Останніми роками феномен прикордоння разом з дещо  спорідненою  концепцією маргінальності став надзвичайно популярним об’єктом вивчення серед гуманітаріїв та представників суспільних наук. На недавній науковій конференції в США мене попросили зробити вступні зауваження стосовно міжнародного проекту, присвяченого «вивченню походження  та проявів етнічного (та споріднених форм соціального та релігійного) насильства у прикордонних регіонах країн центрально-східної, східної та південно-східної Європи.”¹ Я вважаю своїм обов’язком почати з вступного зауваження, що територія, на тему якої мене попросили виступити, була у рамках досліджуваного періоду (тобто від 1848 р. до наших днів) напрочуд вільною від міжетнічного, релігійного та соціального насильства. Виникає питання: невже на цих прикордонних територіях ніколи не існувало ніяких чинників для міжетнічних, релігійних та соціальних суперечностей?  Звичайно, вони існували. Але чи призводили ці чинники до виникнення насилля? Відповідь—ні.

Територію, яку ми розглядатимемо —Карпатську Русь—як це стане зрозуміло нижче, є землею багатьох кордонів. Карпатська Русь, однак, не розташована в ізольованому периферійному регіоні, а в самому центрі європейського континенту, як було доведено географами у 2-й пол. ХІХ ст.²

Що ж таке Карпатська Русь і де вона специфічно знаходиться? Оскільки цей регіон ніколи не являв собою незалежної держави чи навіть адміністративного утворення,  то знайти його на картах Європи є нелегкою справою. У цьому сенсі подібно до багатьох інших регіонів Європи—Лапландії, Кашубії, Еускал Геррії (Країни Басків), Окситанії, Ладінії (назвімо лише кілька з них)—це територіальна одиниця, визначена радше етнолінгвістичними рисами більшості її мешканців, аніж політичними чи адміністративними кордонами. Використовуючи модні серед нинішніх інтелектуалів терміни, можемо сказати, що Карпатська Русь є класичною «конструкцією». Деякі скептики навіть вважають її «уявленою спільнотою», або, щонайбільш, «конструкцією» чи проектом, що все ще знаходиться в процесі створення.³ Ми маємо на увазі дещо цілком конкретне, а саме компактну територію, яка на початку ХХ ст. (коли дані переписів населення були все-ще відносно об’єктивними)  включала близько 1100 сіл та кілька містечок, щонайменш 50 відсотків населення яких були карпаторусинами.⁴ З двох компонентів назви, «Карпатська» відображає гори, що покривають більшу частину території регіону, а «Русь» стосується етнічного походження та традиційної релігійної орієнтації східного обряду, притаманної для жителів краю, історичною самоназвою яких була «русин» чи «руснак». У нашій статті це населення буде описуватися як карпаторусини, що відображатиме його географічне становище та етнічне походження.

Карпатська Русь являє собою прикордонні території на перетині кількох кордонів (див. карту 1). Ці території тягнуться вздовж та перетинають географічні, політичні, релігійні та етнолінгвістичні межі. Географічно хребти Карпат є вододілом і мешканці північних їх схилів відсунуті природними та штучними засобами зв’язку до басейну Вісли і Сяну (Балтійського моря). На противагу їм, мешканці південних схилів географічно є частиною Дунайського басейну та рівнин Угорщини.

З політичної точки зору, протягом «довгого» чи «історичного» ХІХ ст. (1770-ті рр.-1918 р.) Карпатська Русь знаходилася в межах єдиної держави—Габсбурсзької монархії—будучи, однак, розділеною між австрійською та угорською «половинами» імперії  по хребту Карпат. З 1918 р. територія була поділена між кількома державами: Польщею, Чехословаччиною, Румунією, Радянським Союзом, Україною, Словаччиною, і протягом короткого періоду—між нацистською Німеччиною та Угорщиною (див. карту 2).

Карпатська Русь розташовується також вздовж основного кордону, який розділяє східне і західне християнство, які деякі науковці описують як Slavia Orthodoxa and Slavia Romana.⁵ Більшість русинів (руснаків), які мешкають в регіоні  належить до східнохристиянської сфери і вони більш чи менш порівну  поділені ні вірних греко-католицької церкви та церкви православної. Однак, релігійна строкатість краю аж ніяк не обмежується християнами греко-католицької та православної конфесій. Традиційно в кордонах Карпатської Русі мешкали римо-католики, протестанти (кальвіністи-«реформати» та, у меншій кількості, лютерани) і велика громада євреїв різноманітних переконань: мітнаґґеди, реформісти, а головно—хасиди.

Карпатська Русь являє собою також етнолінгвістичне прикордоння. На її  землях  зустрічаються  усі основні етнолінгвістичні групи Європи. Ця територія являє собою найзахідніше поширення східного слов’янства і межує з західнослов’янськими народами (поляками та словаками), угро-фінами (мадярами) та представниками романської мовної родини (румунами).  Германські мови також представлені на Карпатській Русі, оскільки аж до 1945 р. етнічні німці (спиські та карпатські) та велика кількість ідиш-мовних євреїв мешкали у містах, містечках та селах краю.

