“Всім серцем любіть Україну свою, –
І вічні ми будемо з нею”.

В одних ці слова будили щемне почуття приналежности до нації і співпереживання за неї. У других викликали злобу і ненависть, – це засвідчили репресії і щодо самого поета, і щодо тих, хто з ним солідаризувався.

Так було. А як тепер? Тепер, виявляється, є й такі, хто декларує байдужість або своє іронічно-глумливе несприйняття вірша Сосюри. Вірша, цькування якого поліційно-репресивним апаратом СРСР свого часу стало фактом не лише літературного життя, але й загальнонаціональної історії.

Нещодавно вийшла друком і відразу ж зникла, не дійшовши до книгарень, збірка перекладів: Володимир Сосюра. “Любіть Україну”. Мовами народів світу (Київ, Головна спеціалізована редакція літератури мовами національних меншин України). Всього 189 сторінок досить великого формату, тираж 1000 примірників, опубліковано два варіанти українського ориґіналу і переклади 69-ма мовами – від аварської до японської. Упорядники й автори вступної статті та приміток – Борис і Кость Хоменки. Належиться їм щира дяка за зусилля, вкладені в пошук перекладачів на благо мов, у першу чергу на мови малочисленних народів Російської Федерації.

Під першим враженням захотілося відгукнутися на появу цієї книжки і поділитися спогадом про те, що Сосюрин вірш означав для мого покоління. Тим більше, що я вважав доречним нагадати російський переклад, якого в книзі не було – Миколи Ушакова (замість нього вміщено переклад Леоніда Вишеславського). Чому важливо було не обминути перекладу Ушакова, про це далі, а тепер мушу признатися, що, напевне, відкладав би написання рецензії-спогаду, і, швидше всього, ніколи не написав би, якби через кілька днів після знайомства з книжкою не прочитав у часописі “Art line” такі слова талановитої і шанованої мною дослідниці Віри Агеєвої: “Хрестоматійним став Сосюрин вірш “Любіть Україну” попри явно неадекватну для сьогоднішнього читача риторику. Принаймні, я ще не зустрічала студентської аудиторії, яка без іронії сприйняла б пасаж про дівчину, котру не полюбить юнак, якщо вона не любить Україну”. Розуміючи, що для сучасного критика погляд людини мого покоління може видаватися цілком застарілим, я став розпитувати знайомих мені студентів i студенток, як вони ставляться до цього рядка. Ніхто не вважав, що він заслуговує іронії, хоч іронічна реакція в класі чи в будь-якій групі молоді можлива і на найсвятіші речі, – багато в чому це залежить від способу їх подачі.

Що ж, у наш час справді комусь це вірш може видаватися неактуальним: Україна повернулася до державного існування, і заклик її любити може сприйматися як атрибут офіційного і тим самим суто формального патріотизму. Півстоліття тому було інакше. Центральний орган всевладної московської компартії визнав заклик любити Україну виявом ворожих, “антирадянських”, як тоді казали, поглядів. Саме про цей йшлося у статті “Проти ідеологічних перекручень у літературі”, надрукованій у газеті “Правда” 2 липня 1951 року. Якраз того літа я перейшов із дев’ятого класу до випускного – десятого – середньої школи № 5 м. Стрия на Львівщині. Коли ми у вересні прийшли до школи, то статтю з “самої” центральної “Правды” мусили студіювати за найновішою шкільною програмою. Незабаром її текст з’явився і в хрестоматії з української літератури для 10 класу. При цьому і в українських газетах, і у хрестоматії вірш Сосюри цитувався не в українському оригіналі, а у російському перекладі Миколи Ушакова. До того ж у статті стверджувалося, що цей переклад чи не більш націоналістичний, ніж сам вірш: мовляв, перекладач усунув чи блідіше передав щось із тих акцентів, які недостатньо, на думку авторів статті, “відображали радянську дійсність”. Не пам’ятаю, про що тут йшлося: чи про “електровогні”, чи про “зойки гудків”, чи про “чужинців в зелених мундирах”. Навіть школярам було ясно: подається російський переклад, щоб не популяризувати український ориґінал. А слова про те, що під віршем “міг би підписатися Петлюра або Бандера”, наштовхували принаймні декого з читачів на думку про те, для кого була аксіомою любов до Батьківщини. Стаття, та ще й у підкреслено образливій для гідності українців формі, стала настільки явним виявом національної несправедливості, що це пробуджувало національні почуття навіть у тих, хто їх раніше не мав або в кого вони вже атрофувалися. Саме з цим і пов'язаний мій спогад.

