Пропоную продовження свого огляду монографії Євґєнія Понасєнкова «Первая научная история войны 1812 года» (Москва: АСТ, перше видання – 2017, друге видання – 2018). В першій частині йшлося про пояснення вибору Автором кричущого заголовку та визначення причин його незгоди з називанням війни 1812 року «вітчизняною», а також про жахливу мережеву полеміку Соколов vs. Понасєнков.
4. Що таке імперська Росія?
Лейтмотивом монографії Євґєнія Понасєнкова мені здається сакраментальне питання: «Що таке Росія?». Це питання звучить і в окремій главі, присвяченій Російській імперії напередодні 1812 року, і в численних роздумах про тогочасну та сатиричних алюзіях на сучасну Росію.
Для Автора Росія передодня 1812 року – це країна з пануванням рабства і невігластва. Правляча верства – придворна родовита аристократія – купує все французьке, розмовляє французькою, ба навіть своїх коханок високопосадовці привозять із Франції. Сам Алєксандр І, прибувши переможцем у Париж, купував речі в Жозефіни. Все в них французьке і тільки війна «вітчизняна» – вигукує наш Автор! Як висновує Понасєнков (виділення Автора. – М. Г.):
«Таким чином, величезний корпус репрезентативних фактів і документів неспростовно доводить, що самостійність і самобутність (самостоятельность и самостийность) імперії Алєксандра І перед війною 1812 року була фіктивною в засадничих питаннях: у культурно-естетичному і в побутово-практичному. Відставання у цивілізаційному розвитку означало велику й загрозливу історичну проблему, яку необхідно було вирішувати, причому не зовнішньою агресією, а запровадженням внутрішніх реформ і творчими діями: проте подібного не сталося».
І далі у своєму неповторному стилі:
«Між іншим замислимося: чи що-небудь було в Росії, так би мовити, споконвічного, тільки місцевого, свого? По-перше, це особлива форма рабства – кріпосне право, по-друге, скопці: багаточисленні послідовники секти, які вважали кастрацію за “богоугодну справу”» (С. 141)1.
Історик Олександр Марінченко, який попередньо прочитав мій текст, висловив своє спостереження, що опис Понасєнковим імператорської Росії – це памфлет, а не дослідження. Причому памфлет, за його словами, подібний до «Викриття дипломатичної історії XVIII століття» Карла Маркса.
Чим подібний? Напевно, ставленням до Російської імперії від Пєтра І яко такого собі «геополітичного монстра», який вдерся в Европу2. Але погляд нашого Автора «внутрішній», а не «зовнішній», як у Маркса, оскільки Понасєнкова цікавить «кухня» ухвалення імператорських рішень, прозахідна орієнтація освіченого суспільства і – на контрасті – напів рабське становище багаточисленного селянства.
Для мене ж замало такого авторського погляду, ба навіть стилістично-вишуканого та іронічно-дотепного. Мені потрібне дослідження, а не памфлет. Бо мене цікавлять структурні питання: як була побудована імперська Росія? що являли собою її адміністративні органи? як керувалася армія? Відповіді на ці питання годі почути в розглянутій книжці.
Напевно, в багатьох людей, які обмірковували для себе чи своїх читачів загальні особливості російської історії, виринав парадокс, про який згадує Понасєнков: «У Росії за десять років змінюється все, а за двісті років – нічого». Це висловлювання приписують Пєтру Столипіну.
Що ж означають згадані крилаті слова? В Росії постійно відбуваються зміни. Особливо на політичному Олімпі. Але постійно повторюються ці та інші процеси. Насамперед, пов’язані з роллю влади і суспільства в Росії, а також із зовнішньою політикою. А як би нам пояснили справу два сучасних історика?
