Влада та релігія. Слова, які формують у кожного з нас певні схеми, але наскільки це співвідноситься з дійсністю?

Українські території з давніх часів були місцем зіткнення різних культур, традицій та релігій. Відповідно до кожної конфесії існувала (чи ні?) своя стратегія, свій діалог. Після руйнації Російської імперії більшовики зіткнулися зі поліваріативністю дослідження та застосування спадку. По-перше, це спроба утиснути конфесії в знайому систему координат. По-друге, це дії у напрямку створення нової площини на базі старої. По-третє, це намагання відкинути усю "старовину", що яскраво відобразилося в концепції атеїзму.

Усі ці процеси, що вилилися водночас у співробітництво, конфронтацію та конформізм,  є актуальною проблемою, що існує і донині  між релігійними групами та владою.

Ця стаття базується на дослідженні текстів авторів чотирьох антирелігійних журналів 1920-х – початку 1940-х років: «Антирелигиозник» (1926-1941), «Безбожник» (1925-1941), «Безбожник у станка» (1923-1931) та «Безвірник» (1925-1935), перші три журнали видавалися у Москві, а останній у Харкові. На сучасному етапі дослідження «сектантства» спеціалісти виходять на ідею вигідного співіснування влади та «сектантів», таким чином показуючи, наскільки одне впливало на інше. Яскравим прикладом була ідея співробітництва «сектантів» та більшовиків, яка домінувала до середини 1920-х років [1]. В той же час роботи, які стосувалися релігійної політики радянської влади в 1920-ті – 1930-ті роки, довгий час обходили питання про те, як уявляли «сектантство» ті, хто писав про це та ті, хто реалізовував написане. Тому авторка робить спробу окреслити основні моменти уявлень про «сектантство» серед радянських пропагандистів, що надсилали свої тексти до редакцій журналів Союзу Войовничих Безвірників (або СВБ).

За для того, щоб уявлення радянських авторів про «сектантство» були окреслені більш чітко, було запропоновано використовувати термін «стереотип» за тими аспектами які в свій час запропонував Уолтер Ліппман. Це спрощення реальності, стійкість у часі та емоційна забарвленість [2].

Під спрощенням реальності розуміється сприйняття предметів без зусиль, тобто це несуперечлива картина світу, яка є упорядкованою та логічною. Надалі ми побачимо, що радянські автори пишуть про «сектантство» достатньо просто, нібито розкладуючи цей феномен на частини, при цьому вони позбавлені права голосу та можливості бути собою [3]. Крім того, для стереотипів характерна стійкість у часі. Стереотипи не зникають, а зазвичай, трансформуються в інші форми, при цьому вони можуть бути як позитивними так і негативними. Емоційна забарвленість є третьою обов’язковою рисою стереотипів, бо ми сприймаємо об’єкт до того як аналізує його наш мозок. Відповідно, емоційні тексти давали можливість читачам понуритися у гру, де вмикається механізм, котрий добре описав Гордон Оллопорт. Читач сприймає інформацію і формує певну оцінку, яка не може функціонувати без опозицій: «ми»-«вони», «добрий»-«поганий». Таким чином, ми можемо емоційно оцінювати предмет, не бачивши його [4].

Так яке було суспільне уявлення про «сектантство» в радянських антирелігійних журналах?

 

Смислові межі «сектантства» в уявленні радянських авторів антирелігійних журналів

 

В даній статті було запропоновано використовувати термін «сектантство» у лапках. Одна із головних причин – це показати, що вивчаючи процеси сприйняття «сектантства» радянськими пропагандистами, ми вживаємо ті поняття, які використовували самі автори для пояснення цього феномену. Відмова від лапок буде означати те, що авторка погоджується зі спрощенням радянської традиції 1920-х – початку 1940-х років, про те, що усі релігійні групи однакові, і неважливо кого відносити до «сектантства».

Чи розуміли радянські автори об’єкт свого дослідження? Безумовно проблема сприйняття «сектантства» піднімалася радянськими авторами. Так, А. Козьміна у 1939 році описала проблему поняття «сектантства» в СРСР:

„Безответственное употребление понятия «сектантство» в данное время без учета его перехода, перелива в другое приводит к целому ряду отрицательных моментов в антирелигиозной пропаганде на практике”[5].

В пошуках сенсу були не тільки автори кінця 1930-х, але й пропагандисти середини 1920-х років. Так можна виокремити три групи радянських авторів, які по-своєму сприймали «сектантство».

Перша група перейняла дореволюційну традицію. Радянські автори цієї групи досліджували «сектантство» розподіляючи на: «містичні» та «раціоналістичні секти». Таким чином, у своїх текстах вони використовували ідейний спадок Російської імперії. Під «містичним сектантством» розумілися ті релігійні групи, які пізнавали «істину» з позиції «внутрішнього одкровення», а саме – коли танці та пісні вводили групу людей в стан екстазу. Під «раціоналістичним сектантством» розумілися ті релігійні групи, які шукали «істину» через трактування Біблії. Серед авторів цієї групи був і такий дослідник, як В. Ліванов, який у статті «Сектанти містики» за 1926 рік написав наступне:

„Крім баптистів і євангелістів, що про них ми найбільше казали, на Вкраїні є сектантство і иншого гатунку, так зване містичне. Сюди належать, хлисти, скопці, іоаністи, інокентіївці, то-що. Відріжняються вони від баптистів, євангелістів (раціоналістичні секти) тим, що сектанти-містики визнають втілення бога або христа, або духа божія в теперішніх людях. Вірять, що дух божий і зараз сходить на людей. Тих людей, що в них оселився дух божий вони називають христами, пророками, богородицями”[6].

Друга група пропагандистів досліджувала поняття «сектантство» з історичної позиції. А. Івановський та Дм. Ігнатюк вважали термін «сектантство» умовним, який на сучасному етапі перестав нести те значення, яке у нього було в Російській імперії, маючи на увазі те, що до революції «сектанти» виконували роль «захисників» тих, хто був проти самодержавства та церкви [7]. Тому цією групою дослідників пропонувалося використовувати поняття «секта» у технічному та загальновживаному сенсі, „не вкладывая в это слово никакого смысла”[8].

Окремо потрібно виокремити такого радянського автора та ідеолога, як Федір Путинцев. Він був одним із тих, хто досліджував «сектантство» з соціальних позицій. У 1930 році в журналі «Антирелигиозник» Путинцев пише про «сектантство» як про структуру, де є куркульська буржуазія, яка керує сектами, і основна маса населення, яка підпорядковується їм. Показуючи цю соціальну піраміду, Путинцев стверджує, що тим самим радянська влада „борется с сектантами-кулаками так же, как с кулаками-православными, кулаками-мусульманами” [9]. Тим самим, він спростив реальність до соціальної боротьби класів, яка, на його думку, була характерна для усіх релігій.

Узагальнення «сектантства» ставало нормою для статей багатьох авторів, що є першою ознакою стереотипізації. Це можна помітити коли починаєш розкладати текст на частини. Назва, вступ і основна частина може бути присвячена окремій релігійній групі, (слід враховувати, що дореволюційні назви, які використовувалися по відношенню до «сектантства»: «баптизм», «штундизм», «євангелізм», «хлисти», «скопці», «меноніти», «толстовці», «іоаніти», продовжували бути в обігу) але висновки майже завжди були загальні. Так, у своїй статті І. Малишев писав про те, як чоловік євангеліст вбив свою дружину за те, що та «відійшла від секти» і зайнялася активною громадською діяльністю. Цю ситуацію автор переносить на усі «секти», називаючи свою статтю: «Сектанти-вбивці» [10].

Антирелігійні журнали, публікували статті про різні релігійні групи. Тому ми можемо вбачати, узагальнення не тільки «сектантства», але й релігії в загалом. Наприклад,

М. Михайлов у статті «Сектанти і попи» (1926), акцентував увагу читачів про однаковість таким чином:

„Кто лучше – попы или сектантские пресвитеры? И в самом деле, как те, так и другие, как православные, католические, протестантские или магометанские попы, так и сектантские, пресвитеры вертят в сущности одну и ту же шарманку. Главная суть у них одна и та же. Основное учение общее”[11].

