Меморіальна дошка на приміщенні колишньої коломийської гімназії 

Загальновідомим є вплив літератури на ідеологію і політику, а також навпаки. Сенси, що їх можна виявити в літературних текстах, можна проаналізувати з урахуванням зв’язку зі структурами політики, ідеології та історії, адже йдеться про «вписування» літератури в діалектичний зв’язок концепції модерної нації через перспективу антиколоніалізму. А що літературні тексти становлять важливу частину дискурсу ідентичності, а модерні нації створили ідеології та літератури, привабливою є ідея, що культурна ідентичність лежить на перетині історії культури й культурної антропології, історії ідей та історії політичної думки, соціології і політології. Щоправда з цього приводу Дьордь Конрад категоричний: «влада будь-яких політичних концепцій над твором є насильницькою, вона є насильством» [5, 147]. Натомість для Жака Рансьєра, «політика літератури засвідчує існування потрібного зв’язку між політикою як специфічною формою колективної діяльности та літературою як визначеним практикою мистецтвом слова» [19, 350].

Сутність моєї гіпотези полягає у тому, що Василь Стефаник, як, приміром, і Микола Костомаров – зі студією про дві «руські» народности» [7, 14–15] чи Михайло Драгоманов – з його «чудацькими» думками про українську національну справу [1, 245–246], певною мірою може розглядатися як одна з багатьох творчих особистостей, твори якої можна спробувати розглянути через призму взаємодії літератури та ідеології і/або політики. Йдеться про те, що у Стефаникових текстах можна віднайти елементи сучасних теорій еліт й елітизму, які сьогодні є складовими політичної науки, як в Україні, так і на Заході. Адже, як показує дослідження засад Стефаникового художнього мислення, його цікавила дихотомічна природа галицької національно-української еліти, виродження у ній «провідної верстви» [14, 557]. Адже «руську громаду» В. Стефаник не вважав дієвим і позитивним фактором українського національного руху, зокрема діяльність тогочасної еліти зводив до «складочок, товариствечок, жебранинок, літературок і т. д.» [14, 166].

Додаймо сюди й концептуальне запитання британського теоретика Террі Іґлтона про те «як читати літературу», адже він твердить, що художні твори можуть генерувати у собі цілі репертуари значень, а деякі з них змінюються разом з історичними подіями, показуючи цілком іншу картину світу будь-якого творця художнього тексту [18, 184]. А що у контексті запитання без відповіді «чи можлива політологія літератури?», політологічний підхід в літературознавстві міг би бути цілком ефективним у дослідженнях «літературного» канону, мати теоретичне і практичне значення для з’ясування природи політичного у художніх текстах – джерелах націєрозповідностей – в умовах глобалізації та інтернаціоналізації світу [13, 9], пошуки рецепції художніх творів Василя Стефаника у політологічній візії В’ячеслава Липинського, на мою думку, є цілком виправданими.

Впровід. У середині 1930-х рр. Юрій Липа, з огляду на поширені тоді расові теорії, зауважив цікаве літературне й політико-соціальне явище в українській літературі, яке він назвав «походом постатей». На його думку, це «найсильніша зброя письменства в боротьбі за духовий зміст власної крови» [8, 131]. Вочевидь йдеться про факт зокрема й політичної акції, саме тих типів áкторів (під акторами в політології розуміють формалізовані та неформалізовані суб’єкти політики), котрі запропонував у 1920-х рр. ідеолог українського консерватизму В’ячеслав Липинський – «войовників» і «невойовників». Перший тип – того, який хоче і може ризикувати власним життям і «взяти меч персонально у свої руки», другий – той, який зокрема й за допомогою слова, хоче «заволодіти, але не хоче ризикувати своїм життям і брати цього меча в свої власні руки» [9, 404]. Погодьмося, що для В. Липинського, вочевидь, кожен, хто користується словом задля реалізації своїх бажань, наприклад письменник, апріорі – «невойовник». Зауважмо, що вимоги до письменника у того ж В. Липинського цілком посередні: «Яка роля письменника в орґанізації перемоги для армії, до якої він належить […] і яка, щоб перемогти, мусить мати в собі найбільше людей діла, людей руху, і можливо менше людей тільки слова, тоб-то якраз письменників?» [9, 114].