Нарешті, ще одна межа пролягає через Карпатську Русь, яка на нинішній день вона не отримала належної уваги ні в науковій, ні в популярній літературі, проте значення її є вкрай важливим. Йдеться про так званий, соціо-кліматичний кордон, або, простіше кажучи, межу вирощування помідорів та винограду. Якраз через значну частину Карпатської Русі пролягає північна межа культивування помідорів та виноробства. Якщо страви з використанням томатів  є нормою в традиційному харчуванні на південь від даної межі, то до середини ХХ ст. цей вид овочів був майже невідомий русинам та представникам інших національних груп, що мешкали вздовж схилів Карпат. Відсутність традицій виноробства на північ від «томато-виноградної лінії» мало величезний вплив на соціальну психологію мешканців Карпатської Русі. Тепліший клімат і культура кави сприяла особистому спілкуванню та духові толерантності  між русинами та представниками інших народів на південь від лінії. На противагу їм, мешканці земель на північ від описуваної нами межі були вимушені проводити менше часу на повітрі і їх міжособистісне спілкування часто знаходилося під впливом міцних алкогольних напоїв, надуживання  яких провокувало нетерпимість до чужої думки, гарячковитість  і деколи навіть фізичне насильство. Подібно до усіх спроб опису «типових» соціальних чи національних  рис, вищесказані висновки значною мірою базуються на особистих спостереженнях і можуть наражатися на звинуваченні у спрощенні.⁶  Подальші емпіричні дослідження,  можливо, допоможуть нам більш точно визначити розташування зон культивування томатів та винограду, аби описати різницю в традиційному харчуванні та уживанні різних видів алкоголю, і, що важливіше, наскільки ця різниця впливає на соціальну психологію русинів та інших мешканців Карпатської Русі.

Таким чином, Карпатська Русь може вважатися прикордонною зоною par excellence. Яким же тоді повинен бути підхід до її дослідження? Я би запропонував звернути увагу на  наступні чотири теми: (1) застосування множинних конструкцій для визначення ідентичності; (2) розвитку етнічної та національної ідентичності; (3) ролі держави; (4) історичного контексту насилля на етнічному ґрунті.

Множинні конструкції для визначення ідентичності

Свого часу, ми розробили концептуальну модель аналізу національних рухів серед бездержавних народів, що протиставляє ідею ієрархії множинних ідентичностей ідеї ідентичностей, що виключають одна одну.⁷ Ця модель була нами застосована до малоросів чи українців протягом «довгого» ХІХ ст. і ми переконані, що вона також може застосовуватися для вивчення розвитку більшості бездержавних народів Європи.

Ми б також дозволили собі стверджувати, що множинна ідентичність є нормою для більшості індивідів у розвинутих суспільствах та у суспільствах, що розвиваються. Іншими словами, кожна особа має кілька потенційних ідентичностей, які вона вибирає в той чи інший момент: ідентичність мешканця села, містечка чи міста; ідентичність регіону чи держави; релігійної орієнтації;  ідентичність мови і (або) етнічної групи. Деякі з нас вірні ідентичності університету, де ми навчалися (були часи коли випускник Гарварду справді відрізнявся від випускника Йєля чи Принстона, не кажучи вже про державні університети), або різним клубам, до яких ми належимо, або сексуальній орієнтації, особливо якщо остання не є гетеросексуальною. Існує також ідентичність за прихильністю до спортивних клубів.

Як ілюстрацію ми дозволимо собі особисте спостереження. Я виростав у США, а саме у частині штату Нью-Джерсі,  яка знаходиться якраз напроти найбільшого «присілку» цього штату —міста Нью-Йорк. Повністю занурений у це середовище, аж до віку  дванадцяти років, я мав одну основну ідентичність. Коли хто-небудь запитував мене,  хто я такий, відповідь завжди була — вболівальник славнозвісних «Бруклін Доджерс».⁸  Це була справжня ідентичність, пов’язана з певними особистими уподобаннями, відмінна від ідентичності прихильників «Нью-Йорк Джаянтс» та ненависних «Нью-Йорк Янкіз». Оскільки на той час мої батьки, дідусі та бабусі були живі, я не мав досвіду особистої втрати. Перший такий досвід прийшов до мене 1957 року, коли «Доджерс» залишили Бруклін. У певному сенсі, коли я був дванадцятирічним хлопцем, моя «національна» ідентичність була знищена не якимось державним законом чи планомірним етноцидом, а жадібними бізнесменами, які вбачали шанс заробити грубі гроші перемістивши команду до іноземної країни—Лос-Анджелеса. Я стверджую, мати більш ніж одну ідентичність є найприроднішим станом індивіда, і рішення, яку з них обрати залежить від обставин, іншими словами, ситуативна ідентичність є виявом множинної ідентичності.

Для самопроголошеної національної інтелігенції сама  ідея множинної ідентичності являє собою смертний гріх. Те, що у більшості обставин є звичайним явищем—як наприклад, коли перед Другою світовою війною мешканець Македонії ідентифікує себе і як македонець, і як болгарин (македоно-болгарин), чи мешканець України ХІХ-го століття як малорос (чи українець) і «русскій» (тобто росіянин)—є абсолютно неприйнятним для будівничих націй, які вважають своїм обов’язком переконати індивіда  в його (її) приналежності до єдиної національності, в даному випадку македонської чи болгарської, української або російської. Отже, національні ідентичності не повинні розглядатися як частина ієрархії множинних прихильностей, і за логікою речей, мають бути такими, що виключають одна одну.

Більша частина історії Карпатської Русі  починаючи з 1848 р. до нинішнього дня є історією часто безрезультатної боротьби національної інтелігенції проти природної тенденції місцевих мешканців мати більш, ніж одну ідентичність, і в деяких випадках— не мати взагалі жодної національної ідентичності. В очах національної інтелігенції, особи з множинною ідентичністю є несвідомими, асиміляторами, і ще гірше —ворогами національної справи.

Розвиток національних та етнічних ідентичностей

Питання стосовно національної та етнічної ідентичності почало підніматися на Карпатській русі у 1830-1840-х рр. Рік 1848  став переломним моментом у цих дискусіях. Протягом наступних двох десятиліть карпаторусини переживали своє перше національне відродження (пробудження).⁹ Це було класичне національне відродження  центрально- та східноєвропейського зразка, хоч у зменшеному масштабі. Невелика група інтелектуалів, яких ми нині називаємо національною інтелігенцією, видавали перші книги та газети рідною мовою, засновували організації, сільські читальні та школи, де популяризувалася рідна мова та культура. Вони подавали петиції до правлячої влади Габсбурзької імперії з проханням про культурну та політичну автономію, засновану на територіальних і (або) корпоративних правах групи.

