Нацистська Німеччина у період між 1938 та 1945 рр. окупувала не менше 14-ти на той час суверенних європейських країн; якщо ж виходити із сьогоднішньої карти Європи, кількість таких країн сягнула б 31-ї¹. Близько 220 млн. осіб у Європі потрапили під владу окупаційних режимів «Вісі». Попри тоталітарні наміри німецьких еліт, окупація набувала досить різноманітних форм та мала різні наслідки. У той час як у Польщі, Югославії та на окупованих територіях СРСР практикувалася радикальна політика експлуатації та винищення, у Данії до 1943 р. окупаційна влада практично не втручалася у громадське життя, так само як і у зайнятій німцями у 1943 р. Албанії. На інших тернах мала місце масована німецька інтервенція, експлуатація, вбивства євреїв, ромів та учасників спротиву.

Яке місце займала у цій системі Україна? На жаль, німецька окупація Україні, яка тривала з 1941 по 1944 р., досі не є систематично дослідженою, тож до переконливих концепцій чи то узагальнень як українській, так і західній історіографії ще далеко². Загалом прийнято розглядати цю окупацію у контексті війни та окупаційної політики Німеччини узагалі. Захоплення західної частини Радянського Союзу до лінії, яка сягала приблизьмо Архангельська на півночі та Астрахані на півдні від 1920-х рр. належало до пріоритетних планів Адольфа Гітлера. У той час він ще був провінційним баварським політиком, уявлення якого мало хто поділяв. Першочерговою метою Гітлера було здобуття «життєвого простору» (Lebensraum). Ця концепція належала німецькому географу Фрідріху Ратцелю, який переніс початкове біологічне значення цього поняття у націоналістичну етнічну географію. Точного визначення поняттю «життєвий простір» однак не було дано. У Німеччині 1920-х рр. панували радше парадоксальні уявлення про співвідношення між німецьким «народом» та територією. Тож вираз «народ без території», який позначав тих, хто за Версальським договором мусив, так би мовити, тіснитися на незначних теренах, був справді популярним. Вирішення цього становища бачилося у традиційній колоніальній політиці. З іншого боку, існували такі само націоналістичні уявлення про «смерть нації», тобто вимирання німців через зниження народжуваності у ході демографічних переміщень та урбанізації. Тому «життєвий простір» бачився дуже обмежено як простір осілості для німців на Сході. Ідея осілості належала не так Гітлеру, як, більшою мірою, очільнику СС Генріху Гіммлеру, який певний час думав про розселення «германців» у Галичині та в Криму. Більш важливим проте був «життєвий простір» як простір для економічної експлуатації. З початком світової економічної кризи та падінням світового ринку від 1930 р. експерти все активніше обговорювали створення «великого економічного простору» –  територій, які мали потрапити під німецьке панування, щоб стати економічно залежними та забезпечити автаркію Німецького Райху. Для цього не конче була потрібна війна, це могло бути досягнуто шляхом економічного домінування.

Україна в громадській думці Німеччини уявлялася «житницею» Росії – як важливе джерело продовольчого забезпечення. Це було одним з центральних мотивів для німецько-австрійського вступу на цю територію в 1918 р. Тому перша окупація України вже мала ознаки, які пізніше виявилися знову – активне просування аж до східного узбережжя Чорного моря, аграрна експлуатація, антибільшовицька мотивація, що була пов’язана зі специфічними антисемітськими уявленнями. Щоправда, питання про те, як «досвід 1918 р.» вплинув на політику від 1941 р. ще не є достатньо вивченим.³ Біографічні зв’язки, які прослідковуються у Прибалтиці з 1915 по 1941 р., тут не грали значної ролі.

Ідея економічної експлуатації України була однак відомою у колах політичних та військових еліт Німеччини. Так само поширеним від часів Першої світової війни було уявлення про те, що Україна може виконувати роль політичної противаги стосовно Росії чи то «Московії».  Це переконання побутувало передовсім серед груп «балтійців» в оточенні Альфреда Розенберга й лише у незначній мірі – у колах, близьких до Гітлера та інших політиків. Набагато більш важливою була спільна для них радикальна антибільшовицька орієнтація, яка, починаючи приблизно з 1935 р., поряд із антисемітизмом, усе більше ставала основою пропаганди. Наприкінці 1937 р. Гітлер поінформував вузькі кола, що він у найближчому майбутньому має намір розпочати війну, спершу проти Чехолсловаччини та Франції, а пізніше – вірогідно разом із антибільшовицькою Польщею – проти Радянського Союзу.