Згодом інтерпретації типу «войовників і «невойовників» набули нового значення – мистецтва «касти меча» («людей і осередків, які належать до провідних, елітарних елементів нації») і «касти плуга» («люди субстратного, лагідно-провітянського стилю» з «хуторянською» ментальністю) у студії театрознавиці Наталії Ґеркен-Русової [2, 87]. А узявши на озброєння ще й міркування В. Липинського про учасників політичної акції, як-от «продуцентів» і «непродуцентів» [9, 406–407], побачимо, що йдеться про підґрунтя міжгрупової конкуренції, конфліктної взаємодії. Зокрема «продуцент», згідно з теорією В. Липинського, «не живе з ідеолоґії», а «непродуцент», «захопивши владу, буде завжди змагати до сполучення в своїх руках влади меча і влади ідеолоґії» [9, 406]. Це вже значно пізніше, на початку ХХІ ст. оксфордські вчені Майкл Бернгард і Ян Кубік запропонували типологію «мнемонічних акторів», з-поміж яких виокремили «войовників», «плюралістів», «ухильників» і «прожекторів» [4, 101]. Зокрема мнемонічні «войовники» (warriors) прагнуть встановити єдину і незмінну версію минулого; «плюралісти» (pluralists) визнають і приймають наявність різних версій минулого; «ухильники» (abnegotors) свідомо уникають активної участи в дебатах з приводу репрезентацій минулого; «прожектори» (prospectives) звертаються до минулого як до реєстру помилок, які слід врахувати у майбутньому. Сучасне літературознавство має приклади вивчення мнемонічних акторів в творах української літератури ХХ ст. – через типологізацію мнемофігур, мнемоінструментів й топосів [12, 236–237].

Відтак моє завдання – показати як, і яким чином, політологічні категорії можуть бути «інтерпретаторами» художніх творів, артикулювати їхні головні ідеї.

Підстави рецепції досвіду В. Липинського і В. Стефаника. На них наштовхують скупі рядки у творах і епістолярна спадщина В. Липинського, який захоплювався творами В. Стефаника. Зауважмо, що творець української консервативної доктрини мав багато спільного з Іваном Франком [16, 365], а тому зацікавлення його, представника шляхетської верстви, громадською та інтелектуальною працею представників галицьких українців, не є випадковим. Однак для В. Липинського лише В. Стефаник з його творами мав найвищу вартість з точки зору творця художніх текстів [3, 214]. А от В. Стефаник, дякуючи за привітання з 30-літтям літературної творчости, невипадково запрошував у знаному листі, поряд з іншими дорогими йому людьми, зосібна й В. Липинського за «великий дубовий стіл у моїй хаті», тобто у Русові, звідки він писав до своїх друзів: «Стою на вуглі своєї хати і простягаю до вас руки» [10, 311]. І це зважаючи на те, що обидва діячі – ідеології й літератури – бачилися лише одного разу в Станиславові (тепер – Івано-Франківськ) [10, 312], тоді, як написав В. Липинський, «коли горе від нашої руїни наддніпрянської чорним туманом сповивало душу» [3, 657]. Натомість В. Стефаник, навіть у 1927 р. не полишав надій на їхню зустріч: «Якеб було щастя стрінутися нам двом, вороним коням українського ідеалу. […] Ех, колиб ми оба могли ще зійтися на Батьківщині і з великою любовю переказувати собі взаїмно обопільні блуди. Я виїхав би добре приготований на смерть з Вашої Русалівки або Ви з мойого Русова» [3, 801].

Тож недаремно у листі до свого галицького соратника, політичного і клерикального діяча Осипа Назарука В. Липинський зауважував, що «Стефаник – це одинокий український письменник (з красного письменства), якого поруч Шевченка я люблю і читаю» [3, 214]. Адже у 1927 р. він писав до В. Стефаника, що «од ранньої моєї молодости Ви були моїм улюбленим письменником» [3, 657], а у своєму найбільшому політичному трактаті «Листи до братів-хліборобів» твердив, що В. Стефаник – «найглибший український письменник» [9, 407], вочевидь, вважаючи його ще й одним з тих «хліборобів», до яких писав своє послання. Адже не лише письменникові «новий» світ був, як зауважує Роман Піхманець, «чужим» і ворожим, а й «усій одвічній хліборобській культурі, а також далеким від “покоління мужицького”» [14, 167].   І це також важливо ще й з огляду на те, що В. Липинський (волинянин і римо-католик), застерігав галичан: «з цілої ідеї України робите лише один з додаткових способиків полагоджування своїх особистих справ…» [9, ХХХ].