Британсько-російський культурний історик Алєксандр Еткінд. Джерело: «Уроки истории. ХХ век»
Якби ми звернулися до публікацій відомого культурного історика Алєксандра Еткінда – почули би пораду: дивіться на джерела прибутку політичних еліт. Пропоную піти за аналогією з його міркуваннями про інші епохи. Процитую міркування історика про модель «ресурсозалежної держави» (курсив мій - М.Г.) :
«Уявімо собі країну, в якій є якійсь цінний ресурс, наприклад, рідкісний метал, і ніде більше на всій землі цього металу немає. Ціна на цей метал мало залежатиме від праці, витраченої на його видобування. Ціна на нього визначатиметься попитом, який формується далеко за кордоном цієї країни, та й узагалі за межами розуміння. В такій країні не працюватиме багато з того, чому навчає класична політекономія, наприклад, трудова теорія вартости. Держава тут не залежатиме від оподаткування, навпаки, населення такої держави залежатиме від перерозподілу прибутків, отриманих од монопольної торгівлі цим ресурсом. У такої держави буде, напевно, багато ворогів, а значить виникнуть серйозні витрати, пов’язані з безпекою. Замість звичайних інститутів оподаткування, вирішення конфліктів і політичного представництва, в ресурсозалежній державі склався апарат безпеки, необхідний для захисту транспортних шляхів та фінансових потоків, і з’явилася адміністративна система, яка перерозподіляє матеріяльні блага, залишаючи собі потрібну частку»3.
А як складаються відносини між такою державою та її населенням? (курсив мій. – М. Г.):
«Іще уявимо, що історично склалося так, що держава контролює набагато більше території, ніж та, на якій видобувається ресурс, і населення там набагато більше, ніж потрібно для його видобування. Виникають два класи громадян: невеличка еліта, яка видобуває, захищає і торгує цінним ресурсом, та решта, чиє існування залежить від перерозподілу ренти із цієї торгівлі. Така ситуація створює жорстку структуру, схожу на кастову. Держава цілком залежить від першої групи; ба більше, ці незамінні люди і є державою. Але вона не конче іґнорує решту народу; через небезпеку повстання та для підтримки потрібної демографії держава надає народу безпеку та інші блага, які залишилися після задоволення власних потреб держави. Людський капітал тут надмірний; не він визначає багатство держави. Навпаки, в ресурсозалежній країні держава виявляється добродійником, а населення стає предметом його невсипущої філантропії»4.
Як показує історик, еліта Росії XVI–XVII століть і наших часів існувала/існує за рахунок продажу сировини. У першому випадку цією сировиною було хутро. Гонитва за хутром спонукала до колонізації Сибіру, а згодом – привела росіян до Аляски та Каліфорнії. А в другому випадку – нафта і газ5.
Сучасну Росію називають «петрократією» – державою, яка існує за рахунок продажу коштовних природних ресурсів – викопних вуглеводів. Метафорично «петрократією», відповідно до міркувань Еткінда про значення хутра для пізньосередньовічно-ранньомодерної Росії, можна назвати й Росію до ХІХ століття.
Політичним наслідком петрократичного режиму, як очевидно з попередньо процитованих міркувань Еткінда, стає економічна зверхність до населення. Адже переважна більшість підданих/громадян не має жодного стосунку до природних ресурсів: видобування, транспортування, переробки, продажу тощо. Додам од себе: населення стає не баластом, а теж своєрідним ресурсом. І питання зовсім не в тому, хто стоїть на чолі Росії.
Васілій Суріков «Підкорення Сибіру Єрмаком» (1895). Місце експонування: Російський музей (Санкт-Петербург). Коментар Алєксандра Еткінда до цієї картини: «Зверніть увагу на надмір вогнепальної зброї на одному боці та хутра – на іншому»6.
Дозвольте, – спитає мене Читальник, – якою ж тоді має бути Росія ХІХ століття? Еткінд указує, що масштабне винищення хутряного звіра в Сибіру вимагало докорінної перебудови Московської держави, результатом чого стала просвічена Російська імперія:
«Ми знаємо, чим скінчилася перша ресурсна залежність: Смутним часом. Виснаження хутряного звіра в Росії та зниження міжнародного попиту на нього, викликане технологічним розвитком в Европі, спричинилися до економічної кризи, за якою послідкувала черга релігійних, воєнних і династичних конфліктів. Криза примусила державу до радикальної зміни московських звичаїв, вибору нової династії голосуванням, імпорту европейського просвітництва та формальному встановленню імперії. Держава перенаправила свою колонізаційну діяльність з багатих хутром східних листів на багаті зерном південні степи, а потім на багате шовком Закавказзя та багату бавовною Середню Азію»7.
