Остання стаття Ярослава Дмитровича Ісаєвича

Приблизно у 2007 р. у Національній бібліотеці України імені В.І. Вернадського, насамперед у її відділі стародруків та рідкісних видань, розпочалася підготовка збірника статей, що мав підвести підсумок нашим кількарічним дослідженням почаївських стародруків. Статті було зібрано, переглянуто, відредаговано, треба було передавати на верстку, але ми чекали на обіцяну узагальнюючу статтю Ярослава Дмитровича Ісаєвича, який погодився її написати, але весь час щось йому заважало її завершити. Так тривало кілька років.

23 червня 2010 року мені подзвонила його дружина, пані Ольга, і повідомила, що за дорученням Ярослава Дмитровича надіслала мені обіцяну статтю і додала: «Це остання в його житті стаття». Я, зрозуміло, спробувала перелякано заперечити – «Ну що Ви таке кажете?!». А вона залізним тоном додала: «Я знаю, що я кажу!». Наступного дня мені зателефонували зі Львова і сказали, що Ярослав Дмитрович помер.

На авантитулі нашого збірника під назвою «Друкарня Почаївського Успенського монастиря та її стародруки», надрукованого бібліотекою 2011 р., ми розмістили присвяту: «Пам’яті видатного історика українського книговидання Ярослава Дмитровича Ісаєвича присвячуємо», а у вступі зазначили: «Ми пишаємося тим, що саме для цього збірника видатний український вчений, історик, книгознавець, українознавець, академік Національної академії наук України, директор Інституту українознавства імені І. П. Крип’якевича НАН України Ярослав Дмитрович Ісаєвич підготував основний нарис щодо історії та характеристики Почаївської друкарні».

Оскільки збірник був малотиражним, що на сьогодні є, на жаль, нормою, і не всі про нього знають, пропонуємо увазі дослідників цю статтю Ярослава Дмитровича.

Галина Ковальчук, директор Інституту книгознавства Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського.

Коли згадують друкарство у Почаєві, то природно, що йдеться про друкарню Почаївського Свято-Успенського монастиря, який від свого заснування до 1713 р. був православним, після того належав до унійної церкви (католицької церкви греко-візантійсько-руського обряду), а 1831 р. царською владою його насильницьки передано православній церкві Російської імперії. Основна частина пропонованої читачам статті відтворює факти і висновки з виданої 2002 р. монографії автора цих рядків¹. Вона писалася на підставі узагальнення матеріалів, зібраних у каталозі «Пам’ятки книжкового мистецтва», укладеному Я. Запаском та Я. Ісаєвичем². Посилання на книги, зареєстровані в цьому каталозі, позначено в тексті скороченням З.І. та номерами бібліографічних описів. У зв’язку з тим, що за останні десятиріччя виявлено низку невідомих раніше документів і стародруків, стаття принципово відрізняється від відповідного розділу монографії 2002 р. Розуміється, автор не мав тоді змоги скористуватися виданим 2007 р. Бібліотекою Російської академії наук каталогом, в якому почаївські  друки описані найдокладніше³. Слід також мати на увазі й те, що ряд питань повніше висвітлені у статтях цього збірника.

Одразу маємо підкреслити, що Почаївська друкарня була видавничо-друкарським закладом. Монастир як видавець богослужбових книг, і автори, які замовляли монастиреві друкування своїх релігійних і світських (часто освітніх і навчальних, іноді художніх) творів, забезпечили високе місце Почаївського осередку в житті України (особливо Правобережжя) та Білорусії впродовж першого періоду діяльності друкарні, приблизно з початку 1730-х рр. до кінця XVIII ст.

У період розквіту монастиря монахи та паломники поширювали легенди про його давню історію*. Своєрідним їх підсумком є стаття у «Тернопільському енциклопедичному словнику», де можна прочитати, що Свято-Успенську Почаївську лавру «заснували київські монахи – втікачі від татаро-монголів (1240 р.)», причому додано, що «заслуговує на увагу повідомлення (1629 р.) українського вченого М. Смотрицького про виникнення монастиря ІХ – початок Х ст. після хрещення (872) Галичини і Західної Волині»⁴. На щастя, у тому самому енциклопедичному словнику вміщено побудовану на документальних матеріалах статтю авторитетного в наукових колах історика В. Собчука, в якій стисло викладено висновки з цілком надійних джерел: «1442 року великий князь литовський Казимир IV Яґеллончик надав маєток Почаїв кременецькому війтові, 1451 передав слузі Васькові Стрільцю; згодом Почаїв належав панам Бережецьким, на початку XVI ст. – заможному українському шляхетському роду Гостських (Гойських). 1597 р. вдова луцького земельного судді Я. Гостського Ганна з Козинських (А. Гойська) заснувала у маєтку православний чоловічий Успенський монастир і виділила йому 10 волок землі (бл. 200 га) та 6 сімей підданих, які по сусідству зі с. Почаїв (нині с. Старий Почаїв) започаткували нове поселення»⁵.

Загальновідомо, що книговидання й друкарство у Почаєві розпочалося в 1618 р., коли тут опубліковано унікальну для свого часу книжку «Зерцало богословії» Кирила Транквіліона Ставровецького – першу в Україні спробу самостійно викласти християнську догматику, переважно ґрунтуючись на спадщині візантійських богословів⁶. Про те, наскільки поважали в православній церкві перший почаївський друк, свідчать його переписи як мовою оригіналу, так і в російських перекладах (їх С. І. Маслов налічив 51)⁷; тепер їх відомо значно більше. Передрук «Зерцала богословії» вийшов 1692 р. в Уневі, 1790 р. – у Почаївській василіанській друкарні. Ймовірно, жоден інший україномовний твір тієї доби не копіювався так часто.

