Беручи до уваги бурхливий клімат обговорень історичних питань, відразу розчарую опозиціонерів дивізії «Галичина»: у цій статті не обговорюватимется весь перелік злочинів, у яких звинувачують дивізійників. Тим, хто шукає дискусію винятково такого характеру, раджу далі не читати.  Мушу також розчарувати ультранаціоналістів, бо оди дивізійникам ця стаття теж не передбачає.  А про що тоді говорити?  Власне, ні про те, ні про інше.  До засудження або виправдання українського націоналізму у всіх його проявах зводиться мало не кожна стаття про Другу світову та роль України у цій далеко не чорно-білій війні. Я ж хочу цією статтею запропонувати дискусію дещо іншого характеру, фокусом якої було б суспільство, тобто, ми з вами: науковці, історики, земляки мої в Україні і не в Україні, і просто люди, яким не байдужі не лише історичні події, але також вплив їх інтерпретацій на сьогодення. Сподіваюсь, що така дискусія заохотить до роздумів над особистим сприйняттям історії, яке, нажаль часто базується не на знаннях, а на упередженнях.

Дивізія «Галичина» відома широкому колу людей, але уявлення про неї здебільшого або суто негативне, або винятково позитивне.  Те що для одних є «скарбом нації», для інших є уособленням зла в кількості восьми тисяч вояків (це середнє число, адже кількість дивізійників змінювалася досить часто в залежності від певних подій, битв і т. д.).  Отож відносно невелика кількість українців у німецьких мундирах (за недавніми підрахунками істориків, зокрема Андрія Боляновського, в лавах німецьких збройних сил перебувало бл. 250 000 етнічних українців) викликає дещо неадекватну реакцію, як у тих, хто розглядає дивізійників у контексті колабораціонізму, так і у тих, хто вважає їх воїнами за незалежність. Дивізія «Галичина» (14 гренадерська дивізія Ваффен СС «Галичина» (нім. 14 Division Grenadiere der Waffen-SS «Galizien»)) постала у квітні 1943 року.  Майже вісімдесят тисяч добровольців із Генерального губернаторства зголосилися до дивізії, тринадцять тисяч з них розпочало службу. (див: Heike, Wolf-Deitrich, Sie Wollten Die Freiheit.  Die Geschichte der Ukrainischen Division 1943 – 1945 (Dorheim: Podzun 1973)).  У битві під Бродами (13-22 липня 1944 року) дивізія зазнала великих втрат. З битви повернулося лише кілька тисяч вояків.  Важливо зауважити, що ті, хто приєдналися до вже трансформованої дивізії після Бродів мали свою передісторію: дехто з них був колишніми вояками УПА, хтось служив у інших німецьких формуваннях, і цілком вірогідно, що дехто з новоспечених дивізійників перед вступом до дивізії брав участь у подіях, які було згодом визнано злочинними. У такому різношерстному складі дивізія «Галичина» (а у 1945 році – Перша Українська дивізія Уркаїнської Національної армії, 1УД УНА) зустріла кінець війни.

Після двох років проведених у полоні спочатку в Австрії, а потім в Італії, у травні 1947 року дивізійники  прибули до Британіі, де їх зустріла реакція масової паніки.  З одного боку на уряд Британії посипалися цілком виправдані зауваження щодо неадекватної перевірки дивізійників перед наданням їм дозволу переїхати до Сполученого Королівства.  З іншого боку, британський уряд зазнав звинувачень у приховуванні так званих воєнних злочинців.  Перевірка членів дивізії «Галичина», які склали зброю перед американськими та британськими військами у травні 1945 року в Австрі й справді була далека від скрупульозної. З архівних джерел (UK National Archives, HO/213/1851, Screening Commission Report, 21.02.1947) відомо, що опитано було лише близько 2.5% присутніх в таборі ворожого персоналу (Surrendered Enemy Personnel CAMP No 374 Italy) і на цій основі було запропоноване рішення перевезти дивізійників спочатку до Великобританії, в якості військово полонених. Згодом ім надали статус цивільних громадян.  У 1950-х роках колишніх дивізійників добровільно-примусовим шляхом британці відпровадили в країни під патронатом Його Величності, зокрема, Канаду. Мовляв, нехай місцева влада дає собі з ними раду, очі не бачать – душа не болить.  На перший погляд, ця ситуація вказує на повну некомпетентність тогочасного уряду Британії та якесь непереборне бажання допомогти українцям (адже російських вояків, зокрема козаків, британці видали радянським військам, викликавши цим неабиякий скандал, який триває до сьогоднішнього дня).  Придивившись до ситуації ближче, це дивне рішення уряду стає зрозумілішим.  Відразу зауважу, що розуміти ту чи іншу позицію, в даному контексті не означає виправдовувати її.  Зрозуміти – це проаналізувати, як і чому відбувалися певні події, і які наслідки, передбачувані та несподівані, вони за собою потягли.

