В історії культурно-освітнього руху в Україні чітко простежується як окремий період так зване “велике сімнадцяте століття” – від спалаху національно-культурного життя наприкінці попереднього століття до початку репресій щодо української культури в Російській державі у другому десятиріччі наступного. Ознайомлення з дотеперішніми дослідженнями дозволяє висловити припущення, що саме на цей час припадає вирішальний етап змагання між “східними” (“грецькими”, поствізантійськими) і “західними” (“латинськими”) елементами в усіх галузях культури на українських землях. Звичайно, “георгафічні” терміни на позначення різних типів культури є далеко не бездоганними [1]. Але й самі українці в розглядуваний час і пізніше називали свою церкву “грецькою”, “восточною”, а поняття “східне християнство” і нині вживається для позначення церков “візантійського” обряду – православних, греко-католицьких та деяких інших.

Як відомо, середньовічна українська писемність і мистецтво розвивалися у рамках кирило-мефодіївських традицій, ознакою яких було поєднання місцевої слов’янської спадщини з надбаннями християнської культури в її візантійському варіанті. Хоча належність до сфери візантійських і поствізантійських культурних впливів дещо звужувала спектр контактів із латинським Заходом та мусульманським Сходом, ці контакти залишились істотним чинником у формуванні української культури. Орієнтальні впливи, значення яких слушно підкреслив Я. Дашкевич, у цій статті не розглядаються, оскільки вони навряд чи безпосередньо позначилися на формах і змісті шкільної освіти [2].

Наприкінці XVI ст. традиційна культурна спадщина значно інтенсивніше, ніж раніше, модифікувалася під впливом загальноєвропейських освітніх рухів, котрі частково захопили й Україну. Поступове впровадження в Україні і Білорусі латинської мови у ділову писемність і літературну та наукову творчість означало, що якимсь аспектом свого культурного і політичного життя ці країни увійшли в той регіон (Західна і Центральна Європа), де латина була мовою правових актів, школи й науки. Але після остаточної втрати державності (переломною подією щодо цього вважаємо ліквідацію Київського удільного князівства в 1471 р.) православна церква перестала бути панівною, а католицизм і “латинська” (у широкому розумінні слова) культура перетворювалися на знаряддя й символ релігійної та культурно-релігійної асиміляції. У більшості випадків православні українці, які переходили у “латинську” віру, втрачали почуття належності до своєї національно-культурної спільноти. Окремі винятки, зафіксовані у джерелах, тільки підтверджують загальне правило. Латиномовна освіта і творчість стали сприйматися православними, як органічно пов’язані з католицизмом, а отже, як чужородні. Це сприяло дальшому утвердженню давніх концепцій про православну релігію і “грецький” обряд як атрибути “руської” (українсько-білоруської) народності та культури.

В таких умовах культура православної більшості населення і культура католицьких поселенців (частини шляхти, міщан великих міст на Заході України) розвивалася протягом деякого часу паралельно, свідомо уникаючи змішування. Звичайно, це не була повна ізоляція. Окремі православні міщани і шляхтичі навчались у латиномовних школах при католицьких парафіях. У середині XVI ст. з’являється назва “школа” для навчальних закладів, які створювалися при деяких православних церквах: очевидно, на Заході було запозичено не лише назву, але й певні організаційні зразки. Польські дослідники неодноразово відзначали вплив на поляків марійного культу східної церкви, популярність серед католиків ікон, особливо богородичних. Водночас церковне будівництво і малярство засвоювали певні елементи західних мистецьких стилів. Однак взаємовпливи найчастіше відбувалися стихійно, всупереч волі освіченої верхівки обох церков. “Латиняни” довго відмовляли православним у праві називатися християнами, про що свідчить і термінологія тогочасних католицьких джерел. Православна церква, почуваючи загрозу, не мала відваги приймати форми культури, які наближали її до того культурного кола, звідкіля надходила небезпека втрати ідентичності.