Тепер переходжу до аналогії. Якщо продовжувати міркування Еткінда, остаточне оформлення кріпацтва – те, що в історіографії зветься «другим виданням кріпосного права», – за часів Єкатєріни ІІ, кінець-кінцем, було викликано падінням прибутку від продажу цінного хутра, про що йшлося вище.
Спробую поміркувати: які політичні наслідки має посилення і поширення кріпацтва? Абстрактно кажучи, для держави та поміщиків кріпаки – це господарський ресурс, який немає жодного права голосу. Знову населення ділиться на дві квазі-касти. Поміщики на чолі з головним землевласником – імператором – зацікавлені в тому, щоби залежні селяни приносили прибуток із мінімальними витратами для їхніх господарів. Наприклад, за часів Ніколая І державних селян адміністративним шляхом змушували розводити картоплю. Робота на землі не ставала інтенсивнішою – змінювався тільки набір сільськогосподарських культур. Окрім цього, російські селяни давали найбільшу кількість рекрутів до армії – фактично, теж кріпаків, тільки прикріплених до війська майже на все доросле життя. Отже, пропоную аналогію: держава з кріпаками ближче до «ресурсозалежних держав», ніж до охарактеризованих Еткіндом «працезалежних держав», які існують за рахунок податків8.
Навіщо ж тоді було розтрачувати цінні людські ресурси на війни з Наполеонівською Францією – від чеського Аустерліца до підмосковного Бородіна і, зрештою, до святкового Парижу? Чи не краще було би, щоби селяни на панщині вирощували сировину на експорт – збіжжя і коноплі? Тут звертаємося до іншого історика – автора бестселера «Російська нація, або Розповідь про історію її відсутности» Сєрґєя Сєрґєєва. Адже для «ресурсозалежної держави» піддані/громадяни – теж ресурс, багаточисленний засіб для виконання суто державницьких завдань, позбавлених економічної перспективи.
Російський історик і публіцист Сєрґєй Сєрґєєв. Джерело: «Агентство политических новостей»
Для Сєрґєєва Росія від часів Московської Русі є і досі – залишається принципово імперською державою, в якій етнічні (і не тільки) росіяни не є нацією, тобто не мають реальних політичних прав. Застосовуючи мою лексику, росіяни для Росії – ядро і ресурс, який витрачають на творення Імперії. Самі етнічні росіяни, за Сєрґєєвим, не мають жодної користі від імперської політики. Податки з росіян і війська з росіян спрямовуються на утримання окраїн і закордонні війни. Саме тому історик називає російський народ «переможцем, який нічого не отримує», а питому Великоросію – «зубожілим центром»9.
В імперській державі навіть політичні та культурні еліти можуть значною мірою складатися з не-росіян. Згадаємо про місце німців у бюрократії та армії імператорської Росії та роль євреїв у російській культурі ХХ століття. Додам од себе: самі погляди Сєрґєєва на національне питання відганяють етнічними стереотипами. Для нього німці – корпорація, а не етносоціяльна група (чи групи), хоч і недарма він цитує фразу Ніколая І: «Німці служать мені, а росіяни – Вітчизні»10. Євреї для історика то чужорідна спільнота, як за пізньоімперських часів, то якась «єврейська ліберальна партія» за радянського періоду11. Як тут не згадати символічний парадокс: стереотип неєвреїв про євреїв – «усі євреї заодно», стереотип євреїв про євреїв – «євреї ніколи не можуть дійти згоди».
Чому би не задатися дослідницькими питаннями? По-перше: що означало бути німецьким дворянином у Росії, в якій багато чого було завезено «від німців», починаючи від нововведень Пєтра І? і чи невдоволення німцями російських дворян (зокрема й Павла Пєстеля та Алєксандра Ґєрцена з їхнім німецьким корінням) не було національно загостреним неприйняттям уявленої «німецькости» російського самодержавства? По-друге: що означало бути молодим євреєм (молодою єврейкою) не без амбіцій в «пізній» імперській Росії, в якій можливості переплітались із заборонами, та «ранньому» Радянському Союзі, в якому залишилися тільки можливості? Натомість Сєрґєєв обмежується «російською перспективою». Зрештою, німці та євреї – насамперед люди, а не «суспільні сили»! Але все це – проблемні теми для окремих розмов.
