Для національного самоусвідомлення і консолідації націй величезне значення має формування прийнятих у даній нації уявлень про спільне минуле, зокрема про походження етносу і нації. В цьому питанні нема принципової різниці між модерними націями і етнічно-політичними спільнотами, які існували раніше. Незважаючи на специфічні особливості історичного мислення в різні епохи, інтерпретація історії залишається важливим джерелом аргументації як для обґрунтування «історичних прав», так і для прищеплення народам тих чи інших національно-політичних концепцій. Не є винятком і українці. Цілком природно, що ідеологи українських національних рухів шукали глибоких історичних коренів українського народу. Навпаки, ті політичні сили, які були ворожі чи просто байдужі до перспективи політичного відродження України, заперечували або ставили під сумнів давність не лише української нації, але й українського етносу і мови.

Якщо йдеться про середньовічні корені української історії, то в багатьох випадках можливість різних інтерпретацій пов’язана також з тим, що дійсність була складною, у ній існували аспекти, абсолютизація яких давала аргументи для взаємно суперечливих висновків. Проте історична наука в Україні ще зовсім недавно перебувала в такій ситуації, що стосовно проблем, які вважалися ключовими для політичної орієнтації, суперечності не могли розв’язуватися шляхом вільного діалогу вчених: одній частині істориків було небезпечно висловлювати свої погляди, інші ж автори вважали за можливе використовувати таке становище для насадження концепцій, полеміка з якими була заборонена. Це яскраво позначилось і на висвітленні питання про походження українського народу та коріння його культурної ідентичності (Стаття присвячена, в основному, проблемам походження українського народу. В багатьох випадках висловлені тут міркування стосуються і Білорусі, однак її специфічні проблеми тут не могли розглядатись).

У ХІХ–ХХ ст. висвітлення етногенезу російського та українського народів часто велось у формі дискусії про те, який з цих народів має більше підстав вважати себе спадкоємцем Старокиївської держави. Якщо йдеться про династично-державну спадкоємність, то спір був започаткований дуже давно. Вже в ХІІІ ст. укладачі Галицько-Волинського літопису вважали, що Галич був «другим Києвом» – спадкоємцем традицій першої Київської держави [1]. Відповідно до цього складені на Волині літописні кодекси типу Іпатського включали найстарший київський літопис (Повість временних літ), Київський літопис ХІІ ст. і врешті Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. Навпаки, складений у Владимиро-Суздальській землі Лаврентіївський літопис після «Повісті временних літ» подавав владимиро-суздальські відомості. Отже, вже тоді були дві різні схеми історії Східної Європи. Принципово відмінні історичні концепції розвивали пізніше літописи Великого князівства Литовського (так звані литовсько-білоруські, або «західноруські» літописи) і, з другого боку, офіційні історичні твори в Московській державі, князі якої вже з другої половини XV ст. претендували на роль єдиних легальних спадкоємців володарів колишньої Київської Русі [2]. У другій половині XVІІ ст. у Хроніці («Кройніка») українського вченого монаха Феодосія Софоновича в центрі уваги була історія перших київських князів і галицько-волинських князів як їх наступників, після чого викладалася історія українських земель у складі Великого князівства Литовського і під владою Польщі [3]. Натомість складений теж у Києві «Синопсис», приписуваний Інокентію Гізелю, зробив кар’єру у Росії тим, що зображав спадкоємцем Київської Русі Московське царство. Концепція «Синопсиса» була згодом розвинута Татіщевим, Карамзіним та іншими російськими істориками і прийнята у школах Російської імперії, пізніше ж, починаючи з 30-х років нашого сторіччя, стала, з певними модифікаціями, визначальною і для офіційної історіографії Радянського Союзу.

Правда, в царській Росії, на відміну від СРСР, не заборонялося вести наукову полеміку з русоцентричною схемою. Так, Микола Маркевич у своїй «Истории Малороссии» (т. 1, Москва, 1842) висловлював думку, що український («малоруський» за тодішньою термінологією) народ існував з дуже давніх часів, а російський («великоруський») сформувався пізніше з переселенців з України [4]. У другій чверті ХІХ ст. Юрій Венелін, який за походженням був закарпатським українцем, але працював у Москві, розпочав писати статтю, назва якої відобразила суть незгод ,– «О споре между южанами и северянами насчет их россизма» [5].

У найбільш яскравій формі спір про право на давньоруську спадщину виявився у дискусії навколо т. зв. погодінської гіпотези, згідно з якою мешканці Київщини після Батиєвого спустошення переселились до Ростово-Суздальської землі, а місце їх зайняли переселенці з Галичини та Волині. Тим самим не нинішні мешканці Наддніпрянщини, а росіяни мали б бути нащадками первісних мешканців цього краю, творців старокиївської цивілізації. У такій крайній постаті подібний погляд не був прийнятий наукою [6], однак продовжувала поширюватись думка про те, що саме Московська держава була спадкоємцем політичних інститутів, культури і традицій Київської Русі. З цією концепцією («схемою») і вступив у полеміку Михайло Грушевський у своїй відомій статті «Звичайна схема «русской» історії і справа національного укладу історії Східного Слов’янства» [7]. Грушевський вважав українців прямими нащадками тих східнослов’янських племен, які створили Київську державу. Відношення Київської Русі як політичного і етнічного ядра Руської держави до північних володінь цієї держави він порівнював з відношенням давнього Риму до етнічно відмінних провінцій Римської імперії. Подібно до того, як Рим прищепив Галлії або Дакії свої політичні та культурні структури, так і Київська держава, mutatis mutandis, зробила щось подібного щодо російських земель [8].