Отож, максимально спрощуючи виклад, подам лише кілька факторів, які переконали британський уряд прийняти потенційно менш контроверсійне з можливих рішень.  Британська влада стала перед вибором: відправити українських вояків Ваффен СС, на той час уже 1 УД УНА, до СРСР (читай: до ГУЛАГу або на розстріл), а відтак зіткнутися з черговим скандалом, як і після репатріації козаків, чи прийняти усіх цих невдах (peasant-types, «селюків», як називає переважну більшість дивізійників автор звіту британської комісії в Ріміні, див: (NA) HO/213/1851) до Британії, знову ж таки викликавши цим потужний скандал громадськості.  Відправляти українців під кулі або тортури НКВС британцям не принесло б жодної користі, а залишивши їх в Британії на якийсь період часу, як дешеву робочу силу, нехай і з негативною репутацією, чому б і ні? Плюс, такий хід не наражав британців на порушення Ялтинської угоди, адже британці керувалися наступною вказівкою: «принцип застосування обов’язкової репатріації може бути введеним в дію лише проти тих радянських громадян, які були захоплені в полон у німецьких одностроях або були членами радянських збройних сил за станом на або після 22 червня 1941 року, і не були звільнені від служби, або якщо є докази, що вони надавали підтримку і допомогу ворогові.» Тут все зрозуміло, усі дивізійники підлягають під цю категорію, але читаємо далі: «[л]ише ті особи, які були громадянами СРСР і перебували на території Радянського Союзу станом на 1 вересня 1939 року будуть розглядатися, як громадяни СРСР з метою репатріації.» (Repatriation of Soviet Citizens, (NA) CAB/129/10, p. 2.).

В цьому моменті передбачаю обурення тих читачів, які попри мої застереження на початку статті продовжили читати її, мовляв, яка там Ялтинська угода? Половина з цих дивізійників не були з Галичини і взагалі приєдналася до дивізії бозна-коли і казна-звідки.  Маєте рацію.  Значна кількість членів дивізії, які опинилися в Ріміні і справді мали мало спільного з тими, які зголосилися воювати в 1943 році і певна кількість з них (за деякими підрахунками самих британців, біля 50%, див: Secretariat and Statistics memo to SO I Secretariat, Subject: Ukrainians – Recording by Nationality, (NA) LFWP/EAW, 11.03.1947) не походили родом з Галичини, а тому підлягали репатріації.  Проте британська комісія не мала часу, ресурсів і, схоже, бажання докопуватися, звідки саме походили полонені українці: «багато з тих місць, які вони подали в якості місця народження та/або місця проживання є невеличкими селами, чи хуторами, які не можливо знайти на жодній мапі, окрім найдетальнішої.» ((NA) HO/213/1851, Screening Commission Report dated 21.02.1947). Такої мапи, очевидно, відповідальні за перевірку не стали шукати, а прийняли усіх членів дивізії «Галичина» за галичан і, відповідно, таких, що не підлягають насильницькій репатріації. Отож британці вирішили не ускладнювати ситуацію додатковими перевірками, а прислухатися до про-дивізійного лобіювання деяких організацій Канади (зокрема, директора канадської місії з надання допомоги українським біженцям Панчука) та Британької спільноти українців і взяли до уваги те, що 8 000 українців у їхньому полоні – це люди працьовиті, слухняні, побожні, ще й співають гарно (див: Manchester Guardian of June 12 (1947), Public Archives, Canada, File B53802, p. 1).