Який ефект «імперського принципу»? Як пише Сєрґєєв, для імперського керівництва на першому місці – міжнародний престиж. Заради нього – Романови вели нескінченні війни на окраїнах. Заради нього – радянські комуністи творили «другий світ». Заради нього – сучасна Росія позиціонує себе одним із «центрів сили» багатополярного світового порядку. Звідси очевидне міркування: прагнення міжнародного престижу потребувало від Єкатєріни ІІ мріяти про Константинополь, од Алєксандра І – про перемогу над Наполеоном, од продовжувача справи свого брата – Ніколая І – про дотримання леґітимістського порядку в Европі.
Мій висновок: імперська політика – чиста політика, влада заради влади. Це стосується не тільки різних російських імперій. Наполеон Бонапарт – теж імперець. Питання в тому, що це за імперії: як вони керуються? як ставляться до свого населення – яко до ресурсу чи до громадян? якими шляхами розширюють свій вплив? Тож яку Імперію будував Наполеон?
5. Що таке імперська Франція?
Мої роздуми про монографію Понасєнкова, як нескладно здогадатися, не відбивають її структуру. Мене цікавлять питання про питання. Тільки-но звертався до осмислення сутности Росії передодня 1812 року з однієї з-поміж перших глав книжки, а тепер – за логікою змісту – до однієї з останніх глав, в якій Автор відповідає на питання: що пропонував Европі Алєксандр І, а що – Наполеон? Про Росію мені вже йшлося. До чого ж проводив Европу Бонапарт?
Вандомська колона (1806–1810), споруджена на честь військових тріюмфів Наполеона Бонапарта
Наполеонівська Франція, як показує наш Автор, розквітала завдяки розвитку промисловости і – що було особистим досягненням Імператора – масштабному будівництву міст і доріг. Заслугою Наполеона було запровадження знаменитого кодексу цивільного права, а також упорядкування адміністративного управління в приєднаних до Франції територіях. Пам’ятаючи про головне – блискучі військові перемоги Бонапарта, як тут не згадати хрестоматійне висловлювання натхненного Геґеля 1806 року:
«Самого імператора – цю світову душу – я побачив, коли він виїжджав на коні на рекогносцировку. Воістину відчуваєш дивовижне почуття, споглядаючи таку особистість, яка, перебуваючи тут, у цьому місці, вивищуючись на коні, охоплює весь світ і владарює над ним»12.
Автор монографії – колекціонер мистецтва стилю ампір, й щедро ілюстрував свою книжку світлинами найрізноманітніших предметів із його приватної колекції. Тож не дивно, що у викладі він раз-у-раз звертається до мистецтвознавчих питань: епоха Наполеона була часом мистецького розквіту – епохою ампіру, коли на перший план виступало шляхетне наслідування античним взірцям. Так загальний розквіт Наполеонівської Франції відбився на тогочасному мистецтві, яке ставало зразковим і цінним для всієї Европи, зокрема й для Росії.
Орел Наполеонівської Франції, пробитий двома кулями. Місце експонування: виставка «Наполеон і Европа» Боннського музею мистецтв (2010–2011). Джерело: www.gettyimages.com
Відзначу, що Понасєнков перебуває на позиціях історизму, а тому скептично ставиться до прирівнювань: «Наполеонівська континентальна Европа = Европейська Спілка». Загалом позиція Автора зрозуміла: Наполеон був рушієм прогресу, на відміну від Алєксандра І. Звісно, носієм прогресу не для Росії, яка не була потрібна французькому імператору. Хіба розширив би межі Герцогства Варшавського шляхом приєднання литовсько-білоруських губерній. Адже влітку 1812 року Імператор назвав російську кампанію – «другою польською».