Тож історія взаємин В. Липинського і В. Стефаника є, вочевидь, цікавою і повчальною. Пригадаймо й рядки з листа останнього від 4 березня 1927 р. до творця класократичної концепції: «Все, що я зміг прочитати під Вашим іменем, я читав не з цікавости, а з любови. Все, що Ви написали, я читав також з обов’язку, бо Ваше слово зв’язує консерватизм Великої землі з новим здеклясованим елеметом» [10, 312]. Це саме В. Стефаник символічно називав В. Липинського «правою рукою української нації», натякаючи на її більш як трьохсотлітнє «лівацтво», одночасно вважаючи його «найбільш трагічною особою наших істориків» [10, 313]. І справа тут не у тому, що В. Стефаник щиро зізнавався, що не вірить у концепцію В. Липинського, але точно у тому, що передбачав можливість того, що його, Стефаникова, ліва рука колись «знайдеться» у його, Липинського, руці правій [10, 313]. А отже, – компромісу буде досягнуто, – того, що письменник називав «бойовою цілістю» [10, 313]. Натомість В. Липинський, вказуючи на «припізнений взагалі політично розвиток України», відповідав письменникові, що «без правої руки, як Ви так гарно висловилися, не може бути Держави Української» [3, 657]. Тож найбільшим побажанням В. Липинського для В. Стефаника, яке виразно оцінює його письменницьку працю, є рядки з листа від 24 червня 1927 р.: «нехай благословенно буде імя Ваше на Вкраїні по віки» [3, 657].

Важливою обставиною є, що обидва публічні інтелектуали (перший – знавець глибин української історії доби Хмельниччини; другий – знавець глибин життя передмодерного українського села) знали публікації і твори одне одного – турбуючись, щоб їх отримати і обов’язково прочитати, зокрема В. Липинський турбувався про отримання В. Стефаником його «України на переломі» й трьох випусків «Хліборобської України», а також обіцяв надіслати окреме видання «Листів до братів хліборобів» [3, 541, 656, 657], факт отримання яких підтверджував й сам письменник у січні 1922 р. [3, 799]. А вже у березні того ж року В. Стефаник писав: «Ваші видання я поширив тут між нашими людьми і вони зацікавили та сподобалися їм. Важне те, що Ви на нашу історію глядите з іншого боку, чим наші історики дотепер і що Ваша віра і любов до свойого народу така дужа, що вона будує в серцях читачів такуж любов до вітчизни. Я се і я особисто Вам дякую. Я лагоджу до друку збірку оповідань і по надрукуваню Вам вишлю» [3, 800].

Недаремно й В. Стефаник дякував творцеві класократичної теорії за те, що «по століттях взялися відшукувати нашу давню славу, забуту та незнану – що зуміли слухати голосу давніх часів та й дали їм заговорити до нас» [3, 799]. І, нарешті, обидва герої нашої студії відчували особливий зв’язок з українським селянством. Найперше, В. Стефаник який ніколи не відмовлявся від свого селянського походження, а вже й за ним – В. Липинський, який, бувши шляхтичем, присвятив свою розвідку про Хмельниччину «Україна на переломі 1657–1659» пам’яти селянина з Русалівки на Уманщині Левка Зануди, який загинув напровесні 1918 р.  