Становище почало мінятися, коли православні усвідомили, що не збережуть своїх позицій без реформи церковного життя і оновлення форм культури. Це стало можливим унаслідок розвитку економіки, соціальної та політичної активізації міщанства, частини українських магнатів та шляхти, а згодом і козацтва. Піднесення культури, яке намітилось у середині XVI ст. і набрало розмаху приблизно у третій чверті цього століття, не лише передувало політичному відродженню, але й було його передумовою та початковим етапом. Спалах національно-релігійних конфліктів наприкінці XVI і на початку XVII століть супроводжувався активізацією культурного руху і в той же час загостренням суперечностей між різними його напрямами та течіями. Поширювалися гуманістичні ідеї, що було спричинене як місцевими соціально-політичними факторами, так і пожвавленням контактів з осередками ренесансної культури. Одночасно з дальшим поширенням реформаційних течій переходять у наступ контрреформаційні сили. В таких умовах різні суспільні угруповання, прагнучи популяризувати свої погляди, приділяли особливу увагу шкільній освіті і друкарству. Ряд ініціатив виявили окремі князі, частина шляхтичів, освічені прошарки міщанства [3]. Кілька шкіл організували протестанти, насамперед кальвіністи та антитринітарії. На противагу їм єзуїти заснували колегіуми у Львові, Луцьку, пізніше – у Вінниці та інших містах. Діяльність протестантських і католицьких шкіл була для православних додатковим стимулом для новаторських починань на освітній ниві. Саме в цей період такі центри суспільно-політичного та освітнього рухів, як Острозький культурно-освітній гурток, Львівське братство в Україні, Віленське – в Білорусі, свідомо стали на шлях синтезування східних і західних культурно-освітніх традицій. До речі, подібним шляхом ішло й оновлення грецької культури у Венеції та її володіннях, зокрема на Кріті.

Острозька школа, заснована не пізніше 1576 р., стала першим православним навчально-науковим закладом, який поставив собі за завдання, не відходячи від засад власної (“грецької”) релігії, скористатися з досягнень західноєвропейських шкіл [4]. Сучасники називали цю школу академією, або тримовним ліцеєм (licaeum trilinque), що досить знаменно. Ідею тримовного ліцею, який мав провадити студії трьома сакральними мовами і здійснювати на цій основі наукове, з позицій “біблійного гуманізму”, видання Біблії, висунув Еразм Роттердамський, а найповніше зреалізував її кардинал Хіменес із Алькала. Острозький осередок ставив перед собою, хоч і у значно меншому обсязі, подібні цілі. Але якщо для Еразма Роттердамського і Хіменеса трьома сакральними мовами залишалися гебрайська, грецька і латинська, то в Острозькій школі студіювали інші три мови – грецьку, латинську і церковнослов’янську. Це відбивало тенденцію до поєднання “східної” та “західної” традицій – на відміну від тих православних кіл, які вороже ставилися до “латинства” і до трьох сакральних мов зараховували, крім грецької та церковнослов’янської, гебрайську, а не латинську. Грецька мова вважалася найпрестижнішою. На титульному аркуші Острозької Біблії підкреслено, що “словенська” Біблія наслідує, “наскільки можливо”, грецьку. Таке застереження дуже істотне. Підкреслюючи з ідеологічних мотивів найбільшу для них авторитетність грецького тексту, острозькі видавці все ж взяли за основу текст укладеної в Новгороді наприкінці XV ст. Геннадіївської Біблії, у якій ряд книг перекладено з латинської Біблії – Вульгати.

Істотною для перелому в культурному житті того часу була діяльність церковних братств. Провідні братства, хоч і засвоїли західноєвропейські організаційні зразки, розвинулись у принципово новий тип суспільної організації, котра поєднувала функції “православної реформації” з боротьбою за національно-релігійні та станові права і національну культуру. Заслугою братських організацій було створення гімназій та інших шкіл у великих містах. Статути цих шкіл свідчать про поширення в Україні засад педагогіки гуманізму. Навколо братських шкіл гуртувалися автори, які впроваджували в літературу нові жанри (драматичні твори, релігійно-моралізаторські та панегіричні вірші), орієнтуючись при цьому і на ренесансні зразки. Створені за участю “спудеїв” (учнів) братського “гімнасіону” грецько-церковнослов’янська граматика “Аделфотес”, церковнослов’янсько-український словник та граматика церковнослов’янської мови колишнього львівського вчителя Лаврентія Зизанія мали великий вплив на наукову розробку граматичних питань в Україні, Білорусі і Росії.

