на власні очі, як і В. Одоєвський певен, що книжку Сємашків «паплюжили розклеєні на університетських і церковних мурах Львова ворожі плакати» (5, с. А10).

Хоча мало не до кожної тези з передмови можна мати більші чи менші застереження, не варто далі на ній зупинятися з огляду на її відверто упереджений, публіцистичний, ненауковий характер. На відміну від неї, основна частина книжки може справити враження суто джерельної. То є, повторімо, перелік польських жертв унаслідок українських акцій. Як, виняток, згадуються також чехи. Серед українців наведено прізвища тих, кого у використаних авторами спогадах названо як знищених українським підпіллям за допомогу полякам. Українці й поляки, замордовані нацистами або радянськими спецслужбами, авторів не цікавлять узагалі. Зрозуміло, що масові німецькі й радянські злочини не входили до тематики праці. Але засадничим моментом є те, що, присвячуючи дослідження українсько-польським стосункам і збираючи матеріали про нищення українцами польських сіл та вбивства поляків, автори оминули увагою справу так само масових убивств українців польською поліцією, боївками польського підпілля та польським цивільним населенням. Усі вбивства українців В. і Е. Сємашки кваліфікують як помсту, стверджуючи при цьому, що то було маргінальне явище (с. 1074). Згадуючи польську відплату, автори значно занижують кількість жертв, ігнорують ту обставину, що під час таких акцій часто відбувалась різанина невинних людей. Не лише в польських, а й в українських спогадах знаходимо описи знущань над цивільним населенням, відтинання носів та вух і навіть розпилювання людей. При цьому слід також пам’ятати, що в спогадах свідків нерідко трапляються легендарні нашарування, повторення усталених стереотипів, коли люді починають вірити, що на власні очі бачили неодноразово почуте в розповідях про «загальновідомі факти» (див. 4) Одначе, попри легендарне забарвлення багатьох спогадів, залишається правдою факт значної кількості жорстоких убивств, скоєних і «звичайними людьми» з обох боків, і тими солдатами, що воювали з тоталітарними режимами, але заплямували свою честь участю в розправах над цивільним населенням або їх толеруванням.

Можемо також припустити, що однією з причин ігнорування українських страждань був стан джерельної бази. У польському середовищі збереглася пам’ять головно про польські втрати. Поляки, змушені до втечі з Волині або депортовані звідти пізніше радянською владою, з природною тугою плекали спогади про втрачені терени. Серед родин українських жертв було значно менше інтелігенції, ніж у родинах польських жертв, а умови для писання про волинські події в Радянському Союзі та Польській Народній Республіці відрізнялися докорінно. Щойно публікації про трагедію польського населення, які містять, поряд із правдивими фактами, також перебільшення й неслушні оскарження, стали стимулом для збирання і в Україні свідчень очевидців трагедії.

Від 1985 р. керівник районного архиву у місті Володимирі-Волинському Ярослав Царук провадив теренові дослідження у Володимирському районі та частині сіл Любомирьського й Турівського районів. Після публікації книжки Сємаків читав по селах відповідні фрагменти, аби справдити, наскільки вони узгоджуються з міськими спогадами. У кількох випадках вдалося з’ясувати незнані Сємашками прізвища вбитих поляків. Не раз, утім, виявлялося, що в книзі польських авторів до вбитих зараховано тих, хто втік під час нападів або раніше. Результатами праці Царука і тих авторів, що пішли його слідами, є демонстрація разючої неповноти поданих Сємашками відомостей про характер і кількість українських жертв.

Наведемо такий приклад: у джерелах, зібраних Сємашками, стверджується смерть 80 українців у селах, що нині належать до Володимирського району. Інтерв’ю Царука, проведені на цьому терені, засвідчують убивство «польськими озброєними групами» 1454 українців, причому з’ясовано прізвища 1244 жертв. Водночас, не збігаються й дані про кількість жертв серед поляків: Сємашки налічують 1915 осіб, інформатори Царука – 430. Ця розбіжність свідчить про те, що кожна національна група краще зберігає традицію власної мартирології, а отже повна картина може увиразнитися тільки за умови їх узаємодоповнення.