Не раз висловлювався погляд, що К. Т. Ставровецький був мандрівним друкарем. Слушніше було б називати вченого монаха мандрівним видавцем. Фахівцем, який обслуговував його перші друкарні у 1618–1619 рр., де книжки видавалися накладом видавця, був «майстер ремесла друкарського» Тимофій Олександрович Вербицький⁸. У пізніших дилетантських публікаціях називали низку почаївських видань наступних десятиріч, але, як довів житомирський дослідник Ювеналій Тиховський⁹, цих книг або взагалі не існувало, або Почаєву приписані друки інших осередків.

Знаменно, що дуже близько співпадає час заснування друкарства в Почаївському монастирі та відновлення його в Унівському – на початку 1730-х років. То була надзвичайно важка для історії української книги пора. З трьох друкарень, які на початку XVIII ст. друкували кирилицею церковнослов’янські літургічні видання, а почасти й україномовні (очевидно, нечисленні та менші за обсягом, але надзвичайно важливі з точки зору дальшої перспективи), не залишилося жодної. Львівське Ставропігійське братство на той час видавало лише прибуткові богослужбові книжки, а друкарням Києво-Печерської лаври і Чернігівського Іллінського монастиря відомими указами Петра І від 5 жовтня 1720 р. і Святішого синоду православної церкви 1721 і наступних років якнайсуворіше заборонено видавати будь-що, крім книг, які нічим, навіть наголосом, не відрізняються від затверджених церковною владою книг російських друкарень¹⁰. Це започаткувало особливо послідовні й жорстокі репресії щодо культури на Гетьманщині та в Слобожанщині. В таких умовах відкривалося ширше поле діяльності для українського книговидання на теренах, де не мали сили укази царя і розпорядження синоду. Це, зрозуміло, Галичина і Волинь, де й далі друкували книжки кирилицею не тільки для своїх єпархій і Закарпаття, але й, всупереч царським заборонам, і для земель, підвладних Росії, куди уніатські книги завозили нелегально. За таких умов за потрібну церкві та культурі й вигідну для себе справу взялися дві порівняно великі василіанські монастирські друкарні – Унівська і Почаївська. Ініціатором відновлення першої з них стала Львівська єпархія, що видавала, як і в перший період друкарства в Уневі, переважно літургічні, богословські, релігійно-моралізаторські та навчальні книжки, деякі з них українською книжною мовою.

Заснував василіанську Почаївську друкарню Феодосій Рудницький-Лубенецький, єпископ-помічник луцько-острозький¹¹. Як показало нещодавнє дослідження Володимира Пилиповича¹², цей ієрарх був видатним богословом, переконаним, що для унійної церкви ряд важливих тлумачень догматики й обрядів (зокрема, щодо Таїнства Євхаристії) не збігаються ні з римо-католицькою догматикою, ні з тими звичаями, які стали обов’язковими для Києва і Чернігова після згадуваних жорстоких наказів царя Петра І та синоду, натомість відображають традиції українського православ’я, узаконені виданнями Петра Могили.

Почаївська друкарня досить швидко перевершила Унівську за розмахом і різноманітністю діяльності; остання проіснувала лише до початку 1760 х рр.¹³ Значною мірою це пояснювалося більшими можливостями Почаївського монастиря. Чудотворна ікона Богородиці і відбиток стопи Божої Матері («стопки») на скалі, з якого витікало чудотворне джерело, приваблювали до Почаєва паломників, і їхні пожертви забезпечували матеріальну незалежність монастиреві, до того ж давали ширші можливості збуту книг. 1743 р. Почаїв став однією з двох резиденцій протоігумена Чину Василіан. Різноманітності культурних ініціатив, пов’язаних з Почаєвом, сприяла співпраця почаївських видавців не лише з монахами інших василіанських монастирів і монастирських колегіумів, але й з православними київськими митрополією та лаврою, всупереч заборонам церковної і світської влади. Потреба розпочати друкування кириличним і латинським шрифтами відчувалася на українському Правобережжі також тому, що видання василіанського Супрасльського монастиря (Західна Білорусія) в Україні поширювалися в обмеженій кількості¹⁴.

У Почаєві книговидання полегшувалося також і тим, що тут ще з попереднього століття було налагоджено друкування аркушевих гравюр. Відомо, що 1704 р. славетний гравер Никодим Зубрицький, перебуваючи у Почаєві, виконав аркушевий мідерит «Облога Почаївського монастиря турками в 1675 і чудесне врятування його Богородицею»¹⁵.

Як згадувалося, фундатором друкарні був колишній ігумен монастиря, а на той час (з 1727 р.) луцький єпископ-помічник (від 1751 р. єпископ) Феодосій Лубенецький-Рудницький. Безпосередньо займався організацією нового підприємства ігумен Гедеон Козубський¹⁶. 1730 р. розпочалося виготовлення для друкарні шрифту майстром із Заслава Іваном Доликевичем, який раніше працював у Києві, і двома ремісниками-євреями з Сокаля. Для роботи в друкарні запрошено з Підкаменя здібного гравера Андрія Голоту, який перед цим вдосконалював свою майстерність у Києві, Вільнюсі, Львові.

Упродовж 1730–1731 рр. у Почаєві видано деякі дрібні друки, серед яких єпископські листи, проскомидія, пісня на честь колишнього почаївського ігумена Йова Желіза – проголошеного святим православного подвижника, релігійного письменника, шанованого і греко-католиками¹⁷.