Можна погодитись з Андреасом Каппелером, що Грушевський та його українські послідовники важливішим вважали етнічний фактор від політичного. Коротко підсумовуючи дискусію з цього питання, професор Каппелер відзначив, що в питанні про право на старокиївську спадщину українці підкреслювали «територіально-демографічно-етнічну тяглість області, яка була ядром держави, а росіяни династично-державну спадкоємність» [9]. До цього можна було б додати, що погляди Грушевського прийняли не лише українці, але й деякі російські історики. Зокрема, подібну концепцію розвивав на основі досліджених ним документальних матеріалів такий найповажніший російський знавець даної проблематики, як академік Олександр Прєсняков [10]. Інший російський академік Матвій Любавський відзначив специфічну етнічну основу формування російської («великоруської») народності і дослідив формування її території [11]. Російський радянський академік Микола Покровський з аналогічних позицій викладав етногенез східнослов’янських народів у своїх марксистських підручниках історії російського народу. На цьому етапі це не суперечило з офіційною лінією московських комуністів, які, мріючи про світове панування, вважали російську централізовану державу засобом для цієї мети, а не метою. З другого боку, деякі російські патріоти, в тому числі й сам Прєсняков, дійшли висновку, що Радянський Союз давав останній шанс збереження імперії, керованої з Москви. Оскільки царистська політика примусової русифікації не дала сподіваних результатів, логічно було припустити, що визнання культурного розвитку неросійських народів і навіть їх формального права на самовизначення загальмує національний рух і сприятиме стабілізації багатонаціональної держави під владою Кремля.

У 30-х роках Сталін і його співправителі цілком відмовились від такої концепції і вирішили, що російський патріотизм, навіть шовінізм, краще забезпечить консолідованість їхніх володінь, ніж так званий пролетарський інтернаціоналізм. Інтернаціоналістські гасла було залишено лише як димову завісу, яка прикривала справжню сутність держави, що відверто стала на шлях продовження не лише політики, але й ідеологічних традицій Російської імперії.

Відповідно до нової політичної орієнтації було переписано історію. Період відносного невтручання компартії в інтерпретацію давнього минулого скінчився, оскільки було вирішено, що і середньовічна спадщина придатна для прищеплення «масам» російського патріотизму радянського зразка. Як відзначив свого часу І. Мигул, при відсутності в СРСР офіційно визнаної наукової політології політичні ідеї нерідко формулювалися під маскою тлумачення фактів минулих епох [12]. Особливо це стосувалося так званого національного питання, під ким у радянській термінології розуміли насамперед політичний статус неросіян. Найбільш бажані для комуністичних правителів перспективи проголошувались не прямо, а під виглядом історичних інтерпретацій, зокрема в такому питанні, як етногенез і формування націй.

Якщо йдеться про українців, то офіційна радянська доктрина була витворена в 30-х роках, а остаточне, закостеніле, – як гадалося авторам, назавжди, – формулювання було подане у формі так званих «Тез про 300-річчя возз’єднання України з Росією», схвалених ЦК КПРС. Це було своєрідне резюме української історії, написане з цілком теологічних позицій: довести, що історія України до 1654 р. була підготовкою до «возз’єднання з Росією, а пізніше – становила перехід від «дружби двох великих слов’янських народів» до «непорушної дружби народів СРСР», очолених російським «старшим братом» [13]. «Тези» стали обов’язковими для усіх радянських марксистів, але лише в Україні їх розглядали як незаперечну до найдрібніших подробиць директиву, важливішу навіть від висловлювань Маркса і Леніна.