Друкарство в Україні пройшло приблизно такі самі етапи, що і в ряді країн Європи. Першими друкарнями ставали, як правило, талановиті майстри, котрі були одночасно й освітніми діячами (Ф. Скорина, Іван Федоров); видавцями нерідко були магнати (К. Острозький, Г. Ходкевич та ін.). Типовою фігурою для наступного періоду друкарства стає друкар-підприємець (Вербицький, Сльоза, Соболь). Нарешті в період контрреформації на провідне місце виходять монастирські друкарні. Якщо наприкінці XVI – на початку XVII ст. в Україні було чимало видавничих підприємств, що належали міщанам (одна навіть запорозькому козакові), то у другій половині XVII ст. приватних міщанських друкарень не стало, залишилися лише друкарні монастирів (Києво-Печерська лавра, Чернігівський, Почаївський та Унівський монастирі), Львівського єзуїтського колегіуму і Львівського Ставропігійського братства. Слід відзначити, що досить тривалою була діяльність Львівської братської друкарні. Видавалися переважно твори літургічного призначення, однак в Україні порівняно рано почали друкувати й богословські тексти, світську художню літературу, публіцистику, наукові трактати. Про прагнення Ставропігійського братства використовувати і грецьку спадщину свідчать кілька львівських друків із паралельними грецьким та церковнослов’янським текстами. “Грецька” частина цих видань призначалися як для самих греків (в Україні та поза її межами), так і для вивчення грецької мови українцями і білорусами. Проте такі видання буди тільки епізодом в історії друкарства України. Навпаки, кількість латинських та польських видань збільшувалась. Із 25 друкарень, які діяли до 1648 р. в Україні, 17 належало українцям (видавали книжки переважно церковнослов’янською і українською мовами), шість були власністю поляків-католиків, по одній мали протестанти та вірмени. Характерно, що й православні автори стали друкувати деякі свої твори (панегірики, тези філософських і богословських диспутів, публіцистичні й наукові праці) латинською та польською мовами.

Берестейська церковна унія надала нового виміру проблемі східно-західному синтезу в церковному і культурному житті України. Її початковий неуспіх можна значною мірою пояснити тим, що єпископи – ініціатори унії не змогли переконати суспільство в тому, що католицька церква грецького обряду не спричинить латинізації культури і втрати українцями їх національно-культурної тотожності. Проте в остаточному підсумку розкол українсько-білоруської церкви на православну та греко-католицьку (уніатську) не змінив принципової моделі культурного синтезу. Обидві церкви прагнули, з одного боку, зберігати кирило-мефодіївську та старокиївську спадщини, а з другого – опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних і загальнокультурних рухів. Залишилися численні спільні для обох церков звичаї та обряди, єдина літургійна мова і традиційна писемність.

Треба також визнати, що впливу римо-католицької теології зазнали і православні богослови. Сучасні історики слушно розглядають проунійний рух у контексті контрреформації (католицької реформації). Зокрема, один з основних мотивів прийняття унії більшістю єпикопів – їх прагнення позбутися контролю з боку братств. Але подібні тенденції були помітні й у самій православній церкві. І якщо Гедеонові Балабанові у своїй єпархії не вдалося підпорядкувати собі братський рух, то Петро Могила зумів позбавити братства будь-якого істотного впливу на справи митрополії. По суті, діяльність П. Могили мала контрреформаційне спрямування і призвела до усунення мирян не тільки із церковної адміністрації, але й від керівництва справами шкіл та видавництв.

Дослідниками слов’янського бароко нерідко заперечується прийнята раніше теза про його пов’язаність з контрреформацією. Правильніше було б лиш обмежити зв’язок цих явищ, але не заперечувати його зовсім, особливо якщо в поняття контрреформації включати не тільки реформу католицької церкви, але й аналогічні рухи в інших церквах.

