2010 року у вічність відійшли Ярослав Дашкевич та Ярослав Ісаєвич. Смерть двох видатних істориків спонукала багатьох сучасників до роздумів і спогадів про нещодавнє минуле. Особливо мені сподобалися есей А.Портнова «Дашкевич і Ісаєвич. Два історики в одному Львові» з його ще свіжої книги «Історії істориків» (2011) та спогад Я.Грицака «Два Ярослави» в також ще свіжому вісімнадцятому номері «України модерної». Тексти, артефакти і символи останніх двох десятиліть ще не набули ваги музейних експонатів, тому наукових досліджень у цій галузі поки бракує. Але наступне покоління згадає й про «нашу еру», яку в пам’яті істориків передовсім символізують постаті «двох Ярославів». Тож до цієї розмови вирішив долучитися  і я.

1991р. я поступив в аспірантуру Інституту суспільних наук АН УРСР. І хоч місць було два, а серед претендентів «чистих» істориків було троє (крім мене, Василь Расевич та Ігор Соляр), прийняли всіх трьох. Невдовзі вирішили, що моїм науковим керівником буде Я.Ісаєвич. То був час великої націоналістичної ейфорії, тому я бажав займатися політичною історією (зрештою, про інші історичні жанри ми мали слабке уявлення). Натомість Я.Ісаєвич тяжів до культури. До того ж мій батько довідався, що директор Інституту суспільних наук збирається в тривале закордонне відрядження, тому «керувати» мною реально не буде. Відтак на сімейній раді мені рекомендовано подумати про зміну керівника. Недовго думаючи, я прийшов до директора і попрохав його… відмовитися від керівництва. «О, дуже радо», – відповів свіжоспеченому аспірантові академік.

У криївці Дашкевича

1990р. з’явилася на світ «Ратуша». Газета здобула популярність не в останню чергу завдяки своїй історичній рубриці, яку провадила Людмила Шереметєва-Дашкевич. Хоч ті тексти Я.Дашкевича належали до жанру публіцистики, це одні з найкращих його творів. Зрештою, читати тоді про минуле України було нічого: в радянський період студії в цій галузі не віталися, і справжніх фахівців було обмаль.

1991р. я побився об заклад на пляшку коньяку з певним бізнесменом, що мене надрукують у газеті. А невдовзі запропонував Л.Шеремєтєвій-Дашкевич текст про атентат Мирослава Січинського 1908р. (коли студент застрелив намісника Галичини графа Андрія Потоцького у його ж приймальні, тепер – кабінет керівника Львівської обласної адміністрації). Так з’явилася моя перша публікація. Щоправда, приз я так і не отримав. Зате пані Л.Шеремєтєва-Дашкевич заплатила мені гонорар – радянськими карбованцями та українськими купонами. Перший у моєму житті.

Тож «окрилений» відмовою Я.Ісаєвича, наступного дня я представився Я.Дашкевичу та запропонував йому стати моїм науковим керівником. «О, а ви наглий», – приголомшив мене професор; іронічно усміхнувся та додав: «Добре, буду».

Я.Дашкевич тоді очолював Археографічну комісію Інституту суспільних наук АН України. Археографічна комісія займала приміщення на першому поверсі Центрального державного історичного архіву України у Львові. Приміщення було історичне – споруда Бернардинського монастиря, а інтер’єр – містичний. Над важкими залізними дверима середньовічного кам’яного порталу був латинський напис «Societas S.Annae». Вікна затіняли дерева, і якщо не світилися жарівки, морок панував навіть у сонячний день. А оскільки взимку приміщення обігрівала єдина піч, і було холодно, то мої ровесники з Інституту суспільних наук жартома прозивали працівників комісії Дашкевича «дітьми підземелля» (від повісті Володимира Галактіоновича Короленка «Дети подземелья», яку моє покоління вивчало в школі). По краях стояли важкі столи, що, мабуть, пам’ятали й цісаря. На них лежали стоси пожовклого паперу, газет та ще всякої антикварної всячини. Пригадую собі стіл мого однокурсника Славка Федорука (тепер – відомий знавець дипломатії гетьманів Хмельницького та Виговського), який обліпив простір поверх стола різноманітними вирізками з газет, листівками та плакатами про боротьбу громадськості з КПРС.