Однак події відбувалися зовсім інакше, ніж очікувалося. Війна проти Чехословаччини була унеможливлена Мюнхенською конференцією 1938 р., а Польща відмовлялася перейти під німецький протекторат. Відтоді Гітлер був налаштований проти Польщі, й цілком несподівано влітку 1939 р. назустріч йому в цьому пішов Сталін. Пакт Гітлера-Сталіна приніс обом диктаторам величезні переваги: Гітлер був позбавлений необхідності вести велику війну на два фронти та отримав від Сталіна певні товари, які він після початку війни більше не міг купувати на світовому ринку. Сталін натомість довершив перемогу в Російській громадянській війні – він не лише відмінив чинність Ризького договору 1921 р., але й зміг отримати певні території, які Росія втратила у 1918 р. у Прибалтиці та Бессарабії. Зрештою він не мусив вести війну на два фронти, адже він у 1938–39 рр. воював проти японських військ на кордоні з Маньчжурією та Монголією.

Між червнем та груднем 1940 р. Гітлер вирішив ближчим часом напасти на Радянський Союз. Мотивами цього були не лише його давні цілі – «життєвий простір», знищення більшовиків та євреїв – але також його оцінка стратегічної ситуації у 1940 р.: Франція була переможена, Велика Британія ще мала знайти можливого партнера на континенті, США мусили зіткнутися із закритим фашистським євразійським «Континентальним блоком». Водночас Гітлер боявся потрапити в залежність від Сталіна через економічну співпрацю з ним. Червона ж армія на той час справляла враження «колосу на глиняних ногах» – після масового знищення офіцерського складу у 1937–38 рр. та військових труднощів, яких вона зазнала у радянсько-фінській війні.

Німецьке керівництво планувало війну як «блискавичну» (бліцкріг), як війну задля експлуатації та винищення. Всупереч поширеним припущенням, це був перший запланований бліцкриг, – на відміну від нападів на Польщу та Францію. Вермахту належало перемогти Червону армію військовим шляхом у Західній частина СРСР упродовж восьми-дванадцяти тижнів, завдяки швидким діям танкових військ, які мали оточити, створивши «котел», радянські війська. Похід був спрямований передовсім на північ, у промислово розвинену Прибалтику, та на південь – до нафтових родовищ Кавказу. Таким чином, Україна розглядалася як один з центральних регіонів для військового переходу.

Не в останню чергу через великі відстані між лініями постачання та невтішний стан радянської транспортної системи, німецькі війська мали отримувати харчове забезпечення прямо з радянської аграрної системи, особливо, звичайно, в Україні.

Німецьким експертам було зрозуміле, що значення України як «житниці» після колективізації 1929–30 та Великого Голоду 1933 р. слід оцінювати як істотно зменшене, ніж це вбачала громадська думка. Для реалізації експлуатаційних намірів планувалося блокувати постачання продовольства до великих радянських міст, передовсім розташованих поза Чорноземною зоною. Очікувалося, що близько 30 мільйонів мешканців, насамперед етнічних росіян на Сході та Півночі, помруть чи муситимуть тікати.  

Як ризикована з військової точки зору ідея бліцкригу, так і радикальна стратегія експлуатації були структурною основою того, що німецьке керівництво від початку розуміло під війною на винищення – війною із масовим знищенням певних груп населення. Радянська держава мала були ослабленою не лише у військовому, але й у кадровому відношеннях, щоб якнайшвидше розпастися. Саме тому від початку планувалося вбивати радянських партійних, державних та військових посадовців, але також інтелігенцію єврейського походження, яка вважалася соціальною базою «жидо-більшовизму». Незабаром плани вбивства були поширені на усіх чоловіків-євреїв, за віком здатних до військової служби. Хоча німецькі військові не очікували значного партизанського руху, проте вони опасалися, що через незначну потугу Вермахту в тилу, а також небезпеку голодних бунтів, може дійти до спротиву. Тому все населення було позбавлене міжнародно-правового захисту, вбивства з боку німців оголошувалися безкарними, а залучення підрозділів СС та поліційних загонів віталося⁴.