Звичайно, не всі представники інтелігенції—в той час це було в основному духовенство—підтримували ідею розвитку місцевої східнослов’янської культури. Багато з них, натомість, воліло асоціювати себе з домінуючою національністю в державі, що до 1918 р. означало угорську, а у випадку Карпатської Русі на північ від гір—польську.

Але і для тих, хто вірив у доцільність асоціювання зі східнослов’янським чи східнохристиянським світом, шлях до чіткої національної ідентичності виявився повним  перепон. Подібно до багатьох інтелектуальних провідників бездержавних народів, карпаторусинські національні діячі відчували брак  впевненості в своїй власній культурі та гордості за неї. По суті, протягом першого національного відродження Карпатської Русі (бл. 1848-1868), його учасники проголошували свою належність до російської чи великоруської національності; вони намагалися використовувати російську літературну мову в своїх публікаціях та при викладанні в школах;  а також, робили спроби переконати місцеве русинське населення прийняти російську національну ідентичність. Ці ранні будителі, очолювані  Олександром Духновичем та Адольфом Добрянським, мали частковий успіх у поширенні російської національної орієнтації на наступне покоління. Однак у 1890-х рр., представники молодшого покоління інтелектуальних активістів (знову ж таки, у більшості випадків, представники духовенства) почали доводити, що російська мова є далеко відмінною від діалектів східних слов’ян Карпатської Русі і пропонували натомість стандартизувати місцеву розмовну мову і використовувати її як офіційну мову мешканців краю. Не було, однак, ясності в питанні, яка саме місцева мова повинна служити основою стандарту і яка альтернатива, якщо така існує, російській національній ідентичності.

Проблема етнічної, національної та лінгвістичної ідентичності ще більш загострилася після Першої світової війни, коли Карпатську Русь було поділено між Чехословаччиною і Польщею. Деякі місцеві діячі продовжували пропагувати російську національну орієнтацію, до них приєдналися післявоєнні політичні емігранти з колишньої габсбурзької провінції Галичини  (що най той час увійшла до складу Польщі) та колишньої Російської імперії (яка на той час стала Радянським Союзом). Серед цих політемігрантів була «бабуся російської революції» Катерина Брешко-Брешковська, яка вважала Карпатську Русь землею, де дух Росії був збережений у своєму первісному вигляді.¹⁰

Також до краю прибули політичні емігранти української орієнтації з польської Галичини та Наддніпрянської України колишньої Російської імперії. Вони знайшли підтримку серед деяких місцевих карпаторусинів і виховали багато молодих людей в дусі переконання, що східнослов’янське населення Карпатської Русі є етнічно українським, тим самим народом, що й етнічні українці східної Галичини та Наддніпрянської України—і звичайно не росіянами.

У цей же час деякі місцеві діячі почали висловлювати невдоволення російсько-українською дихотомією і висловлювали думку, що східні слов’яни Карпатської Русі не є ані росіянами, ані українцями, а окремою національністю—підкарпатськими русинами, карпаторусинами, чи просто русинами. У результаті цього увесь період, відомий як друге національне пробудження (відродження), який тривав з 1918 по 1939 роки характеризувався запеклою ідеологічною боротьбою між представниками трьох національних та мовних орієнтацій: русофілів, українофілів та русинофілів.¹¹

Як було продемонстровано вище, русофільська орієнтація була найстаршою, домінуючою під час першого національного відродження і збереглася під час другого. Вона ж була і першою орієнтацією, що зникла і під час третього національного відродження, що розпочалося в 1989 р., і нині існу ють лише дві орієнтації:   русинофільська та українофільська.

Роль держави

Карпатська Русь завжди була частиною одного чи більше державних утворень. Таким чином, немає нічого дивного, що правляча влада цих держав виявляла інтерес до питання національної ідентичності серед карпаторусинів.

В останні сімдесят років габсбурзького правління (1848-1918) ставлення держави до цієї проблеми пройшло через кілька етапів.  У перші два десятиліття так званого габсбурзького абсолютизму центральна влада спрямовувала свої зусилля на контроль і навіть придушення національностей з сильними політичними амбіціями, таких як поляки в Галичині, а особливо мадяри в Угорському королівстві. Як противагу полякам та мадярам влада сприяла національно-просвітницькому рухові серед східних слов’ян Галичини та Угорського королівства, зокрема і на Карпатській Русі. Однак у 1868 р. габсбурзька влада порозумілась з мадярами і поляками, які згодом зберігали статус домінуючого політичного та соціального чинника в Угорщині та австрійській Галичині.  Ця політична зміна мала особливо негативний вплив на землі Карпатської Русі, розташовані в Угорщині, де аж до 1918 р. інтелігенція та система освіти стали об’єктами політики мадяризації, спрямованої на  знищення усіх залишків східнослов’янської культури.

Ситуація радикально змінилася з розпадом Австро-Угорщини наприкінці  1918 р. та поділом Карпатської Русі між новими повоєнними державами: Чехословаччиною та Польщею. У Чехословаччині були особливо сприятливі умови для карпаторусинів, оскільки поряд з чехами і словаками, вони були одним з народів-засновників держави. Русини, що мешкали на південь від Карпат добровільно проголосили своє бажання  приєднатися до Чехословаччини і на Паризькій мирній конференції це бажання було підтверджено з гарантіями «найповнішого ступеня самоврядування, що буде узгоджуватися з Чехо-Словацькою державою».¹² На сході держави було створено окрему адміністративну одиницю під назвою Підкарпатська Русь (чеською: Podkarpatská Rus). Незважаючи на те, що чеська влада не дотримала обіцянки надати автономію, край був номінально русинською територією і русинська (руська) мова була офіційно вживаною в школах та державному управлянні поряд з чеською.  