Втім, формульована у «Тезах» версія до певної міри була компромісною. Українців, особливо за правління Хрущова, визнали начебто «другими за значенням» після росіян і навіть дозволили культивувати обмежено-казенний український патріотизм при умові, що він не суперечуватиме засаді російського примату. Хоч ідея особливого статусу України не утвердилася, було зроблено певну поступку в інтерпретації етногенезу українців. Київська держава визнавалася не виключною власністю росіян, а «спільною колискою» – общая колыбель – «трьох братніх східнослов’янських народів» – росіян, українців, білорусів [14]. Їх спільним коренем, згідно із тезами, була так звана давньоруська» («древнерусская») народність. Отже, якщо російські дореволюційні історики, за невеликим винятком, єдиним спадкоємцем Київської Русі проголошували Російське царство, то, за «Тезами», всі три східнослов’янські народи мали на старокиївську спадщину однакові права. Передбачалося, що слово «давньоруський» повинно вживатися саме стосовно «спільної спадщини», отже, курси історії і Росії, і України, і Білорусі мали включати давньоруський період, прямим продовженням якого вважалося подальший окремий розвиток кожного зі східнослов’янських народів. Однак так інтерпретували цю схему підручники, видані в Україні і Білорусі, а для «всесоюзного» та іноземного читача вона переважно поставила у варіанті ще більш несправедливому щодо тих народів, яким було надано статус «молодших братів». Наприклад, більшість підручників «Истории древнерусской литературы» об’єднує під назвою «древнерусская литература» або навіть «древняя русская литература» (несинонімічність цих понять авторами, як правило, не усвідомлювалася) письменство Київської Русі і російське письменство XIV–XVII ст. Більше того, у тексті таких підручників навіть не робиться ніякого застереження про те, що в них приблизно до ХІІІ ст. викладається історія літератури всіх східних слов’ян, а потім без ніякого переходу чи пояснення – література лише одного зі східнослов’янських народів, причому момент цієї зміни предмету дослідження навіть не відображається у періодизації [15].

На Україні розцінювалось як «націоналістичний», тим самим і найважчий, злочин користуватися словами «український» і «українці» для доби Київської Русі, натомість російські історики вільно вживали «русский» як синонім терміну «давньоруський», а давніх русинів ідентифікували з росіянами. Наприклад, у найбільш поширеному перекладі «Повісті временних літ» слова «положити ряд межю Русью и Грекы» (тобто між Руссю і Грецією) перекладено «установить договор между греками и русскими». Далі в тексті також слово «русин» послідовно перекладається як «русский» [16]. Такий переклад став вважатися обов’язковим і пильнували цього дуже суворо. Одного разу, коли рецензенти і редакція наукового збірника, виданого під егідою АН СРСР, недодивились, що автор однієї зі статей вжив слово «русин» стосовно населення Київської Русі, то перед випуском у світ до всіх примірників була вкладена карточка – Errata: «Надруковано «русины». Має бути «русские» [17]. Прикладів ідентифікації у російських наукових виданнях понять «давня Русь» і «Росія» можна було б навести безліч.

Отже, якщо й допускався відхід від офіційної схеми, то лише в бік ототожнення Київської Русі з Росією. При цьому російські автори використовували, найчастіше несвідомо, неоднозначність відповідних термінів. Зрозуміло, що на рівні побутового мовлення не може бути тієї термінологічної визначеності, до якої прагне наука. Історично склалось так, що у російській мові і тепер від слів «Русь» і «Росія» утворюється один прикметник – «русский», а слово «Русь» вживається не тільки в його історичному значенні, але й як синонім сучасної Росії [18]. Природно також, що слова «древнерусский» і «русский» сприймаються як визначення одного народу на різних етапах розвитку, натомість відмінність слів «давньоруський» і «український» створює враження, начебто йдеться про різні народи. Вікова нерівноправність України спричинилась до того, що в історіографії статусу традиційної набула термінологія, яка нерідко затемнювала реальний стан справ. Наука тут повинна була б не пристосовуватись до рівня побутового слововжитку, а, навпаки, намагатись його модифікувати. На жаль, у цьому випадку трапилось інакше. Вслід за російськими авторами пішли також і більшість іноземних (західноєвропейських, американських, навіть литовських) авторів, перекладаючи термін джерел «Русь» – «русини» як «Russia – Russians», «Russland – Russen», «Russie – Russes» тощо. Про певні об’єктивні труднощі для перекладачів свідчить той факт, що навіть у авторизованому перекладі першого тому «Історії України-Руси» Грушевського поняття «Руська держава» передавалась як «das Rusissche Reich» [19]. Пропозиція перекласти Русь на німецьку мову середньовічним німецьким словом «Reussen» не була прийнята [20]. Однак останнім часом з’являлися статті, автори яких вказують на необхідність збереження у перекладах терміну Русь і недопустимість змішування понять Русь і Росія [21]. Слід, однак, відзначити, що в польській науковій літературі вже давно практикується протиставлення термінів ruski (в сенсі «загальносхіднослов’янський», а також «український і білоруський») і rosyjski (від Росія, а не від Русь), але більшістю сучасних читачів перший термін сприймається як тотожний другому: це видно хоча б з того, що кваліфіковані перекладачі з польських наукових видавництв у англомовних резюме ruski перекладають як Russian і навіть Ruś Czerwona передають як Red Russia.