Масове незадоволення британського населення з цього рішення переконало владу позбутися українців на початку 1950-х, коли робочі місця стали потрібними самим британцям. В архівах знаходимо численні скарги та листи на адресу уряду, яких об’єднує не лише обурення щодо прийняття українців у Великобританії, а й часткове, а часом і цілковите нерозуміння, ким є ці люди і чим вони займалися під час війни.  Так читаємо у «Evening News» лист одного з читачів: “У той час, коли я перебував у таборах у Німеччині, зокрема в таборі смерті у Вестфалії, Sonderlager 326, табір охороняли українські добровольці, які носили німецьке обмундирування.  Здебільшого вони були членами армії російського ренегата Власова.  Всі жорстокі, неотесані і кровожерливі... А тепер я читаю в своїх «Вечірніх новинах», що українцям надають притулок у Британії... Іменем неба, хто понесе за це відповідальність?»  ((NA) HO/213/1851, Evening News, 4/6/1947). Зрозуміло, що дописувач не бачить жодної різниці між власовцями (які, власне, були репатрійовані проти їхньої волі) та дивізійниками.  Для нього усі українці жорстокі, кровожерливі нелюди.  Автор іншого видання висловлює свою позицію ще у заголовку статті: «Нацисти їдуть сюди!» ((NA) HO/213/1851, The People, 25/05/1947).  Член асоціації міжнародної преси, Фелікс Вірт, звернувся листом до Тома Дріберґа, члена парламенту, в якому зауважив, що ретельне розслідування, могло б засвідчити, що багато членів дивізії могли б бути класифіковані, як воєнні злочинці. У листі Фелікс Вірт наголошує: «якими не були б наші суперечки з росіянами, совість цивілізації не може допустити, щоб ці люди трактувалися, як невинні політичні біженці до тієї пори, поки ми не встановимо, що вони цілком не винні в непокараних досі злочинах, які волають до небес.» ((NA) FO 371/66712, Felix Wirth to Tom Driberg, 7.06.1947.)

Наведені рядки, як і багато інших, що зберігаються в британських архівах вказують на недостатню інформацію, нерозуміння і часто брак бажання зрозуміти історію групи людей, про яких у пересічного британця уже було складене враження: ворог, нацист, злочинець.  У цій ситуації перемагало стадне почуття позбутися до нас не схожих і потенційно небезпечних людей, чи радше нелюдів.  Це нагадує ситуацію у теперішньому українському суспільстві: бажання маргіналізувати ту чи іншу групу людей (за принципом: западенець – нацист; східняк – комуняка, і т.д.) перемагає здатність думати і оцінювати ситуацію, якщо не об’єктивно, то, принаймні різносторонньо.  Якби така різностороння оцінка мала місце в Британії в 1947 році, то стало б зрозумілим, що більшість дивізійників були насправді горе-борцями за українську незалежність, які прийняли наївне рішення воювати в лавах одного ворога, щоб побороти іншого.  Стало б також зрозуміло, що значна частина з них насправді брала участь у злочинах чи мала до них причетність і потребує належної перевірки та суду, які так ніколи і не відбулися.  Словом, ситуація набрала б іншого, не такого драматичного, забарвлення, а, найважливіше, була б справедливішою для всіх причетних.

А чи по іншому ми оцінюємо історичних «ворогів» сьогодні, чи намагаємося зрозуміти (не виправдати) історичні події та вибір їхніх учасників, чи піддаємося стадному почуттю «самозберігання»?  У сучасному українському суспільстві переважає позиція «оборонного наступу» історичної інтерпретації, яка тягне за собою перебільшення, неточність, нездатність визнати власні помилки, і, найчастіше, бажання дотримуватися своїх, сформованих і посилених протягом століть упереджень, і відсутність бажання використовувати нові знання та критичний аналіз.

Олеся Хромейчук (Olesya Khromeychuk), отримала докторат з історії (PhD in History) в 2011 році в University College London. Тема дисертації: «Tracing the End of a War: a Micro-historical Approach to the Waffen SS "Galicia" Division's Journey from Capitulation to Civilianisation, 1945–1950)»