Стосовно національної ідентичності та тісно з ним пов’язаного мовного питання чехословацька влада проголосила нейтралітет. На практиці ж вона в різний час і під впливом різних політичних обставин підтримували українофільську,  русофільську та русинофільську орієнтації.¹³ У 1930-ті роки, коли Чехословаччина у відчаї шукала союзників проти ревізіоністських  зазіхань нацистської Німеччини та Угорщини, територія Підкарпатської Русі набула особливого стратегічного значення.  Вона являла собою єдину з’єднувальну ланку між Чехословаччиною та дружніми їй державами Малої Антанти: Румунією та Югославією. У результаті цього празька влада почала надавати все більшої підтримки русинофільскій орієнтації, сподіваючись добитися консолідації формування окремої карпаторусинської національності, що не матиме політичних інтересів поза кордонами Чехословаччини.¹⁴

Незважаючи на зміну державного курсу, русофільська та українофільська орієнтації не зникли. Навпаки, українофіли знаходили підтримку знизу, з боку різних прошарків місцевого русинського населення, особливо молоді. Вона була настільки поширеною, що після Мюнхенського пакту 1938 р., коли Чехословаччина як унітарна структура припинила своє існування, а Підкарпатська Русь нарешті отримала давно омріяну автономію, українська орієнтація почала домінувати в краї, перейменованому на Карпатську Україну.   

Доля частини Карпатської Русі, що опинилася в складі міжвоєнною Польщі була дещо іншою. Місцеві руснаки, які на початку ХХ ст. прийняли як етнонім назву «лемки», сподівалися наприкінці Першої світової війни політично об’єднатися зі своїми побратимами-русинами на південь від гір у Чехословаччині. Фактично, саме русини-лемки вперше дали чітке територіальне визначення території Карпатської Русі і в меморандумах з картами, поданих до Паризької мирної конференції, закликали до незалежності чи автономного становища свого краю в сусідній державі.¹⁵ Вимоги русинів-лемків про входження до Чехословаччини були, однак, відкинуті як русинськими лідерами на південь від Карпат, так і Президентом Масариком в Празі. Не бажаючи знаходитися під правлінням Польщі, лемківські активісти створили власну «незалежну» республіку, що проіснувала близько 16  місяців до березня 1920 року, коли територія знову була взята під польський контроль.¹⁶

Спротив лемків польському пануванню був швидко придушений —проте без кровопролиття. Протягом міжвоєнних років русофільські та українофільські орієнтації були присутні на Лемківщині. Завжди побоюючись «української проблеми» всередині своїх кордонів, польський уряд відкрито підтримував будь-які орієнтації серед русинів-лемків за винятком української.¹⁷ Спершу влада надавала перевагу тим лемкам. які асимілювалися до польської культури. Для тих же, що не стали поляками, уряд дозволив впровадження шкільного викладання лемко-русинською розмовною мовою і вітав рішення Ватикану про створення в 1934 р. окремої юрисдикції греко-католицької церкви, яка принципово не була українською.¹⁸ Результатом цього було покоління індивідів, що були переконані в своїй належності до окремої лемківської національності.

Ці відносно ліберальні обставини закінчилися з початком Другої світової війни. Підкарпатська Русь була повернена Угорщині, що заборонила українську орієнтацію, з неохотою терпіла російську, і відкрито підтримувала ідею того, що місцеві східні слов’яни являють собою «угро-руську» національність, вірну угорській державі. На північ від гір українська орієнтація отримала друге дихання під владою нацистської Німеччини, яка включила населену лемками частину Карпатської Русі до складу Генерал-губернаторства Третього Райху.¹⁹

Втручання держави до національного питання досягло кульмінації наприкінці Другої світової війни. На 1945 р. колишня Підкарпатська Руь Чехословаччини була анексована Радянським Союзом, тоді як дві інші частини Карпатської русі залишилися в Польщі (Лемківщина) та Чехословаччині (так звана, Пряшівщина в північно-східній Словаччині). Радянський режим розв’язував національне питання відповідно до постанови, прийнятої  Комуністичною партією (більшовиків) України у грудні 1925 р. Незважаючи на те, як мешканці Карпатської Русі називали себе чи вважали себе —русинами, руснаками, «карпато-россами» «угро-русинами»—формально усі вони почали офіційно називатися українцями. Вживання національності «русин» було просто заборонене. Коли у 1948 р. Чехословаччина стала комуністичною державою, протягом кількох років була запроваджена радянська модель для русинів, що мешкали в північно-східній частині Словаччини.  У 1951 р. русинське населення цього краю було проголошене українським. У наступні десятиліття влада Чехословаччини, при сприянні місцевих діячів, які відмовилися від російської орієнтації на користь української, запровадила політику українізації в школах та культурному житті. Русини, що були проти такого перебігу подій, відмовлялися від свого  східнослов’янського коріння і приймали словацьку ідентичність  і мову.²⁰

Національне питання серед лемків Польщі знайшло ще більш драматичне вирішення з втручанням держави. Вони були просто масово депортовані з карпатської батьківщини у два етапи (1945-1946 та 1947,) відображаючи сталінський принцип—«немає народу—немає проблеми».

Роль держави знову мала глибокий вплив на національне питання на Карпатській Русі напередодні Революції 1989 року та з розпадом Радянського Союзу у 1991 році. У своїх зусиллях, спрямованих на подолання  залишків комуністичного минулого, Польща, Чехословаччина, та її держави-наступниці Чеська республіка та Словаччина, після 1989 року законно уможливили для своїх громадян знову ідентифікувати себе русинами як представниками окремої національності. З 1989 року лемки та русини в Польщі та Словаччині офіційно реєструються в переписах населення. Їм надаються державні кошти для розвитку русинськомовних публікацій, освіти, театру та інших культурних подій.  