Схема історичного процесу, заснована на ідентифікації понять «Русь» і «Росія», до дуже недавнього часу викладалася в школах усіх республік СРСР. Також у середніх школах Радянської України викладалася не історія українського народу, а так звана історія СРСР (підручники «Історії Української РСР» вживалися для доповнення українським матеріалом частини тем з історії СРСР). Основний зміст курсів історії СРСР становило звеличення історії російського народу та держави, а історія інших народів зачіпалася лише марґінально, щоб показати «благотворність», або хоча б неминучість підпорядкування цих народів Росії. З-поміж українських істориків лише ті, які опинилися в еміграції, могли відверто полемізувати з офіційною радянською історіографією [22]. Але і в Україні в періоди відносних «відлиг» деякі історики і особливо письменники намагалися робити все, що було можна в тих умовах, для популяризації історії українського народу. Хоч головні висновки в працях, які допускалися до друку в Україні, не могли відбігати від наперед заданих тез і певної сміливості вимагало навіть інше розміщення акцентів [23], з конкретних часткових питань лінгвісти, історики і особливо археологи нагромаджували фактичні матеріали, які нерідко суперечили офіційній інтерпретації проблем етногенезу східнослов’янських народів. Більше того, поряд з працями, цілком витриманими в руслі імперської ідеології, окремим історикам вдавалося інколи опублікувати дослідження, які ставили під сумнів аргументацію офіційних істориків, хоч і не могли прямо заперечувати їхніх тез. Однак ні ідеологи КПРС, ні російська історіографія фактично не рахувалася з позицією української націоналістичної історіографії, тотально кваліфікуючи український патріотизм не тільки як націоналізм, але й як «зраду інтересів українського народу» (!) [24]. Своєрідним апогеєм політики ігнорування національних почуттів українців і повного привласнення Росією спадщини старого Києва було офіційне відзначення у 1988 р. 1000-ліття прийняття християнства Руссю, тобто київським князем Володимиром: не лише Московський патріархат, але й державні структури СРСР обрали місцем для святкування Москву, а Україну і Білорусь відсунули на дуже далекий план [25]. Така політика тоді вже була анахронізмом, бо якраз у той час, саме напередодні і під час святкування Мілленніуму християнства, український національний рух, використовуючи політичну лібералізацію доби гласності, почав виходити з підпілля, причому однією з важливих ліній політичної дискусії стала боротьба за право на історичну спадщину, зокрема спадщину Київської Русі [26]. Як тільки імперська ідеологія втратила поліційну охорону, особливо після відродження Української держави, праці, що продовжують традиції української історіографії ХІХ – початку ХХ ст. і розвивають схеми Грушевського, стали виходити не лише в середовищі української діаспори, але й в Україні. Поряд з тим і в Україні з’явилися публіцистичні статті і навіть книжки, в яких виникнення українського народу датується дуже давніми часами – кілька тисячоліть тому або навіть раніше. Очевидно, це реакція на ту ситуацію, коли офіційні чинники нав’язували дуже пізнє датування появи українського етносу. Треба думати, що поширення подібних неоромантичних схем буде зменшуватися в міру реального утвердження самостійності України.

Російська історіографія в цьому питання в більшості випадків поки що продовжує радянські концепції, або й відверто повертається до російських імперських доктрин. У Західній Європі й Америці більшість істориків Східної Європи залишилися під впливом інтерпретацій, спопуляризованих російськими емігрантами 20-30-х років і радянськими виданнями [27]. Треба, однак, гадати, що виникнення незалежних України і Росії, зацікавлених у співробітництві, створить сприятливі умови для порозуміння між істориками обох народів. Останнім часом серед частини російських істориків починає утверджуватися думка, що навчальні курси історії Росії мали б наголошувати на подіях, що відбувалися у межах етнічної території російського народу. Така концепція, якщо вона буде застосована на практиці, може стати підставою для зближення точок зору істориків Росії та її сусідів.

Після цього огляду політичних імплікацій дискусії про корені української історії (який, враховуючи обсяг статті, міг бути лише дуже схематичним і неповним), зупинимося коротко на деяких аргументах істориків, зокрема в тих випадках, де між ними намічається консенсус. Джерельну базу для розробки ранніх етапів етногенезу збагачують успіхи археологічної науки, яка порівняно раніше почала визволятися від ідеологічних впливів. Археологи Білорусі, Росії та України, як і суміжних країн, дедалі більше звертають увагу на матеріали, які засвідчують елементи тяглості і спадкоємності в етнічному розвитку народів Східної Європи. Як відомо, у другій половині третього і на початку другого тисячоліття до н.е. на теренах Східної і Центральної Європи були поширені племена шнурової кераміки, з якими дослідники пов’язують поширення діалектів праіндоєвропейської мови. Серед археологів, які вивчають ранні етапи стародавньої історії слов’ян, найбільш прийнятною є думка, що північна частина сучасної України входила до т.зв. прабатьківщини слов’ян – регіону, де найраніше зафіксовано безпосередніх предків слов’янських народів. Якщо йдеться про наступні етапи етногенезу, то висловлювався погляд, що для появи протобілоруського етносу вирішальну роль мала співдія балтського і праслов’янського населення. Синтез слов’янських елементів з іранськими і урало-алтайськими (головно тюркськими) міг відігравати істотну роль в етногенезі праукраїнських племен, натомість слов’янських з угро-фінськими і урало-алтайськими – в етногенезі племен праросійських [28]. Проте значення цих етнічних домішок не слід переоцінювати, і більшість схем етногенезу, побудованих на гіпотезах про етнічні корені модерних народів, є досить суб’єктивними. Наприклад, Генрик Пашкєвич твердив, що росіяни є майже чистими угро-фінами, які після християнізації прийняли слов’янську мову, але не включили до свого складу якогось істотного компоненту праслов’янського населення [29]. За Пашкєвичем, українці є більш слов’янськими, ніж їх північні сусіди. Такі концепції були прихильно зустрінуті деякими українськими політичними публіцистами (до речі, на українську політичну думку вже значно раніше мали вплив подібні схеми Францішка Духінського) [30], але не були прийняті ніким з професійних українських істориків або археологів. Вони згідні в тому, що на всіх етапах формування протоукраїнських племен дуже істотною була роль населення, яке розмовляло неслов’янськими мовами. Проте не тільки важко, але й практично неможливо (принаймні на сучасному етапі розвитку науки) визначити питому вагу різних етнічно-мовних компонентів у формуванні окремих слов’янських народів, хоч, повторюємо, сама наявність етнічно різних складників і важливість цього фактора цілком очевидні.

