1. Конфлікт пам’яті – об’єктивна частина як польсько-українських, так і польсько-німецьких взаємин. Фундаментальним складником польської ідентифікації є кресовий досвід, в якому Київ, Хотин, Кам’янець-Подільський, не кажучи вже про Львів чи Кременець, є інтеґральною частиною національної спадщини. Частиною цього досвіду є вимушений від’їзд з цих теренів мільйонів поляків. Цей процес включав людські жертви, матеріальні втрати й невичерпні страждання тих, хто це пережив. З української перспективи Польща і поляки становили собою аж надто реальну перешкоду в реалізації державницьких і національних інтересів України. В українському і польському історичному досвіді містяться реальні обрáзи, завдані руками сусіда. В польсько-українській розмові не йдеться про створення спільного образу пасторального співіснування, але – як і у випадку німців з поляками – про управління конфліктом пам’яті таким чином, щоби він не утруднював, а навпаки – підтримував встановлення хороших стосунків нині і в майбутньому.

2. Я вважаю, що як у Польщі, так і в Україні, державна влада, усі серйозні політичні сили, а також значна частина громадської думки переконані у потребі встановлення і зміцнення добрих взаємин між обома державами і народами. Однак існує своєрідний уклад чинників, через які попередні намагання випрацювати механізми діалогів, подібних до польсько-німецьких, що постійно розвиваються, не увінчалися успіхом. Звернімо увагу в цьому контексті на той факт, що польсько-німецький діалог також не вільний від непорозумінь. Однак навіть такі потенційно важливі суперечки як-от навколо так званих примусово виселених, були успішно опрацьовані у польсько-німецьких дискусіях, що проходили і в Польщі, і в Німеччині. Були створені нові інтерпретації проблеми, які дозволяють надалі продовжувати діалог із відчуттям, що питання висланих-вигнанців не є загрозою для стосунків між поляками і німцями нині і у майбутньому. В польсько-українських контактах кожна проблема обговорюється нескінченно, а всі попередні домовленості чи узгодження щоразу піддаються сумніву. Стосується це не тільки періоду Другої світової війни, а й доби Казимира Великого (для більшості українських істориків Казимира ІІІ чи XVII століття). Тим, хто менше орієнтується, варто нагадати, що з точки зору української офіційної історіографії Казимир Великий, не маючи на те прав, підкорив Русь і розпочав полонізаційні утиски, що тривали відтоді віками (з короткою перервою на відпочинок за австрійських часів). Переважна більшість польських істориків не бажає навіть дискутувати із такою інтерпретацією, сприймаючи її як крайній «антиісторизм». Для них Казимир був типовим середньовічним володарем, який використовував хороші можливості для того, аби розширити свою державу (він мав право на титул галицького князя, який успадкував від свого кузина князя Болеслава Тройденовича). Пристосування до цього сучасного сприйняття етнічних і національних категорій вони вважають цілком непрофесійним.

3. Найголовнішою умовою успіху міжнародного діалогу є підтримка цього ж діалогу внутрішнім консенсусом політичного світу в обговорюваних справах. У випадку Польщі й України найсерйозніші кроки у цьому напрямку зробили президенти Алєксандр Кваснєвський і Леонід Кучма напередодні 60-ї річниці Волинської різанини. У Польщі – під патронатом Бюро Національної Безпеки було проведено ряд дискусій і консультацій, в яких брали участь «усі» – від науковців та політиків усіх поглядів до організацій ветеранів і кресових середовищ. Можливо, без ентузіазму, однак із відчуттям відповідальності і ваги цього моменту майже всі підтримали президентську ініціативу і взяли участь у підготовці, а також безпосередньо у самих урочистостях в Порицку. Одночасно в Україні Леонід Кучма отримав декларацію підтримки від усіх поважних політичних сил і еліт, які визначали громадську думку. Утім невдовзі, як у Польщі, так і в Україні, консенсус було зірвано. Продовження політики діалогу, яку проводили президенти Лєх Качинський і Броніслав Коморовський, з року на рік дедалі більше піддавалася сумніву з боку політичної опозиції (як лівої, так і правої). Одночасно меншою чи більшою мірою завуальована «антиупівська» чи «антибандерівська» риторика, підсилена антиукраїнськими настроями, використовувалася у передвиборній пропаганді 2007 та 2011 років. Ще більші зміни відбувалися в Україні. На початку стався радикальний поворот в історичній політиці президента Ющенка, а саме – беззастережного визнання Української Повстанської Армії українською національною армією, а її провідників – національними героями. Пізніше за часів Януковича справа дійшла до понівечення попереднього доробку української держави на полі розбудови модерної історичної свідомості. Нині історична пам’ять в Україні нагадує Дике Поле у часи найбільших колотнеч.