Незалежна Україна також намагається представляти себе пострадянською демократичною республікою і не обмежує приватної ініціативи громадян та організацій в Закарпатті (колишній Підкарпатській Русі) поширювати русинську національну орієнтацію. Уряд України, однак, все ще відмовляється визнати карпатських русинів як окрему національність і формально вважає їх «субетносом» українського народу.²¹

Історичний контекст міжетнічного насильства

Карпатська Русь завжди була всередині етнічно різноманітної частини Європи. На північний захід від неї мешкали поляки, на північний схід—українці, на південний захід —словаки і на південний схід—румуни. Сама Карпатська Русь тобто територія, де руснаки (русини) традиційно складали більшість населення, також ніколи не була етнічно гомогенною. Поряд з русинами в її селах та містах мешкали мадяри, євреї, німці,  рома (цигани), словаки, поляки, румуни, а з часів Другої світової війни українці та росіяни. Для прикладу, візьмемо одну з частин Карпатської Русі – колишню провінцію Чехословаччини Підкарпатську Русь. У  1930 році з 725 тис.  її мешканців 63% складали русини, 15,4%—мадяри, 12,8 %—євреї, 4,8 %—чехи та словаки, 1,9 %—німці, 1,9%—інші.²²  Розмаїття релігійних конфесій— греко-католицизм, православ’я, юдаїзм, кальвінізм (реформатство), лютерансво—обслуговували потреби однієї чи кількох етнічних груп.  На додачу до цього існували кілька протестантських та інших християнських деномінацій—баптисти, адвентисти сьомого дня, свідки Єгови—кількість яких значно зросла в посткомуністичну добу.

Таке етнічне та релігійне розмаїття часто призводить до суперництва та ідеологічних конфліктів. Ми вже згадували боротьбу русофільски, українофільски та русинофільськи орієнтованої інтелігенції, вже не згадуючи про невдоволення усіма цими орієнтаціями з боку  осіб, що відмовлялися від східнослов’янської ідентичності і натомість виявляли прихильність до асиміляції з мадярською, словацькою чи польською національностями. Рисою, притаманною ХХ ст. було також тертя між прихильниками греко-католицизму та православ’я. Близько третини карпаторусинського населення «навернулися» від греко-католицької віри до православної у десятиліття після Першої світової війни.  Предметом суперечностей між цими двома групами були  не так богослужбові чи ідеологічні відмінності, як церковне майно. Проте мабуть найзапекліша релігійна боротьба точилася в середовищі євреїв, причому на двох рівнях, «внутрішньому», тобто  всередині  хасидського середовища між  прихильниками різних хасидських династій (раббі Шапіра, Рокеаг, Вайсс та Тейтельбаум виявляли найбільшу нетерпимість стосовно один одного), та «зовнішньому»—між хасидами та сіоністами в цілому.   

Висловлювання, використовувані прихильниками цих національних та ідеологічних орієнтацій, часто бували дошкульними, навіть ядучими. Проте, не зафіксовано жодної стихійної  бійки  під час громадських акцій на підтримку тієї чи іншої доктрини чи протестів на сходах церков і синагог;  ані жодного випадку організованого насилля чи смерті в результаті нього під час подібного роду подій.²³ Було б справедливим зазначити, що до Першої світової війни місцеві урядовці та жандарми  з погордою ставилися до карпаторусинів, проте не зафіксовано жодного випадку насилля між карпаторусинами та мадярами на рівні села чи містечка. Нарешті, Карпатська Русь є мабуть унікальним регіоном в Центральній та Східній Європі, де не було жодного єврейського погрому чи фізичної розправи над ними.

Ми не стали б твердити, що тут ніколи не існувало насилля на етнічному чи релігійному ґрунті. Проте, у більшості випадків воно ініціювалося та провадилося державою. Найтяжча доля випала частині Карпатської Русі, населеній русинами-лемками, в теперішній південно-східній Польщі. У перші місяці Першої світової війни приблизно 2-5 тис. осіб лемківського походження потрапили під підозру через свою русофільську орієнтацію, були заарештовані габсбурзькою владою і протягом більшої частини воєнного періоду утримувані в концентраційних таборах, розташованих у західній частині імперії.²⁴ Багато з них померло від хвороб та поганого харчування. Трьома десятиліттями пізніше, коли завершилась Друга світова війна, русини-лемки, разом з рештою східних слов’ян повоєнної Польщі, були примушені переселитися в руслі «добровільного» обміну населенням між Польщею та Радянським Союзом. Близько 100 тис. з них виїхали на схід у 1944-1946 рр. Ті ж, що відмовилися (таких нараховувалося близько 60 тис.) були насильно виселені зі своїх домівок у 1947 р. і розпорошені по селах і містечках західної і північної Польщі, на територіях, що належали довоєнній Німеччині (Сілезія та  Померанія).

Були також випадки інспірованого державою насильства проти етнічних та релігійних груп у частинах Карпатської Русі, розташованих на південь від гір. Найранішим прикладом цього є, мабуть, намагання угорського уряду зупинити поширення православного руху на його ранніх етапах перед Першою світовою війною, шляхом арешту деяких його прихильників і організації судового процесу, на якому перехід до іншої релігії тлумачився як еквівалент державної зради. Однак найбільше постраждали від рук держави євреї. У 1942 році німецька влада фізично знищила або ув’язнила у таборі смерті Белзец усіх євреїв, що мешкали на Лемківщині. Пізніше, у 1944 році до табору смерті Аушвіц-Біркенау (Освенцим) урядами відповідних держав були вислані євреї Угорщини (з Підкарпатської Русі) та Словаччини (з Пряшівщини). У результаті не меш, ніж 80 % єврейського населення Карпатської Русі загинуло.