Захоплення СРСР пішло не за планом: із середини липня 1941 р. бліцкриг значно затягнувся, у грудні 1941 р. він остаточно провалився. Однак до жовтня 1941 р. вдалося майже повністю зайняти країни Балтії, Білорусь та Україну. Організація окупаційної влади планувалася лише рудиментарно, її порядок остаточно встановлювався вже у ході війни, відповідно до інтересів німецьких чиновників. Початково передбачалося, що всі окуповані території буде підпорядковано єдиній цивільній адміністрації, керованій партійними функціонерами НСДАП. Однак передання влади від військової до цивільної адміністрації затягувалося, а на схід від Мінська та Києва так і не було здійснене, так що певна частина України (а також і Крим) залишилися під орудою військового командування, а саме – Групи армій Південь. Німецький генерал-губернатор окупованої центральної та південної Польщі Ганс Франк вимагав передання під його юрисдикцію також східної Польщі й частково досяг цього: він включив Східну Галичину як п’ятий дистрикт до свого Генерал-Губернаторства. Румунія за свою участь у війні отримала додаткові землі: Північна Буковина та Бесарабія були (знову) анексовані, землі між Дністром та Південнм Бугом перейшли до румунської цивільної адміністрації. Тож Рейхскомісаріат Україна вийшов меншим, ніж планувалося: у складі Центральної, Південної України та Волині на Заході. До нього увійшли, проте, частини Білоруської РСР на Півночі – тут вочевидь були частково взяті за основу польські кордони воєводств.

При цьому німецька пропаганда вказувала на культурні відмінності народів захопленого СРСР: так, естонці та курляндці вважалися високорозвиненими, латгальці, литовці, білоруси та українці – дещо нижчими, тоді як росіяни розглядалися як цілком більшовизовані та небезпечні. Однак німецька окупаційна політика набувала у більшості регіонів відносно однакових форм. Насамперед вона спрямовувалася на руйнування. Завдяки переводу фінансової системи на так звані імперські кредитні картки, місцева валюта знецінилася. На противагу до окупованих регіонів Заходу, Півночі та Півдня Європи, польська та радянська економіки мали були значно поруйновані. Не передбачалося ані значного виробництва, ні широкого споживання з боку місцевого населення. Однак деякі галузі промисловості, важливі для німецького військової економіки, передовсім енергетична галузь та текстильне виробництво, були збережені. Так само мало бути збереженим, особливо у віддалених західних регіонах, таких як Прибалтика чи Галичина, базове постачання населення. Як видобуток вугілля на Донбасі, так і нафти у районі Борислава відбувалися повільно, рівень виробництва залишався нижчим за німецькі очікування. Лише у 1942 р. почалася відбудова виробничих потужностей. Загалом деструктивна економічна політика завдала шкоди на лише населенню, але й самим окупантам. Надалі найбільші економічні зиски Німецький Райх отримував з окупованої Західної Європи, де було збережено високий рівень виробництва⁵.

Після поразки німців у битві під Москвою у грудні 1941 р., центральним пунктом політики експлуатації стала людська робоча сила. Німецькі робітники мусили йти на фронт та теренах СРСР, тож мали бути замінені на іноземців. Такі вербовки відбувалися в усіх окупованих країнах, спершу в формі заохочення, але незабаром як примус. Початково Гітлер не хотів бачити жодних цивільних робітників чи військовополонених із Радянського Союзу, адже він боявся більшовицької «інфільтрації» тилу. Однак Вермахт та представники промисловості досить рано розпочали таку вербовку та наполягали на ній. На початку 1942 р. вербування ще носило напівдобровільний характер. Переважно, щоправда, зголошувалися люди з голодних регіонів, таких як Донбас чи Харків. Щойно кількість оголошень стала зменшуватись, були організовані великі примусові вербувальні акції, передовсім в Україні. Біржі праці здійснювали спільно з поліцією та Вермахтом періодичні акти людоловства (облав), сáме на українських жінок та дівчат, а також юнаків. Більшість із них відправляли до Райху як «остарбайтерів», де з ними, особливо у промисловості, поводилися погано, однак у сільському господарстві ситуації складалися дуже по-різному. Натомість у Галичині молоді польки та поляки вербувалися як «P-робітники», тоді як робітники українського походження вочевидь залишалися без особливих позначень. В інших відношеннях завербовані працівники практично не відрізнялися у зоні військової або цивільної адміністрації. Близько двох мільйонів осіб, переважно молоді, було депортовано з України (серед них до 200 тис. поляків), тобто двоє з трьох працівників із окупованих радянських територій. Великі очікування німців щодо експлуатації українського сільського господарства збулися лише частково. Хоча у 1941 р. врожай був рекордним, лише в найраніше окупованих регіонах Західної частини СРСР він міг бути конфіскованим. Негайно далися взнаки значні проблеми нестачі транспортних засобів чи палива, а у деяких регіонах – навіть робочої сили. Попри це характер експлуатації було посилено. Разом із території РКУ та південних областей, що перебували під владою військової адміністрації (включно із Півднем Росії), було експропрійовано бл. 5,5 млн. тон збіжжя та 380 тис. тон м’яса⁶. Введення «нового аграрного порядку», який на початку 1942 р. був проголошений пропагандою, залишалося в Україні дуже обмеженим.  Перебудова колгоспів на товариства з обробки землі з більшою приватною часткою у багатьох районах лишалася нездійсненою. В усякому разі радянська колективізація Західної України не була завершеною, і чимало селян після вступу німців відміняли її на власний розсуд. Радянські партизани, на відміну від Білорусі та окупованих регіонів Росії, відігравали в Україні лише на окремих теренах помітну роль.