Значення археології для встановлення глибоких історичних коренів народів важко переоцінити. Проте лише з появою писемних пам’яток з’являється можливість робити висновки про характер самосвідомості, пов’язаної з розвитком народностей як етносоціальних організмів. Саме на основі спільного вивчення археологічних матеріалів і писемних джерел дослідники дійшли висновку про утворення в VI–VII ст. низки східнослов’янських союзів племен, які переросли у племінні князівства – своєрідні зародкові держави. Що це були не тільки політичні, а й етнічні утворення, видно і з прямих свідчень літопису (за словами літописця, поляни, сіверяни, деревляни, дуліби, радимичі та інші племінні групи «имяху … обычаи свои, и закон отець своих и преданья, кождо свой нрав») [31] і з того факту, що особливості побуту та свідомість своєї окремішності колишні «племена» зберігали довго після входження в Київську Русь, врешті з археологічних даних.

Існує аргументоване припущення, що у VII–VIII ст. у Середній Наддніпрянщині сформувалось державне, або принаймні протодержавне, утворення з назвою Русь (можливо, за назвою одного з «племен») [32], до якого належали поляни, сіверяни та деревляни [33]. Врешті, в ІХ-ХІІ практично всі східнослов’янські протодержави (племінні князівства, «племена») увійшли до складу держави, яку пізніше історики стали називати Київською Руссю. В. Т. Пашуто характеризував її як своєрідну конфедерацію чотирнадцяти земель (колишніх «племен»), у васальній залежності від котрих опинився і ряд неслов’янських народів [34]. Більшість населення становили східнослов’янські племена, причому серед них деякі дослідники виділяють щонайменше три-чотири групи племен з додатковими рисами споріднених в межах груп. Виділення протоукраїнської («південноруської») групи діалектів «ще в доісторичний період», тобто до утворення Київської держави, аргументував академік Олексій Шахматов, думки якого потім розвивали і деякі інші лінгвісти [35].

Політичним ядром Київської Русі була Середня Наддніпрянщина: тому назва «Руська земля», яка спершу була прийнята для цієї території, поступово поширювалася на всі терени, підпорядковані Києву [36]. Зміцнення адміністративного апарату, повсюдне поширення церковнослов’янської мови як літургічної і писемної, поява ідеології, спрямованої на захист єдності володінь династії, – все це вело до певної етнічної консолідації населення, насамперед його верхівки, у межах усієї держави. Поряд з цим відбувалась і регіональна консолідація споріднених груп племен, зумовлена, у числі інших факторів, природними, економічними, політичними і культурними зв’язками. Діяв і такий географічний принцип, як відокремлення українських земель від білоруських прип’ятськими болотами, а від теренів Росії – лісовими масивами. Нема достатніх даних, щоб твердити про завершення формування давньоруської народності, ні тим більше про її монолітність [37]. Виявом незавершеності загальнодержавної консолідації можна вважати і той факт, що назви «Русь» і «Руська земля» залишились багатозначними, причому ширше значення частіше мало політичний , а вужче – етнічний [38].

Ті риси культурної спільності (в основному в культурі освіченої верхівки), які нерідко тлумачаться як вияв етнічної єдності давньоруської народності, у більшості випадків були спільними рисами всіх тих слов’ян, не лише східних, але й південних, які дотримувались кирило-мефодіївських традицій. Як відомо, на основі церковнослов’янської мови сформувалась спільна література тієї культурної сфери, яку Рікардо Піккіо назвав Slavia Orthodoxa і яка включала до певного часу не лише східних слов’ян, але й румунів і значну частину південнослов’янських народів [39]. Саме в межах цієї культурної зони формувалась і спільність деяких основних рис мурованої сакральної архітектури, малярства ікон, церковного співу.