Наприкінці Другої світової війни об’єктом ініційованого державою насилля стали мадяри та німці. На Підкарпатській Русі, що знаходилася в процесі анексії до Радянського Союзу, усі чоловіки мадярської національності віком 18-50 років були арештовані і заслані до таборів праці ГУЛАГу. Близько 5 тис. з 30 тис. депортованих мадярів померли в ув’язненні. У 1946 році на Підкарпатській Русі, що  на той час стала радянським Закарпаттям, усі чоловіки німецької національності були насильно депортовані до таборів ГУЛАГу. У 1949-1950 рр. СРСР та його союзниця комуністична Чехословаччина заборонила греко-католицьку церкву, арештувала усіх її єпископів та священиків, які відмовилися перейти до православ’я—єдиної конфесії східного обряду, визнаної державою.  

Незважаючи на ці численні приклади інспірованого державою насильства в Карпатській Русі як прикордонному регіоні, в той же час спостерігається гідний уваги брак стихійного міжетнічного насильства. У чому справа? Можлива відповідь може мати лише спекулятивний характер. Причиною я назвав би два фактори: соціально-економічні умови і спільний страх так званого Іншого.

Стосовно соціально-економічного чинника, слід зазначити, що Карпатська Русь традиційно була економічно маргінальною сільськогосподарською зоною, де більшість мешканців вело спосіб життя на рівні фізичного виживання як селяни, скотарі та лісоруби. Промисловості тут майже не існувало до другої половини 20 ст.

На противагу іншим частинам Європи, де етнічні групи значною мірою асоціювалися з певними професіями та соціально-економічним становищем, на Карпатській Русі майже усі вони займалися сільським господарством та промислами, пов’язаними з лісництвом. Іншими словами, усі народи краю були однаково вбогими. Наприклад, єврей-хлібороб чи лісоруб був тут таким же типовим явищем, як і єврей-крамар чи  шинкар. Місцеві німці та мадяри—«державні народи» Габсбурзької імперії—на Карпатській Русі в більшості випадків також були селянами чи лісорубами.

Мабуть єдиним виняток з цього правила мав місце у найбільш східному регіоні Карпатської Русі. У міжвоєнні роки ХХ ст., заохочені чехословацьким урядом, близько 30 тис. чехів оселилися в краї,  обійнявши посади державних службовців, лікарів, вчителів, ставши підприємцями та занявшись іншими видами розумової праці. Чехи чітко являли собою соціальний прошарок цілком відмінний (і такий, який сприймався відмінним) від решти етнічних груп регіону.

Парадоксально, що радянський режим по Другій світовій війні також здійснив свій внесок до соціально-економічної нерівності на базі етнічних відмінностей. Для забезпечення потреб нових промислових підприємств влада присилала керівників, фахівців та робітників з України та решти СРСР.  Більшість цих прибульців оселилися у кількох містах Закарпаття. Деякі з місцевих мешканців могли ставитися до них із заздрістю, оскільки, принаймні у перші роки радянського правління новоприбулі здавалося мали краще оплачувану працю і займали вищі посади в державній адміністрації. Однак напередодні та після розпаду Радянського Союзу, економічна криза створила ситуацію, коли «немісцеві» опинилася у такій самій, а часто і гіршій ситуації, ніж «місцеві», які знаходили підтримку у родинній власності в селі та можливостях спільної родинної праці.  Звичайно, відсутність зв’язку між соціально-економічним статусом та етнічним походженням не могла дозволити уникнути заздрості на індивідуальному рівні, проте дозволяла позбутися її на рівні групи.

Стосовно ж страху Іншого, то на перший погляд, це може здатися чинником, що сприяє міжнаціональному насильству. Питання однак у тому, який саме Інший є причиною цього страху. На Карпатській Русі у минулому і сьогоденні були і є багато етнічних та релігійних Інших. Ці Інші не є невідомими, оскільки взаємодія з ними постійно існувала у процесі праці, у сільському шинку чи крамниці, міському ярмарку та симбіотичному взаємообміні послугами (християни готували їжу та прибирали для євреїв у суботу, євреї торгували та надавали інші послуги в неділю). Задоволення цим становищем з боку  чисельно превалюючих карпаторусинів і їхнє ставлення до інших народів, що мешкали в їхньому середовищі, посилювалося також їхньою постійною тенденцією до множинної ідентичності.²⁵

Іншим, якого усі групи однаково боялися, була держава. Для осіб на нижчих щаблях соціально-економічної піраміди—а до та таких належала переважна більшість представників усіх етнічних груп Карпатської Русі—держава завжди являла собою загрозу для індивіда, чи то в ролі збирача податків, чи то – рекрутского набору на військову службу. Таким чином, будь-які контакти з державою уникалися за всяку ціну. З цієї точки зору, селянин-мадяр так само боявся мадярського жандарма і міг бути так само скривджений останнім, як і селянин-русин. Іншими словами, не існувало «правильної» етнічної ідентичності, що могла захистити від свавілля держави. Таким чином, оскільки загалом більшість мешканців Карпатської Русі, незалежно від національного походження  та віросповідання, були сповнені страху та ненависті до держави, для влади в її періодичних акціях інспірованого міжгрупового насильства було важко до неможливого настановити одну групу проти іншої.

Висновки

Підсумовуючи, хотілось би наголосити на важливості вивчення Карпатської Русі у контексті  теми прикордоння. Якщо така велика кількість істориків та суспільствознавців доводили, що східно-центральна, східна та південно-східна частини Європи складаються з прикордонних територій, які характеризуються міжетнічним. міжконфесійним та соціальним насиллям; як в такому випадку Карпатська Русь могла являти такий собі унікум? Ми скептично ставимося до тверджень про унікальність будь-якого явища, особливо у присутності науковців, які завжди готові виступи з контраргументами. Якщо не унікальність, то безумовно певна винятковість Карпатської Русі очевидна. Для розуміння норми, необхідно відстеження  та пояснення винятків. Якщо нормою міжетнічних стосунків  вважали насилля, то Карпатська Русь може бути прикладом, який цьому суперечить,  і з яким інші випадки можуть бути порівняні та протиставлені.  
 