Радянські автори писали не тільки про саме поняття «сектантство», але й робили спробу сконструювати образ цих релігійних угруповань. Для дослідників, «секти» були «структуротворчим Іншим», яке потрібно було пояснювати як для себе, так і для влади. Ця тенденція була характерна не тільки для дослідників радянських, але і імперських, що виводить нас на проблему загальних принципів формування відносин у суспільстві.

Нова влада = нові виклики: обставини, що формували «позитивні» та «негативні» стереотипи, щодо сектантства

Радянська держава не тільки переосмислювала поняття «сектантства», але і своє відношення до «сект». Дискусії існували на усіх рівнях: від вищих ешелонів влади до сперечань на місцевому рівні. Суспільство неоднозначно ставилися до «сектантства». Так, близький друг Володимира Леніна, Володимир Бонч-Бруєвич сприймав «сектантство» як щось таємниче, як ресурс, через який можна привести народ к соціалізму [12]. Маючи посаду керуючого справами РНК РРФСР, він лобіював інтереси «сектантства». Під його керівництвом було прийнято рішення, щодо звільнення «сектантства» від військової служби під час Громадянської війни [13], крім того, Бонч-Бруєвич пообіцяв «сектантам» через Відозву, дати землю для того, щоб організувати перший «совхоз». Це було потрібно для того, щоб народ, побачивши суспільне життя «сектантів», забажав також створити свої радгоспи.

З самого початку серед більшовиків існувала й інша точка зору на взаємини із «сектантами». Ці більшовики на чолі з Левом Троцьким та Омеляном Ярославським, вважали, що не потрібно «загравати з сектантами». Вони мали за мету будувати державу без співробітництва з будь-якими релігійними утвореннями [14]. Взагалі різні думки щодо «сектантства» свідчать про спробу діячів інтегрувати «релігійне в радянське».

Неоднозначне ставлення було і серед авторів, що надсилали свої тексти до перших антирелігійних журналів. З одного боку, це були представники від своїх середовищ, тому вони транслювали досвід сприйняття «сект», який був як «позитивний» так і «негативний». Проте з іншого боку, вони становилися частиною структури СВБ, тому одним із завдань було транслювати лінію партії, яка була все більш однозначною з кінця 1925 року, коли Путинцев – головний ідеолог щодо «сектантства», різко виступив проти «сект», незважаючи на існуючу Відозву та резолюцію XIII з’їзду РКП(б) [15], які підтримували лінію Бонч-Бруєвича.

Створюючи нові контексти, радянські пропагандисти використовували дореволюційну думку, позитивні риси змішувалися з негативними, і головне, все це допомагало сконструювати ті стереотипи про «сектантство», які циркулюють у дискурсі і в наш час.

Стереотипи про соціальне походження «сектантства»

 

Перша група стереотипів пов’язана з уявленнями радянських авторів про те, до якої категорії відносити «сектантство». З 1923 року в журналі «Безбожник у станка», радянські автори починають писати про соціальне походження «сектантства». І. Міхін у статті «В баптистской паутине» підкреслював те, що баптистами керує буржуазія:

„После этого посещения я яснее представил себе религию баптистов, что у них так же, как и у православных, заправляют буржуи, только все дело обставлено похитрее”[16].

В той же час В. Попов-Дубровський висунув тезу, що керівниками «сектантів» є куркулі:

„Руководители баптистских общин являются кулаки. Беднота же, по большей части экономически от них зависимая и находящаяся под их влиянием, представляет собою тот материал, который кулаки организуют и направляют в своих интересах”[17].

Крім куркулів та буржуазії, очолювали «секти» на думку М. Панкратова: „либо настоящие, либо бывшие лабазники, торговцы, фабриканты и мироеды” [18].

В журналі «Безбожник» радянські пропагандисти теж дискутували щодо керівників «сект», і, крім згаданих вище, відносили: жандармів, білогвардійців, колишніх штаб-капітанів та штаб-ротмістрів [19].

Надалі на сторінках журналів з’являються нові соціальні та політичні групи, які, поряд з існуючими, керували «сектами»: це ченці, авантюристи, крамарі, меншовики [20]. Тобто, це ті люди, які на думку того ж Путинцева: „были обиженные революцией во всем разочаровавшееся, отчаявшиеся, которых в советской действительности могут радовать только неполадки” [21].

Тобто, лідерами «сект» в уявленні радянських пропагандистів були усі «колишні» люди, усі ті, хто займав більш-менш високе становище за часів Російської імперії.

 

 "Безбожник" (8, 1938)

 

Це підтверджує і контент-аналіз, який був реалізований за допомогою програми MAXQDA-10. За його допомогою було з’ясовано, що такі слова як «кулак», «нэпаман», «буржуазия» та «капиталист» найчастіше використовувалися по відношенню до «сектантства» (Додаток 1,7,19,20,26,29,33,36).

Крім керівників, існувала і основна маса «сектантства». Хто був цією масою з точки зору радянських авторів? На сторінках журналу, під основною масою «сектантства» радянські пропагандисти розуміли саме бідняків та середняків, тобто селян. Це підтверджує один із номерів журналу «Антирелигиозник», де були опубліковані тези партійної наради за квітень 1926 року: „По отношению к бедняцко-середняцкому большинству сектантского населения мы должны держать курс на политический союз”[22].

У журналі «Безвірник» в статті «Сектантство та антирелігійна пропаганда» за 1927 рік, нарада зробила наступний висновок: „Щодо свого соціального складу сектантство є дрібнобуржуазний, переважно селянський рух”[23].

Варто зазначити, що ідея про те, що «сектанти» – це селяни, народ, маса, була запропонована ще в Російській імперії. Наприклад, Бонч-Бруєвич у 1910 році називав «сектантство» „вековой тайной народной жизни”. Він також вважав, що завдяки «сектантам» можна розгорнути пропаганду в селах: „В этом и ключ к аграрной политике партии: путь социал-демократов в деревню лежит через давно существующие там прекрасные сектантские организации” [24]. «Прекрасні» організації у радянському дискурсі трансформувались у ті, які „заманивают маломощную часть крестьянства„[25].

У 1930-ті роки, коли радянська пропаганда набула більшого розмаху, відбулася певна переорієнтація думки щодо «сектантів-селян». Путинцев у 1934 році в журналі «Антирелигиозник» відзначав, що у «сектах» знаходяться лише найбільш відсталі серед селян [26]. Можливо, таким чином показувалася результативність радянської пропаганди.

Описуючи соціальні групи в сучасному розумінні цього слова, ми уявляємо й інші категорії населення, наприклад робітників, але про їх існування антирелігійні журнали згадували в іншому ключі. Радянські автори писали більше про те, як «сектанти» намагаються проникнути в робітниче середовище. Наприклад, Б. Макаров у статті «Штаб контрреволюционной агитации», пише наступне: „За последнее время сектантская верхушка усиленно пробирается на фабрики и заводы, чтобы там среди рабочих, вести свою разлагающую пропаганду” [27].

Крім «Безбожника у станка», про проникнення пише і М. Інцертов, автор статті у журналі «Антирелигиозник»: „Сектанты ухитряются под видом рабочих проникать на новостройки гигантов индустрии, развивают там усиленную религиозную обработку наиболее отсталых рабочих” [28].

Досліджуючи статтю кожного автора окремо, з позиції психосемантики, потрібно звернути увагу і на те, як писали про «сектантів» і робітників радянські пропагандисти. У наведеній цитаті із статті Інцертова ми можемо побачити, що між «сектантами» та робітниками не ставили знак рівності. «Сектант» не міг бути робітником, про що свідчить словосполучення «под видом рабочих».

Про це свідчать і статті з іншого журналу, «Безвірник», який був не московським, а харківським виданням. Тут в статті В. Щербакова «Сектантство на Чернігівщині» було написано: „справжніх робітників серед них майже нема” [29].

А. Курило-Кримчак пише про робітників інакше, але має на увазі схоже, що і Щербаков: „Серед сектантства є незаможні люди, середняки, і навіть (правда, у господарському обрастанні) робітники” [30].

Радянські автори в 1920-ті та у 1930-ті роки намагалися показати, що серед робітництва, «сектантства» майже немає, а якщо є, то це не справжні робітники. Така домінація, напевно, пов'язана з тим, що пролетаріат сприймався радянськими пропагандистами виключно як клас, який є гегемоном. Враховуючи, що все сприймалося через боротьбу класів, то цілком логічним є те, що серед «робочої влади» не могли бути вороги.