На подання Львівського братства, трибунал папської нунціатури у Варшаві заборонив Почаївському монастиреві у вересні 1732 р. «друкарню засновувати і друкувати руською мовою». Однак уже в жовтні ігумен Гедеон Козубський домігся королівського привілею на право мати друкарню, яка, мовляв, вже давно в монастирі існувала¹⁸. Йшлося про схарактеризовану вище друкарню Кирила Транквіліона Ставровецького, що справді в 1618 р. діяла у Почаєві, – монастир міг вважати її своєю. Відзначимо, що ім’я Транквіліон передано як Транквелион, тобто за традиційним російським читанням літери «ѣ». Так чи інакше, в 1736 р. отримано ще один королівський привілей з підтвердженням права на книговидання¹⁹. Після довгого судового процесу львівська Ставропіґія таки домоглася в 1771 р. королівської заборони Почаєву видавати ті книги, що їх друкувало братство.

Першим великим книжковим виданням Почаївської друкарні, як і перед тим (1733)²⁰ Унівської, став Служебник, випущений у світ двома варіантами – один з титульним аркушем, датованим 1734 р., інший – 1735 р. (З.І., 1229, 1236). Вже це видання вирізняється ошатністю, зокрема оригінальністю композиції та оздоб титульного аркуша. Гарно видрукувані та оформлені й інші богослужбові друки – Мінея празнична (Анфологіон), Псалтир (1737, 1750 та ін.), Служебник (1744, 1765, 1791), Апостол (1759, 1768, 1780, 1783), Євангеліє (1759, 1780) та інші. Лише для багатих парафій були доступними місячні Мінеї служебні: ця 12-томна книга видавалася в Україні лише чотири рази (в Почаєві у 1761 р.; в Києві у 1750, 1774 і 1787 рр.).

Хоча Почаївська друкарня була греко-католицькою, вона найчастіше передруковувала богослужбові тексти з православних видань. Це пояснюється як прагненням продавати свої книги православним, так і переконанням про достатню канонічність текстів з українських православних друкарень. У п’ятитомній Біблії 1798 р. титульний аркуш також запозичено з київського видання цієї книги, причому вміщене на ньому зображення лаврської Успенської церкви композиційно майже ідентичне зображенню церкви, теж Успенської, Києво-Печерської лаври. В календарі, доданому до Почаївської Біблії, є й дні пам’яті святих, канонізованих православною церквою, наприклад, 21 вересня – віднайдення мощей св. Дмитра Ростовського (Туптала). В той же час, для забезпечення унійних парафій текстами, затвердженими Замойським собором, друкувалися окремими брошурами «Возслідованія праздником Пресв. Таїни Євхаристії, Состраданія Пресв. Богородици і блаженнаго священомученика Йосафата от святого собора Замойского преподаним». У бібліографії відомі почаївські видання цих богослужінь, датовані 1741, 1742, 1757 та 1762 рр. і унівські видання 1738 і 1745 рр., причому кожне з них зафіксоване в кількох примірниках²¹.

На найширше коло читачів, зокрема паломників, і далі були розраховані чергові видання збірника «Гора Почаєвская». У бібліотеках збереглися видання 1742, 1757, 1772, 1793 рр. (З.І., 1422, 2002, 2646, 3681). Перше з них прикрашають гравюри: форта, зображення почаївської Богородиці (зв. титулу), Чудо на горі Почаївській (арк. 44 зв.), заставки, кінцівки, різностильові ініціали. В кінці книги вміщені духовні пісні «Весело співайте, чолом ударяйте», «Житіє Йова Желіза», «Історія о мощех... Варвари, іже обрітаються в церкві монастиря Почаєвського» (зі згадкою про пошесть на Поділлі й Волині 1714 р.). «Житіє Йова Желіза» видавалося й окремо.

Почаївська друкарня, як ніяка інша, дбала про видання богословських і релігійно-моралізаторських книг, звертаючи особливу увагу на запити та потреби парафіяльного духовенства. Серед них привертають увагу «Богословія нравоучителная» (в розмовній мові – «казуси») з додатком «Лексикона сиріч словесника словенского» – церковнослов’янсько-польського словника (сім видань); книга священика Йосифа Торжевського «Образ примиренія грішнаго человіка с Богом» (1756); збірник проповідей «Народовіщаніе...» (1756, 1768, 1778)²²; книга Федора Басарабського «Письмена си єсть начатки догмато-нравоучительныя богословіи образом Народовіщанія» (1771); «Сімя слова Божія на ниві сердец... человіческих сіяного, си єсть... на неділи... і праздники... поученія от іноков Почаєвского монастиря із различних авторов давнійших же і настоящо проповідовавших собранная і простым языком, простійшаго ради іже по весех народа, сложенная» (1772, 1781); «Єгхірідіон о священстві» – переклад італійського твору за його латинською версією (1775); перекладені й відредаговані Юліаном Добриловським «Науки парохіалнія на неділи и свята урочистыя... на простый и посполитый язык рускій преложеннія» (1792, 1794)²³; «Слово о святом соєдинєніи» єпископа мукачівського Михайла Мануїла Ольшавського (1769)²⁴.

Про популярність катехитичних видань і проповідницьких посібників свідчать їх передруки. 1764 р. у Почаєві вийшло з благословення протоархімандрита василіан Іпатія Білінського друге церковнослов’янське видання знаменитої книги святого латинської церкви Фоми Кемпійського «О подражаніи Христа» – передрук з виданого в 1647 р. у Дельському монастирі (Румунія) перекладу, здійсненого Орестом Настурелом. Характерно, що виданий унійною друкарнею переклад твору римо-католицького богослова невдовзі був переписаний і відредагований російським православним священиком – протопопом Стефаном Свєтлим-Забєлкіним²⁵. Як бачимо, представники конфесій, які в публічному житті декларували свою непримиренність, цінували релігійно-культурницьку працю одні одних. Природно, що друкарня Почаївського монастиря видавала також матеріали, пов’язані з життям василіанського чину (постанови конгрегацій, каталоги монахів) і його колегіумів (повідомлення про екзамени, тези диспутів, програми вистав, посібники тощо). Постійно почаївські майстри обслуговували й потреби луцько-острозької єпархії, зокрема, друкували єпископські грамоти і статути церковних братств.