До німецької аграрної політики належала також політика організації штучного голоду. Як і планувалося, великі міста недостатньо забезпечувалися продуктами харчування, їхні мешканці, які не мали роботи або соціальних зв’язків із селом, голодували, особливо взимку 1941–42 рр. Це стосувалося насамперед Києва, Донбасу, Криму та Північно-східної України. Регіон Харкова був оголошений зоною «тотальних реквізицій» (нім.: "Kahlfraßzone", буквально такою, де «з’їдалося геть-усе»), у якій дивізії Вермахту здобували харчування на власний розсуд. Наслідки були катастрофічними: десять тисяч голодуючих лише у самому Харкові. Щодо інших регіонів даних хоча й немає, вони, вірогідно, у відсотковому відношенні були дещо нижчими.

Головними жертвами політики голодного терору в Україні були однак радянські військовополонені, які утримувались в окупованій Україні у пересильних та збірних таборах (дулагах та шталагах). Після великих боїв та котлів восени 1941 р. адміністрація Вермахту скорочувала раціон тих полонених, які вважалися непрацездатними, прирікаючи їх таким чином на смерть. Між жовтнем 1941 р. та червнем 1942 р. помер практично кожен другий полонений – не лише напряму від голоду, але й через катастрофічні умови утримання (нерідко до листопада – під відкритим небом) та без належної медичної допомоги. В Україні кількість військовополонених була значною, загалом близько двох мільйонів, з яких щоправда велика частина була транспортована далі на Захід. У таборах на території України померло близько 800 тис. військовополонених, – про цю трагедію зараз практично не згадують. Серед радянських військовополонених українці (разом із радянськими німцями, т.зв. фольскдойче та представниками балтійських народів) були у дещо кращому становищі, адже принаймні 300 тис. з них були звільнені й працювали потому переважно у допоміжних органах окупаційної влади. Військовополонені також були жертвами прямої політики винищення, це стосувалося передовсім червоноармійців юдейського походження та політруків, яких систематично розстрілювали. У багатьох таборах до кінця 1941 р. так само розстрілювались офіцери або ж полонені з азійською зовнішністю чи мусульмани. Загалом принаймні 150 тис. радянських військовополонених, з них 10 тисяч українців, було вбито одразу.

Однак головне вістря винищувальної політики німців було спрямоване проти євреїв. Повільне знищення у гетто на теренах окупованої Польщі на початку 1941 р. якраз було у розпалі, коли німецьке керівництво вирішило у війні проти Радянського Союзу піддати винищенню усіх єврейських чоловіків. Ці знищення почалися через два дні після нападу Німеччини, з серпня вони зі зростаючою силою були спрямовані також проти жінок та дітей, з вересня у кожному захоплюваному місті усіх євреїв одразу вбивали, як це сталося у Києві. В Україні, Західній Білорусі та Литві єврейські громади були найбільшими, тож Україна стала ареною наймасовіших убивств. У західній частині країни окупаційна влада влаштовувала гетто для тих, хто вижив, але їхніх мешканців пізніше також вбивали, переважно  у другій половині 1942 р.

Румунська окупаційна адміністрація організувала схожий акт винищення євреїв у Північній Буковині та на окупованій території Трансністрії, куди вона висилала євреїв з окупованих нею районів. Проте румуни у серпні 1942 р. припинили цей геноцид, тоді як німецькі окупаційні органи до листопада 1942 р. винищили майже усіх євреїв у Рейхкомісаріаті Україна, а до жовтня 1943 р. – й у Галичині.