Стіл Дашкевича стояв не скраю, і не в центрі, зате на якомусь підвищенні (чи не на амвоні?) Там я його й побачив уперше – високого та худорлявого чоловіка з зовнішністю трохи від Мефістофеля, трохи від Нострадамуса з орлиним носом, прискіпливим поглядом і довгим та повністю сивим волоссям.

Я.Дашкевич поділяв мою думку про XIX століття, що саме цей період історії України досліджений чи не найгірше. Я представив йому свій нарис історії українського національного руху тієї доби. Невдовзі професор повернув текст із своїми численними нотатками. Хоч Я.Дашкевич радив зосередитися на вужчій проблемі, все ж він заохотив мене подати його до друку в ініційовану ним «Україну в минулому». Але Я.Федорук, котрий фактично редагував часопис, заперечив. Мені він сказав, що праця не вирішує жодної проблеми та позбавлена наукової новизни. То була правда: я вже й сам розумів, що написав студентський реферат, а не наукову статтю. Тому не заперечував, а невдовзі подав в «Україну в минулому» джерелознавчу розвідку про корпус неопублікованих мемуарів О.Барвінського.

Професор охолов до мене після отакої-от пригоди. В’ячеслав Чорновіл, тодішній голова Львівської обласної ради та облвиконкому, зателефонував йому та попросив про якусь фахову оцінку. Я.Дашкевич відмовив різко, а невдовзі «Ратуша» опублікувала його гостру відповідь; чиновник не має права вказувати професорові, така була суть. А оскільки Я.Дашкевич вважав мене родичем відомого українського дисидента, то я відчув у його голосі нотки роздратування. Зрештою, пробитися до професора ставала дедалі важче. Завдяки «Ратуші» львів’яни почали вважати Я.Дашкевича пророком. Із самого ранку під дверима «криївки» Дашкевича вибудовувалася черга. Він вислуховував усіх; а оскільки не бракувало й представників «клумби» та осіб з очевидними відхиленнями психіки, то чекати в такій черзі годинами було нестерпно; тим більше, що Федорукові вирізки та плакати з нудьги я вивчив ледь не напам’ять. Я перестав приходити до Я.Дашкевича.  

У грудні 1992р. вчена рада Інституту суспільних наук вирішила заслухати звіт аспірантів. Я.Дашкевич раптово виступив з гострою критикою моєї персони. Сказав, чим займаюся, йому невідомо, що я напевне не годен захистити дисертацію і склав повноваження наукового керівника. Що й прийняли до відома.

Насправді проблема полягала в іншому. Стосунки двох Ярославів було складними. В радянський період, коли Я.Ісаєвич впевнено робив кар’єру, Я.Дашкевича увесь час цькували. Тому Я.Дашкевич вирішив вийти із субординації Я.Ісаєвичу та домовився про трансформацію Археографічної комісії в львівську філію Інституту української історіографії та джерелознавства ім. М.Грушевського НАН України. У кулуарах Дашкевич говорив приблизно таке: Ісаєвич і тут мене перехитрив; сам не хотів керувати цим Чорноволом, так підсунув його мені. Відтак моя скромна персона залишилася у штаті відділу нової історії Інституту суспільних наук.

«Польсько-українська угода1890-1894рр.»

Я прислухався до рекомендації Я.Дашкевича обрати за тему дисертації вужчу проблему. Оскільки в історіографії ХІХ ст. вже орієнтувався добре, то знав, що така гучна свого часу ініціатива галицько-українських політиків, як угода з польською більшістю Галицького сейму 1890-1894рр., не досліджена зовсім. Керуючись здебільшого інтуїцією, підняв манускрипти відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України та переконався в багатстві джерел, які до мене не вивчав ніхто. Я.Дашкевич схвалив мій вибір. А через три роки я захистив кандидатську дисертацію в своєму рідному інституті.

Наступні п’ять років були дуже важкими для Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України (так перейменували Інститут суспільних наук 1993р.). В «еру Кучми» борг перед працівниками сягнув 12 і більше місячних окладів! До то ж я хворів, довго перебував на лікарняному, а згодом перейшов на роботу в вуз.

Повернувшись у Інститут українознавства 2001р., одразу мав розмову з директором. В той час уже вийшла з друку моя монографія «Польсько-українська угода 1890-1894рр.» і Ярослав Дмитрович хвалив цю книгу. «Але зізнайтеся, Ви ж полонофіл». «Ні, Ярославе Дмитровичу, я нормальний». «Полонофіл, полонофіл, не заперечуйте. Але ж я Вам не дорікаю. Навпаки, це добре. А ще й тому, що таких, як Ви, замало». Відтоді я завжди відчував дружню підтримку директора. Він не відмовляв мені ніколи та ні в чому. Зрештою, я йому не надокучав.