Ряд радянських істориків доводив, що «поділ давньоруської народності на три окремі народи» розпочався в період «феодальної роздробленості» (ХІІ ст.) і був етнічним виявом тих історично закономірних процесів економічної та адміністративної консолідації певних територій, які у політичній сфері призвели до відокремлення князівства [40]. На думку інших істориків, давньоруська народність «розпалась» внаслідок Батиєвої навали, ще інші твердять, що українська та білоруська народності «відокремилися» щойно внаслідок загарбання відповідних територій Литвою і Польщею [41]. Але, як відомо, у складі Великого князівства Литовського у другій половині XIV – першій половині XVI були вся Білорусь і Центральна Україна, а з другого боку, південно-західні українські землі були розподілені між Польщею, Угорщиною і Молдавією. Якщо в межах однієї держави відбувся розвиток двох народів, і, навпаки, український народ розвивався на території, розподіленій між різними державами, то можна зробити висновок, що український етнос і його культура формувались всупереч політичній роз’єднаності, а не завдяки їй. Це було продовженням консолідаційних процесів, які були досить інтенсивними ще протягом попереднього періоду. Очевидно, питання вимагає дальших студій, але вже тепер можна зробити висновок, який є основним у дискусії про походження українців: підставою процесів консолідації білоруської, української і російської народностей був не стільки «розпад давньоруської народності» під впливом політичних обставин, скільки згадуване закономірне зближення споріднених груп племен. Зокрема, у складі українського етносу консолідувалися такі племенні групи, як поляни деревляни, значна частина сіверян, уличі, тиверці, ймовірно також прикарпатські («східні») хорвати, локалізація яких залишається гіпотетичною. Консолідація цих груп почалась порівняно давно, і, очевидно, відбувалася в окремі періоди з різною інтенсивністю і в різних формах. Особливо успішною вона стала після появи князівств, територія яких формувалася з урахуванням давніх племінних поділів. Характерно, що саме на українських землях найдовше зберігся історичний етнонім «русин».

Перехід українських та білоруських земель під владу іноземних держав означав ліквідацію тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося культурне життя. У таких умовах зросла роль церкви, яка сформувалась у старокиївський період і, спираючись на власні історичні традиції, забезпечувала органічність зв’язку з культурою Київської Русі, насамперед у сфері писемності та сакрального мистецтва. Зміни тут відбувались поступово і поява принципово нових орієнтацій у культурному процесі не призвела до відмови від давньої спадщини.

На Україні і в Білорусі пам’ять про добу старокиївської та галицько-волинської державності сприяла збереженню національної свідомості в умовах втрати незалежності. Цій же меті служили культурні зв’язки з усіма народами, які сприйняли кирило-мефодіївські традиції. Характерно, що зацікавлення київською спадщиною зросло з виходом на історичну арену козацтва. Митрополит Йов Борецький і ректор Київської братської школи Касіян Сакович підкреслювали, що козаки, які нападали в своїх човнах на турецькі володіння – «це те саме плем’я», яке під проводом київського князя Олега в подібних човнах вирушало на штурм Константинополя [42]. Для збереження ідентичності українців та білорусів кирило-мефодіївська та старокиївська спадщина була особливо важливою, поки більша частина України залишалася у складі Речі Посполитої. Ситуація стала мінятися пізніше, коли під владою Росії культурна спадщина Київської держави і пов’язана з нею традиційна етнічна термінологія все більше інтерпретувалася для доведення історичних підстав «единой и неделимой» Росії і для заперечення можливості власного національно-культурного розвитку українського та білоруського народів [43]. Якоюсь мірою цьому своєрідному ідеологічному натискові піддались і діячі українського національного руху другої половини ХІХ ст. Народницька спрямованість тогочасної української політичної думки також визначала шукання коренів своєї ідентичності не так у досягненнях Київської держави, як у більш близьких народним масам традиціях козаччини, державнотворчий аспект якої недооцінювався. У таких умовах близькість термінів «русский» і «руський» спонукувала обрати як національну назву слово іншого кореня – український. Особливо сприяв повсюдному поширенню цієї назви авторитет Шевченка, який оспівував Україну як батьківщину, хоч і не вживав слів «українець» і «український» в етнічному значенні. Сам Шевченко княжу добу сприймав як частину історії свого народу, але поетизація ним історії козацтва також спричинилась до того, що в історичній свідомості цілого покоління «свідомих українців» [44] Київська Русь відступила на другий план, і це змінилося щойно після відновлення державницьких концепцій в українській історіографії та політичній думці.

Як ми бачили, іноземні науковці та діячі культури (причому не тільки ті, які недоброзичливо наставлені до українського національного руху, але й ті, яким просто не вдається визволитись з-під впливу історіографічної традиції) нерідко не можуть зрозуміти, що зміна народом самоназви не означає перетворення його в інший народ. Відмінність слів «руський» і «український» інколи дезорієнтує і самих українців, коли вони зустрічають в історичних документах або працях істориків слово «Русь» і «русин». Саме тому інколи лунають голоси про потребу повернутись до історичної етнічної термінології, або принаймні впровадити подвійні найменування – «Україна-Русь», «українці-русини». Можливо, останнє доцільне щодо українського населення Пряшівщини, але щодо основної частини українського народу нова зміна, навіть якщо була б можливою, мала б далеко більш негативні наслідки, ніж попередня.