Новела «Давнина» (1900 р.) як пролог до елітистської теорії В. Липинського. Щоб зрозуміти, яким є вплив політологічних категорій щодо інтерпретацій сюжету новели «Давнина» В. Стефаника, слід зазирнути у творчі майстерні обох інтелектуалів, спробувавши видобути з їхньої спадщини (або спадщини про них) згадки про політику як таку. Звісно, що у випадку з В. Липинським тут буде значно простіше, адже маємо його «Листи до братів хліборобів». Тут політика – це «умілість вибору такого методу здобування та орґанізації влади і орґанізації громадянства, який-би уможливив будову і збереження окремої Держави на Українській землі і забезпечив істнування та розвиток Української Нації» [9, 347]. А от зі В. Стефаником буде складніше, незважаючи, що він був і членом Української радикальної партії або депутатом віденського Райхсрату чи Української Національної Ради у Станиславові за часів ЗУНР. Бо, як зауважував його син Юрій Гаморак, «Стефаник не був політичним діячем у широкому розумінні цього слова, не створив ніякої політичної програми» [15, ІХ]. А й дійсно, якщо порівняти В. Стефаника з В. Липинським, побачимо в останнього і «вибір», і «метод», які складають сутність політики, чого, звісно, не знайдемо у нашого класика. Однак, все ж таки, «як і кожна людина, Стефаник мав певні політичні переконання, які в дрібних справах, залежно від часу і обставин, змінювалися. Та хребет його політичних переконань, його політичне “вірую” не змінялось за ціле його життя ні разу» [15, ІХ]. Тому вже хрестоматійним стало твердження, що В. Стефаник завжди був представником і захисником – у житті та літературі – селянського стану, «покоління мужицького» [14, 167]. І у цьому міркуванні, зваживши на того ж В. Липинського, який проєктував свої «Листи…» до «братів-хліборобів» є їхня, авторська, взаємозалежність. Адже, як і для В. Липинського, так і для В. Стефаника, лише вільна українська людина може збудувати власну державність: «під час світової війни і після неї (а це доба Української революції 1914–1923 рр. – Авт.) український селянин став найбільшою опорою нації в боротьбі за її державність, він (В. Стефаник) усвідомив собі, що він не поет села, яке загибає, а поет цілої нації» [15, ІХ]. 

І саме Стефаникова «Давнина» є цікавим текстом для цілком політологічного аналізу, адже у ній «багато слів від прихованого оповідача (автора) і менше діялогів. […] дія в цій новелі не відбувається, це спогади бідняків про давні добрі часи» [10, 212].

Не лише у цьому її, сказати б, «загерметизованість», яку можна ототожнювати з «консервацією» протоганістів: «Люди за них давно забули, бо то вже не нині (письмівка наша. – Авт.) […]» [15, 147]. Бо саме минуле, давнє, як і у дослідженнях В. Липинського, стає у цій новелі зовнішнім тлом для оцінювання «політичної акції» (вислів В. Липинського). Адже у минулому, в новелі «Давнина», бере свій початок сучасна для оповідача сільська читальня товариства «Просвіти» («То сам почєток читальні заходит ще від старого діда Митра, і від баби Митрихи, і дєка Базя» [15, 148]), а, отже, сказати б мовою політології, відбувається її інституціалізація. Зауважмо: з самого початку і до кінця розповіді наратора, у «Давнині» використовується минулий час («поклав», «годував», «смотрив», «вернувся», «балакала», «кудкудакала», «плакала», «цілувала», «прочитав», «купив», «банувала», «не попасав довго» та ін.) [15, 142-147], який, як мовили люди, «конем не здогониш!» [15, 148].

Між тим, автор новели й не збирався наздоганяти минувшину, він нею оперує як символом і/або фігурою, які можуть дати відповідь про, щонайменше, два типи людських бажань – діяти й байдикувати в західноукраїнському хронотопі. А що перше бажання цілком «вписується» у логіку культу власної землі, то друге схоже на Бахтінський культ карнавалу (байдикування). Додаймо, що і перше, і друге були особливостями культури ЗУНР/ЗОУНР – т. зв. «культури вертепної драми 1919–1919» на ширшому тлі т. зв. «культури вбивства 1914–1923 рр.»[1]

«Отілеснення» тріади персонажів Стефаникової новели відбувається засобами пам’ятання про минулий час: «Вони всі троє вже на могилі, вже давно над їх гробами вишні цвітують і родять, і хрести дубові у їх головах похилилися. Померли давно: дід Дмитро, баба Дмитриха і дяк Базьо» [15, 142]. Подивімося: хоча, з самого початку новели і вже з її назви, йдеться про акцентування на минувшині, а, отже, повільному забутті, символом «позагробового» життя трійці героїв є вишня, яке цвіте і родить. Мабуть, так вже на початку твору письменник хотів показати значущість теперішнього часу над минулим, в межах якого розгортається дія його новели.