До найменше досліджених серед релігійних видань належать латинські й польські друки та їх фрагменти церковнослов’янською і українською мовами латинським шрифтом, призначені для уніатів (можливо, частково і для полонізованих православних). Вони з різних причин донедавна мало цікавили бібліотекарів  і книгознавців. Тому більшість із них відсутні в наукових книгозбірнях, що засвідчує каталог Запаска – Ісаєвича. Деякі відомі лише з виданого 1760 р. рекламного аркуша «такси» почаївських друків²⁶. Серед них: Josaphatidos seu de nece Beati Josaphat; Gora poczaоwska; Akathist o N. M. Pannie łacinski y polski; Akathist o N. M. P. polski; Officium y życie S. Onnufrego; Reguły S. O. N. Bazylego W. 1793 р. Акафіст опубліковано у перекладі Гната Филиповича з церковнослов’янської на латинську мову (З. І., 3719).

Цікавою сторінкою історії Почаївської друкарні є її внесок у подальший розвиток нотодрукування. 1750 р. нею за супрасльським друком 1697 р. перевидано «Послідованіе постригу… в малый иноческій образ и в великій», в якому тропар «Обятія отча» супроводиться нотами (З.І., 1704), а близько 1773 р. Почаївська друкарня видала збірник духовних пісень з нотами про Богородицю в чудотворній Почаївській іконі, св. Варвару та ін.²⁷1766 р. у Почаєві вийшов у світ нотний Ірмологіон, відредагований порівняно з львівським першодруком 1700 р. і доповнений нотною азбукою (перевидано в 1775 і 1794 рр.) і Осмогласник (перевидано 1793 р.)²⁸.

З усіх друкарень України, пов’язаних із церквами східного обряду, Почаївська друкарня мала чи не найбільше видань, кажучи по-теперішньому, замовних, тобто тих, де видавничо-друкарський комплекс виконував тільки друкарські, а не видавничі функції. Велику частку серед них становили польськомовні та латинські твори. Слід згадати публікації історичних документів, польські переклади творів Цицерона та Саллюстія, підручники з фізики Ф. Шашкевича та геометрії Т. Свєжавського, курси риторики латинською мовою. Різноманітною була творчість Тимофія Щуровського. Варті уваги його «Poеsis didactica» 1770 р. (виклад прозою і віршами деяких питань теології та натурфілософії) і «Ethologia czyli nauka dla młodzi szkolney» (1772 р., містила віршовані «Передмову мудрості з умілістю» та «Етику» і прозову «Розмову про мету людського щастя»)²⁹. Багато почаївських польськомовних і латинських друків тематично пов’язані з культурою і церквою українців та білорусів східного обряду. За дуже неточними підрахунками частка латинських та польських друків у Почаївській друкарні (42% за назвами) була меншою, ніж у друкарні Супрасльського василіанського монастиря (50%)³⁰. За обсягом у Почаєві церковнослов’янські кириличні друки переважали в кілька разів видання латинським шрифтом.

Почаїв обслуговував також і потреби інших друкарень. Так, львівська друкарня А. Піллєра видала підручники, написані Анджеєм Крупінським на рівні тодішньої медицини. Найбільший з них – «Опис найпоширеніших хвороб і способів їх лікування... для вжитку цирульників і загального користування» (1324 стор.) – в кінці містив анатомічні таблиці. Портрет автора був виконаний А. Ґочемським у Почаєві (3.І., 278). З тамтешніми василіанами Крупінський мав і раніше зв’язки, надрукував у них у 1782 р. книжку про мінеральні води, зокрема, про джерело в Козині, неподалік від Почаєва (З.І., 3146).

1781 р. префект друкарні Спиридон Коберський отримав дозвіл луцького єпископа Кипріяна Стецького на друк книг для російських старообрядців, і в листопаді наступного року друкування їх почалося під наглядом Феофілакта Терентьєва, що прибув зі старообрядницького посаду Клинці (тоді – на півночі Чернігівщини, тепер – Брянська обл. Росії). Замовник – купець з Клинців Василь Железніков, який навчився друкарському ремеслу в Почаєві, встановивши контакти з фахівцями з інших міст (так, у Ямполі він наймав ґісерів – ливарників шрифту), відкрив разом зі своїм батьком Яковом і купцем Дмитром Рукавішніковим друкарню у Клинцях³¹. У другій половині 80 х рр. XVIII ст. на деякий час співпраця Почаєва зі старообрядцями припинилася, але в середині 90 х рр. цього століття для них надруковано Пандекти і Тактикон Никона Чорногорця; конкретний замовник у цьому випадку невідомий. Дослідниками зафіксовано не менше 30 (за іншими даними – 41) старообрядницьких почаївських друків, часто з неправдивою датою видання. На оформленні деяких з них позначився вплив українського друкарства. Пізніше, на початку ХІХ ст., книги зі вказівкою на Почаїв як місце друку видавала клинцівська друкарня Акіма Карташова³². Оскільки на час видання другої частини другого тому каталогу Запаска – Ісаєвича облік видань старовірів російськими вченими не був завершений, до львівського каталогу увійшли псевдопочаївські друки для старообрядців (позначені як почаївські, але видані в інших місцях).

Інвентар Почаївської друкарні є свідченням того, що в ній вже на самому початку працювало три верстати (два з них нові) з усіма інструментами, численні шрифти, матриці та обладнання для виготовлення шрифту, «повна скринька» дереворитних дощок, палітурна майстерня. Префектами (керівниками) були монахи: в 1739–1741 рр. Адріян-Антон Громачевський, наприкінці XVIII ст. – Спиридон Коберський, редакторами і коректорами в 30 х роках – Адріян Лясковський, Арсен Сіницький.