Селяни сприймалися як союзники, але їх потрібно було ще «завоювати». Вище вже акцентувалася увага на тому, що у 1930-х роках в журналах домінувала ідея про те, що серед «сектантства» залишились тільки найбільш відсталі селяни. Це потрібно було періодично підтверджувати. Тому радянські автори часто писали про те, як селяни сміються з «сектантів», або як вони більш розбірливо ставляться до «сектантської» пропаганди:

„Ставлення селянства тих сіл, що в них були сектантскі громади, до останніх досить негативне. Селяни, ознайомившись з усім тим, що властиво громадам, тепер або з глузуванням ставляться до сектантської агітації, або ж просто заминаються щодо цієї агітації цілком байдужими” [29].

Схожий приклад наводить радянський пропагандист у статті «Виступи релігійників проти радянської влади і соціялістичного будівництва» за 1929 рік:

„Євангеліст Харковчук у с. Скопіївці Добровеличківського р-ну на Первомайщині виступив на сільському сході проти заходів радвлади щодо посівкампанії. Селяни затюкали цього "божого агента” [31].

Таким чином, вводячи «третю сторону», у вигляді селян, радянські автори робили свої слова більш вагомими.

Чи можна класифікувати усі тези, які були висунуті радянськими пропагандистами, як стереотипні? Радянські пропагандисти на кінець 1920-х років в основному спростили своє уявлення про соціальне походження «сектантства». Соціальні процеси у «сектантстві» радянськими авторами зображувалися з позиції боротьби класів, де є населення, яке потрапило під вплив куркулів, капіталістів, білогвардійців та усіх тих, хто був ображений революцією. Ця теза, яка була запропонована авторами журналів як московського, так і харківського видання, свідчать про те, що була одна тенденція у зображенні реальності. При цьому будь-яке зображення супроводжувалося емоціями.

Стереотипи щодо особистих характеристик «сектантів»

 

Радянські пропагандисти приділяли велику увагу особистим характеристикам «сектантів». Зазвичай, існував певний набір слів, який використовувався радянськими авторами для того, щоб викликати емоції у читача. Це є характерною рисою стереотипів, про що було сказано вище. В журналах як московського, так і харківського видань, ми можемо простежити, наскільки схожим є опис особистих характеристик «сектантства». Радянські пропагандисти писали про «сектантство» майже однаково, людина у текстах нівелювалася. Це є важливою ознакою стереотипізації. Адже як пише М. Пикеринг, об’єкт стереотипізації, зазвичай стає німим, позбавляється права голосу, а також можливості бути самим собою [3].

До кінця 1920-х років у зв’язку зі становленням радянської влади та певним періодом, коли більшовики розглядали варіант співробітництва з «сектантами», в журналах існували позитивні та негативні стереотипи щодо них. Позитивні стереотипи щодо особистих характеристик «сектантів» зазвичай стосувалися їх побуту та гнучкості.

У журналі «Безбожник у станка» В. Старожилов пише про «сектантів» у 1926 році наступне:

„Сектант работает основательно и осмотрительно…Кроме того секта дает возможность установить наилучшие отношения с крестьянином…Нынешний сектант совсем не похож на своего старого настороженного, замкнутого предшественника, старого сектанта. Среди некультурной деревенской массы он желает быть культурным” [32].  

Тут гнучкість «сектантів» виглядає як позитивний стереотип. Але надалі, в уявленні радянських авторів, гнучкість сект трансформувалася у бік негативного сприйняття. Так, у 1931 році, в тому ж журналі, було написано: „Свободное от омертвелой, громоздкой и связывающей догматической и культурной обрядности православия, сектантство обладает чрезвычайной гибкостью и подвижностью, помогающими ему отравлять осознание трудящихся” [33].

Залишається та сама гнучкість «сектантів», але радянський пропагандист показує вже негативну конотацію цієї характеристики. Це свідчить про те, що позитивні стереотипи хоч і існували, але надалі, у 1930-ті роки, або зникали, або трансформувалися у негативний опис «сектантства».

 

"Безбожник" (2, 1941)

 

Яскравим прикладом позитивного стереотипу є ідея про побут та затишок у «сектантів», який фігурував в текстах антирелігійних журналів 1920-х років. Так, у 1926 році С. Кондратьєв писав в журналі «Антирелигиозник» про культурність «сектантів» у господарюванні, про чистоту домівок та вулиць [34]. У 1927 році в журналі «Безвірник» зазначалося: „сектанти не на зразок церкви вміють організувати побут, обряди й культ” [35]. В іншому журналі, «Безбожник у станка», автор з ініціалами П-в говорить про вміння „сектантів» створити «собственную обстановку” [36].

Ідея про культурність «сектантів» у господарюванні є не новою, у тому сенсі, що ще Бонч-Бруєвич писав про «сектантство» як про групу людей, яка: „всюду выделяется своей хозяйственностью, смелой и умелой организацией…Сектанты почти поголовно грамотны, у них господствует чистота” [24].

Крім позитивних стереотипів щодо особистих характеристик «сектантів», існували й негативні. Вони стосувалися, в основному, жорстокості, лицемірності, хитрості, ледачості, ненормальності, меркантильності, потайливості, розпусності та пияцтва «сектантів». Радянські автори як харківських, так і московських видань, зазвичай створювали на сторінках журналів саме такий образ «сектанта».

Перший стереотип показував жорстокість «сектантів», а саме їх здатність морити людей голодом, калічити їх, а також вбити, якщо це потрібно. Таким чином, радянські автори спекулювали на страху смерті, який виникав у читача тієї чи іншої статті.

 

Лжекоммуна ликвидирована ("Безбожниик у станка" 7, 1929)

 

 

Поширювалася теза, що «сектант – це жорстока людина» у журналах як місцевого рівня («Безвірник), так і центрального («Безбожник у станка»). Наприклад, ситуація з голодом 1921-1923 років в СРСР:

„1921 год. Голод. А в это время благочестивые сектанты-менониты жрут колбасу, сало, амбары хлебом нагружены…Слушали благочестивые советчики голодные вздохи изголодавшихся башкир, слушали и опасливые вздохи своих зажиточных единоверцев…Когда пришли в ВИК, увидали следующее менониты бьют нагайками топчут ногами обтрепанных башкир” [37].

Потім жорстокість «сектантів» стала пояснюватися особистими інтересами керівників «сект». Так, в Анкеті №2 (що надсилалися до редакції від місцевих жителів про «секти») , Г. Давид у 1928 році описує наступний епізод:

„ - Куда мне, батюшка в вере разбираться, - сказала старуха, - я еле жива… Истомилась от голода.

– Ах, ты не веришь, - наскочил на нее святой брат, - не веришь, так убирайся вон.

Он выбросил из дома. И не то что из дома, а даже со двора. На другой день его тещу нашли мертвой”[38].

Жорстокість, в уявленні радянських авторів, була нормою «сектантського» общинного життя, коли морили голодом та били, якщо порушувався устав .

Спекулювання над емоціями читачів відбувалося і стосовно теми дітей, які асоціювалося з чимось чистим на невинним. Так, писалося, що «сектанти» «во имя бога» вбивають немовлят:

„Кроткость сектантская!? Не угодно ли полюбоваться на эту кроткость. «Секта» «голбешников» в Успенском районе, Сарапульского округа, переносит нас из XX века к первобытным временам…«Во имя бога» убивают и грудных младенцев и взрослых людей…” [39].

Крім вбивства були ще в текстах і контексти з ув’язненням дітей для вічної молитви та самотності:

„В "Учительской газете" сообщается, что в Пинюшской волости, Вятской губернии, сектанты нередко заточают своих детей на всю жизнь по кельям для вечной молитвы и одиночества” [40].

Таким чином, ми бачимо, що жорстокість в уявленні радянських авторів журналів – це мордування голодом, побиття та вбивство людей лідерами або членами «сект». Такий стереотип включав усі три компоненти, які виокремлює Яків Коломинський. Перший з них, інтелектуальній, виступає у якості оцінки. В нашому випадку, це оцінка жорстокості «сект», розуміння їх небезпечності. Другий компонент – образний. Читачі уявляли покалічених людей, тих, хто помер від рук «сектантів». І третій – емоційний. Коли той, хто сприймає, відчуває спектр негативних емоцій за те, що «сектанти» поступили так жорстоко. Таким чином, читач стає на боці «своїх» проти «чужих».