Відомо, що В. Стефаник не любив своїх літературних героїв за те, що вони були або багаті, або бідні, він, як твердив Л. Луців, «симпатизував із ними тому, що вони були самими собою, не вирікалися самих себе» [10, 417]. Самим цим прийомом письменник робив себе мовби стороннім глядачем драми покутського села. Тож у драмі в одній дії, новелі «Давнина», можна вбачати й Стефаникове бачення конфліктної взаємодії тогочасних страт – заможних господарів-ґаздів і безземельних, але шанованих в сільській ієрархії найнижчих церковних служителів. З огляду на сучасне розуміння дихотомії політики та моралі [11, 115-143], можна припустити, що йдеться також й про проблему чесности і соціальні ролі українських селян, байдуже, що у «Давнині» вони вже небіжчики. А що про небіжчиків або добре, або зовсім ніяк, письменницька уява розглядає своїх героїв/антигероїв лише переказуючи сюжет (почасти взятий зі свого повсякдення) і констатуючи їх, героїв, характеристики. Адже Т. Іґлтон застерігає: «Письменник може не досвідчувати нічого поза досвідчуванням чину писання» [18, 186].      

Інша справа – В. Липинський, який оцінював «Давнину», як «прекрасну, взяту із нашого селянського життя, ілюстрацію для уявлення собі типу продуцента-войовника і непродуцента-невойовника та їх відношення до ідеолоґії» [9, 407]. Тому для В. Липинського, «дід Дмитро, старий добрий господар […] той войовник-продуцент, що репрезентує всю камінну міць (маємо тут алюзію до Стефаникового «Камінного хреста» і ще одне підтвердження його В. Липинський читав не лише його одну новелу. – Авт.) галицького підгірського села» [9, 407].

Портрет діда Дмитра – своєрідний збірний образ ґазди, який керується у житті власним, неписаним кодексом поведінки: «Дід Дмитро поклав на ґрунт чотирьох синів. […] ходив коло волів, напоював, чесав, замітав стайню й подвір’я і витинав коло плотів будяки. […] Воли годував три роки. По трьох літах вигонив їх у місто на ярмарок. Брав за них чотири сотці, за двісті ринських купував другі, молоді воли, а дві сотки ховав у стару податкову книжку і замикав до скрині. Збіжжя не молотив по кільканадцять років […] Як котрий (стіжок збіжжя. – Авт.) треба було змолотити, то кликав молотників і знов ховав гроші в податкову книжку і замикав на колодку. До церкви ходив щодругої неділі […] В церкві бив поклони, давав на тацку запліснілі ґрейцарі і спочений виходив враз із людьми. […] Отак дідові сотався день по дневі мирно і супокійно» [15, 142-143, 144].

Важливим атрибутом опису діда Дмитра є те, що він заощаджує кошти, виручені з продажу чи то худоби, чи то врожаю, щоб залишити дітям: «Він лишит вам гроший, що мете гратиси в них…» [15, 145]. Єдине, що не робить дід – не розмовляє («– Діду, ви забудете говорити, – казали люди»), адже не має з ким («– Моя верства вімерла і на войнах поглибла, я не маю з ким говорити») [15, 143]. Не розмовляв старий і з власною дружиною, яка полюбляла балачки: «Баба Дмитриха то була вогонь, не жінка. Любила дуже бесідувати, розмови розводити, бо не могла без того ані їсти, ані спати. До старого вона навіть не приступала, він мовчав заєдно (письмівка моя. – І. М.), а як стара хотіла лиш три слові з ним забалакати, то він покидав стару борону або снасть і утікав від неї» [15, 144]. Тому й мав дід свої дивацтва: «він вилізав на стаєнний стрих і перекидав там старі плуги, борони, драбинки, ярма; деревні отої не мало призбиралося за п’ятдесятлітнє ґаздування. І все щось він з того стриху скидав на землю і волік перед хату на мураву. Оглядав, пробував і направляв» [15, 142]. Скидається на те, що дід Дмитро все намагався полагодити те, що давно минуло. Про те, що минуло прочитаємо ще наприкінці новели, коли В. Стефаник, як оповідач, виснує про книжечки під стріхою хати Дмитра і Дмитрихи (в якій міститься читальня), які «тепер ніхто вже […] не читає, минулиси. – Ой, минулиси (письмівка наша. – Авт.) [15, 148]. Відтак дід Дмитро може розглядатися ще й як мнемонічна фігура, адже, як показує українська література ХХ ст., у такій іпостасі «дід» присутній у численних текстах про пам’ять-забуття [12, 236–237].