Плагіат

Ярослав Дмитрович не любив пустих балачок. Зате любив, коли працівники інституту приходили до нього за порадою. А ще він полюбляв спілкування по телефону; особливо, як почав хворіти. Міг зателефонувати просто додому та запитати, що я думаю про таку-от книгу, історичну подію або персону. Поступово осмілівши (незважаючи на загалом доброзичливе ставлення академіка до кожного зокрема, працівники інституту його все ж побоювалися; зрештою, вдачу він мав запальну), я теж іноді практикував телефонні дзвінки директору додому. Відповідав приязно. Пригадую, принаймні одну таку розмову можна було б зараз опублікувати як історичну розвідку: хоч директор уже був важко хворий, однак його феноменальна пам’ять та гострий розум не зраджували йому до кінця.

2009р., блукаючи нетрями інтернету, цілком випадково виявив інформацію, що три тому Львівська обласна адміністрація нагородила белетристів Романа Горака та Ярослава Гнатіва премією ім. М.Возняка за том шостий «В поті чола» (2005) їхньої 10-томної біографії І.Франка, частково переписаний з моєї монографії «Польсько-українська угода». Я одразу зателефонував директору та домовився про зустріч.

Том Горака-Гнатіва академік рішуче відсунув; сказав, що знає мене давно та довіряє повністю. Варто уникати скандалу, але ще гірше промовчати, міркував він. Пригадав, як виявляв плагіат на свої тексти про Юрія Дрогобича. Оскільки були радянські часи, то відкрито виступити він не міг. Що робив, то це в свою наступну статтю включав прозорий натяк на плагіат. «Я вважав, це має бути для історіографії, принаймні». Врешті порадив мені написати рецензію; а ще краще, щоб це зробила стороння особа.

Я звернувся до відомого професора-франкознавця з Львівського національного університету ім. І.Франка Ярослава Йосиповича. Той, виголосивши патетичну промову проти плагіату (так хвилин на 10), відмовився. Мовляв, Р.Горак і так вітається лише іноді, а мені ж треба працювати з рукописами І.Франка в його музеї (Р.Горак – директор львівського музею І.Франка) тощо... Тож невдовзі  з’явилася моя рецензія «Крадіжка у поті чола» в київської «Критики» (№3-4). Додам, що я назвав її «Мовчання ягнят», заголовок змінила редакція.

Невдовзі я зустрів Ярослава Дмитровича в коридорі інституту. «Дружина звернула увагу на Вашу рецензію. Дуже добре все написали».

«100 видатних львів’ян»

«100 видатних львів’ян» (2009) – так називається моя третя книга, заключний акорд проекту «Люди Львова» з «Львівською газетою». Вона вийшла з друку з ініціативи мого товариша з «Товариства Лева» Ореста Бакайчука за підтримки Львівської міської адміністрації. Книга мала попит, її відзначили на Форумі видавців. За словами видавця Андрія Трача, вона була найуспішнішим проектом його видавництва «Тріада-плюс».

Серед тих 100 текстів є й моє інтерв’ю з Ярославом Дмитровичем 2007р. на предмет ювілею Львова та з оказії видання Інститутом українознавства ім. І.Крип’якевича тритомної історії нашого міста. Зрозуміло, що один з перших примірників я подарував Я.Ісаєвичу. За якийсь час він мені зателефонував. Гадаю, тоді академік вже передчував близький кінець. Казав, що розчулений, дякував. Оскільки він переніс декілька операцій на очі, то книгу читала йому дружина. Дуже йому сподобався нарис про «Українську загальну енциклопедію» за ред. Івана Раковського, видану напередодні другої світової війни в Коломиї. Та книга була в батьковій бібліотеці та істотно вплинула на мою уяву й та світогляд. Як виявилося, була вона й у бібліотеці батька Ярослава Дмитровича і він також захоплено переглядав її в дитячому віці годинами. Пригадав атмосферу «державоманії» початку 1990-х, котру я не без іронії описав у нарисі про Івана Кревецького (співфундатора так званого «державницького напрямку» української історіографії).

Розмовляли довго. Я був зворушений. Так тепло та відверто, як тоді, академік не розмовляв зі мною ніколи. То був останній дзвінок Ярослава Дмитровича.