Коли до В. і Е. Сємашків дійшла інформація про працю Царука, вони поспішили піддати сумніву джерела, яких навіть іще не читали. Вони підкреслили, що «в ситуації, коли майже кожна українська родина мала когось задіяного у вбивствах поляків, тепер чиниться розпачлива спроба змалювати цілком фальшиву образу уявних власних жертв від рук поляків» (с. 1061).  Але твердження Царука неважко перевірити, поки більшість опитаних ним осіб живе і їхні повідомлення легко перевірити. Навіть беручи до уваги можливість перебільшень та помилок в окремих свідченнях, можна не сумніватися: кількість українських жертв була дуже значна, а жорстокість щодо українського населення була загальним явищем.

Висновок із наведених тут уваг до зібраних В. і Е. Сємашками переліків жертв такий: попри величезний обсяг здійсненої ними праці, вона аж еіяк не є остаточною. Потрібні подальші дослідження й подальше збирання матеріалів про всі жертви терору, також нацистського і більшовицького.

За виклад висновків з авторського тексту править «Загальний нарис подій на Волині 1939-1945 рр.: злочини в цифрах – підсумки й підрахунки». Розділ відкривають таблиці зі статистикою жертв серед поляків за роки. На 1939 р. припадає «понад 113» нападів на поляків і «понад 1036-1136» поляків, убитих «ОУН-УПА й українськими поліціянтами». Хибо що через недогляд можна було приписати «ОУН-УПА та українським поліціянтам» убивства, скоєні в той час, коли взагалі не існувало УПА, а на Волині діяла не українська поліція, а міліція, зорганізована з місцевих комуністів.

Загалом, із багатьох місць книжки випливає, що для авторів кожен поляк, який втратив життя в 1939-1945 рр. на Волині неприродною смертю – це «жертва українських націоналістів». Тож, підсумовуючи використані ними матеріали, В. і Е. Сємашки отримали цифру 36,5-36,7 тис. поляків, убитих у 1939-1945 рр. «ОУН-УПА та українськими націоналістами» (с.1038). Цю цифру автори вважають «підтвердженою», а повну кількість жертв оцінюють у 50-60 тисяч. При цьому слід зауважити, що висновки Сємашків усе ж значно ближче до правди, ніж фантастичні обрахунки «жертв геноциду», спопуляризовані в текстах Е. Пруса, Т. Пйотрковського, публікаціях Товариства шанувальників Львова та Львівської землі.

Однак про причини трагедії автори пишуть так, ніби не існувало поважних наукових досліджень про міжвоєнну політику польської держави і прозелітизм польського католицизму, суспільну нерівність на волинському селі та її використання в комуністичній пропаганді.

Специфічного присмаку книжці додає  використання Сємашками щодо теперішньої незалежної України неперекладеного українського слова «самостійна» (с.1063), що нагадує «вишукану» стилістику давньої та сьогочасної антиукраїнської російської публіцистики.

З авторською концепцією виставлення українців у ролі найгіршого ворога поляків узгоджується датування початку «народовбивства» від рук українців вереснем 1939 р. А не заважало б поцікавитися, скільки того року було виступів з національного чи соціального підґрунтя, скільки більшовицьких провокацій, а скільки кримінальних злочинів. Наприклад, Сємашки на підставі матеріалів з архівів АК пишуть, що 15 вересня 1939 р. українські селяни тортурували, а потім убили 9 поляків (с.382). Натомість комісар НКВД України І. Серов повідомляв Л. Берію, що їх убили (нібито як провокаторів) на підставі рішення групи місцевих комуністів, причому розстріл був санкціонований комісаром частини Червоної Армії (див. 2).

Описуючи більшовицькі репресії 1939-1941 рр., автори не минають нагоди, щоб змалювати українців помічниками НКВД; натомість випадки співпраці польських партизанів із польсько-німецькою поліцією (с.1071) вони оцінюють як зумовлені тактичними міркуваннями – та водночас не добачають можливості аналогічної мотивації в партизанів українських.

Недостатньо уваги автори приділили специфіці тижнів окупації Волині, коли там постає українська адміністрація, яка за умов стрімкого руху німецьких військ на схід і відсутності цивільної німецької влади фактично самостійно керувала селами й містечками. І саме тоді, коли окупанти переважно не втручалися до поточних справ, ніхто не чув про масові вбивства поляків чи будь-кого. Самі Сємашки за 1941 р. подають лише 24 польські жертви. Це є кількість нападів на поляків «зі смертельним наслідком, учинених ОУН, УПА й українськими поліціянтами» (с.1036). Отже, УПА знову постає винуватцем убивств 1941 р., хоча відома вона з осені 1942 р., а сформувалася щойнайраніше навесні 1942 р.