Протилежною дідові фігурою є значно молодший і бідніший від нього чоловік – дяк Базьо, який, як зауважує В. Липинський, «що при мовчазній згоді діда Дмитра, і повний пошани до нього, читає в його хаті такі книжки, які мають одвертати огонь і гром, і за це одержує од баби Дмитрихи пятаки на своє убоге, але повне віри в чудодійність оцих книжок життя» [9, 407].

Дяк Базьо, в інтерпретації В. Липинського, це приклад «непродуцента-невойовника». Як оповідає В. Стефаник, «А третій межи ними дяк Базьо. Він не був їм ані сват, ані брат, лишень сидів (письмівка моя. – І. М.) з ними через город» [15, 146]. Цікавим тут є оце Базьове «сидіння», адже, згідно із теорією В. Липинського, «непродуцент-невойовник» стихійно схильний до «кочовництва» [9, 407], – бачимо тут невідповідність щодо Стефаникової «Давнини». Чи не тому В. Липинський називає дяка прикладом другого типу («непродуцент-невойовник»), але в його «позитивній, творчій формі» [9, 407]. Адже, вочевидь, Базьо – такий же місцевий, як і дід з бабою, а, отже, цілком ймовірно, що й він прив’язаний до «місця осідку» (вислів В. Липинського), що має «величезне значіння для розвитку патріотизму (почуття своєї території) серед даної нації» [9, 407]. І хоча Базьо – з місцевих, він одинокий і старий, тому баба Дмитриха його годувала і давала грошей на горілку. Чому саме він п’є, пояснював тим, що йому «книжки в голові, як заяці, бігають! Кождий стих, кожда титла преся, аби її співати або читати, а мені голова розскакуєся. Всі зберуться як хмара малих дітей, і хотять у одні вузенькі двері пропхатися і дати себе чути. […] Та мушу я їх горівкою напоїти, аби вони попилися та й мині дали трошки супокою!» [15, 146].

Тож пошук Базьом спокою – це читання вголос: «він неодної неділі приходив до бабиної хати і читав смішні книжечки. Сини і невістки помирали зо сміху від Луця Заливайка та від індика, що лишень тілько має розуму, що в хвості» [15, 146]. Але одного разу дяк читав якусь «страшну книжку», «що баба і невістки розплакалися зі страху, а сини геть посоловіли» [15, 146]. Ось цей уривок, що його цитує автор: «Земля не дасть плодов своїх, на скоти ваші пошлю заразу і погибнуть вам, а люде ваші потоплю. Дощі не упадуть на землю, а земля будет, як камень, і не видасть плода із себе…» [15, 147]. І хоча наратор не зізнається, що це за «страшна книжка», з якої віє лише погрозами, можна відгадати, що це були уривки стихів Святого Письма, які дяк Базьо читав, перескакуючи і/або перекручуючи на свій копил стихи, адже, зазвичай, був нетверезий. Оригінальна версія тексту «страшної книжки» могла бути такою: «І будете марнувати силу вашу, і не давати ме земля ваша жнива свого, а дерево на полї вашому не давати ме плоду свого; І пущу зьвірину польову на вас, що вигубить дїтей ваших, і пожере скотину вашу, і вас поменьшить, та й опустїють шляхи ваші» (Третя книга Мойсея, 26: 20, 22) (переклад Пантелеймона Куліша) (письмівка наша. – І. М.).

Відтак можна припустити, що у Стефаникова новела містить відсилання до Святого Письма, отож, біблійних ґлокалізмів. А враховуючи факт, що перше повне видання українського перекладу Біблії з’явилося у Відні 1903 р. накладом Англійського Біблійного Товариства, а Стефаникова новела була опублікована 1900 р., лише на перший погляд зрозуміло, чому дяк Базьо читає недоладний текст. До того ж під час Базьового читання, у хаті присутні лише жінки [10, 341], а той факт, що діда Дмитра там немає [15, 147], лише загострює опозицію «продуцент – непродуцент». Адже лякаючи односельців уривками з Святого Письма, зібравши гроші з усіх жінок з села, накупив їм книжок, «аби і їх хати були заасекуровані (застраховані. – І.М.) від вогню і грому» [15, 147]. А що була ця «страшна книжка» саме Біблією, підтвердженням є згадка, що «потім щонеділі читав тоту книжку все в іншої ґаздині і брав за то дві шустці на горілку і колач, аби мав чим закусити» [15, 147]. Між тим саме дяк заклав традицію читання у селі і став неофіційним засновником читальні, адже саме у хаті Дмитра і Дмитрихи, «зачєв дяк перший раз читати книжечки» [15, 148].  