Піднесення національно-визвольного руху на Наддніпрянщині, посилення політичних впливів запорозького і реєстрового козацтва – фактори, що сприяли закріпленню ролі провідного культурного центру України за Києвом. У 1615 р. тут почали діяти під егідою братства “школи київські” – цілком “західні” за змістом і формами навчання заклади, які складалися з чотирьох окремих “шкіл” (курсів з окремими учителями): “фара” (початковий курс) і три “граматичні” курси (інфіма, граматика, синтаксима). Серед шкільних дисциплін виділялися старослов’янська, грецька і латинська мови, риторика, піїтика, філософія. Відносно особливої уваги до риторики і піїтики, то тут слід вбачати вплив гуманізму, адже саме гуманісти дивилися на красномовство як на засіб розвитку розумових здібностей і моральних якостей людини.

Дальшим кроком на шляху сприйняття організаційних засад, властивих школам Центральної і почасти Західної Європи, було заснування в 1632 р. Києво-Могилянського колегіуму (пізніше – академії) на базі шкіл братства і лаври. Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянський колегіум мав у своєму підпорядкуванні школи, що працювали за його програмою: у Вінниці (заснована 1634 р., а в 1639 р. перенесена до Гощі, де раніше діяла аріанська школа) і у Крем’янці (відкрита в 1639 р. за участю організаторів Крем’янецького братства Лаврентія Древинського та Данила Малинського). За прикладом Київської братської школи була реорганізована також школа Могилевського братства у Білорусі. У 1640 р. вихованець Київської школи, а пізніше – викладач і ректор колегії Софоній Почаський, був посланий до Молдавського князівства для організації там школи на зразок київської.

Києво-Могилянський колегіум був не лише освітнім, а й науковим центром. Професори, як видно із записів лекцій Йосипа Кононовича-Горбацького за 1639–1640 рр. та Іннокентія Гізеля за 1645–1647 рр., не обмежувалися викладом концепцій, загальноприйнятих у тогочасній європейській науці, а самостійно опрацьовували проблеми логіки, психології та інших галузей знання. У богословських курсах Києво-Могилянського колегіуму відчувався вплив католицької теології, але взагалі відхід від тих основних положень, які вважалися визначальними для православ’я, не допускався.

Діяльність академії та її філій започаткувала новий етап синтезу “слов’яно-грецьких” елементів із “латинськими”. Церковнослов’янська мова залишалася єдиною в літургії і переважала в патристиці, агіографії, богословії тощо, але в усі нелітургічні жанри поряд із “руською” впроваджувалася і польська мова. Значення грецької мови всіляко підкреслювалося, але вивчалася вона лише спорадично; грецька спадщина була доступна більшості професорів і учнів через церковносло’янські та почасти латинські переклади. Мовою вищої освіти ставала в основному латинська, що відповідало орієнтації на західні зразки в організації та змісті навчання.

Як згадувалося вище, православні школи вже на початку свого існування зіткнулися з суперником – навчальними закладами Товариства Ісусового. Єзуїти ще в 1570 р. відкрили у Вільнюсі свою школу, яка незабаром отримала права академії, у 1575 р. – колегію у Ярославі, в 1608 р. – у Луцьку і Львові. Єзуїтські школи з’явилися також в Ужгороді (відкрита 1615 р. в Гуменному, а 1646 р. переведена до Ужгорода), Кам’янці (на Поділлі), Вінниці, Фастові та інших містах. Василиянські школи в Бересті, Володимирі, Холмі організовувалися на зразок єзуїтських. Певну роль у розвитку освіти в Україні відіграли також протестантські школи. Так, кальвіністам у кінці XVI – на початку XVII ст. належали гімназії в Панівцях (поблизу Кам’янця) і в Крилові (на межі Бєлзького воєводства і Холмської землі). Школа в Кисилині, що на Волині, з 1638 р. вважалася головним навчальним закладом протестантів-социніан. Одним із її керівників був Остап Кисіль, який у 1632 р. виступив із публічним трактатом на захист православної ієрархії, переслідуваної польським урядом. У протестантських школах у Гощі (1600–1644 рр.), Берестечку (на Волині) і у Хмельнику (на Поділлі) чимала увага приділялася викладанню математики та мов, а також етики в раціоналістичному тлумаченні.