6. Континентальна блокада та її (не)вплив на початок війни 1812 року
Вище писав про вплив континентальної блокади на російську економіку, коли розбирав звинувачення в плагіаті ідеї Євґєнієм Понасєнковим – Олєґа Соколова. Саме питання участі Росії в континентальній блокаді, як покажу далі, мені не здається принциповим для історії війни 1812 року, хоч і є показовим для міркувань на згадану вище тему: «Що таке імперська Росія?».
Автор, будучи ще студентом, зробив доповідь та опублікував статтю13, яку я вже розбирав за тезами в першій частині огляду. Пізніше арґументація з цієї праці перейшла і в «Правду о войне 1812 года», і в «Первую научную историю войны 1812 года». Відповідь на цю статтю дав Алєксандр Подмазо. Які в нього контрарґументи?
Визнаний фахівцями російський історик-аматор і колекціонер Алєксандр Подмазо. Джерело: «БЕЗФОРМАТА.RU»
1) статистичні дані Понасєнкова, – за якими кількість британських і шведських кораблів, які заходили в російські порти, була співставною, – є хибними, а тому неправильним є його твердження про певну подібність втрат Росії від припинення торгівлі зі Швецією внаслідок Російсько-шведської (Фінської) війни 1808–1809 років до шкоди від приєднання Росії до континентальної блокади14;
2) оберти зовнішньої торгівлі Росії не могли значно погіршити війни з Туреччиною (1806–1812) і Персією (1804–1813), торгівля з якими не припинялася під час війн, що виказує недооцінку Понасєнковим втрат од припинення торгівлі з Великою Британією;
Битва при Султан-Будє 1812 року (подія російсько-перської війни). Місце зберігання: Державний Ермітаж
3) Понасєнков помиляється, стверджуючи, що фактично Росія приєдналася до континентальної блокади у 1808 році, насправді ж у 1807 році, невдовзі після укладення Тільзітського миру;
4) не зростання обсягів зовнішньої торгівлі призвело до відмови від дотримання континентальної блокади, як пише Понасєнков, а навпаки – порушення Росією умов континентальної блокади з 1809 року мало наслідком пожвавлення участі Росії в міжнародній торгівлі;
5) позитивне сальдо торговельного балансу, всупереч Понасєнкову, не було показником відсутности кризових наслідків приєднання Росії до континентальної блокади;
6) збільшення друку асигнацій (паперових рублів) припало на період участі Росії в континентальній блокаді;
7) у період участі Росії в континентальній блокаді податки зросли не загалом, як стверджує Понасєнков, а тільки в асигнаціях, знижуючись у срібних рублях;
8) Понасєнков недооцінив втрати для оберту зовнішньої торгівлі Росії від приєднання до континентальної блокади, а вони склали третину річних прибутків держави;
9) пік знецінення асигнацій припав на 1810 рік і був не виявом довгострокових неґативних тенденцій, а наслідком континентальної блокади;
10) неможна говорити про продовження економічної кризи в Росії до 1828 року, як робить Понасєнков, оскільки після Наполеонівських війн відбувалася повільна стабілізація курсу асигнацій.
Алєксандрівська колона (1836), споруджена на честь перемоги Алєксандра І над Наполеоном Бонапартом
Подмазо навів іще шість аналогічний контрарґументів, які підважують фактичні побудови Понасєнкова. Звідси Подмазо дійшов висновку, що:
«основною причиною економічної кризи в Росії на початку ХХ століття стали не “традиційні для Росії: інфляція, видатки на оборону, борги, дезорганізація в державних структурах” [цитата зі статті Понасєнкова. – М. Г.], а результат приєднання Росії до континентальної блокади, що ледве не призвело економіку Росії до цілковитого краху. Відмова ж од згубної для Росії економічної блокади Англії послугувала основною першопричиною розпочатої 1812 р. війни».
Проблема полягає в тому, що фактура зі статті Подмазо свідчить про плутанину в статті Понасєнкова. Але аж ніяк не про те, що континентальна блокада буцімто стала причиною війни Росії з Францією. Що Понасєнков не правий у своїх твердженнях – зовсім не означає, що «насправді» все навпаки: Подмазо бракує фактів.