Саме тому читання і саму книгу (церковну, світську) можна розглядати як певною мірою компроміс взаємодії «войовників-продуцентів» і «невойовників-непродуцентів», який закладений у Стефаниковій новелі. Адже, згідно теорії В. Липинського, «свою основну рису, яка спільна кожному з цих типів, вони можуть обертати на зло і на добро; […] можуть виявляти її в боротьбі за якусь ідею і виявляти її без всякої ідеї; можуть по тому становищу, що вони в данім часі і місці в громадському житті займають, бути консерватистами, або поступовцями (письмівка моя. – І. М.) і т.д. і т. д.» [9, 405].

Отже, діда Дмитра і дяка Базя можна було б розглядати, керуючись типологією В. Липинського, саме так. Якщо дід Дмитро – репрезентант верстви, яка «вімерла і на войнах поглибла» [15, 143], це «консерватист», то дяк Базьо – «одинокий і старий» [15, 146], але активний і завжди бажаний у громаді через свій фах (дяка) – це «поступовець». Однак для засновника класократичної доктрини дід Дмитро є уособленням страти, яка, у силу обставин, не може себе реалізувати: «дід Дмитро не мав змоги ще себе досі на Україні проявити, і що “войнам” – державним змаганням – нашим, замість нього, почали провід давати (забувши про своє инше, великоважне призначення і діда Дмитра од його діла усунувши) сучасні наші дяки (невойовничі та непродукуючі інтеліґенти) – ми не маємо власної держави» [9, 407]. Власне вкотре озвучується проблема тогочасної української інтеліґенції, яка на Галичині. І тут важливим причинком будуть рядки В. Стефаника у його статті 1890 р. «Жолудки наших робітних людей і читальні»: «Ті патріоти ледве чи були коли в життю голодні і не знають, що як чоловік голоден, то тогди не тільки що не хоче “Руси”, але навіть сонечка божого не хоче бачити. […] Спитайте його, чому він не йде до читальні, а він: “Та чого, каже, піду, там не урадять, аби я завтра узяв дорожче за день, ані аби-х не платив вікнове, відумерщину, шкільне, дорогове і т. ін.”» [10, 77]. Додаймо ще й Стефаникові спостереження 1897 р., якими він ділиться в листі до Ольги Гаморак: «Лиш руські мужики тепер двигають цілу вагу посвяти, кроваву і невольничу, за поступ цілої нації» [14, 165].

Але погодьмося: ані дід Дмитро, ані дяк Базьо не були тими «руськими мужиками», які «двигали» «поступ цілої нації». Вони, а радше, їх пситхотипи і/або реальні протопити стояли на суспільній драбині тогочасного суспільства, у порівнянні з упослідженими селянами, значно вище – трохи далі від простих селян і трохи ближче до освічених прошарків (шляхти, духовенства). То ж де тут пояснення? Письменник, розповідаючи про бабу Дмитриху з її дивацтвами, записує промовисту фразу: «– У кожді перекладині є все однако, там, і там, і там» [15, 145]. Позаяк відомо, що ані ритм, ані довжина, ані кількість силаб (усі елементи, які можуть бути й у прозі) не є достанім визначником будь-якого тексту [17, 23], ми вважаємо, що саме тут криється відповідь про місце і роль наших героїв/антигероїв у соціальній системі координат адже тут є «войовники-продуценти» і «невойовники-непродуценти», а, отже, «чистих» взірців, немає a priori. Тому новелу «Давнина» можна розглядати ще й як приклад літературного опису – зображеного світу і дійсності, яку творить текст [6, 196].