Англійською мовою цей текст був вперше надрукований як: Magocsi P.R. ‘Carpathian Rus’: Interethnic Co-existence without Violence // Geschichtbilder in den postdiktatorischen Ländern Europas. Ed. by G. Besier and K. Stokłosa. Berlin, 2009. Pp. 137-154. Висловлюємо подяку проф. Маґочію за згоду на розміщення української версії статті на нашому сайті.

Павло  Роберт Магочій – професор української історії Торонтського університету.

1. Конференція, присвячена цій темі, відбувалася у травні 2005 року як частина міжнародного наукового проекту: «Прикордонні території: етнічність, ідентичність та насилля в «уламкових» зонах імперій від 1848 р. до сьогодні» (“Borderlands: Ethnicity, Identity, and Violence in the Shatter-Zone of Empires since 1848”), організованій Ватсонівським інститутом міжнародних досліджень при Браунському університеті (м. Провіденс, штат Род-Айленд, США).
2. Точний географічний центр Європи знаходиться поблизу села Ділове (колишні Требушани) на крайньому південному сході Карпатської Русі, нині  Закарпатської області України. Тут 1875 р. угорським урядом було споруджено пам’ятник,   століттям пізніше, у 1975 р. вже урядом радянським  встановлено ще один. Обидва існують і нині.
3. Загальновідома нині концепція уявлених спільнот Бенедикта Андерсона в її відношенні до русинського відродження після 1989 р. іронічно та проникливо дискутується британським та німецьким  фахівцями з проблем Центральної Європи: Timothy Garton Ash, “Long Live Ruthenia!,” The New York Review of Books, 22. 04. 1999,  reprinted in his History of the Present: Essays, Sketches and Despatches from Europe in the 1990s (London, 1999), pp. 376-382; та Stefan Troebst, “Russinen, Lemken, Huzulen und andere: zwischen regionaler Identitätssuche und EU-Ost-Erweiterung,” Frankfurter Allgemeine Zeitung, 16.01. 2001, p. 9, передрук в його ж Kulturstudien Ostmitteleuropas: Aufsätze und Essays (Frankfurt am Main, 2006), pp. 361-366.  
4. Список усіх 1100 поселень (та їх різномовних назв) вміщено в: Paul Robert Magocsi, Our People: Carpatho-Rusyns and Their Descendants in North America, 4-е переробл. вид. (Wauconda, Ill., 2005), pp. 110-206. Їхня карта: Paul Robert Magocsi, Росселеня карпатьскых русинів на зачатку ХХ столітя з далшыма данныма з 1881-го і 1806-го року, 2-е переробл. вид. (Ocala, Flo., 1998).
5. Дані концепції були розвинуті італійським славістом Ріккардо Піккіо (Riccardo Picchio, “Guidelines for a Comparative Study of the Question among the Slavs,” in Riccardo Picchio and Harvey Goldblatt, eds., Aspects of the Slavic Language Question, Vol. I (New Haven, Conn., 1984), p. 1-42).
6. До ранніх спроб опису різниці у традиційному харчуванні та соціальній психології карпаторусинів належить: Sándor Bonkáló, A Rutének (Ruszinok) (Budapest, 1940), С. 70-101—переклад анлійською мовою: Alexander Bonkáló, The Rusyns (New York, 1990), pp. 57-84.
7. Концептуальна схема була вперше окреслена Павлом Робертом Маґочім в роботі: “The Ukrainian National Revival: A New Analytical Framework,” Canadian Review of Studies in Nationalism, XVI, 1-2 (Charlottetown,  P. E. I., 1989), pp. 45-62, і детально розвинута у його ж  Історії України  (Київ, 2007), С. 306-350, 342-357, 374-391.
8. Можливо даний приклад може бути сприйнятий як надто екзотичний, проте існує багата література з приводу феномену «Бруклін Доджерз» в американській культурі 20 ст. Класичною працею на цю тему вважається Roger Kahn, The Boys of Summer (New York, 1971). Серед інших робіт, що всебічно відтворююють психологію «доджерзманії», слід назвати наступні: Peter Golenbock, Bums: an Oral History of the Brooklyn Dodgers (New York, 1984); та Harvey Frommer, New York City Baseball: The Last Golden Age, 1947-1957  (New York, 1985).
9. Деталі щодо першого національного відродження можна знайти в роботах: Ivan Žeguc, Die nationalpolitischen Bestrebungen der Karpato-Ruthenen 1848-1914 (Wiesbaden, 1965); та Павло Роберт Маґочій, Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь 1848-1948 (Ужгород, 1994), С. 31-50.
10. Цей погляд може бути найкраще підсумований в словах іншого російського політемігранта: «Я пам’ятаю хвилювання, коли кількома роками перед [Першою] світовою війною я дізнався, що «русскіє» живуть в Карпатах! . . .  Від тієї хвилини я відчував величезне бажання потрапити до . . . Підкарпатської Русі, дізнатися більше про цю землю, побачити її людей і почути російську пісню, які співається на карпаторуській землі» Константинъ П. Бельгорскій, “Край Русскійi—край невЬдомый: впечатлЬнія изъ Подкарпатской Руси ,” Старое и новое, No. 3 (Таллінн, 1932), С. 177.
11. Деталі цих суперечностей див. в Маґочій, Формування, С. 65-116.
12. Traité entre les Principales Puissances Alliées et Associées et la Tchécoslovaquie (Paris, 1919), pp. 26-27.
13. Деталі еволюції чехословацької політики див. в Маґочій, Формування, С. 118-141.