Змагання шкіл, що належали різним церквам, як і суперечки між публіцистами різних конфесій, стимулювали учасників полеміки поглиблювати науковість аргументації, сприяли вдосконаленню шкільної освіти. Досить важко однозначно оцінити протестантські і, особливо, єзуїтські школи в Україні та Білорусі, котрі були істотним чинником культурного життя. Ці школи, без сумніву, сприяли нівеляції національних і культурних особливостей. Крім того, студіювання в них латинської мови і предметів, які вивчались у всіх школах Європи, відкривало шлях до загальноєвропейських джерел освіти. Треба враховувати також те, що завдяки використанню латинської і польської мов у Києво-Могилянській академії ці мови перестали сприйматися як виключний атрибут католицько-протестантської освіченості. В межах “православної слов’янщини” з’явилася сфера “православної латини”. Хоча вживання польської мови на письмі і справді нерідко ставало початковим етапом полонізації, так було далеко не завжди. Для православних діячів української культури польська мова досить довго відігравала роль, подібну до ролі церковнослов’янської і латинської мов – обслуговування професійної культури, розрахованої на обмежене коло адептів “православно-латинської” освіченості. При всіх відмінностях у статусі кожної з мов використання церковнослов’янської, латинської, польської і навіть “простої” мов у писемності було виявом загальної закономірності розвитку літератур у донаціональний період – тенденції до запровадження в літературу не тієї мови, котра наближена до народно-розмовної, а книжкної мови, якою міг бути архаїчний варіант рідної мови або й зовсім інша мова. Це явище соціального порядку; воно пояснюється усвідомленим, а інколи й неусвідомленим прагненням панівних еліт і пов’язаних з ними прошарків населення підкреслити свою відмінність від “простолюддя”, культурні вищість (принаймні в їхньому розумінні) над ним.

Поява знавців іноземних мов створювала попит на імпортовану книгу. Серед видань, що привозилися з-поза меж України, спершу переважали латинські, а пізніше – польські книжки, чимало літератури імпортувалося і німецькою, французькою, італійською, чеською та іншими мовами. Наприклад, вивчення 43 каталогів книжкових збірок львівських міщан за 1560–1653 рр. показало, що найбільше було латиномовних видань античних авторів і гуманістів (на першому місці – Ціцерон, друге і третє поділили Арістотель і Еразм Роттердамський), популярними залишилися також посібники з юриспруденції та медицини. Подібні за своїм складом і бібліотеки освічених міщан інших міст, провідних церковних діячів.

Хоча “латинська” освіченість у тогочасній Україні сприяла інтеграції з культурою Польщі і тим самим денаціоналізації, підвищення загального культурного рівня створювало передумови для успішного змагання оновленої української культури за право на самостійний розвиток. Як показали дальші події, загальний баланс змін був позитивним. Значно збільшилася кількість письменних людей. Сірієць Павло Алеппський, який проїздив у 1654 і 1657 рр. через Україну, навіть стверджував, що “у країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти”. Коли це й перебільшення, то немає підстав сумніватися в тому, що Україна зуміла не лише зберегти, але й модернізувати свою культурну спадщину.

Козацьке повстання 1648 р., яке переросло у всенародну війну за волю України, в багатьох відношеннях було подією переломною. Це стосується і культурного життя. Патріотичне піднесення у країні після перемог української армії над польською, участь у війні вихідців з усіх українських земель, походи козацького війська, величезні переміщення населення – все це сприяло і культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни зароджувалась і міцніла українська державність, яка значною мірою використовувала форми, що розвинулися ще до війни в козацькому середовищі. Хоч українська держава включила тільки частину національної території, саме її виникнення спричинилося до зміцнення національної самосвідомості, утвердження почуття впевненості і законної гордості за свій народ. Оскільки в державі провідні позиції займали козаки і, особливо, козацька старшина, за межами України поширювалися поняття про українців як про “козацьку націю”. Та й самі українці з часом стали сприймати козацькі атрибути як загальнонаціональні символи. Героїзований образ козака надовго став улюбленою постаттю українського пісенного фольклору, епосу, народного малярства.