Отож, окрім ідеологічних, історичних і культурологічних контекстів, можемо говорити про політологічне прочитання Стефаникової новели «Давнина». Її зміст та позалітературні підтексти для В. Липинського мали елітаристське спрямування. Художні ідеї класика української літератури ХХ ст. виразно позначені концептами тогочасних гуманістичних наук (політології, соціології, історії), а їх відлуння можна відшукати й у сучасних трактуваннях інституціалізації етнічних політичних акторів, що стають «мнемонічними акторами». Відтак прочитання новели «Давнина» через політологічну візію В. Липинського відображає найперше його ідейну заангажованість, свідчить про авторське розуміння теорії політичних еліт, зокрема дихотомію «провідної верстви», яка на Галичині початку ХХ ст. була одночасно і рушійною, і гальмівною силою соціального і культурного розвитку.

Іван Монолатій,

доктор політичних наук, професор

1. Драгоманов М. Вибрані твори. Збірка політичних творів з примітками під загальною редакцією Павла Богацького. Том І. Прага – Ню Йорк: Український соціологічний інститут в Празі; Накладом українських поступових товариств в Америці, 1937. 415 с.
2. Ґеркен-Русова Н. Героїчний театр. Лондон: Накладом Української Видавничої Спілки, 1957. 93 с.
3. В’ячеслав Липинський та його доба. Науковий збірник під редакцією Юрія Терещенка. Книга 5. Київ: Темпора, 2017. 836 с.
4. Касьянов Г. PastContinuous: історична політика 1980-х – 2000-х: Україна і сусіди. Київ: Laurus; Антропос-Логос-Фільм, 2018. 420 с.
5. Конрад Д. Антиполітика в літературі? / Пер. з угор. Оксана Ковач // Всесвіт. 2006. № 9/10. С. 147–154.
6. Корвін-Пйотровська Д. Проблеми поетики прозового твору / Пер. з пол. Зоряни Рибчинської. Львів: Літопис, 2009. 206 с.
7. Костомаров М. Дві руські народности / Переклад Олександра Кониського, передмова Дмитра Дорошенка. Київ – Ляйпціґ: Українська Накладня, [б. р.]. 111 с.
8. Липа Ю. Бій за українську літературу. Варшава: Народній стяг, 1935. 153 с.
9. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і орґанізацію українського монархізму. Писані 1919–1926 Р. Видання друге. Нью-Йорк: Видавнича корпорація Булава, 1954. 470 с.
10. Луців Л. Василь Стефаник – співець української землі. Ню-Йорк – Джерзі Ситі: Видавництво «Свобода», 1972. 488 с.
11. Мендус С. Політика та мораль / Пер. з англ. Остап Дзондза. Київ: Темпора, 2010. 160 с.
12. Монолатій І. Мнемонічні фігури (без)державної літератури. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2020. 255 с.
13. Монолатій І. Чи можлива політологія сучасної літератури? // Прикарпатський вісник НТШ. Думка. Івано-Франківськ, 2016. № 3. С. 9–21.
14. Піхманець Р. Із покутської книги буття. Засади художнього мислення Василя Стефаника, Марка Черемшини і Леся Мартовича. Київ: Темпора, 2012. 580 с.
15. Стефаник В. Твори. За редакцією Ю. Гаморака. Друге видання. Реґенсбурґ: Видавнича спілка «Українське слово», 1948. 347 с.
16. Терещенко Ю.Скарби історичних традицій. Нариси з історії української державності. Київ: Темпора, 2011. 560 с.
17. Agamben G. Idea prozy. Przełożyła i posłowiem opatrzyła Ewa Górniak-Morgan, komentarz Andrzej Serafin. Fundacja Augusta hrabiego Cieszkowskiego, Warszawa, 2018. 203 s.
18. Eagleton T. Jak czytać literaturę. Przełożyła Anna Kunicka. Wydawnictwo Aletheia, Warszawa, 2014. 274 s.
19. Rancière P. Polityka literatury. Przełożył Jerzy Franczak // Socjologia literatury. Antologia. Redakcja naukowa Grzegorz Jankowicz, Michał Tabaczyński. Korporacja Ha!art. Kraków, 2015. S. 350–374.

[1] Див.: Монолатій І. Зоосад революції. Західноукраїнська державність 1918-1923 років і теорії випадковостей ХХ – початку ХХ сторіч. Есеї. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2020. С. 286.