Маю два питання. Перше: якими були затрати Росії на армію напередодні 1812 року та надходження від різних видів податків?
Відповіді дає Олєґ Соколов. Він указує на карколомне зростання військового б’юджету в асигнаціях од 1807 року, хоч і зі зниженням у срібних рублях од 1809 року. Історик наголошує, що й із цим зменшенням в абсолютних показниках, все одно, військові витрати Алєксандра І в кілька разів перевищували б’юджетні видатки на армію часів Єкатєріни ІІ і Павла І15.
Стосовно ж податкових надходжень до російського б’юджету, розмір митного збору дещо впав у 1807 і значно – у 1808 році. Втім, і до 1807 року, коли Росія приєдналася до континентальної блокади, надходження від митного збору в два з половиною – чотири рази поступалися обсягам подушному й питному зборам. Ба більше, втрати від митного збору, за Соколовим, були компенсовані (NB: якою мірою?) прибутками від продажу конфіскованих британських товарів16.
Моє ж друге питання є принциповим: чи могли фінансові втрати від участі Росії в континентальній блокаді зробитися достатньою підставою для початку нової війни з Францією? Як тут не погодитися з висновком Євґєнія Понасєнкова з розглянутої монографії (курсив мій. – М. Г.):
«Підсумково ми маємо й повинні виснувати, що економічні чинники (й першочергово – приєднання Росії до континентальної блокади Англії) не могли стати головною причиною війни. Вони не були підставами ані фінансової кризи, ані фактичної відмови російського уряду в 1809 р. від виконання умов союзу щодо континентальної блокади. Ба навіть окремі неґативні риси блокади не мали настільки принципового значення, щоби розпочинати нову м’ясорубку. Росія ще надто слабко була інтеґрована в европейський ринок. Вирішальними причинами війни виявилися імпульси попередніх зіткнень (політичного значення) та нова кон’юнктура» (С. 217).
Я би сказав простіше: економічні питання не були вагомими для логіки дій російських імператорів. Так, участь у континентальній блокаді приносила втрати. Але вище задався питанням: що таке імперська Росія? Росією правили імператори – радше військовики, аж ніяк не торговці. Тож вони не керувалися економічними чинниками. Як Алєксандр І розпочав своє правління з наполеонівськими планами перемогти Наполеона, так і продовжував вичікувати та збирати сили.
7. Небойова перемога: Росія у війні 1812 року
Пора перейти до головного питання – характеру війни 1812 року. Автор на кількох сотнях сторінок докладно описує перебіг військових подій, хоч і без деталізації, властивої спеціялізованим військово-історичним працям. Він показує, що «Велика Армія» постійно перемагала: під Бородіним і під Малоярославцем. Жодної поразки під Красним і на Березині, за Понасєнковим, не було. На згаданій Березині, яка у французькій мові стала крилатим словом на позначення провалу, російські війська через суперництво між командирами втратили шанс на перемогу. Ба більше, Кутузов збрехав Алєксандру І про перемогу під Бородіним, за що отримав од імператора фельдмаршальський жезл, а згодом вигадав «Смоленську битву», замість реальної серії сутичок на Смоленщині (яка ввійшла в історіографію під назвою битви під Красним), за що одержав титул «князя Смоленського». Така позиція Понасєнкова!
Битва під Бородіним (у французькій традиції – Битва біля Москви). Джерело: «Legendes Cartographie»
Автор кілька сторінок приділив оцінці Бородінської битви: для сучасників та учасників і пізніших дослідників це була однозначна перемога Наполеона. Наслідком російської поразки, що було зрозуміло для сучасників, стала здача Москви. Як тут не провести паралель із пізнішими часами: чим далі від Другої світової війни, тим більше в Радянському Союзі з’являлося партизанів та підпільників – чим далі від війни 1812 року, тим вона ставала успішнішою для Росії та дедалі більш «народною». Досить процитувати оцінку битви під Малоярославцем із російської «Вікіпедії»: «тактична перемога французів, стратегічна перемога російської армії». Хіба переможець у битві – не однозначний стан?!