У своїх злочинах проти єврейства СС та німецька поліція спиралися, в значній масі, на місцеві допоміжні підрозділи, спершу – на створену ОУН міліцію, яка брала участь також у погромах у червні-липні 1941 р. До актів геноциду 1942–43 рр. завжди залучали українську допоміжну поліцію. Використання місцевих допоміжних підрозділів для знищення євреїв було звичним компонентом німецької окупаційної політики, у Західній Європі місцеві поліціанти  відповідали за ув’язнення та депортації їхніх жертв, тоді як у окупованих територіях СРСР та Сербії – залучалися також для допомоги при масових розстрілах.

Расистські вмотивовані масові вбивства були спрямовані також проти ромів та у багатьох містах – проти пацієнтів психіатричних лікувальних закладів. Окрім того, окупаційна влада систематично переслідувала та знищувала політичних супротивників – так загинули кілька десятків тисяч комуністів та декілька тисяч членів і прибічників ОУН. У ході боротьби з партизанами СС спричинювали масові вбивства і спустошення також і в Україні, найвідомішими серед таких місць були Корюковка, Кортеліси та Козари, але також і багато інших населених пунктів північної України. При цьому загинули десятки тисяч людей. Проте центром таких розправ була не Україна, а Білорусь та деякі регіони РСФСР, як-от район Брянська.

Попри таку політику спустошення та експлуатації, окупаційна влада докладала зусиль для схиляння більшості населення на бік гітлерівської «Нової Європи» та його мобілізації проти комуністів та євреїв. Хоча мали місце й деякі слабкі тенденції до політики інтеграції, як-от усередині контррозвідки Вермахту чи деяких чиновників Міністерства окупованих східних територій. Але вони мусили залишатися у рамках націонал-соціалістичного імперіалізму. Тож якщо воєнізована співпраця з ОУН й мала місце, спроби цієї організації відновити державність у Львові та Києві систематично придушувалися. Форми ж політичної колаборації, які мали місце у Франції чи Югославії, розглядалися як небажані й не практикувалися.

ОУН переслідувала власні першочергові політичні цілі, так само, як і утворена пізніше УПА, яка у 1943–44 рр. воювала проти німецької адміністрації та поліції. Також і УПА здійснювала «етнічні чистки» шляхом масових убивств поляків на Волині й у Галичині, що відбувалося швидше всупереч німецькій політиці упокорення тилових районів, – так само як і вбивства хорватськими усташами сербів у 1941–42 рр.

Із УПА німецькі посадовці вступали у радше у епізодичну та тактичну співпрацю. Такі тактичні домовленості мали місце в усіх регіонах, у яких де-факто тривала громадянська війна в умовах німецької окупації, як, приміром, у Боснії-Хорватії, у Греції чи у районі Вільнюса.

Звичайно, мали місце «доповнення» до німецької політики «розділяй-і-володарюй» у формі тенденційного надання переваги українцям перед поляками у Західній Україні, шляхом дозволів на існування незначної кількості регіональних дорадчих органів та культурних інституцій та навіть – у обмеженій кількості – освітніх установ, ніж це було на окупованих теренах Росії. Проте це залишалося далеко позаду тих поступок, які застосовувались для Прибалтики чи Білорусі й частково навіть для неросійських груп на Кавказі.

Українська політика мала слугувати насамперед цілям безпеки, високій продуктивності праці та готовності до неї населення. Але визвольна риторика навіть у пропаганді звучала лише короткий час у 1941 р., особливо у зв’язку із виявленими у червні 1941 р. злочинами в’язницях НКВС. Після цього тема злочинів сталінізму попереднього періоду піднімалась лише на локальному рівні. Так, відкриття масових могил жертв сталінських розстрілів у Биківні у вересні 1941 р. було використано задля великої пропагандистської акції. Лише на початку 1943 р. у зв’язку з наступом Червоної армії такі факти почали відігравати важливу роль – як-от віднайдення у Вінниці масових поховань жертв розстрілів з боку НКВС.