4. Діалог еліт – на прикладі польських і українських істориків. Як у Польщі, так і в Україні серед істориків переважає погляд, що історія й історики повинні служити суспільству, а не пізнанню. Отже, нічого дивного, що польсько-український діалог істориків, започаткований у середині 1990-х років, прибрав форми переговорів. Це мало фатальні наслідки, оскільки обидва середовища майже відмовилися від критичного аналізу власного минулого й зосередилися на висловлюванні власної історичної правоти, документації власних кривд і провин сусіда (я наведу твердження, яке часто звучить в неофіційних розмовах, про те, що наша політика по відношенню до українців була не зовсім «окей», але ж вони реабілітують УВО й ОУН, тому інакше і не могло бути на практиці). Самокритичні зауваження були особливо небажаними, оскільки могли (і так траплялося) бути використаними як аргументи проти іншої сторони. Оскільки було зрозумілим, що переконати іншу сторону у слушності «нашої» інтерпретації неможливо, учасники розмов поділилися на «Катонів» і «Талейранів». «Катони» прагнули того, аби інша сторона прийняла власну перспективу (ви є співвинуватцями геноциду і зобов’язані здійснити національний акт скорботи). «Талейрани» виступали за те, щоби досягнути компромісу, який сприймався як створення взаємного погодження формул опису минулого (українська стратегія щодо впровадження терміна-ключа «Волинська трагедія»). «Катони» зверталися в основному до своїх, «Талейрани» вірили, що діють в інтересах обох держав і створюють реальну підтримку для спроб порозуміння, які пропонували влади. У результаті вищезгаданого укладу динаміка і наслідки діалогу істориків були і залишаються такими ж, як і парламентів, президентів і урядів.

5. Шукаючи відповіді на запитання, чому польсько-український діалог у царині історії, хоч він і триває без перерви, залишається неефективним, я би хотів сформулювати наступну тезу: для більшості, як поляків, так і українців – активних у сфері політики – стосунки між нашими державами і народами є «важливими, але не найважливішими» (як, наприклад, польсько-німецькі стосунки для поляків). Це спричинене тим, що у більшості випадків українські питання у Польщі і польські в Україні трактуються інструментально як у світі політики (у домовленостях між владою і опозицією чи під час виборчих кампаній), так і серед інтелектуальних еліт. Я не бачу жодних передумов, які б змінили цю ситуацію.

6. У цій ситуації не можна розраховувати на те, що у майбутньому, яке можна передбачити, не вдасться дійти до такого польсько-українського компромісу у питаннях історії, як цього було досягнуто між поляками й німцями. Польсько-німецька «угода» базується не тільки на німецькому покаянні за злочини нацизму, які не підлягають релятивізації, а й на систематичній узгодженій співпраці обох національних еліт, що триває кілька десятків років. Оскільки на довготривалий консенсус польських і українських еліт в підтримці державної політики розраховувати не випадає, умовою для переломлення безвихідної ситуації є створення основи для розширеного історичного діалогу незалежно від поточних політичних коливань.