Наступний стереотип стосувався лицемірності «сектантів». Образ «сектанта-лицеміра» з’являється на сторінках журналів в середині 1920-х років. Радянські пропагандисти під лицемірністю розуміли подвійну політику «сект». Зазвичай під «справжньою» поведінкою, розумілася та, яка показує «сектантів» як супротивників радянської влади [41]. Лицемірство пов’язано певним чином з хитрістю. Тому, на сторінках журналу існував не тільки образ «сектанта-лицеміра», але й образ «хитрого сектанта». Під хитрістю «сектантів» радянські автори розуміли користь, яку їм приносить їхня поведінка: „бедноту сначала заманивают бесплатными обедами и чаепитиями, а потом собирают с них десятину” [42].

Тобто, в уявленні радянських пропагандистів, «хитрі сектанти», це ті, які намагалися залучити нових членів у «секту» різними засобами, в тому числі безкоштовною їжею та розвагами.

Наступний стереотип про «сектантів» пов'язаний з лінощами. Радянські автори, зображували «сектантів» як людей, які не хочуть працювати на благо соціалізму. Так, М. Кривохатський у 1928 році описує ситуацію з військовозобов’язаними «сектантами» у журналі «Безвірник»:

„Млявість, лінощі, уникання від роботи було загальним для всіх сектантів явищем. Крім того, на роботі частина сектантів удавалась до обману начальницького складу, з метою зменшити норми дорученої роботи” [43].

В текстах імперських періоду, що були написані ліберальною інтелігенцією, а також в радянських до 1920-х років, там існувала протилежна ситуація. В роздумах Павла Бірюкова та Івана Трегубова, «сектанти» описувалися як люди працьовиті, які готові до співробітництва як з соціал-демократами, так і згодом з більшовиками: „Особенные черты, выгодно отличающие сектантов от остальных крестьян – это их честность, трезвость и трудолюбие” [44].

В радянських текстах існувала і думка щодо «ненормальності сектантів». Це пов’язано з тим, що більшість «сект» вели закритий спосіб життя. Описуючи «ненормальність сектантів» Юр’єв, писав про те, що в «сектах»:

„Біблією можна виправдати і хабарництво, і шпигунство, і ґвалтування жінок та дітей, і навіть знищення один одного…Нещодавно біля Одеси сектантка євангелістка під впливом куркулів-керівників секти вночі сокирою зарубала чоловіка, що вийшов з секти й став активним безвірником. Убивство зроблено з боязні, що чоловік видасть сектантські таємниці” [45].

Можливо це пов’язано з тим, що радянські пропагандисти не завжди мали достатньо інформації про внутрішнє життя «сект», тому могли на базі чуток створювати такі образи «сектантства». Але деякі радянські пропагандисти, наприклад, Ф. Олещук, писали про співчуття «таким людям», які могли працювати на благо державі [46].

Наступне негативне спрощення стосується «меркантильності сектантів». Роздуми щодо меркантильності «сект» з’являються у антирелігійних текстах в середині 1920-х років. Радянські пропагандисти зображували «сектантів», як людей, які у всьому шукають зиск. Так «секти» запрошували вступити до них багатих людей [47]. В інших ситуаціях вони звертали увагу на бідне населення, привертаючи його увагу безкоштовними вечерями, щоб потім «собирать с них десятину» [48]. Меркантильність, в уяві радянських авторів, асоціювалася з грошима. Тому у текстах протягом усього періоду в основному говориться про намагання «сектантів» заробити грошей [49].

Потайливість – це наступна риса «сектантів», яка описується в антирелігійних журналах. Цей стереотип існував у двох формах: перша форма – це образ життя «сектантських» общин. Про це Кривоносов пише у статті «Кулацко-сектантская свора»:

„Сектанты не заботятся о своем внешнем виде: не стригутся, не бреются и т. д…Эти сектанты чуждаются людей, не здороваются за руку, обходят встречного обязательно с правой стороны” [50].

З образу життя випливає друга форма цього стереотипу – це сприйняття «сект», як ворогів та реакціонерів, з контексту того, якщо вони потайливі, то, напевно, їм є що приховувати [47].

Доречно в даному випадку згадати Ганну Арендт, яка стверджувала, що однією із рис тоталітаризму є залякування меншин задля підтримання балансу серед більшості [51]. Тому, цілком можливо, що питання про те, приховували «сектанти» щось чи ні, не було принциповим.

На противагу здоровому способу життя радянських людей, в антирелігійній пропаганді формувався стереотип, де «сектанти» були зі шкідливими звичками та з відсутністю моралі. Тобто, «сектантство» було чимось окремим від суспільства, хоча формально існувало в його рамках. Радянські пропагандисти, описуючи «гріхи сектантів», намагалися в той же час пояснити, чому склалася така ситуація та які можуть бути наслідки [52]. Так, Путинцев причиною пияцтва «сектантів» називав погані умови праці, коли «сектанти» працювали по 10-14 годин [53]. П. Зарін у статті «Сектанты против рождения детей», писав, що заборона статевого життя призводить до розвитку статевих збочень:

„В городе Рассказове есть секта постников. Ее проповедники запрещают верующим жить нормальной половой жизнью и иметь детей. Но это не мешает самим главарям секты заниматься развратом. Они заманивают в свою секту молодежь из несектантских семей, особенно хорошеньких девушек. Кулацкая часть секты берет этих девушек себе в прислуги и, застращивая гневом божьим, заставляет их удовлетворять половые потребности старших "братьев во христе"” [54].

Усі названі стереотипи щодо особистих характеристик «сектантів» підтверджує і вище згаданий контент-аналіз. Так, радянськими пропагандистами в антирелігійних журналах найчастіше використовувалося слово «активный» (Додаток 4, 7, 20, 21, 27, 29, 33, 34). Як ми пам’ятаємо, це слово пов’язано як з позитивним стереотипом, так із негативним. Активність, гнучкість «сектантів» спочатку захоплювала радянських пропагандистів. Згодом, з кінця 1920-х років, негативні конотації беруть угору, і тепер активність та гнучкість сприймається як хитрість, як спроба залучити більшу кількість людей у «секти». При цьому, радянські пропагандисти часто використовували слово «активный» для того, щоб описати гнучкість «сектантів».

Менш популярні за контент-аналізом, але не менш важливі за своїм значенням є слова «хитрый» та «развратный» (Додаток 12,32,36,35). Ці слова ми відносимо до негативних стереотипів про особисті характеристики «сектантів».

«Курение», «блуд» та «хвалятся» – це наступні слова, які за частотою ще менше згадуються (Додаток 4,12,19,34). Вони також відносяться до негативних стереотипів щодо «сектантства».

Ці шість слів з вісімнадцяти (гибкий, активный, неподкупные, трудолюбивые, честные, осуждать, заманивать, терпение, смирение, лицемерность, строгость, блуд, курение, выпивка, хвалятся, подлый, развратный, хитрый) домінують в антирелігійних текстах журналів. З них майже усі стосується негативних конотацій щодо «сектантства». В той же час, усі слова вживаються радянськими пропагандистами, як в журналах головного, так і місцевого рівня.

Стереотипи стосовно взаємин «сектантів» з іноземними державами

 

Наступна група стереотипів стосується взаємин «сектантів» з іноземними державами. У текстах «сектанти» співпрацювали з такими країнами як США, Великобританія (у текстах – Англія), Польща, Німеччина, Японія, Італія, Нідерланди, Румунія, Данія та Швеція.

Ідея «співпраці сектантів» з іноземними державами з’являється у дискурсі в середині 1920-х років, з появою антирелігійних журналів, як головного, так і місцевого значення. На відміну від стереотипів щодо особистих характеристик «сектантів», де спочатку були і позитивні, і негативні конотації, тут відразу існували негативні. Це пов’язано з тим, що особистий досвід радянських пропагандистів тут не грав ключову роль. Радянські автори, які надсилали свої статті до антирелігійних журналів, не могли достовірно знати, які зв’язки мали «сектанти». Місцевий пропагандист, який жив, наприклад, в селі, не міг дізнатися, що робили сектанти, бо «сектантські» громади зазвичай вели більш закритий спосіб життя. Закритість створювала певну ауру впливовості «сект», на базі чуток ці данні не можливо було ані підтвердити, ані спростувати.