Надалі  німецькі окупанти залучали велику кількість місцевого допоміжного персоналу, оскільки німецьких кадрів не вистачало. Вермахт, починаючи з 1941 р., рекрутував українські роти з військовополонених, поліція оперативно створювала т.зв. захисні батальйони (шуцманшафти) з місцевого населення, які використовувалися при проведенні брутальних антипартизанських акцій, особливо в Білорусі. Так і створення 14-ї дивізії СС «Галичина» навряд чи могло були розцінене як особливий політичний сигнал, ж бо у 1944 р. вже існували російські дивізії СС. Місцева комунальна адміністрація та місцева поліція мали не лише забезпечувати громадське життя та порядок, проте допомагати у здійсненні німецької політики експлуатації та винищення. Особливо у західних частинах України вони були цілком інтегровані у систему переслідування та знищення євреїв, через що зрештою корумповані. Тому сотні тисяч українців тікали зі страху перед поверненням сталінізму на Захід разом із Вермахтом, тоді як останній, особливо на Сході України, застосовував тактику «випаленої землі», руйнуючи під час відступу інфраструктуру й навіть частково житлові будинки.

Наслідки німецької окупації були руйнівними: мільйони населення полягли на війні, були знищені чи замордовані голодом, країна була спустошеною та відкритою для повернення сталінізму, який після війні та повалення націонал-соціалізму отримав нову легітимацію. Такою була ситуація як в Україні, так і в Білорусі та у Прибалтиці. Сам режим окупації призвів до загибелі трьох – максимум чотирьох мільйонів жертв⁷, сотні тисяч полягли надалі на примусовій праці в Райху, в ГУЛАГу, а також у подальшій війні НКВС проти УПА, окремо десятки тисяч – у результаті масових знищень з боку самої УПА. Загинуло близько 1,5 мільйонів червоноармійців з України. Тож можна приблизно оцінити, що від п’яти до шести мільйонів осіб з теренів України (у її нинішніх кордонах) упродовж 1941–1945 рр. загинули неприродною смертю⁸. На жаль, на сьогодні не було здійснено нових обрахунків, які б уможливили точніші оцінки. Та навіть названа цифра є, поза сумнівом, величезною, складаючи 25-30% усіх людських втрат по СРСР. При оцінці цих статистичних даних слід також пам’ятати, що серед польських жертв війни, які складають загалом близько п’яти мільйонів,  близько одного мільйона є такими, що, залежно від критеріїв оцінювання, можуть бути визнані або поляками, або українцями. До кількості втрат можна також віднеси й демографічні – як знижування народжуваності, так і тих осіб, що не були репатрійовані. Повернення ж додому осіб, депортованих до Райху, тих, що перебували на неокупованих територіях СРСР, військовополонених, а також евакуйованих у 1941 р., відбувалося поступово й тривало певний час.

Яке місце займає нині період німецької окупації в історії Європи та, зокрема, України ХХ ст.? Поза сумнівом друга німецька окупація України у 1941 р. була набагато радикальнішою, ніж короткий епізод 1918 р. Водночас обидві вони були спробами конкуруючих імперій поглинути цю економічно та геостратегічно важливу територію. Завоювання України, звичайно, належало до фінальних цілей Гітлера, хоча він навряд чи думав про Україну як таку. Німецькі еліти сприймали Україну як частину Російської імперії – дещо менш виразно у 1918–19, дещо чіткіше – у 1941–44 рр. Хоча час від часу мали місце дискусії про те, щоб за допомогою України зруйнувати російську (читай: радянську) імперію, ця ідея так і не стала домінуючою у загальному німецькому дискурсі. Такий підхід зумовив таке саме ставлення до України, як до Росії чи Білорусі, тож не має підстав говорити про особливу «українську політику» Третього Райху.

Для самої України німецька окупація стала катастрофою у межах іншої катастрофи. Вона виявилася продовженням 25-річної політики насильства, яка від 1928–29 рр. здійснювалася Сталіним, а в 1941–44 рр. – Гітлером, після чого до середини 1950-х рр. – знову Сталіним та його наступниками. Поняття однієї суцільної окупації, як це сприймається у національній традиції народів Прибалтики стосовно періоду 1940–1991 рр., і від якої дещо дистанціюються західні дослідники, не може бути застосоване для України періоду 1919–1991 рр. Причинами цього є насамперед фрагментарний характер першого періоду націє- та державотворення 1919–20 рр., але також визнання кордонів УРСР західними урядами, а у 1943 р. – визнання нових західних кордонів Української РСР. Також і входження українців до складу радянських урядів суперечить поняттю окупації. Звичайно, тут має сенс застосування поняття імперії, навіть якщо воно й не є вичерпним для пояснення характеру диктатури та насильства в СРСР, адже політика насильства та голоду зрештою, в значній мірі, була спрямована також проти населення РСФСР. Досі малодослідженим залишається зв'язок між німецькою окупацією та попереднім стосовно неї сталінським періодом. Тімоті Снайдер запропонував з цього приводу швидше зіставну інтерпретацію, яка не вбачає в місцевому населенні учасників подій. Переконливішим виглядає доповнення Александра Прусіна стосовно Пограниччя, до якого включені прикордонні території від Прибалтики до Бессарабії, а також концепція периферії Марка Левена, яка, щоправда, більшою мірою стосується Центрально-Східної та Південно-Східної Європи⁹. Обидві вони тлумачать місцеве населення названих територій не лише як об’єкти, але й як акторів.