Доброго слова заслуговують майстри, які забезпечили високомистецьке оформлення книг. Це, зокрема, на початку діяльності друкарні – Андрій Голота і Йосиф, в середині XVIII ст. – Йосиф Ґочемський, в 70–80-х рр. – Адам Ґочемський. Справжніми мистецькими витворами були деякі титульні сторінки – «форти». Слід відзначити дбайливе ставлення до краси шрифтів і компонування сторінок³³. Творчі зв’язки почаївських граверів з київськими сприяли поліпшенню мистецького рівня друків обох друкарень. Заслугою Почаївської друкарні було також впровадження специфічно українського, дуже елегантного курсиву. Його ґенезу показав  наочно С. Маслов, навівши репродукції 1720-х рр. з рукопису Димитрія Ростовського і фрагмент з почаївського друку «Сімя слова Божія» 1772 р.³⁴
 
Як видно з вище викладеного, хоча Почаївська друкарня належала до василіанського чину, діяльність її виходила за вузько конфесійні межі. Подібно до того, як київські, новгород-сіверські, чернігівські видання використовувалися не тільки православними, але й католиками візантійського обряду, так і почаївські видання поширювалися серед православних не тільки в Україні, а й за її межами. Безперечно, на репертуар та оформлення книг Почаївської друкарні вплинула також і полонізація частини василіанських ченців і вищого унійного духовенства. Втім, цей процес, який щойно розпочався, ніколи не завершився, а головне, в складі василіанського чину, в тому числі й серед керівників Почаївської друкарні, були діячі, які свідомо протистояли латинізації догматики й обряду та полонізації мови.

Умови для діяльності друкарні складалися не надто легко. Контроль над змістом книг з боку Ватиканської нунціатури у Варшаві, загальне погіршення статусу української культури і мови, неприхильні для Греко-католицької церкви постанови сейму Речі Посполитої 1791 р., – все це не створювало атмосфери для культурних ініціатив. У окремих випадках повторювалася ситуація 1651 р.: діячам української культури приписували не тільки ідеологічне обґрунтування національних програм, але й безпосередній зв’язок зі збройною боротьбою, що в більшості випадків не було правдою³⁵. Під час так званої «Волинської тривоги» 1788 р., коли місцеве панство боялося повторення Коліївщини, практичні поради у «Книжиці для господарства», що вийшла попереднього року, розглядалися як підступна алегорія. Дійшло до того, що рецепт консервування горіхів піском у горщиках коментувався так: «Ми добре розуміємо, що горіхи – це кулі, пісок – порох, а горщики – гармати»³⁶. Невідомо, з чийого боку була спровокована така інтерпретація, і чи за автентичним джерелом вона опублікована. Хоча такі звинувачення були чимось винятковим, безглузді чутки в атмосфері підозрілості до всього, що не польською мовою і не латинським шрифтом надруковано, можна вважати виявом закорінення відповідно спрямованих ментальних стереотипів серед тієї частини шляхти, що вороже ставилася до всього «руського» обряду – не лише до православ’я, але й до унії.

Попри все, цензурний контроль над Почаївською друкарнею не був настільки суворим і принизливим, як у Російській імперії, не стосувався подробиць внутрішнього життя церкви, як це було, починаючи з указів 1720–1721 рр. у Гетьманщині і Слобідській Україні XVIII ст. Тому Почаївська друкарня змогла продовжити впровадження в друк української мови і таким чином піти шляхом, започаткованим на початку XVII ст. (і навіть пізніше) друкарнями острізькою, трьома київськими, чернігівською, Сльозки, львівською Шеліги та деякими іншими.

Оцінюючи в цілому значення Почаївської друкарні до 1800 р. включно, хотілося б виділити три особливо важливі для України публікації. Першою великою друкованою збіркою духовних пісень, яка відіграла унікальну роль і в літературному процесі, і в культурному житті, став Почаївський Богогласник, виданий 1791 р., але з датою «1790» (З.І., 3510). Хоч упорядниками та видавцями були монахи-василіани, вони опублікували, поряд з віршами і колядами василіанських поетів, також і твори православних авторів – Димитрія Ростовського (Дмитра Туптала), Георгія Кониського, Григорія Сковороди та інших³⁷. Упродовж наступних років ця книга перевидавалася у Почаєві (1805, 1806, 1825), Перемишлі (1834), Львові (1850, 1886). Враховуючи популярність укладеної уніатами антології, почали друкувати її під такою назвою зі змінами (які ще не вивчені) православні друкарні в Києві (1884, 1885, 1887, 1889), Холмі (1894, 1900, 1903), Почаєві (1900, 1902, 1908) і навіть у Петербурзі (1900, 1902, 1905)³⁸. Мабуть, жоден інший стародрук, особливо його перше видання, не мав такого тривалого впливу як на рукописну книжність, так і на словесний та музичний фольклор. На прикладі Богогласника яскраво видно пов’язаність шкільної та монастирської культури з фольклорними джерелами і той факт, що незалежно від обряду, українські друкарні в багатьох випадках робили спільну справу.

Богогласник 1790 р. досить розповсюджений, зокрема його примірники збереглись у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського, Національному музеї у Львові, Центральному державному архіві України в Києві, Львівській національній науковій бібліотеці ім. В. Стефаника, Кременецькому краєзнавчому музеї, Бібліотеці АН Литви (З.І., 3510).