14. Чехословацьке правління мало тимчасовий успіх у  створенні сенсу карпаторусинської окремішності.  Частина цього процесу пов’язана з етнонімом групи. Термін «русин» вживався східними слов’янами Галичини та Буковини щонайменше до 1918 р. Після того більшість галицьких та буковинських східних слов’ян прийняли назву «українець», стверджуючи, що остання є сучасним еквівалентом давнішого етноніму «русин». Русинофіли Карпатської Русі, як в часи чехословацького правління, так і пізніше за угорського режиму, вживали термін «русини» (чи «карпаторусини», «підкарпатські русини», «угро-русини») у значенні окремої східнослов’янської національності. Популяризації національної специфіки карпаторусинів сприяла також поява кількох синтетичних нарисів, які пропагували точку зору про окремішність історичної, літературної та мистецької традиції цього народу. Серед праць на цю тему слід назвати наступні: Ириней М. Кондратович, Исторія ПодкарпатскоЬ Руси для народа (Ужгород, 1924; 3-тє вид., 1930); Евгений Недзельский, Очеркъ карпаторусской литературы (Ужгород, 1932); [Степан Добош], Исторія подкарпаторуськой литературы (Ужгород, 1942); A. Изворин [Евгеній Недзельскій], “СучаснЬ руськЬ художники,” Зоря/Hajnal, II, 3-4 (Ужгород, 1942), С. 387-418 та III, 1-4  (1943), С. 258-287.
15. Anthony Beskid and Dimitry Sobin, The Origin of the Lems, Slavs of Danubian Provenance: Memorandum to the Peace Conference Concerning Their National Claims (Prešov, 1919).
16. Деталі з маловідомої історії Лемківської республіки див.: Bogdan Horbal, Działność polityczna Łemków na Łemkowszczyźnie, 1918-1921 (Wrocław, 1997); Paul Robert Magocsi, “The Lemko Rusyn Republic, 1918-1920 and Political Thought in Western Rus’-Ukraine,” в його ж, Of the Making  of Nationanlities There is No End, Vol. I (New York, 1999), pp. 303-315.
17. Деталі польської політики стосовно Лемківщини у міжвоєнні роки див.: Jarosław Moklak, Łemkowszczyźna w drugiej rzeczypospolitej: zagadnienia polityczne i  wyznaniowe (Kraków, 1997).
18. Нова юрисдикція була відома як Апостольська адміністрація Лемківщини. Причиною її появи стали побоювання Ватикану через масове навернення лемків до православ’я, що частково було реакцією русинів-лемків на українську орієнтацію Перемиської греко-католицької єпархії, частиною якої була Лемківщина. Папський престол сподівався, що власна церковна юрисдикція, очолена прелатом-русинофілом (чи русофілом), дасть лемкам усвідомлення належності до «руської», а не української церковної структури.    
19. Нацисти дозволили створити Український національний комітет в Кракові, який організував на Лемківщині мережу україномовних шкіл, значний відсоток вчителів яких були українські націоналісти-втікачі зі Східної Галичини, що у вересні 1939 р. опинилася під владою Радянського Союзу.
20. Деталі з цього предмету див: Pavel Maču, “National Assimilation: The Case of the Rusyn-Ukrainians of Czehoslovakia,” in Magocsi, Of the Making  of Nationanlities There is No End, Vol. I, pp. 242-289.
21. Офіційна українська позиція була сформульована в Report Submitted by the Ukraine to the Council of Europe Pursuant to Article 25, Paragraph 1 of the Framework Convention for the Protection of National Minorities, November 2, 1999, особливо the Appendix, “Ethnic groups of the Nationalities of Ukraine,” pp. 137-140.
22. Statistický lexicon obcí v Zemi podkarpatoruské (Praha, 1937), p. xv.
23. Винятковий  приклад «етнічно» мотивованого насильства в середовищі самих карпаторусинів стався у 1930 р., коли місцевий    учень Ужгородської вчительської семінарії  Федір Тацинець, який дотримувався української орієнтації, здійснив замах на життя греко-католицького священика і загальновизнаного патріарха русофільської орієнтації Євменія Сабова. Спроба вбивства не вдалася і учня було затримано правоохоронними органами. Особою, що спонукала Ф. Тацинця піти на цей вчинок, була викладачка Ужгородської вчительської семінарії Стефанія Новаківська, радикальна галицько-українська націоналістка, що очолювала новозасновану Підкарпатську філію Української військової організації, центр якої знаходився у сусідній Галичині, яка в той час перебувала під польським правлінням. Ф. Тацинець та С. Новаківська були заарештовані і засуджені до кількох років ув’язнення. Незважаючи на те, що місцеві лідери українофілів не схвалили даний акт, він переконливо свідчить про засоби, до яких вдавалися українські політичні емігранти з Галичини для досягнення своїх цілей. Деталі «справи Тацинця», див. Микола М. Веґеш, ред., Вони боронили Карпатську Україну (Ужгород, 2002), С. 522-527.
24. Найгорезвіснішим з цих таборів знаходився в Талергофі, селі у Австрійській Штирії, на місці якого нині знаходиться аеродром аеропорту м. Ґрац.
25. Слід зазначити, що карпаторусини не були в захопленні від ставлення до себе з боку радянських «російських» бюрократів та урядовців у перші роки після анексії 1945 р., чи від переконання галицьких українців, які вважали—і все ще вважають—Закарпаття «своєю» землею, як і Галичину чи іншу частину України. Між тим, карпаторусини, які вивчали російську та українську мову та культуру, і які ідентифікували себе в минулому чи сьогоденні росіянами чи українцями, не відчувають інстинктивної ворожнечі до мешканців краю—предстваників цих етнічних груп.