Трохи раніше, коли я був у восьмому класі, майже всіх десятикасників нашої школи було заарештовано за належність до “націоналістичної організації”. Швидше всього, це був освітній гурток, про характер якого я тоді не знав, не знаю про це й тепер. Одним із тих, які не підпали під арешт, був тодішній голова учнівського комітету школи і член комсомольського бюро Йосип Боровницький. Отже, ясно, що це була людина уже значною мірою “перевихована”. І все ж стаття в центральній партійній газеті справила на нього зовсім не той вплив, якого хотіли її замовники. Року 1952 я вступив на історичний факультет Львівського університету, Боровницький, старший від мене на клас, був на той час студентом юридичного факультету. І ось від однокурсника, який побував на загальноуніверситетській комсомольській конференції, я довідався про виступ секретаря комсомольської організації юридичного факультету Трипольського (пізніше, вже в роки відлиги, він був секретарем міськкому ЛКСМУ). Той доповідав делеґатам конференції, що комсомольська організація їхнього факультету виключила з комсомолу студента Боровницького, бо той категорично заявляв, що у вірші Сосюри “Любіть Україну” не бачить нічого поганого. Тоді існував закон: виключеного з комсомолу обов’язково виключали з університету. Як казав Трипольський, його і Боровницького запросили до ректорату. “І ось, – із обуренням продовжував він, – ректор поговорив у чотири ока з самим Боровницьким, після чого сказав, що не бачить підстави для покарання студента”. Ректором тоді був леґендарний Євген Костянтинович Лазаренко, який, прибувши до Львова з Харкова, робив, що міг у тодішніх важких умовах, для врятування української культури, – за це, зрештою, в був звільнений з посади в 1963 р., незабаром після свого 50-річчя (це якраз його перед його звільненням Дмитро Павличко написав:

Прийшов, нарешті, він –
Один за триста літ,
Великий ректор в цьому домі.

Отже, навіть такий ректор, який часто дивував своєю сміливістю, мусив поступитися під натиском молодого функціонера комуністичного ґітлерюґенду: Йосипа Боровницького таки було виключено і відновлено в університеті щойно після смерти Сталіна. Потім Йосип працював слідчим у Перемишлянському районі Львівщини, і в січні 1961 р. за “антирадянську діяльність” (зводилася ця діяльність до того, що він сам читав і давав дружині читати програму керованої Л. Лук’яненком Української робітничо-селянської спілки) був засуджений до семи років таборів; після звільнення працював робітником Львівської фабрики художніх виробів і незабаром помер.

Тепер іще спогад про прочитане. На жаль, не можу сказати, коли це було – чи в роки хрущовської відлиги, чи трохи пізніше. До московського часопису “Литературная газета” хтось із читачів-учнів написав, що їхній викладач називає вірш Сосюри “націоналістичним і антирадянським”. І от відомий російський поет і прозаїк Володимир Солоухін, який тоді був членом редакційної колеґії газети, відповів: вірш – один із найкращих патріотичних творів Сосюри. Ну, але що собі дозволяла “Литературная газета”, того не мала права сказати українська преса. За вірш тоді вже не переслідували, але до шкільних хрестоматій, в яких він був до 1951 року, він довго не повертався. Натомість із приводу принципової позиції Солоухіна згадалися Сосюрині рядки:

Не можна любити народів других,
Якщо ти не любиш Вкраїну.

Тому поколінню, яке виховували і частково виховали в дусі “дружби народів”, особливо несправедливим здавалося проголошення найбільш ворожими саме цих рядків. То що ж, думалося тоді, слід любити інші народи, а свого не любити. А з другого боку, Сосюрині рядки зачіпали важливу тему, над якою під впливом тодішньої пропаґанди доводилося задумуватися: чим можна виправдати національні почуття, як їх погодити з “інтернаціоналізмом”, що його так наполегливо прищеплювали. Сосюрина декларація була незрівнянно принциповішою, ніж оті залякано-вибачливі рядки Тичини: “Любити свій край не є злочин, коли це для всіх”. Виявляється, і в 1920-х рр. треба було виправдовуватися, бо вже тоді нав’язували думку, що любити рідний край – це “гріх”, ба більше – злочин проти влади. Справжнім продовжувачем Сосюриної теми став Павличко зі своїм “Листом до одного знайомого в справах філологічних” (збірка “Правда кличе”, 1958).

Мушу признатися, що загалом не так безпосередньо сприймав Сосюрину лірику, як більшість моїх однолітків. Але якраз вірш “Любіть Україну” полонив щирістю. Сосюра тут так само природно безпосередній, як у своїй “Третій роті” – на мій погляд, одному з найкращих творів української мемуарної прози.

І все ж деякі сучасні молоді таланти не цінують щирости, бачать у ній риторику, предмет перекривляння. Маю на увазі вірш Олександра Ірванця, де у Сосюриному ритмі повторюється, як на зіпсованій грамплатівці: “Любіть Оклахому й Північну Дакоту” (як то буває у постмодерністів, невідомо, випадковим чи навмисним є прийняття в русифікованому варіанті правопису написання “Оклахома” замість “Оклагома”) і т. д. Дехто з моїх однолітків сприйняв цей вірш як блюзнірство: як можна таке друкувати, як можна таке дозволяти, до чого ж ця молодь дійшла? Втім, мотиви поета можна зрозуміти. Його прагнення спровокувати гнів “патентованих українців” зовсім не свідчить про ворожість до українства. Я би хотів нагадати тим, котрі дуже обурювалися пародією, що віруючи люди, навіть священики, семінаристи, богослови, дозволяли собі пародіювати літургічні співи. Така вже людська природа, що сміятися можна з будь-чого, навіть приречені на шибеницю, буває, жартують із власної долі. Жартувати можна з усього, якщо це талановито і не образливо для тих, хто не заслуговує на образу.