На відміну від Богогласника, скомпонований у Почаєві порадник про засади чемної поведінки для молоді «Політика свіцькая» (1770), зберігся в одному примірнику в Національному музеї у Львові. І. Франко подав його докладний опис і здійснив передрук за текстом, уміщеним у книзі «Буквар язика славенского» (Львів, 1790)³⁹. М. Возняк вперше опублікував пам’ятку за оригінальною версією⁴⁰. Дуже цінну репродукцію (фототипію) здійснено визначним українським філологом Олексою Горбачем⁴¹. Завдяки науковому авторитетові автора і його зв’язкам з мовознавцями-славістами в світі, ця публікація, хоча здійснена мінімальним тиражем, була великим внеском у популяризацію почаївського унікату. Врешті, тепер маємо найточнішу публікацію і детальний лінгвістичний аналіз тексту в праці львівського дослідника писемної мови Дмитра Гринчишина⁴². Переконливим є висновок, що основа мови «Політики свіцької» – народнорозмовна з церковнослов’янськими елементами, при цьому народнорозмовна мова представлена тут уже як певна система, а не як поодинокі елементи. Отже, у «Політиці свіцькій» яскраво відображено процеси утвердження української писемно-літературної мови на народній основі.

Можливо, ще важливішою для лінгвістів є двомовна книжка, яку найчастіше цитують за українським заголовком: «Книжиця для господарства, указующая, як ратовати в хоробах всякую скотину, то єсть коні, воли, вівці, козы, свині, як білити полотно, як боронити пашні от саранчи, як ратоватися от джуми, як губыти гуселницю од капусты, як ловиты рыбу, як губыти мыши и щурі, як ратовати людей, которых собаки скаженїи покусали, як ратовати человіка, которий не в давном времени з ума зыйдет» (З.І., 3435). Зміст книжечки ширший, ніж її довгий заголовок. Ще цікавіше те, що текст місцевого походження, а не з чужинецьких джерел. Але перед початком є ще титул польською мовою «Książka Lekarstw Końskich» (традиційна для Польщі назва ветеринарних і сільськогосподарських порад) і передмова, сам текст кириличним шрифтом, а після цього частина розділів у зміненій послідовності – латинським. Наявність текстів двома шрифтами – цінне свідчення про те, як українці вимовляли літери кириличного алфавіту. Попри те, що основна кирилична частина практично українська, на титульній сторінці, в заголовках розділів і деяких місцях тексту чимало книжнослов’янізмів, які читалися на український лад (ѣ як і, г як латинське h тощо). У короткій польській передмові підкреслювалося, що подібні польські книжки на практичні теми для шляхтичів є хіба тільки забавкою. Натомість, вони дуже потрібні мовою, яку вживає і розуміє поспільство, тобто простолюд, у воєводствах Волинському, Київському, Подільському і Брацлавському. Видавці радять всім обивателям і їх підданим навчитися читати руською мовою, щоб такі книжечки стали доступними. Далі заохочують молодь, священиків грецького обряду і всіх предстоятелів спонукати парафіян вчитися читати «слов’янською» мовою, тобто українською. Такі книжки, мовляв, потрібні руському краю.

Хочеться завершити цю частину унікальним документом початку XIХ ст., який засвідчує, що Спиридон Коберський, дуже діяльний почаївський ігумен, підтримував дружні стосунки з керівником Києво-Печерської друкарні Юстином. Як пояснював пізніше Юстин, обидва друкарі, «враховуючи свою належність до однієї нації і давнє знайомство», домовилися про своєрідний консорціум: Спиридон надсилав до Києва дрібні почаївські видання, Юстин додруковував до них титульні аркуші з позначенням Київської друкарні й частину тиражу пересилав у Почаїв. Ці вкрай незаконні, навіть злочинні, з точки зору світських і духовних влад з обох боків кордону, дії було розкрито щойно 1801 р.⁴³ Варто задуматися, що означало твердження про «одну націю» в устах вченого київського монаха, який не тільки належав до іншої конфесії, але й був підданим іншої імперії. Варто задуматися над тим, чи в усіх відношеннях мають рацію ті сучасні та найсучасніші автори, які заперечують тяглість українського етносу, вважають, що українська нація почала формуватися в часі відродження народів східноєвропейського регіону другої половини ХІХ–ХХ ст.

В науці дуже мало відомі друки останнього періоду належності Почаївської друкарні василіанам (перші три десятиріччя ХІХ ст.), і ще менше відомі видання православної лаври з початку 30-х років ХІХ ст. до Першої світової війни. Очевидно, повторювалися традиційні видання для паломників про чудеса, пов’язані з відбитком стопи Богородиці, про врятування монастиря від нападу турків, а також релігійно-моралізаторська література. На складі зберігалися греко-католицькі богослужбові книги, і лавра не побоялась їх продавати ненависним уніатам в недалеку Галичину (кордон з якою видно з тераси лаврської церкви) і трохи дальше – в Закарпаття, де на такі книги був особливий попит. Справа в тому, що жодному з мукачівських унійних єпископів не вдалось добитися згоди церковної (еґерського католицького митрополита) і світської влади Угорщини на відкриття друкарні⁴⁴. 1862 р. велику партію почаївських видань закупив львівський купець Михайло Димет для продажу не лише в Галичині, але й на Закарпатті; виданий Диметом того ж року каталог використовувався пізнішими бібліографами⁴⁵.

З 60-х років ХІХ ст. у Почаєві почали виходити видання певного наукового значення. Це, насамперед, журнал «Волынские епархиальные известия», що його друкував Почаївський монастир до 1908 р. і лише після цього друкарня в Житомирі. Редакція працювала в недалекому Кременці. Одним із перших редакторів став М. Петров, викладач Волинської духовної семінарії, яка на той час діяла в Кременці. Кожний номер мав дві частини – офіційну і неофіційну. Перша з них, яка містила розпорядження церковної влади, відомості про переміщення священиків та деякі статистичні дані, теж є джерелом з життя краю. Ще важливіша частина – неофіційна, що друкувала розвідки переважно з церковної історії регіону, почасти краєзнавчі нариси різного рівня. Короткі анотації на найцікавіші, з точки зору автора, статті вміщено в бібліографії, укладеній Ігорем Лозов’юком і опублікованій у польськомовному «Волинському щорічнику»⁴⁶. Потребує вивчення тижневик «Почаевская лавра» (1887–1917). 1906–1909 рр. виходив щоденний російськомовний часопис «Почаевские вести», редактором-видавцем якого став відомий своїми шовіністично-чорносотенними поглядами архімандрит Віталій (Максименко).