В середині 1920-х років і надалі, радянські автори багато писали про інтервенцію іноземних держав під час Громадянської війни. Ця тема була актуальною, ще живою у свідомості багатьох [55]. «Сектанти» у цих текстах виконували роль «помічників» інтервентів. Пояснювалась ця роль тим, що лідери «сект» були зацікавлені у фінансуванні з боку іноземців: „Не дарма капіталісти Америки й інших країн помогають грошима нашим сектантам” [56]. Михайло Покровський у своєму тексті надавав «цитати» з висловлювань самих євангелістів, які просили гроші на «розповсюдження євангельської віри в Росії»: „Допоможіть навернути до євангельскої віри 182 мільйони людей, все, що ми робимо богові, буде повернуто в тисячному розмірі” [57].

Тобто, радянські пропагандисти створювали образ взаємної користі між «сектантами» та іноземними державами.

Тепер доречно перейти і до самих країн. Однією із перших в текстах почала з’являтися Англія. І як синонім до неї – прем’єр-міністр Девід Ллойд-Джордж, бо в текстах, він є одним із лідерів баптистів, який «фінансував сектантство»:

„А если у тебя глаз повострей, так увидишь и те веревочки, которые от наших сектантов за границу тянутся. Там у наших сектантов есть такие друзья, как Ллойд-Джордж – в Англии, Кулидж – в Америке. Оба они баптисты” [18].

Ще одна країна, яка фігурує в текстах 1920-х років – це США. У сприйнятті радянських пропагандистів не тільки Кальвін Кулідж асоціювався з Америкою, але й   Джон Рокфеллер, Джон Морган, Річард Фулер, Томас Вудро Вільсон та Генрі Форд [58].

 "Безбожник у станка" (6, 1929)

 

В 1920-ті роки згадувалися й інші держави. Так в журналі «Антирелигиозник», Ф. Анікєєв писав: „идеалом же государственной жизни для сектантов является Голландия и Дания” [59]. Таким чином, в уявленні радянських пропагандистів «сектанти» сприймалися не тільки як помічники покровителів, але й як група людей, яка бачить в іноземних державах зразок державного та громадського життя. При цьому в антирелігійних журналах все ж таки циркулював більше образ «сектанта» як «помічника», «слуги», який догоджає своєму «покровителю», «братові».

В журналі «Безвірник» не писалося про Нідерланди та Данію, але в текстах циркулював образ Польщі. Це було пов’язано з тим, що журнал був харківського видання, тому радянські пропагандисти писали тексти, які були актуальні для української аудиторії. Актуалізувалися нещодавні спогади напружених відносин між українцями та поляками. Тому, у якості «брата» та «покровителя» виступала польська контр-розвідка:

„Крім зрадницької роботи ватага сектантських діячів "працювала" ще на контрабанді, переправляла через кордон своїх "братів"…, а також поширювала по СРСР одержану від Польської контр-розвідки "християнську літературу"”[30].

Іноді з’являлась на сторінках журналу і Румунія, яка теж не згадується в періодиці московського видання. Але в той же час на сторінках журналу «Безвірник» немає Швеції, яка згадується в текстах журналу «Безбожник у станка» [60].

Таким чином, ми можемо зробити висновок, що найчастіше в образі «покровителя сект» у 1920-ті роки виступали Англія та США. Інші країни циркулювали у текстах в залежності від національної аудиторії. Це є особливістю цього періоду, коли через національну політику більшовики намагалися поширити нові для суспільства радянські ідеї.

У 1930-ті роки у антирелігійних текстах з’являються нові країни. Це пов’язано з тим, що відбувалося на всесвітній арені. Тоді, актуалізувалася ідея війни, поширювали свій вплив тоталітарні ідеології, такі як фашизм та нацизм. У цьому середовищі, радянські автори починають писати більше про Німеччину, Італію та Японію [61], з’являються нові назви статей. В уявленні радянських пропагандистів трансформується і мета «сектантів». Якщо у 1920-ті – на початку 1930-х років «секти» були зацікавлені у фінансовій нагороді з боку іноземних держав, то тепер в антирелігійних текстах ми бачимо спільну місію зарубіжних держав та «сектантів». Місія полягала у тому, щоб «знищити» СРСР. «Сектанти» виступають не просто як помічники, а більше як партнери.

 

Сектанское мракобесие на Востоке. ("Безбожник" 12, 1933)

 

 

Радянські автори у своїх текстах створювали опозиції страху та надії, добра та зла, що є однією із особливостей стереотипізації та стереотипів взагалі. Окремо потрібно зазначити, що для спрощення реальності та створення чорно-білого образу дійсності, характерне порівняння. Першою негативною групою були не тільки «сектанти» та інші релігійні групи, але й іноземні держави. Друга, позитивна група – це громадяни СРСР, в тому числі і радянські пропагандисти, які ідентифікували себе з ними.

Гіпотези, висунуті в цьому пункті підтверджує і контент-аналіз. Так, найчастіше в антирелігійних текстах згадується «Америка» та «США», потім «Англия» (Додаток 2,9,20,28,33,36).

Міфологізація «сектантства» у радянських антирелігійних журналах 1920-х – початку 1940-х років

 

Окремо потрібно зазначити про особливості стереотипізації «сектантства» радянськими пропагандистами. Важливе місце у структурі займала «міфологізація». Поняття «міф» є багатозначним у своєму трактуванні. Зазвичай під «міфом» розуміють первинне уявлення про світоустрій. В даному тексті найближчим буде трактування          Олександра Потебні, який пояснював «міф» як перенесення індивідуальних рис образу, що має пояснити явище, на само явище [62]. На прикладі нашого матеріалу, ми побачимо, що радянські автори через «міфічні» образи тварин та рослин намагалися роз’яснити характерні риси «сектантства».

Дмитро Трунов вбачає в «міфі» існування як мінімум двох персонажів, які комунікують між собою: це носій «міфу» й сторонній спостерігач [63]. В даному випадку, авторка виокремлює трьох персонажів: той, хто писав текст, той, хто сприймав інформацію і безпосередньо сам носій «міфу». Інакше кажучи, радянські автори, читачі антирелігійних журналів і «сектанти».

Образ «сектантства» таким чином мав виключно емоційне забарвлення, що характерно для антирелігійного дискурсу 1920-х – початку 1930-х років. Надалі, дискурс трансформується і набуває більш наукових рис.

Радянські автори використовували емоційність для підвищення ефективності антирелігійної пропаганди. Про цей прийом зазначав і відомий американський журналіст Ліппман, автор концепції суспільної думки, який зазначав, що широка аудиторія не може звернути увагу на те, що не буде викликати відчуття особистої участі у подіях [2].

В баптиской паутине ("Безбожник у станка" 5, 1924) 

 

Відчуття особистої участі у подіях було однією із базових емоцій в радянській антирелігійній пропаганді, яка стимулювала читачів брати участь у написанні текстів. Так, редакція журналу «Безбожник у станка» запропонувала своїм читачам взяти участь у рубриці «Сектантские святцы». Кореспонденти надсилали свої відповіді на анкету, яка була дана у другому номері за 1928 рік. В цій анкеті було 10 пунктів:

„1. Фамилия, имя, отчество руководителя…

 2. В какой секте орудует…

3. Какую обязанность выполняет в секте (проповедник местный или раз'ездной, организатор и т. д.)…

4. Возраст…

5. Социальное положение до Октябрьской революции (купец, фабрикант, помещик, лавочник, владелец промыс. и т. д.)…

6. Служебное положение до революции (полицейский, жандарм, урядник, офицер и т. д.)…

7. Деятельность во время Октябрьских дней и гражданской войны (участие в заговорах, спекуляция, шпиопаж, контр-революционная агитация, участие с белогвардейских войсках, помощь белогвардейцам, связь с заграницей и т.д.)…

8. Теперешнее имущественное положение…

9. Какими способами пытается овладеть влиянием на местных крестьян и рабочих…

10. Шлите фотографии и портреты описания "святителей"…” [64].

Розглянемо основні принципи зображення «сект», які надавали стереотипам про «сектантство» більшої емоційності.