Понасєнков промовисто описує здійснювану російськими військами тактику «випаленої землі», від якої страждали місцеві мешканці. Перед відступом з Москви місто не просто було спалене, з нього було вивезене обладнання вогнеборців і залишені десятки тисяч поранених – учасників Бородінської битви! Декого з них вдалося врятувати французам.
У книжці приділена увага колаборації. Зокрема й з боку православних священиків, хоча Православна церква двічі оголошувала анатему Бонапарту, бодай він аніскільки не був православним. Що цікаво, Алєксандр І покарав колаборантів з Москви та Смоленщини, але амністував з Литви, Білорусі та Курляндії (на останньому терені перебували прусські війська), неявно визнаючи неросійськійсть цих земель, які ввійшли до складу імператорської Росії за часів Єкатєріни ІІ.
Три поділи Речі Посполитої (1772–1796)
Чому ж тоді програла «Велика Армія»? Спершу Наполеонівські війська опинились у спустошених при відступі місцевостях, а потім увійшли до Москви. Куди звідти? Алєксандр І не збирався укладати мирну угоду зі своїм alter ego. За Понасєнковим, іти походом на Санкт-Петербург було для Наполеона стратегічно неможливим завданням через відкритість тилів «Великої Армії» у випадок її маршу на північ. Не до Казані ж гнати російську армію! «Велика Армія» відступила – і випалена земля, і дальший мороз коштували життя десяткам тисячам Наполеонівських вояків, як і десяткам тисячам російських солдатів. Тож поразка Наполеона була небойовою. А перші битви за межами Росії – в німецьких землях французи виграли. Яка ж тоді, за Понасєнковим, може бути славетна «Вітчизняна війна»?
8. Загадка Сталіна
Неможливо уникнути паралелей між російсько-французькою війною 1812–1813 років та радянсько-німецькою війною 1941–1945 років. Ці паралелі проводили учасники Другої світової війни, насамперед у Радянському Союзі, хоч і в Німеччині теж, після припинення наступу Вермахту взимку 1941 року17. Так, проводячи історичні паралелі, генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн згадував про Директиву № 39 од 8 грудня 1941 року щодо переходу німецьких військ до оборонних дій:
«Коли взимку 1941 р. радянський контрнаступ був, нарешті, зупинений, завдяки опору наших військ, Гітлер був певен, що тільки його стоп-наказ од 8 грудня 1941 р. не допускати відходу без дозволу – врятував німецьку армію від долі, яка спіткала армію Наполеона у 1812 р.»18.
В історіографічній главі розглянутої монографії ми натрапляємо на історичні паралелі, які покликали до життя радянський наратив «Вітчизняної війни 1812 року» – буцімто народної війни проти агресора, який вирішив завоювати Росію, але був розбитий завдяки вмілому відступу з контрнаступом на чолі з Кутузовим. Так «Вітчизняна війна» ставала прототипом «Великої Вітчизняної війни», а Кутузов – Сталіна.
Уявним історичним прототипом Сталіна не міг бути Алєксандр І. Ви запитаєте: «Чому би ні? Сталін симпатизував-но Івану Грозному і Пєтру Великому!». Моя версія проста: Лєв Толстой порівнював Наполеона не з Алєксандром І, як було би логічно й доречно, а з Кутузовим. Ось Толстого читали все! Але це інше питання. До нього звернуся в останніх рядках свого книжкового огляду.
Євґєній Понасєнков цікавиться й загадковим питанням про підготовку Радянського Союзу до нападу на нацистську Німеччину. Загалом він є прибічником «ревізіоністів» – Віктора Суворова і Марка Солоніна. Автор розглянутої книжки додав новий шеляг до концепції агресивних планів Радянського Союзу до початку Другої світової війни, якій загалом бракує прямих доказів. Він знайшов брошуру академіка Євґєнія Тарле «Освобождение России от нашествия Наполеона» (Москва: Госвоенниздат, 1938), видану під егідою Політичного управління Робітничо-селянської Червоної армії. До речі, ця брошура була опублікована, як окрема стаття, в офіційному органі Міністерства оборони СРСР – газеті «Красная звезда» (1938. – № 285. – 14 грудня). Наш Автор процитував виїмки з двох останніх абзаців несподіваного твору, та й навів факсиміле останньої сторінки брошури. Процитую цілком два останніх абзаци (курсив видання. – М. Г.):
«Війна проти Радянського Союзу буде найбільш непопулярною серед широких народних мас усіх країн світу, зокрема й агресивних країн. Російський народ і всі народи нашої великої соціялістичної батьківщини розгромлять своїх ворогів, бо війна СРСР проти агресорів буде найсправедливішою з усіх справедливих війн, які знає людство.