Незабаром після смерті гетьмана Богдана Хмельницького настала доба, яку заслужено назвали Руїною. Було все: і криваві конфлікти серед козацької страшини, і спустошливі війни Росії, Польщі й Туреччини за Україну, і татарські напади, і на довершення злого – остаточний поділ основного масиву українських земель на Правобережжя, яке залишилося під владою Польщі, та Лівобережжя, де Українська козацька держава опинилась у васальній залежності від Росії. Крім того, була зведена до рівня автономної провінції, врешті позбавлена будь-якого самоврядування Буковина, яка й далі перебувала у складі Молдавського князівства – васала Туреччини, а в Закарпатті повновладними господарями були угорські магнати, незважаючи на те, що верховним володарем краю стала імперія Гасбурґів. Розподіл України поміж чужими державами мав украй негативний вплив на її культурне життя. Та все ж той час, коли в Лівобережній Україні – Гетьманщині зберігалися інститути української державності, або хоча б їх залишки, був сприятливим для розвитку культури. Зокрема, свідому державну політику щодо підтримки церкви, мистецтва та освіти проводив гетьман Іван Мазепа. Слід також підкреслити, що існування Гетьманської держави позитивно позначилося і на стані культури у Слобідській Україні, де зберігався козацький полковий устрій, незважаючи на те, що цей край підпорядковувався безпосередньо російському урядові. Осередками культурної діяльності ставали полкові міста Гетьманщини, а почасти також Слобідської України. Зросла роль єпископських кафедр та монастирів у культурному житті. Хоча Київ став прикордонним містом на межі двох розділених державним кордоном частин України, його роль як загальноукраїнського культурного осередка дедалі зростала. Головним освітнім і науковим центром Києва і всієї України, як і раніше, був Могилянський колегіум, котрий у 1701 р. формально отримав права академії.

Навряд чи мають ті дослідники, які вважають програму академії “схоластичною”. То була загальноосвітня школа риторико-філософського типу: більшість наук включалася в курси риторики і поетики (гуманітарні науки) та філософії (гуманітарні й частково природничі науки). Уже в першій половині XVIIІ ст. деякі викладачі стали використовувати не тільки ідейну спадщину античності, патристики, схоластики і епохи Відродження, але й освоювати елементи культури Нового часу, зокрема ідеї Передпросвітництва. В лекційних курсах поряд із застарілими традиційними побудовами з’являлися і паростки новочасних наукових ідей. Порівняно оригінально розроблялися київськими вченими проблеми формальної логіки, семіотики, психології. Не випадково, що саме в період реального зменшення у культурному спектрі питомої ваги старокиївської спадщини активізувалася її цілеспрямована популяризація, для чого використовувалися не лише нові списки давніх літописів, житій тощо, але й їх польськомовні переклади так, як “Патерикон” Сильвестра Косова.

Діяльність акажемії і колегіумів сприяла розширенню мережі початкових шкіл, підвищенню їх рівня. Сільські і міські школи утримувалися громадою – усім дорослим населенням села чи міської парафії. На заході України аналогічні школи найчастіше були під опікою братств. Для читання використовувалися традиційні церковнослов’янські тексти, але вимовлялися вони українською мовою. Учителями часто були мандрівні дяки, в побуті і творчості яких простежується чимало такого, що було започатковане в середньовічній Європі вагантами.