Перший принцип пов'язаний з тим, як порівнювали «сектантство» з тваринами, птахами, рослинами або комахами. Таким чином, радянські пропагандисти намагалися показати «сутність сектантства». У статті «Сектантские толкования и толкователи» невідомий автор порівнював «сектантську» діяльність з «мухоловкою» [65]. Під «мухоловкою» розумілося вміння «сектантів» залучити до своїх общин нових людей, що в уявленні радянських пропагандистів обумовлювалася їх хитрістю. Іншим варіантом «мухоловки» була павук, який заманює до своєї павутини [16].

З хитрістю асоціювався не тільки павук, але і образ кота. У своєму тексті  Панкратов пише:

„"Верно! Попы-буржуевы наймиты. Долой попов! Долой хитрое эксплоататорское оружие – церковь!" Когда ты так скажешь, то многие с тобой согласятся ибо это подлинная правда, добытая горьким опытом. Однако, не успеешь кончить речь, а уж сектант тут как тут, ибо он как кошка чует, где мясом пахнет” [18].

Зарін, Малишев, Попов та інші радянські автори порівнювали «сектантські групи» з «гніздами»: „Организация безбожной тракторной колоны в этом районе поможет безбожникам окончательно разгромить еще уцелевшие религиозные гнезда” [66].

В наступній статті це вже були не «религиозные гнезда», а «изуверческие гнезда»:

„Нельзя допускать, чтобы социально опасные люди прикрывались религией, калечили тех, кто попал к ним в материальную зависимость. Изуверческие гнезда надо расчистить” [67].

Цей образ можна трактувати з позиції закритості «сектантських» общин, які як «гнізда» локально існують в кожному поселенні.

Путинцев у статті «Сектантство укрепляет пьянство» порівнював «сектантів» з вівцями: „Неужели эти «овцы христовы» не понимают, что они отнимают кусок хлеба у жен и детей рабочих, что уволенных рабочих они толкают к нищете и голоду” [55].

На цьому прикладі ми бачимо як автор проводить паралель з образами християнства, а саме пастиря та його стада. В антирелігійній пропаганді «вівця» розумілася як прикриття. В будь-який момент образ міг трансформуватися у вовка. Так це описував    М. Галактіонов:

„Одно время сектанские главари рассчитывая на скорое восстановление капитализма в СССР представлялись сочувствующими советской власти и одобряющими лозунги нашей партии. Теперь же, очутившись в логовище своих истинных друзей, сектантский волк сбрасывают овечью шкуру” [68].

Тобто, «сектанти» сприймалися як ті, що мають подвійне обличчя. З одного боку, вони є вівцями, але тільки тоді, коли їм вигідно бути поблажливими і ввічливими з майбутніми членами общин. З іншого боку, коли потрібно, вони ставали вовками, які несли небезпеку радянському суспільству у вигляді втручання у посівні компанії, псування обладнання і навіть, воєнної загрози, яку вони несли разом з іноземними державами. Використання слова «вівця» ототожнювалася з наївністю та лицемірністю «сект», а «вовк» – зі «справжнім обличчям сектантства».

Радянські автори порівнювали «сектантство» також зі змією. Так, у дев’ятому номері за 1929 рік був опублікований вірш М. Праскуніна:

„Шипят все божьи лодыри,

Как подлая змея:

"Противна всем до одури

Советская земля.

Крестите годы, истово

Печонки и мозги,

Авось, дождетесь пристава,

Всевышнего враги.

Когда язык развяжете,

Взыграют дух и плоть…

Грядет господь на пажити

Сурепицу полоть.

В раю пылают всполохи

У шелковых завес…

Не смотрят только олухи

На символы небес!"

Довольно! Не Европа ведь!

Не ярмарка попам,

Чтобы сектанты проповедь

Рассказывали нам” [69].

Образ змії асоціювався з такими якостями як: підлість, хитрість, вміння маневрувати, обходити перепони. Радянські автори уявляли «сектантів» саме з такими характеристиками, хоча змію можна трактувати як мудрість. Крім того, образ змії можна пояснювати з позиції смерті, бо вона може вбити свою жертву. У своїх текстах радянські пропагандисти неодноразово писали про «мрію сектантів» допомогти капіталістам зруйнувати соціалістичний світ, що в повній мірі означає смерть. Таким чином асоціюючи «сектантство» з Європою.

Кулацкая община ("Безбожник у станка" 8, 1928)

 

Непрямо Праскунін згадує у своєму вірші і хлистовство. Про це свідчить фраза «взыграют дух и плоть», яка означає практику цієї «секти» проводити кружіння, в результаті яких члени общин відчували контакт із Богом. Можна припустити, що автор асоціював «сектантів», які «читають проповідь», з хлистами.

«Сектантська хитрість» мала вираження не тільки в образі змії, але і лисиці.  У даному разі, М. Горєв використовує словосполучення «лисьи норы», під яким розумілися навички «сектантів» переховуватися від загрози, але в сприятливий час, займатися руйнуванням радянського суспільства. Д. Гнезділов вживав інше словосполучення – «лисья улыбка», яке за своїм трактуванням є ідентичним попередньому [70].

Радянські автори описуючи вміння «сектантів» маневрувати, використовували також слово «перефарбуватися» [71]. Для сучасного трактування – це пряма аналогія до такої тварини як хамелеон, але і це слово використовувалося і в антирелігійній пропаганді кінця 1920-х років: „Как все-таки старательно сектанты подражают хамелеону” [72], – писав автор під псевдонімом В. Г.

В уявленні радянських пропагандистів «сектант» вмів не тільки маневрувати чи хитрити, через образ вовка, вони хотіли показати здатність «сектантів» в потрібний момент захистити себе, і навіть, напасти. В даному випадку, Б. Кандибов використовував словосполучення «волчьи зубы» [73].

Достатньо емоційним був і другий принцип, в якому «сектантську» діяльність порівнювали з болотом [74]. Авторка припускає, що це пов’язано з тим, що в болоті важко пересуватися, воно хитке, тому певною мірою можна асоціювати з повільністю. У радянській пропаганді, повільне означало минуле, швидке – майбутнє. Про це писали і сучасні дослідники, наприклад Маріанна Шахнович, яка підкреслювала, що з самого початку в пропаганді СРСР було протистояння минулого і майбутнього [75]. Минуле – це капіталізм та релігія, а майбутнє – атеїзм і соціалізм.

Третій принцип пов'язаний з тим, як радянські пропагандисти порівнювали «сектантів» з рослинами. На відміну від інших образів, слово «рослина» не згадувалася в антирелігійних текстах. Проте, радянські автори використовували характеристики, які нагадують рослин в сучасному розумінні. Так, вони використовували наступні слова по відношенню до «сектантства»: «росли и множились», «пустили цепкие корни», «живучесть» [76].

«Росли и множились» використовувалось радянськими пропагандистами для підрахунку кількості общин та «сектантів» у них. Крім того, подібні слова могли вживатися, коли говорилося про географію «сектантства» в СРСР. В даному випадку,      Попов-Дубровський пише про «поширення сектантства» з точки зору його історії до 1917 року. В будь-якому разі, це стосувалося демографічного питання. Ці дієслова є вираженням негативного сприйняття «сектантства», зневажливого ставлення, намагання прирівняти релігійні групи до «тварин» чи «рослин».

«Пустили цепкие корни» вживалося радянськими авторами коли вони хотіли підкреслити достатньо довге проживання «сектантів» у тій чи іншій місцевості або, як у випадку з М. Амосовим, про «проникнення сектантів» в шкільне середовище. Тобто, другий варіант – це «поява сектантів» там, де їх начебто не було, а саме: в містах, школах, гуртках, тощо.

«Живучесть» стосувалася передусім можливості «сектантів» продовжувати свою діяльність. Тому це слово радянські автори використовували тоді, коли була неефективна антирелігійна пропаганда, коли кількість общин збільшувалася, передусім це стосувалося євангелістів, про що і пише Л. Климович, або баптистів. Слово «живучесть» також має негативне значення, з перспективою, щоб «секти» перестали існувати в радянській дійсності.

Четвертий принцип пов'язаний з тим, як «сектантство» порівнювали з хворобою [77]. Хвороба в уявленні радянських авторів, асоціювалася з тим, що може нашкодити і перешкоджає йти далі. Тут знову виходить на перший план аналогія майбутнє – радянське суспільство та минуле – релігія. Через хворобу радянські пропагандисти висували ідею не потрібності «сектантства», що «секти» повинні відійти в минуле, щоб не нашкодити майбутньому.