Схоже, що автори зовсім не беруть до уваги засадничих змін, яки сталися на Волині протягом 1942 р. Усю владу перебирає німецька цивільна адміністрація на чолі з рейхскомісаром Еріком Кохом, що започатковує масовий терор. Засадничим чинником моральної деградації стає масове винищення євреїв і примус неєврейского населення до участі в цьому злочині.

В. і Е. Сємашки слушно звертають увагу на той факт, що АК початково не створювала військових (партизанських) відділів, відкладаючи це до акції «Буря» - спроби захоплення влади у відповідний момент. Слід додати, що дуже подібної тактики дотримувалася ОУН, плануючи загальне повстання після виснаження СРСР і німецького Рейху. Формування як українських, так і польських партизанських загонів значною мірою спровокували німецькі й радянські дії. Німецький терор призводив до появи неконтрольованних груп опору, що їх намагалися використати радянські чинники, холоднокровно наражаючи місцеве населення на репресії. Складність цієї ситуації навіть не згадується в праці Сємашків.

Уже  під час війни деякі українські публіцисти твердили, що антипольска акція на Волині була відплатою за дії польського підпілля Холмщині. Більшість польських авторів наголошує на принциповій різниці між властивими холмським подіям замахами на життя одиниць і масовим винищенням польського населення на Волині. Варот, втім, підкреслити, що жертвами терору на Холмщині сталі чільні діячі українського суспільства, убивства яких засвідчили непримиренне наставлення польського підпілля в українському питанні, марність сподівань на компроміс. Керівник Українського допомогового комітету в Грубешові, колишній офіцер польського війська й учасник вересневої кампанії Яків Гальчевський-Войнаровський був убитий АК за кілька днів після підписання угоди про замирення з поляками.

Антиукраїнські акції на Холмщині українці вважали реакцією на успіхи в «реукраїнізації краю», а польське підпілля пояснювало їх співпрацею українських діячів з окупантами. На Волині було навпаки: українське населення провокували прояви польського колаборантства. У багатьох спогадах підкреслюється, що волинська трагедія почалася з нападів місцевих українців на німецькі установи, коли жертвами ставали поляки, які там працювали.

Навіть в умовах творення на Волині партизанської мережі АК серед українського населення навесні 1943 р. не було єдності в питаннях ставлення до тамтешнього польського населення. Збіг обставин, із-поміж яких істотну роль відіграло дезертирство «до лісу» значної частини української поліції, сприяв тому, що переважили прихильники антипольської акції. У цій ситуації керівники деяких партизанських груп, що незабаром увійдуть до УПА, постановили усунути якнайбільше поляків з теренів, які прагнули підпорядкувати собі. Документа про відповідне рішення знайти не вдалося, але одночасні виступи в різних районах (особливо – трагічного дня 11 липня 1943 р.) свідчать, що воно мусило бути ухвалене, ймовірно, частиною волинського проводу УПА. Немає підстав покладати відповідальність за це фатальне рішення на всю УПА, що воювала – зокрема, й у той час – проти німців і радянських партизанів. Жорстоку різанину, типову для селянських війн і соціальних революцій (див. 1, с. 102-111), спричинили не так прямі накази, як викликана суспільною напругою участь місцевих селян у цих діях. Це не означає перекладання відповідальності за жорстокості на «темні маси». Найтяжчим закидом до ОУН як цілості та до УПА як цілості є брак ефективної реакції на жорстокі методи, що їх застосовували селяни, а також деякі загони УПА. Але ні в українському, ні в польському випадку немає підстав говорити про колективну відповідальність чи то УПА, чи то АК.

«Підсумування» завершується текстом про «німецько-українські злочини», в якому повністю оминаються увагою злочини німців, скоєні спільно з колаборантами інших національностей.

У висновках автори вклали багато праці, намагаючися передусім спиратися на документи, але вдалося це їм не завжди. Наукову вартість підсумування знижують незнання важливих джерел і студій, а також методологічні хиби. Головні авторські тези залишилися недоведеними.

Така сама однобічна перспектива притаманна й уміщеним наприкінці книжки спогадам очевидців. До цих текстів, звісно, не можемо висунути вимог наукової критики. Натомість мусимо зрозуміти упередженість їхніх авторів, зосередженість на кривдах, завданих власному народові, власній родині, звідки народжуються такі реакції : «Україно, звинувачую тебе в народовбивстві, ти ніколи не будеш щасливою нацією, віками житимеш з цією ганьбою» (с.1125). Не кидаймо камінь за ці слова, радше поспівчуваймо й намагаймося зрозуміти чужий біль. Хоча засада колективної відповідальності хибна, українцям не може не боліти, що внаслідок трагічних непорозумінь поширилося негативне ставлення до їхньої нації.