На прикладі Польщі та Західної частини СРСР стає особливо чітко зрозумілим, що, хоча й Гітлер, і Сталін провадили політику екстремального насильства, вони усе ж переслідували на цих теренах різні цілі: Гітлеру йшлося насамперед про пограбування ресурсів цих земель, населення яких мало бути знищене, депортоване чи вигнане з них голодом; метою ж Сталіна була насильницька інтеграція суспільств, певні верстви яких мали бути вигнані або знищені. Найбільш наочно це видно на прикладі, який найкраще надається до співставлення, а саме – у Польщі, поділеній у 1939–41 рр. між Гітлером та Сталіним. Цей підхід підтверджується також, якщо використати як аргумент Голод 1933 р.: Гітлер мав точний план застосувати терор голодом задля вигнання чи голодної смерті 30-ти мільйонів осіб, подальший план вигнання (Генеральний план «Ост») стосовно бл. 31 млн. слов’ян, а також план винищення 11-ти мільйонів європейських євреїв, який він виголосив на Ванзейській конференції 1942 р. Такої чіткої послідовності у політиці Сталіна 1932–33 рр. не прослідковується, хіба що у процесі «розкуркулення», який, щоправда, також стосувалося цілого СРСР.

Німецька влада хоча й позиціонувалася як антипод більшовизму, дуже мало покликалася на цей аргумент у своїй окупаційній політиці. «Визвольна місія» Вермахту була проголошена лише влітку 1941 р., а надалі – на початку 1943 р. Навіть винищення євреїв лише непрямо пов’язувалося із боротьбою з більшовизмом і мало відрізнялося від вбивства євреїв за межами СРСР. Неперервність терору виявлялася набагато більше в досвіді самого населення, яке зазнало страждань у 1930-ті рр. й очікувало від Гітлера полегшення ситуації. Від цих сподівань на кінець 1941–42 рр. мало що залишилось. Хоча більшовиків було вигнано й церкви знову відкрито, міське населення страждало від голоду, реприватизація майна не передбачалася, а у 1942 р. почалося полювання на примусових працівників. Населення насамперед мусило спостерігати те, як відбувалися масові вбивства, й як військовополонені, які – на противагу євреям – були «своїми», гинули від голоду на очах у всіх. Ставлення до тоталітарного режиму вже було сформованим, а практики 1930-х р. застосовувалися також німецькими окупантами. Так само, як Громадянська війна та «Великий перелом» 1929–1933 рр., німецька окупація принесла зміни в українському суспільстві: мільйони мешканців були вбиті чи загинули від голоду, поляків у 1943–44 рр. було винищено або вигнано, й, зрештою у 1946 р. – виселено. Зникли й українські німці. Тож на кінець війни населення, яке залишилося, було досить гомогенно-східнослов’янським, на яке, крім того, чекала подальша посилена русифікація та значні культурні втрати.

Радикалізм німецької окупації полегшив повернення сталінського режиму. Гітлер не лише відкрив для Сталіна ворота до Західної України у 1939 р., але й своїм дуже ризикованим нападом у 1941 р. уможливив для Сталіна просування в Східну частину Європи. Сталінський режим повертався до українського суспільства, чия інтелігенція сильно постраждала ще перед 1941 р., а та її частина, що залишалася, значною мірою виїхала з німцями. Широка участь місцевих мешканців у німецькій окупаційній адміністрації була зручним приводом знову здійснювати «чистки» в Україні, особливо  представити «бандерівців» як колаборантів. Перемога у «Великій вітчизняній війні» стала, особливо у 1960-х рр., поряд із «Жовтневою революцією», другою центральною фігурою легітимації в Радянському Союзі. Ці дискурси сприяли не лише тривалій стабільності СРСР до 1991 р., вони даються взнаки й дотепер.