Найважливішою, а одночасно, на мою думку, обов’язковою умовою досягнення цієї мети є здійснення обома сторонами власного, внутрішнього підрахунку сумління. Не вимушеного і прагматичного, а такого, що випливає із внутрішньої потреби нового, кращого упорядкування своєї ідентичності. Найважливішими полем для польського самоосмислення має стати (у контексті не тільки українському, але також білоруському і литовському) кресовий досвід. При цьому мова не йде про заміну нашої біло-кривавої кресової легенди, розіп’ятої між «Паном Тадеушем» і «Пожогою» чорною легендою, де ми добровільно виступимо у ролі колоніального «ляха-визискувача». Йдеться про реконструкцію того світу таким чином, щоби інші, окрім поляків, його учасники перестали бути елементом ландшафту, а стали – щонайвище – предметом польської історії (все рівно – чи з боку цивілізування, чи приниження). Ми повинні почати сприймати їх як повнокровних людей із власними потребами, почуттями й амбіціями – і що найважливіше – із власною гідністю. Без здійснення такої перебудови світу ми, без сумніву, не зрозуміємо, чому з білоруської, литовської і української перпективи сам термін «Креси» блокує реальний прогрес у діалозі.

Зі свого боку я переконаний, що критичний самоаналіз щодо польського кресового міфу не означає, що потрібно обов’язково відмовитися від гордості, пов’язаної із польськими досягненнями на Сході. Мова йде швидше про усвідомлення того, що наші успіхи і досягнення, які розглядаються й інтепретуються з іншої преспектив, не тільки можуть, але і повинні бути оцінені інакше. А нашим обов’язком є прийняти ці зміни до відома і поважати. Навіть без акцептування не прагнути їх змінити. Якщо йдеться про українців, мені видається, що більш критичної верифікації вимагає категорія «кривди» і інтегрально пов’язаного із нею права, а, може, навіть обов’язку «справедливої одплати». Почуття кривди віднаходимо у козаків – як серед атаманів, так і черні. Насичений почуттям кривди й український фольклор, ним насичені поезія Шевченка, політична думка й історіографія. Навіть якщо український народ насправді є найбільш покривдженою спільнотою на землі – він повинен щоразу відповідати собі на питання: «На чому має полягати справедлива одплата і де проходять її межі?». Це має відбуватися із усвідомленням того, що визнання Волинської різанини справедливою одплатою означатиме неможливість збудувати польсько-українські стосунки на засаді взаєморозуміння.

Адже для поляків визнання українцями Волинської різанини злочином і його засудження не випливає із бажання принизити сусіда й прагнення «виграти» у суперечці про історію. Вони очікують на правдоподібне свідчення (а не формальну декларацію) того, що українці як національно-державна спільнота ніколи не застосує подібних засобів, які колись використали під час війни. І тільки після такого самоосмислення в наукових працях, публіцистиці, суспільній діяльності і політичних актах, ми можемо розпочати новий етап діалогу. І закінчити його зверненням про взаємне прощення, яке у цей час пролунає і щиро, і сильно. І навіть політики змушені будуть прийняти його з повагою.

7. У кінцевому підсумку, зрештою, важливішим за угоду є процес польсько-українського зближення, який розвивається у суспільній площині. Це – результат того, що розширюється сфера (що включає в себе з обох сторін мільйони осіб) індивідуальних та колегіальних контактів, а також завдяки високій оцінці багатьма українцями польських досягнень у посткомуністичній трансформації. Це супроводжується інтересом до польської культури не тільки сучасної, а й давньої. Так само і в Польщі, чималою мірою завдяки Помаранчевій революції і Майдану, особливо серед молодшого покоління зростає загалом позитивне ставлення до українців як до народу, який мужньо бореться за своє майбутнє як у політичному, так і матеріальному аспектах.

8. Що в такій ситуації мають робити люди доброї волі, яких є дуже багато в обох суспільствах? Своє – реалізовувати державні і позадержавні ініціативи, шукати відповідальних партнерів з іншого боку і не відступати перед черговими невдачами і «кризами». Збільшення спільного простору діяльності, взаємної поваги і довіри посприяє тому, що взаємне очікування декларації каяття в якийсь момент буде витіснене питанням: «як це можливо, щоби такі заприязнені сьогодні народи могли у минулому вчинити одне одному такі страшні речі?». Наука – і не тільки історія, але також соціологія, культурна антропологія, політологія і суспільна психологія – в стані надати обґрунтовану відповідь на таке питання. Завдяки чому у неокресленій на сьогодні перспективі акти покаяння стануть природнім результатом діалогу.

Влодзімєж Менджецький, доктор габілітований, професор Інституту історії Польської Академії наук, співголова польсько-української комісії у справах удосконалення шкільних підручників з історії та географії.