Слово «хвороба» використовувалося кожним пропагандистом по-різному. Наприклад, М. Ш. писав, що релігійні люди є «религиозно-нервно искалеченные», а М. Ганцев і Кривохатський описували «сектантів» як людей, котрі «отравлены». Я. Щур описував діяльність «сектантських» общин як «лихорадочную» [78].

В уявленні радянських пропагандистів, «хвороба» - це не кінець, а скоріше проміжний стан, наступним кроком якого є стати здоровою людиною, тобто не віруючою. Антирелігійна пропаганда була пропагандою найближчого часу.

Четвертий принцип зображення був не менш метафоричним. Радянські пропагандисти намагалися зображувати усіх «сектантів» як людей дуже емоційних.С. Зайцев у статті «Сектанты, их слова и дела» писав наступне:

„Поэтому-то агенты капиталистов – сектанты – пищат, вопят и злобствуют. Знают они отлично, «где раки зимуют», потому-то с «хорошими» словами и обращаются к несознательным людям, уставшим, забитым прежним рабством, нуждой и нищетой”.

«Пищат, вопят и злобствуют» – це дієслова, які узагальнюють характеристики всіх «сектантів», показуючи їх з емоційної сторони, що є негативним в даному контексті. Використовувалися не тільки дієслова, але і цілі словосполучення і фрази, наприклад, «бия себя в грудь». Ця особливість присутня в текстах багатьох авторів, які публікувалися в антирелігійних журналах [79].

 "Безбожник" 22, 1930

 

Образи, які створювали радянські пропагандисти, відображали основні риси уявлюваного ними «сектантства», такі як: хитрість, емоційність, підлість та вміння маневрувати. В той же час, радянські автори створювали паралелі, порівнюючи «секти» з чимось повільним, тобто минулим, що незабаром зникне.

Висновки

З появою більшовицької держави на міжнародній арені, з’явилася проблема переформатування наявних відносин в різних сферах життєдіяльності. Перед пропагандистами нової влади постала проблема розуміння різних релігійних течій, в тому числі і такого феномену, що в у суспільному дискурсі було відомо під збірною назвою «сектантство». Трансформація потребувала часу, тому протягом 1920-х років ми бачимо поступовий відхід більшовиків від ідеї співробітництва з «сектантами» (до 1917 року була така спроба серед частини більшовицького керівництва). В той же час підвищується якість масової роботи з населенням, яка проводиться в тому числі, через новостворені антирелігійні журнали. Такі журнали стали з’являтися в середині 1920-х років: «Антирелигиозник» (1926-1941), «Безбожник» (1925-1941), «Безбожник у станка» (1923-1931), «Безвірник» (1925-1935). Радянські автори починають по-новому досліджувати «сектантство», підсвідомо використовуючи і ті ідеї, які циркулювали в текстах революціонерів-демократів на початку XX століття.  

Радянські пропагандисти як місцевих, так і московських видань транслювали відразу дві позиції: з одного боку, вони писали про свій досвід контакту з «сектами», але з іншого, були членами організації Союзу Войовничих Безбожників, виконуючи директиви редакцій та постанови радянської влади. Деякий час можна спостерігати співіснування позитивних та негативних стереотипів щодо «сектантства». В 1930-х роках, у зв’язку з виданням постанов, які обмежували діяльність релігійних общин, та подальшою ідеологізацією суспільного життя, радянські тексти починають транслювати виключно негативні конотації щодо «сект». Пропагандисти шукали варіанти як упорядкувати свої уявлення про існуючий світ, тому процес упорядкування, створення логічної картини і мав риси стереотипізації, а сюжети, які потім використовувалися суспільством та самими радянськими авторами, були стереотипами. Автори створили цілу систему стереотипів, які циркулюють і в сучасному сприйнятті терміну «секта».

 

Маргарита Кучеренко  – історикиня та психологиня,  закінчила Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна. Сфера наукових інтересів: історія релігії та церкви, імагологія, психолінгвистика та психосемантика.

Бібліографія

 