Напевне, комусь (насамперед самому авторові) пародія Ірванця видалася талановитою. Можливо, когось утішила сміливість молоді: мовляв, із бунту проти святинь попередніх поколінь починається вільніший творчий лет. Обурюватись, напевне, таки нема причини – як свобода, то свобода. Вірш Ірванця, як і мимохідь кинута фраза Агеєвої, зрештою, – вияв того, що в Україні почався, як і у решті світу, поділ літератури на речі для вибраних і літературу для “народних мас” – чи то імпортоване з Росії чтиво, чи то, ще частіше, імпортовані з Америки телевізійні “мильні опери”. Як на мене, це не обурливо, але трохи сумно. Сумую за тими часами, коли з’являлися твори, які промовляли до серця і “широким колам” освічених людей (принаймні з середньою освітою – учням, школярам, студентам), і найвишуканішим інтелектуалам. З ностальґією згадую всенародне, зараховуючи до народу тих, кому доля цього народу боліла, захоплення такими, хай художньо недосконалими творами, як “Собор” Гончара чи навіть “Неопалима купина” Плачинди. Невже такі часи минули назавжди? Невже високомистецької і водночас глибокої літератури, яка промовлятиме до серця не тільки еліти, вже ніколи не буде? Чи все ж розвиток у цьому напрямі не є однозначно лінеарним? Можливо, ми тепер на одному витку, а після нього настане ще один…

На закінчення повернуся до збірки перекладів. Хтось колись слушно зауважив: збірочки такого типу, як “Кобзар” мовами народів світу” чи “Каменярі” мовами народів світу”, є добрим сувеніром, але не служать доказом світової слави, на яку ці поети заслуговують. Тим більше тоді, коли, як це сталося у випадку багатомовної збірки “Любіть Україну”, більшість перекладів підготовлено на прохання упорядників. Утім, навіть зроблені на замовлення переклади, особливо якщо вони високомистецькі, відіграватимуть позитивну роль. Напевне, в літературах народів, які не впевнені у своєму майбутньому, їх так гостро відчують, як українці колись відчули рядки Расула Гамзатова: “Якщо померти має моя мова, нехай помру раніше я”.

Якраз тому, що я схвалюю ініціативу видавництва (невже воно мусить мати так довгу і тому непривабливу назву?), маю обов’язок висловити і деякі зауваження. Збірка цікава для отого сакраментального “широкого кола читачів”, але вона корисна і для вузьких фахівців, зокрема, дає порівняльний матеріал для перекладознавців. Ніде гріха діти, в ній є кілька дуже типових прикладів спотворення думки автора. Кінцевий рядок “І вічні ми будемо з нею” один з перекладачів передає “І вічно ми будемо з нею разом”, другий “Хай вічно живе вона нам”, ще інший – “Щоб вічно вона була в нас”. Але ж неточність можна допустити деінде, але не в тому рядку, який є квінтесенцією, апогеєм твору. Прикро, що німецька мова представлена тільки підготованим спеціально для цього видання підрядником, що з цієї нагоди щойно вперше здійснено французький переклад. Якщо художність Сосюриного вірша свого часу не привабила закордонних літературознавців, з яких тоді мало хто цікавився Україною, то небувала кампанія проти нього мала би все ж привернути увагу політологів. У передмові сказано, що переклад вірша начебто з’явився того ж 1951 року в газеті “Нью-Йорк Таймс”, але ж не названі ні номер і дата газети, а це при посиланні неприпустимо. В одному місці передмови стаття в газеті “Правда” названа передовою, в іншому редакційною, ще в іншому твердиться: “пізніше стало відомо, що авторство цієї статті належало самому Сталіну”. Вибачте, якщо “пізніше” стало відомо, хотілося взнати точно, коли саме і звідкіля стало відомо. Потрібне було б посилання на джерело інформації – чи це документ, чи спогад, а якщо спогад, то чи спогад людини, якій можна довіряти. Без такої документації ймовірнішим здається, що Сталін був ініціатором, а не автором статті.

На закінчення хочу помріяти: якби професор Агеєва захотіла показати цю мою репліку своїм студентам, чи повірили б вони, що вірш Сосюри не зразок “неадекватної” для сьогоднішнього читача риторики, а щире, вистраждане слово, потрібне не лише сучасниками поета, але й наступним поколінням? Якщо ж ідеться про Ірванця, то його реакцію, як і реакцію будь-якого молодого таланту, важко передбачити. Для нього такі справи, напевне, неістотні.

Уперше опубліковано: Сучасність. 2001. № 6. С. 90–93.