У 1939 р. радянська влада передала південну частину Волині до Тернопільської області. Мало хто тоді сумнівався, що головним мотивом було включення до регіону з греко-католицькою більшістю такого потужного осередку православної церкви, яка повністю виконувала завдання тодішньої союзної влади. Почаїв став районним центром Тернопільської області. Як і в кожному райцентрі, тут з’явилася газета під назвою «Сталінський шлях» (1939–1941 рр.), а в 1945–1950 рр., до переходу Почаєва в Кременецький район, була «Почаївська правда» – орган райкому КП(б)У і районної ради депутатів трудящих. Вона була безнадійно офіціозною і нудною, як всі такі «органи». Все ж добре, що «Тернопільський енциклопедичний словник» оприлюднив інформаційні статті про ці тижневики. «Районки», які зрідка також давали матеріали про місцеве життя, тепер є джерелом для аналізу методів пропаганди за тоталітарного режиму.

У наш час публікації, позначені як видання Почаївської лаври, виходять у різних містах Російської федерації й України. Звичайно, сучасні псевдопочаївські видання не мають жодного відношення до почаївських стародруків.

Попри те, що Почаївській друкарні, яка діяла у XVIII ст., віддається належна шана у підручниках і  монографіях з історії української культури, церкви та науки, її минувшина досліджена ще недостатньо, тому можливостей для дальших студій велика кількість.

Книгозбірні, які були попередницями Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, Харківської державної наукової бібліотеки ім. В. Короленка, стали депозитаріями почаївських стародруків і рукописних матеріалів про Почаївську друкарню. В останні роки головна бібліотека держави є координаційним центром вивчення цих матеріалів – як єдиної на той час друкарні, що цілеспрямовано впроваджувала в друк українську книжну мову на народній основі. Сподіваюся, що згуртовані заслуженою українською бібліотекою книгознавці продовжуватимуть «Почаївський проект».

Друкується за виданням: Друкарня  Почаївського Успенського монастиря та її стародруки: збірник наукових праць. Київ: Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, 2011.