На жаль, чимало іноземних істориків щиро вважають тенденційними і навіть «націоналістичними» будь-які спроби українців та білорусів віднайти свої глибші історичні коріння. Такому наставленню сприяли і зміни значення етнічних термінів, і історіографічна традиція, і, головне, той факт, що принижене становище українського та білоруського народів спонукало недооцінювати – і це бувало нерідко підсвідомо – аргументи української і білоруської сторони. Історикам, які впевнені в слушності схеми «Синопсиса», варто задуматись, чому ця схема насаджувалася засобами поліційного примусу. Те, що в СРСР тлумачення історії Київської Русі брав на себе ЦК КПРС, свідчить, наскільки важливою партійні і ідеологи вважали відповідну інтерпретацію «давньоруської спадщини» для обґрунтування «історичних коренів» Радянського Союзу, який, за словами гімну цього «союзу», «навік згуртувала великая Русь» [45].

Полемічний характер цих зауважень зумовлений значною мірою тим, що протягом останніх десятиріч навіть автори праць, витриманих в академічному стилі, не могли абстрагуватись від впливу власного розуміння політичних перспектив слов’янських народів. Нині у Східній Європі реальні економічні й політичні інтереси сприяють утвердженню принципу співіснування і співробітництва незалежних держав. Це повинно зменшити ідеологічне значення історичних аргументів і тим самим послабити також натиск сьогоденних політичних інтересів на висновки істориків. У такому випадку вони змогли б протиставити колишнім політизованим схемам не просто інші схеми, а всебічні конкретні дослідження проблем етногенезу, етнічної та політичної історії народів регіону.

Опубліковано у: Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 1995. Вип. 2. С. 3–17.