Поєднання традиційних і “європейських” рис характерне й для української музики (поява київської нотації, партесного співу), архітектури (українське бароко). В образотворчому мистецтві розглядуваний час був добою найбільшої інтенсивності ренесансних впливів. Українська ікона внаслідок контактів із пізньоренесансним, а пізніше барокковим мистецтвом поступово втрачала свої традиційні риси. Висвітлюючи стилістичну еволюцію малярства, П. М. Жолтовський свого часу підкреслював: “Не можна вважати… реалістичну ренесансну тенденцію за єдино прогресивну, а традиційно консервативну за від’ємну, негативну. Обидві тенденції в українському іконописі рівноцінні, вони виражали різні сторони одного й того ж динамічного процесу становлення і розвитку національної своєрідності мистецької форми”. Ці слова можна віднести й до інших ділянок культури. Соціальні та національно-релігійні конфлікти породжували своєрідне змагання, спонукали обидві сторони збагачувати арсенал літературних і мистецьких засобів впливу на людей, а це сприяло і взаємовпливу “новаторських” та “консервативних” стилістичних течій. Полеміка між православними та проунійними публіцистами також стимулювала обидві сторони поглиблювати науковість аргументації, створювала ґрунт для вдосконалення шкільної освіти. Мабуть, не випадково на Буковині, де не відчувалося реальної загрози традиційній церкві, а “західні” впливи залишалися порівняно слабими, культурне життя не було таким інтенсивним, як у інших регіонах України.

Коли йдеться про співвідношення елементів, які умовно називаємо “східними” й “західними”, то природно, що другі найпомітнішими були в Галичині й на Закарпатті, менш помітними – в інших регіонах, включаючи й Холмщину, Підляшшя, Буковину. Щойно у другій половині XVII ст. стало порівняно тривким відмежування Правобережжя, де політичні еліти втрачали своє власне політично-культурне обличчя і значно інтенсивніше, ніж раніше, включалися у творення форм культури, властивих Речі Посполитій. Натомість майже не розпочався русифікаційний натиск на Лівобережжя, хоча вже створювалися для цього передумови: підпорядкування української церкви московській патріархії (у 1686 р.), поступове впровадження російських адміністративних структур. Але в усіх регіонах України визначальними залишалися ті риси культури, які були спільними для всіх українських земель. На багатьох прикладах можна простежити загальноукраїнську єдність певних форм народно-фольклорної культури, в той час ще тісно пов’язаної з культурою професійною. Традиційна писемність й іконне малярство утверджувалися на всіх землях України, аж до її найзахідніших повітів. З іншого боку, ряд правових інститутів західного походження (наприклад, Магдебурзьке право), як і створені на Правобережжі, переважно за західними зразками, літературні та фольклорні жанри (наприклад, церковні коляди), здобули громадянство навіть на крайньому сході тодішніх українських земель. Типово “західними” за організаційною структурою і програмою були колегіуми Гетьманщини і Слобідської України у XVIII  ст. – Чернігівський, Переяславський, Харківський.

Як можна оцінити українську культуру XVII ст. в цілому? Її слушно визначають як синкретичну, вказуючи на співіснування та взаємодію залишків середньовічної спадщини (візантійсько-слов’янської і західної неосхоластики) й бароккової освіченості (котра зберегла чимало від ренесансу), врешті на появу елементів передпросвітницької ідеології та просвітництва. Не тільки впливи і запозичення, але й оригінальні явища, які розвивалися на місцевому ґрунті, зумовлювали національну своєрідність культури українського народу, специфічну для неї модифікацію різних за походженням складових частин. Напевне, до всього українського культурного процесу протягом “великого сімнадцятого століття”, особливо ж у його перші десятиріччя, можна віднести висновок, зроблений академіком І. Шевченком на прикладі Києво-Могилянського колегіуму: поєднання латино-польських культурних рис із православ’ям виконувало подвійне завдання, створюючи альтернативу прямій полонізації українських еліт і протидіяючи їх русифікації на наступному етапі.

 Уперше опубліковано: Київська старовина. 1995. № 1. С. 2–9.

[1] Ярослав Дашкевич, Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV – XVII ст.) // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. Львів, 1991. Т. 22. С. 30.
[2] Звичайно, уже ймовірні впливи через візантійське посередництво (Див.: Ярослав Дашкевич. Там само. С. 31). Питання про орієнтальні складники української ментальності не досліджене.
[3] Про роль українських князів у збереженні традиційних суспільних форм і культури див.: Наталя Яковенко, Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. Київ, 1993.
[4] Ігор Мицько, Острозька слов’яно-грецько-католицька школа. Київ, 1990.