Текст підготовлено за матеріалами виступу Д. Поля на міжнародному історичному форумі «Україна 2014–2015: спадок світових воєн та досвіди окупації», який відбувася 16–17 квітня 2015 р. й був організований Представництвом Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні за участі онлайн-порталу Historians.in.ua, Української Асоціації дослідників жіночої історії та Української Асоціації Усної історії.

Дітер Поль (Dieter Pohl), німецький та австрійський історик, професор Новітньої історії зі спеціалізацією на історії Східної та Південної Європи в університеті м. Клагенфурт, Австрія.
Питаннями його дослідницької спеціалізації є історія Радянського Союзу, Польщі та України; Друга світова війна в Європі та Азії, націонал-соціалістична окупація та її злочини, історія комуністичної системи після 1945 р., масове насильство у ХХ ст.
Автор монографій (у т.ч.):
Verfolgung und Massenmord in der NS-Zeit 1933–1945, Darmstadt 2011;
Die Herrschaft der Wehrmacht. Deutsche Militärbesatzung und einheimische Bevölkerung in der Sowjetunion 1941–1944. Oldenbourg, München 2008.

Переклад з німецької Катерини Кобченко

1.   Включно з Тунісом, Лівією, Єгиптом та Австрією – в останньому випадку йшлося однак про окупацію за згодою переважної більшості місцевого населення. Не враховано при цьому деякі зайняті німцями британські острови.
2.   Насамперед: Карел Беркгоф, Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою, Київ: Критика, 2011; Україна в Другій світовій війні: погляд з XXI століття. Історичні нариси. О. Є. Лисенко (відп. ред.), К.: 2011.
3.   Див.: Frank Grelka, Die ukrainische Nationalbewegung unter deutscher Besatzungsherrschaft 1918 und 1941/42, Wiesbaden 2005.
4.   Базова праця з цієї теми: Christian Gerlach, Kalkulierte Morde. Die deutsche Wirtschafts- und Vernichtungspolitik in Weißrußland, Hamburg 1999; Christoph Dieckmann, Deutsche Besatzungspolitik in Litauen 1941-1944, Göttingen 2011.
5.   Christoph Buchheim, Die besetzten Länder im Dienste der deutschen Kriegswirtschaft während des Zweiten Weltkriegs. Ein Bericht der Forschungsstelle für Wehrwirtschaft, in: Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte 34 (1986), S. 117-145, http://www.ifz-muenchen.de/heftarchiv/1986_1_5_buchheim.pdf
6.   Die deutsche Wirtschaftspolitik in den besetzten sowjetischen Gebieten 1941 -1943. Der Abschlußbericht des Wirtschaftsstabes Ost und Aufzeichnungen eines Angehörigen des Wirtschaftskommandos Kiew. Hrsg. von Rolf-Dieter Müller. Boppard 1991, S. 448.
7.   Згідно з останніми обрахунками, в Україні було знищено бл. 1,5 млн. євреїв, бл. 800 тис. радянських військовополонених з усіх республік (з них до 500 тис. військовополонених, які походили з різних частин України), бл. 50 тис. осіб полягло у ході анти-партизанеських акцій, також було знищено десятки тисяч ромів, комуністів, пацієнтів психіатричних лікарень, членів ОУН та ін. Кількість цивільного населення, яке стало жертвами голоду, підрахувати важко, вона може складати кілька сотень тисяч осіб. Значно перебільшені цифри жертв, які часто називаються, базуються насамперед на даних Надзвичайних державних комісій зі встановлення злочинів німецько-фашистських загарбників, які діяли у 1944 р. Однак на ці дані й досі покликаються: Україна в Другій світовій війні, Кн. 2, c. 737-784.
8.   Див.: Україна у другій світовій війні: уроки історії та сучасність: матеріали міжнар. наук. конференції (27-28 жовтня 1994 р.) відп.ред. М. В. Коваль. – К. : [б.в.], 1995, c. 163.
9.   Alexander V. Prusin, The Lands Between. Conflict in the East European Borderlands, 1870-1992. Oxford 2010; Timothy Snyder, Bloodlands. Europa zwischen Hitler und Stalin, München 2011; Mark Levene, Annihilation: The European Rimlands, 1938-1953, New York 2014.