[1] Генсьорський А. Галицько-Волинський літопис (процес складання, редакції і редактори). К., 1958; Pritsak Omeljan, Reshetar John S. Ukraine and the Dialects of Nation-Building // Slavic Review, XXII, № 2, 1963. P. 13 (reprinted in: From Kievan Rus to Modern Ukraine. Harvard, Mass., 1984).
[2] Pelenski Jaroslaw. The Emergence of the Muscovite Claims to the Byzantien-Kievan Imperial Inheritance // Harvard Ukrainian Studies. Vol. 7, 1983. P. 520–531; Polonska-Wasylenko Natalja. Zwei Konzeptionen der Geschichte der Ukraine und des Russlands. München, 1970. S. 13.
[3] Мицик Ю. Історія Київської Русі у висвітленні українського хроніста XVII ст. Феодосія Сафоновича // Київська Русь: Культура. Традиції. К., 1982. С. 103–105.
[4] Див.: Українська народність: Нариси соціально-економічної і етно-політичної історії. К., 1990. С. 24.
[5] Незакінчений текст статі опублікований посмертно 1848 р. у виданнях Товариства історії і старожитностей російських.
[6] Булаховський Л. Питання походження української мови. К., 1958. С. 14–125.
[7] Статьи по славяноведению. СПб., 1904. С. 298–304; Пор.: Wynar Lubomyr. Mykhailo Hrusevskyi: Bibliographische Quelle. 1866–1934. München, 1984.
[8] Bilas Leo. Geschichtsphilosophische und ideologische Voraussetzungen der geschichtlichen und politischen Konzepzion M. Hruschevsky’s // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas, 1956, Hf. 3. S. 369–393; Wynar Lubomyr. Ukrainian-Russian Confrontation in Historiography. Michael Hrushevsky versus the Traditional Scheme of „Russian History” // Ukrainian Quarterly, 30, Spring 1974. P. 13–25.
[9] Kappeler A. Bemerkungen zur Nationsbildung der Russen. Die Russen. Ihr Nationbewußtsein in Geschichte und Gegenwart. Köln. S. 21.
[10] Пресняков Александр. Образование Великорусского государства. Петроград, 1918.
[11] Любавский Матвей. Образование основной государственной территории великорусской народности. Ленинград, 1929.
[12] Myhul Ivan M. Politics and History in the Soviet Ukraine: A Study of Soviet Ukrainian Historiography, 1956-1970. Ph.D. diss. Columbia University, 1971.
[13] Basarab John. Pereiaslav 1654: A Historiographical Study. Edmonton 1982, appendix 6. P. 270–288.
[14] Цензура суворо слідкувала, щоб перелік народів йшов саме так, «по старшинству», а не за алфавітом.
[15] Див., наприклад: Гудзий Николай. История древней русской литературы (багато видань); Кусков Владимир. История древнерусской литературы (кілька видань).
[16] Повесть временных лет. Подготовка текста Д. С. Лихачева, перевод Д.С. Лихачева и Б.А. Романова, ч. 1. М. – Л., 1950. С. 25–28, 222–224.
[17] Исаевич Я. «Грады Червенские» и Перемышльськая земля в политических взаимоотношениях между восточными и западными славянами (конец IX – начало XI в.) // Исследование по истории славянских и балканских народов. М., 1972. С. 124. прим. 74.
[18] Doroschenko Dmytro. Die Namen Rus, Rußland und Ukraine in ihrer historischen und gegenwärtigen Bedeutung // Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Instituts Berlin, Bd. 3, 1931.
[19] Hruševskyj M. Geschichte des ukrainischen Volkes, 1 Band: Urgeschichte des Landes und Volkes. Anfänge des Kijever Staates, Leipzig, 1906. S. 435 und passim.
[20] G. Rhode. Ostgrenze Polens, Bd. 1. Köln, 1955.
[21] Horak Stephan M., op. cit; Lüdemann Ernst. Nomenklatorische Bemerkungen zur Geschichte der Ostslaven // Український історик, 24 (1987), 1–4 (93–96). S. 38–53.
[22] Див.: Wynar Bohdan. Ukraine: A Bibliographic Guide to English-Language Publications. Englewood, Colorado, 1990. P. 110–156.
[23] Виявом такої сміливості вважаємо позицію українського історика та етнографа Костя Гуслистого, який підкреслював, що «давньоруська народність не стала стійкою етнічною спільнотою», і що у формуванні українців, білорусів та росіян брали участь різні етнічні компоненти. Див.: Гуслистий Костянтин. До запитання про утворення української нації. К., 1967. С. 9, 12–23.
[24] Такі оцінки у своїх директивах давав, зокрема, перший секретар ЦК Компартії України Володимир Щербицький.
[25] Gerner Kristian. The Return of Belorussia and the Ukraine // Wiener Slawistischer Almanach, Bd. 25/26, 1990. S. 146.
[26] Ibid. S. 149, 155–157.
[27] Horak Stephan. Periodization and Terminology of the History of Eastern Slavs: Observations and Analyses // Slavic Review, 31, December 1972. P. 853–862.
[28] Гуслистий К. Там само. С. 12–13; Седов В.В. К происхождению белорусов (проблема балтского субстрата в этногенезисе белорусов) // Советская этнография. 1967. 2. С. 112–129.
[29] Paszkiewicz Henryk. The Origins of Russia. New York, 1954. P. 255-278.
[30] Rudnytsky Ivan L. Franciszek Duchinski and His Impact on Ukrainian Political Thought // Harvard Ukrainian Studies, vol. 3/4, 1979-1980, part. 2. P. 690–705.
[31] Лаврентьевская летопись. Вып. 1. Л., 1926. Шп. 13.
[32] Назва «племя», яку запровадили історики ХІХ ст., у Київському найстаршому літописі в такому значенні не вживається. Для літописця поляни, в’ятичі, кривичі і т.д. були своєрідними етнічними групами, кожна з яких мала свою політичну структуру. Про археологічні матеріали, що засвідчують особливості господарства і культури цих груп, див.: Седов В.В. Восточные славяне в VI-XIII вв. М., 1982.
[33] Не торкаємось тут питання про первісний зміст поняття «Русь». Див.: Pritsak Omeljan. The Origins of Rus, vol. 1. Cambrige, Mass, 1981.
[34] Толочко П.П. Древняя Русь. К., 1987. С. 18.
[35] Новосельцев А.П., Пашуто В.Т., Черепнин Л.В., Шушарин В.П., Щапов Я.Н. Древнерусское государство и его международное значение. М., 1965. С. 89, 92.
[36] Шахматов Алекcей. К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей // Журнал Министерства народного просвещения, 1889, т. 4, С. 338–339. Cf. Shevelov George Y. A Historical Phonology of the Ukrainian Language. Edmonton, 1979.
[37] Див. наприклад: Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. М., 1982. С. 103.
[38] Зайвим було б подавати тут примітки, бо такі визначення зустрічаються практично в усіх недавніх працях з даного питання.
[39] Lüdemann, op. cit. S. 546–547.
[40] Djurova A. L’integration du monde slave dans le carde de la communauté ortodoxe (XIe-XII siécles): Notes préliminaires // Harvard Ukrainian Studies, vol. 12-13, 1990. P. 644.
[41] Черепнин Л.В. Исторические условия формирования русской народности до конца XV в. // Вопросы формирования русской народности и нации, т. 1. М., 1964. С. 56. Див. також: Формування української народності // Торжество історичної справедливості. Львів, 1968. С. 92.
[42] Пашуто В.Т., Флоря Б.Н., Хорошкевич А.Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славянства. М., 1982. С. 6.
[43] Про те саме писав пізніше Aaron Blivernitzius у своїй „Dissertatio de Cosacis” (Lissa, 1653).
[44] У цій статті ми не торкаємося питання про час диференціації української і білоруської культур. Відзначимо лише: на рівні народної культури ця диференціація простежується значно раніше, ніж у культурі елітарній та професійній.
[45] Поширеність в українській національній публіцистиці терміну «свідомий українець» часом вважали доказом порівняно низького рівня національного самоусвідомлення українського народу. Втім, також і в більш розвинених націях зберігається різниця між людьми, які мають чітке почуття національної приналежності, і тими, яким воно не властиве.
[46] Перші слова гімну СРСР («Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь») були продиктовані особисто Сталіним.