Попри запевнення частини рецензентів, що аналіз проблеми, винесеної в назву праці, є заслугою В. і Е. Сємашків, слід зазначити, що подібні тези функціонували в  польській суспільній свідомості віддавна, задовго до появи їхньої книжки. Нагадаю два категоричні твердження популярних у Польщі авторів. У книжці, виданій 1985 р., єпископ Вінценти Урбан писав: « Не було на Волині жодного села, де б не скоєно звірячих убивств поляків. Бритвами здирали шкіру з облич, живцем спалювали. Вбивали дубові кілки між ребра, різали пилами» (7, с.32). А великотиражна, гарно видрукувана і в цілому лояльна до сучасної України книжка  «Ni ma jak Lwów»  Єжи Яніцького, голови Товариства шанувальників Львова та Львівської землі, до опису собору св. Юра долучає таку інформацію: «Попередник Сліпого на уніатському митрополичому престолі Андрей Шептицький (дарма що брат польського генерала) був владикою не лише вірних, але й усього українського націоналістичного руху, ідеологом і духовним провідником ОУН і УПА; він благословив сокири й дерев’яні пилки, що були зброєю в братовбивчій різанині на цілому Поділлі й Волині (3, с. 206). Хоча у висновках Сємашків і навіть у передмові Р.Шавловського немає тверджень про загальнопоширеність методів, описаних єпископом В. Урбаном чи Є. Яніцким, боюся, що загалом книжка лише зміцнює стереотипи, втілені в зацитованих висловлюваннях.

Зважаючи на програмові засновки авторів, немає сенсу закидати їм неувагу до документів, що містять інакшу оцінку взаємин поляків з іншими націями. Звісно, об’єктивність вимагала б розглянути опубліковані Сємашками джерела не  окремо, а разом із проігнорованими ними (що часто їм суперечать).

Висловлюючи власну незгоду з наведеними тезами В. і Е. Сємашків та привертаючи увагу до не врахованих ними обставин, не маю на меті заперечити злочинність скоєного. Злочини та злочинці заслуговують тільки на осуд, але водночас – хоча це тяжко зрозуміти – слід ствердити: злочини частини тих, хто воював за незалежність України, чи то за відродження польської держави, не применшують заслуг організацій і груп, що діяли в ім’я поставленої перед собою високої мети. Більше того: шануючи своїх національних героїв, українці не можуть заплющувати очі й на геройство тих, хто воював за Польщу, зокрема й на тих теренах, де ідея відбудови польської держави була, з українського погляду, неслушна.

Під час дискусії напередодні шістдесятої річниці волинської трагедії частина українських авторів намагалась зрозуміти позицію поляків. Можна із задоволенням ствердити, що в Польщі є автори, які пишуть із симпатією та порозумінням про державницькі змагання українців. Інакший погляд авторів рецензованої праці можна витлумачити їхнім життєвим досвідом та впливом середовища, що сформували в них таке бачення. Одначе, залишається надія, що з обох боків щоразу більшатиме праць, де поряд із власною рацією буде прагнення зрозуміти іншого.

Уперше опубліковано: Збірник Харьківського історико-філологічного товариства. Харків. 2004. Т.10 (нова серія) С. 358–366.

1.    Гудь Б. Українці-поляки: хто винен: У пошуку першопричин конфлікту першої половини ХХ ст. Львів, 2000.
2.    Ілюшин І. Роздуми українського історика на сторінках книги польських авторів // День. 2003. 3 березня.
3.    Janicki J. Ni ma jak Lwów. Krótki przewodnik po Lwowie. Warszawa, 1990.
4.    Mędrzecki W. Polskie relacje pamiętnikarskie і wspomnieniowe jako źródło do badania stosunków polsko-ukraińskich w okresie II wojny światowej // Przegląd Wschodni. 1997. T. IV. Z. 1. S. 227-232.
5.    Odojewski W. Zapomniane ludobójstwo // Rzeczpospolita. 2002. Nr. 193 (20 sierpnia). S. A10.
6.    Sawicka J. Wołyń poetycki w przestrzeni kresowej. Warszawa, 1999.
7.    Urban W. Droga krzyżowa archidiecezji lwowskiej w latach drugiej wojny światowej: 1939–1945. Wrocław, 1983.