1. Докладніше про це: Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Л., 2002. Див. за географічним покажчиком.
2. Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. – Львів, 1984. – Кн. 2, ч. 1– 2.
3. Романова А. А. Книгоиздательская деятельность Почаевского монастыря (1732–1830) // Почаевский сборник. – СПб., 2007. – С. 8–14.
4. Не називаємо автора цитованої тут статті, оскільки він передає перекази, створені не ним. Можливо, він додав лише, що землі Західної Волині та Галичини прийняли християнство 872 року. Див.: Тернопільський енциклопедичний словник. Т. 3. – Тернопіль: Збруч, 2008. – С. 129.
5. Там само. – С. 127.
6. Маслов С.И. Кирилл Транквилион Ставровецкий и его литературная деятельность. – К., 1984. – С. 137.
7. Там само. – С. 209–214.
8. Докладніше про це див.: Ісаєвич Я. Українське книговидання… – С. 200–201.
9. Тиховский Ю. Мнимая типография Почаевского монастыря (с к. XVI до 1-й четв. XVIII в.). – К.: Типография Г. Т. Корчак-Новицкого, 1895. – 68 с. – Оттиск из журнала «Киевская старина». – 1895. – № 7. – С. 1–35; № 9. – С. 248–281.
10. Огієнко І. Історія українського друкарства. Т. 1: Історично-бібліографічний огляд українського друкарства XV–XVIII вв. – Л., 1925 (передрук: К., 1994). – С. 282–283.
11. В оригінальних кириличних виданнях він називає себе саме Феодосієм, в польсько-латинських Теодозієм Лубенецьким-Рудницьким, в різних випадках послідовність прізвищ різна. Багато українських дослідників, в тому числі і автор цих рядків, помилково іменували його Теодозієм Любенецьким.
12. Пилипович В. Невідомий український богослов XVIII ст. Теодозій Рудницький-Любенецький, єпископ Луцький та Острозький // КАЛОФОНІЯ. – Львів: Вид-во УКУ, 2008. – 2–4. – С. 149–153.
13. Перелік унівських друків 1648 – початку 1760-х рр. див.: Мицько І. Святоуспенська лавра в Уневі. – Л., 1998. – С. 222–253.
14. Див.: Cubryńska-Leonarczyk M. O początkach drukarstwa w Supraślu // Z badań nad dawną książką. Studia ofiarowane profesorowi Alodii Kaweckiej-Gryczowej w 85-lecie urodzin. T. 1. – Warszawa, 1991. – S. 194; Ваврик М. Церковні друкарні і видання в Українській католицькій церкві 17 стол. // Analecta Ordinis Sancti Basilii Magni. – 1974. – Sec. 2, vol. 9(15); В помощь составителям сводного каталога старопечатных изданий кирилловского и глаголического шрифтов / Лабынцев Ю. А. – Москва, 1978. – Вып. 3. – 54 с.
15. Свенцицкая В. И. Народная украинская гравюра XVIII в. на меди // Федоровские чтения. 1980. – Москва, 1984. – С. 116, 118.
16. Tylavskyj I. Monasterio di Počaiv. La sua tipografia e le sue edizioni // Analecta Ordinis Sancti Basilii Magni. – 1983. – Seс. 2, vol. 4(10), fasc. 1–2. – P. 239–249.
17. Огієнко І. Історія… – С. 195.
18. Щуровський А. До питання про початки Почаївської друкарні // Записки Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка. – 1895. – Т. 9. – С. 2-3 (misc.).
19. Волынские епархиальные известия. – 1909. – Ч. неофиц. – С. 782.
20. Перед ним в Уневі вийшла менша за обсягом книжка українською писемною мовою «Собраніє припадков…» (1732), а в Почаєві – згадувані дрібні публікації для паломників та церковної адміністрації.
21. Булига О. С. Друкарня Почаївського Святоуспенського монастиря: Аналіз видань із збірки Рівненського краєзнавчого музею // Роль християнства в утвердженні освіти, науки та мистецтва: історія, уроки, перспективи. – Рівне, 2000. – С. 52. Пор.: З.І., 1310, 1395, 1421, 2001, 2241.
22. Видання 1765 р. мало назву «Слово к народу кафолическому чрез монахов чина св. Василія Великого… званію катихистічному прилежающих в повіті Кременецком року Божого 1756 проповіданоє» (З.І., 2369). Наступні названі «Народовіщаніє или слово к народу кафолическому…» (З.І. 2497, 2910).
23. Польськомовне видання цієї книжки вийшло раніше у Вільнюсі.
24. Див.: Максименко Ф. П. Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках. – Л., 1975. – С. 71–89.
25. Круминг А. А. Распространение в России румыно-славянского издания книги Фомы Кемпийского «О подражании Христу» // Федоровские чтения. 1979. – М., 1982. – С. 158, 164, 183, 184.
26. Маслов С. Такса книгъ в Типографіи святия обители Почаевскія обрѣтающихся // Етюди з історії стародруків. – К., 1928. – Вип. ХІ–ХІІ. – С. 39.
27. Факсимільна публ.: Пісні до Почаївської Богородиці / Упоряд., коментарі і дослідження Ю. Медведика. – Л.: Ін-т українознавства ім. І. Крипякевича НАНУ, 2000.
28. Ясиновський Ю. П. Українські нотні видання XVIII ст. // Бібліографія українознавства, 2: Бібліографія та джерела музикознавства. – Львів, 1994. – С. 24–25.
29. Т. Щуровський друкувався також у Супрасльській василіянській друкарні. Про його почаївські друки див.: Запаско Я., Ісаєвич Я. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні. – Л., 1984. – Кн. 2, ч. 2. – С. 25, 28, 109.
30. Pidłypczak-Majerowicz M. Bazylianie w Koronie i na Litwie. Szkoły i książki w działalności zakonu. – Warszawa; Wrocław, 1986. – S. 77.
31. Починская И. В. Старообрядческое книгопечатание ХVІІІ – первой четверти ХІХ в. – Екатеринбург, 1994. – С. 45–49, 123–137; Вознесенский А. В., Мангилев П. И., Починская И. В. Книгоиздательская деятельность старообрядцев. – Екатеринбург, 1996. – С. 11, 19–20.
32. Починская И. В. Старообрядческое книгопечатание... – С. 48–50; Вознесенский А. В., Мангилев П. И., Починская И. В. Книгоиздательская деятельность... – С. 15, 19; Jaroszewicz-Pieresławcew Z. Starowiercy w Polsce i ich księgi. – Olsztyn, 1995. – S. 82–86, 158–160; Вознесенский А. В. Кириллические издания старообрядческих типографий конца XVIII – начала ХІХ века. Каталог. – Ленинград, 1991; Почаевский сборник. – СПб., 2007.
33. Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI–XVIII ст. – Л., 1971. – С. 238–251.
34. Маслов С. І. Етюди з історії стародруків. – К., 1925. – Вип. 1–8. – С. 78–80.
35. Ісаєвич Я. Українське книговидання… – С. 264, 306.
36. Временник Ставропигийского института на 1923 год. – Л., 1922. – С. 140–141.
37. Франко І. Духовна й церковна поезія на Сході й на Заході: Вступ до студій над «Богогласником» // Франко І. Я. Зібр. творів у 50 ти тт. – К., 1983. – Т. 39; Медведик О. «Богогласник» – визначна пам’ятка української музичної культури ХVІІ–ХVІІІ століть // Зап. Наук. т-ва ім. Шевченка. – 1996. –  Т. 232. – С. 59–80.
38. Українські письменники: Біо-бібліографічний словник. – К., 1960. – Т. 1. – С. 247–248; Гнатюк О. Українська духовна барокова пісня. – Варшава; К., 1994. – С. 11, 44. До речі, черговий Холмсько-Підляський Богогласник надруковано зовсім недавно.
39. Див.: Франко И. Галицко-русский «savoіr vivre» // Киевская Старина. – 1891. – Т. 32. – С. 281–299.
40. Возняк М. «Український «savoіr-vivre» // Україна. – 1914. – Кн. 3. – С. 46–55.
41. Горбач О. Два почаївські стародруки. – Мюнхен, 1985. – С. 46–55, 88–104.
42. Гринчишин Д. Полѣтика свѣцкаѧ – унікальна Почаївська пам’ятка кінця XVIII століття // Зап. Наук. т-ва ім. Шевченка. – 2003. – Т. 246. – С. 246–263.
43. Труды Киевской духовной академии. – 1904. – № 7. – С. 418–431.
44. Мишанич О. Література Закарпаття XVII–XVIII ст. – К., 1964. – С. 22–23; Див. також Ісаєвич Я. Українське книговидання… – С. 285.
45. Каталог включав 50 видань, два з яких (Молитовник, «1700 р.», насправді 1770 р.; Акафисти «1708 р.», насправді 1808 р.) були помилково датовані. Див.: Tylavskyj I. Monasterio di Počaiv… – P. 252–253, 261–262.
46. Łozowiuk I. Bibliografia artykułów naukowych ogłoszonych w «Wołyńskich Eparchialnych Wiadomościach» w latach 1867–1915 (całość wydawnictwa) // Rocznik Wołyński. – Równe, 1938. – T. 7. – S. 367–437.