1. Richard Stites, Revolutionary Dreams. Utopian Vision and Experimental Life in the Russian Revolution (New York: Oxford University Press, Nikolai Volkov, La secte russe des castrats (Paris: La belle letres, 1995); Р. Сафронов, “Изучениесектвсоветскомрелигиоведении: терминологияиподходы” // ВестникПСТГУ, Богословие. Философия., 5 (49), (2013): 96 – 112;А. Эткинд,Хлыст. Секты, литература и революция (Москва: Новое литературное обозрение, 1998); А. Эткинд, Русские секты все еще кажутся «овscure» Докладніше див.: http://ec-dejavu.ru/s-2/Sects.html. Переглянуто 10.03.2019.
2. Walter Lippman,Public Opinion (London,1922).
3. Т. Рябова, Стереотипы и стереотипизация как проблема гендерных исследований Докладніше див.: http://cens.ivanovo.ac.ru/publications/riabova-stereotipy.htm.Переглянуто 10.03.2019.
4. О. Семендяева, Эффект стереотипизации. Докладніше див.: http://psyfactor.org/lib/stereotype4.htm.Переглянуто 10.03.2019;Walter Lippman, PublicOpinion (London, 1922).
5. У зв’язку з тим, що архіви редакцій антирелігійних журналів знищені Другою світовою війною, біографічних відомостей про тих, хто надсилав статті, майже немає, тому у статті мінімальна кількість згадок повних імен авторів, частіше, це псевдоніми, див.: А. Козьмина, “Понятие сектантства в СССР”, Антирелигиозник, 7 (1939).
6. В. Ліванов, “Сектанти містики”, Безвірник, 3 (1926): 5.
7. А. Івановський, “Про посилення боротьби з сектантством”, Безвірник, 10 (1927): 60; Дм. Ігнатюк, “До характеристики релігійних рухів на Україні”, Безвірник, 2 (1928): 62.
8. “Вопросник и методические указания по собиранию сведений о сектах”, Антирелигиозник, 6 (1927): 82.
9. Ф. Путинцев, “Ответ тов. Галактионову”, Антирелигиозник, 1 (1930): 79.
10. И. Малышев, “Сектанты-убийцы”, Безбожник, 22 (1930).
11. Н. Михайлов, “Сектанты и попы”, Безбожник у станка, 10 (1926): 16.
12. А. Эткинд, Русские секты все еще кажутся «овscure»Докладніше див.: http://ec-dejavu.ru/s-2/Sects.html. Переглянуто 10.03.2019; В. Бонч-Бруевич, Избранные атеистические произведения (Москва: Мысль, 1973): 343.
13. «Декреты Советской власти», Збір. декретів: У 18-ти т. (Москва, Политиздат/РОССПЭН, 1957-2009), 1968, т. 4, 282–283.
14. А. Эткинд, Хлыст. Секты, литература и революция (Москва: Новое литературное обозрение,.
15. Сборник выступлений, документов и материалов цикла «КПСС в стенограммах, документах и материалах» (Москва, Госполитиздат, 1963).
16. И. Михин, “В баптистской паутине”, Безбожник у станка, 5 (1924).
17. В. Попов-Дубовской, “О сектантах”, Безбожник у станка, 9 (1924): 5.
18. Н. Панкратов, “Надо додумать до конца”, Безбожник у станка, 6 (1926): 2.
19. Ф. П., “Формы и методы сектантского «благовестничества»”, Безбожник, 19-20 (1926): 9.
20. М. Попов, “По сектантским гнездам”, Безбожник, 16 (1931): 16; С. Ш., “Святой дух брата Одинцова”, Безбожник у станка, 1 (1928): 4; С. Даниленко, “Контрреволюційна діяльність сектантів”, Безвірник, 13 (1929): 38; А. Курило-Кримчак, “Тиждень каяття серед молокан на мелітопільщині”, Безвірник, 7 (1929): 56.
21. Ф. Путинцев, “Фашистская агентура в секте танцбрудеров”, Антирелигиозник, 2 (1937): 17.
22. К. Олютин, “Кооперация на антирелигиозном фронте”, Антирелигиозник, 11 (1929): 79.
23. “Сектантство й антирелігійна пропаганда (Тези, прийняті партійною нарадою що до антирелігійної пропаганди при ЦК ВКП(б)”, Безвірник, 6 (1927): 62.
24. Цит. по: А. Эткинд, Хлыст. Секты, литература и революция (Москва: Новое литературное обозрение,
25. В. Попов-Дубовской, “О сектантах”, Безбожник у станка, 9 (1924): 3.
26. Ф. Путинцев, “Ленин и сектанты”, Антирелигиозник, 3 (1934): 10.
27. Б. Макаров, “Штаб контрреволюционной агитации”, Безбожник у станка, 8 (1931):13.
28. Н. Инцертов, “Безбожники – за технику”, Антирелигиозник, 5 (1931): 24.
29. В. Щербаков, “Сектантство на Чернігівщині”, Безвірник, 2 (1928): 47.
30. А. Курило-Кримчак, “Тиждень каяття серед молокан на мелітопільщині”, Безвірник, 7 (1929): 56.
31. “Виступи релігійників проти радянської влади і соціялістичного будівництва”, Безвірник, 9 (1929): 30.
32. В. Старожилов, “Божье воинство”, Безбожник у станка, 12 (1926).
33. “Сектантское обличье”, Безбожник у станка, 8 (1931): 13.
34. С. Кондратьев, “В сектантском селе”, Антирелигиозник, 7 (1926): 43-44.
35. “Сектантство й антирелігійна пропаганда (Тези, прийняті партійною нарадою що до антирелігійної пропаганди при ЦК ВКП(б)”, Безвірник, 6 (1927): 63.
36. П.-в., “Культурой по сектанту”, Безбожник у станка, 20 (1929): 12.
37. М. Голодный, “Не убий”, Безбожник у станка, 10 (1926): 16.
38. Г. Давид, “Анкета № 2. Всесоюзный смотр сектантских главарей”, Безбожник у станка, 3 (1928): 16.
39. “У сектантському ярмі”, Безвірник, 2 (1929): 45.
40. Фонарь, “О людях «голубой кротости» и «змеиной мудрости»”, Безбожник у станка, 13 (1929): 7.
41. М. Попов, “По сектантским гнездам”, Безбожник, 16 (1931): 16.
42. Ф.П., “Формы и методы сектантского «благовестничества»”, Безбожник, 19-20, (1926): 17.
43. М. Кривохатський, “Військовозобов’язані сектанти в робочім батальйоні”, Безвірник, 11 (1928): 24.
44. Цит. по: А. Эткинд, Хлыст. Секты, литература и революция (Москва, Новое литературное обозрение, 1998): 657.
45. Юр’єв, “Сектанти-вбивці”, Безвірник, 19 (1929): 44.
46. Ф. Олещук, “Сталинская конституция и задачи антирелигиозной пропаганды”, Антирелигиозник, 1, (1937): 48.
47. Ф. Путинцев “Сектантские союзы”, Безбожник, 19-20 (1926): 2-3.
48. Ф. П., “Формы и методы сектантского «благовестничества»”, Безбожник, 19-20 (1926): 17.
49. Р. Тверская “Из архива сектантских вожаков”, Антирелигиозник, 7 (1939): 36.
50. Кривоносов, “Кулацко-сектантская свора”, Безбожник, 9 (1935).
51. Х. Арендт, Истоки тоталитаризма (Москва: ЦентрКом, 1996).
52. П. Рьянов, “Главный баптист”, Безбожник у станка, 7 (1929): 17; Верещинський “Сектантська «Комуна»”, Безвірник, 7 (1927): 52.
53. Ф. Путинцев, “Сектанты укрепляют пьянство”, Безбожник, 17-18 (1930): 15.
54. П. Зарин, “Сектанты против рождения детей”, Безбожник, 6 (1934): 14.
55. Н. Амосов, “Борьба попов, раввинов, мулл и сектантских проповедников против первой пятилетки”, Безбожник, 19-20, 21-22 (1932); “Сектантство й антирелігійна пропаганда (Тези, прийняті партійною нарадою що до антирелігійної пропаганди при ЦКВКП (б))”, Безвірник, 6 (1927): 64.
56. Дм. Ігнатюк, “За новий побут-проти релігії”, Безвірник, 12 (1927): 10.
57. М. Покровський, “Хто такі сектанти та до чого вони ведуть”, Безвірник, 2 (1928):169.
58. Кор., “Осадить сектантов”, Безбожник у станка, 11 (1929): 12; Фонарь “О людях "голубиной кротости" и "змеиной мудрости"”, Безбожник у станка, 13 (1929): 7; В. Г., “Сектантская омерзительность”, Безбожник у станка, 20 (1929): 12; В. Чернявський, “Баптисти-агенти світової буржуазії”, Безвірник, 18 (1929): 38.
59. Ф. Аникеев, “Евангельские христиане о себе самих”, Антирелигиозник, 2 (1927): 21.
60. О. Щербак, “Сектантське болото”, Безвірник, 10 (1930): 31;Фонарь, “О людях "голубиной кротости" и "змеиной мудрости"”, Безбожник у станка, 13 (1929): 7.
61. М. Ш., “Церковники и сектанты на службе фашистских разведок”, Безбожник, 2 (1938):8.“Разгромим до конца фашистскую агентуру”, Антирелигиозник, 2 (1937): 4-5.
62. О. Лозова, “Міф як первинна метамова суспільної свідомості: огляд проблематики”, Педагогічна освіта: теорія і практика. Педагогіка. Психологія, 1, (2010): 18-21; А. Потебня, Из записок по теории словесности (Москва: Правда, 1989): 243-260.
63. Д. Трунов, “Миф как экстраконцепция (формальное определение мифа)”, Формирование гуманитарной среды, внеучебная работа в вузе, техникуме, школе: материалы VIII научно-практической конференции, 1, (2000): 119-122.
64. “Вопросник. Сведения о сектантских святителях”, Безбожник у станка, 2 (1928): 19.
65. “Сектантские толкования и толкователи”, Безбожник, 19-20 (1926): 13.
66. М. Попов, “По сектантским гнездам”, Безбожник, 6 (1931):16; П. Зарин, “Безбожное село Петровское”, Безбожник, 4 (1930): 7.
67. И. Малышев, “Скопческое изуверство”, Безбожник, 6 (1931): 11.
68. М. Галактионов, “Исповедь сектантского волка”, Безбожник, 6 (1933).
69. М. Праскунин, “Довольно!”, Безбожник у станка, 6 (1929).
70. М. Горев, “Об антирелигиозной пропаганде на Донбассе”, Антирелигиозник, 9 (1928): 38; Д. Гнездилов, “Руководители сектантских общин г. Саратова перед судом общественности”, Антирелигиозник, 1 (1929): 85.
71. М. Кривохатський, “Церковники й сектанти – агентура міжнародного імперіалізму”, Безвірник, 19 (1930): 23.
72. В. Г., “Сектантская омерзительность”, Безбожник у станка, 20 (1929): 12.
73. Б. Кандыбов, “Интервенция, вредительство и церковь”, Антирелигиозник, 1 (1931): 30.
74. Ст. Мершавский, “В вотчине церковников и сектантов”, Безбожник у станка, 21 (1930).
75. М. Шахнович “Холодная война и идеологическая борьба на «религиозном фронте»: о некоторых моделях советской пропаганды” Докладніше див.: https://cyberleninka.ru/article/v/holodnaya-voina-i-ideologicheskaya-borba-na-religioznom-fronte-o-nekotoryh-modelyah-sovetskoy-propagandy. Переглянуто: 10.03. 2019.
76. В. Попов-Дубровской, “О сектантах”, Безбожник у станка, 9 (1924): 3; Н. Амосов,“Антирелигиозное воспитание в школе”, Антирелигиозник, 6 (1928): 83; Л. Климович,“Сектантство в татарской республике”, Антирелигиозник, 5 (1928):
77. Н. Лентин, “Пролетарское студенчество и антирелигиозный фронт”, Антирелигиозник, 11 (1930):
78. М. Ш.,“Страна приветствует Сталинскую конституцию”, Антирелигиозник, 1(1937): 48; Я. Щур, “Церковники и сектанты в борьбе за советы”, Антирелигиозник, 3, 1929: 26;
79. С. Зайцев, “Сектанты, их слова и дела”, Безбожник у станка, 3 1929: 3;О.Козлов, “На борьбу с сектантством”, Безбожник у станка, 3, (1929); Як. Ковальчук, “Чи дійсно сектанти живуть «праведно» і «пристойно»?”, Безвірник, 17 (1929): 35;Ф. Путинцев, “Сектантские союзы”, Безбожник, 19-20, (1926): 2-3.