Доктрина оборони соціялістичної вітчизни означає – рішучим наступом громи та знищуй ворога на його території. На відміну від війни 1812 року, коли ворог був розбитий на території Росії, у війні проти фашистських агресорів Червона Армія переступить кордони та завдасть смертельної поразки імперіялістичним розбійникам. Хай закарбують собі це на лобі наші вороги на Заході та на Сході, які мріють “уникнути помилки Наполеона”. На них чекає ще ганебніша, ніж у Наполеона, доля!» (Цит. за: С. 674).
Ось бачимо опосередкований доказ того, якими були радянські воєнні плани наприкінці 1930-х рокі: навколо Країни Рад існує «вороже капіталістичне оточення», яке буцімто плекає агресивні плани проти держав трудящих, а тому потрібно першими вдарити по ворогах. Що цікаво – немає згадки про Світову революцію!
Один із найвідоміших і найчитабельніших російських істориків, академік Євґєній Тарле (1874–1955)
Як тут не звернутися до концепції націонал-більшовизму Девіда Бранденбергера: Радянський Союз «націоналізувався» у 1930-ті роки, стаючи державою «старших» росіян та інших народів, державою, яка продовжувала культурно-історичну (читай – імперську) місію Російської імперії19. Саме тому пропаганда зверталася до препарованої історії «дореволюційних часів». Причому Російської імперії, яку в 1920-х роках не вважали за Вітчизну для радянських громадян. Звідси не дивно, що історичну паралель між 1812 і 1941 роками провів у своїй знаменитій промові Вячеслав Молотов. Щоправда, відповідний пасаж не пролунав у виступі на радіо 22 червня 1941 року, а з’явився тільки в друкованій версії від 24 червня:
«Не вперше нашому народу доводиться мати справу з агресивним зарозумілим ворогом. Свого часу на похід Наполеона в Росію наш народ відповів вітчизняною війною і Наполеон зазнав поразки, дійшов до свого краху. Так саме буде й зі зарозумілим Гітлером, який оголосив новий похід проти нашої країни. Червона Армія й увесь наш народ знову поведуть звитяжну вітчизняну війну за Батьківщину, за честь, за свободу».
Напевно, в перший день війни було не до згадок про Наполеона. Можливо, в усному тексті історичні паралелі були би недоречні, оскільки ніяк не для всіх мільйонів радянських громадян, багато з яких донедавна були неписьменними, Бонапарт був знайомою постаттю. А друкований текст справляє інакший ефект, бо його можна перечитати. Насамкінець процитую оповідь нашого Автора про бібліотечні пошуки пропагандистської брошури Тарле:
«Прочитавши брошуру (я міг би подібну вульгарну макулатуру й не читати, але далися взнаки мої фахові навички та інтуїція), я подався до архівів і бібліотек. Пару разів я стикався зі згадками про неї в картотеках, але сама брошура вже давно не зберігалася! Ще більше мене насторожив перший узятий мною примірник газети [«Красная звезда». – М. Г.] – стаття академіка Тарле була ВИРІЗАНА ножицями! Я продовжив “турне” бібліотеками – один примірник виявився цілим, інший – увесь обідраним, і ще один із подібним вилученням матеріяла Тарле. Цікаво, що наклад брошури на обкладинці не вказаний (хоч у вивчених мною багатьох подібних брошур наклад усюди вказаний – і це десятки тисяч примірників)» (С. 675).
9. Три виміри стилю
Євґєній Понасєнков полюбляє називати себе естетом – і це відбивається на його книжці, справді стильно написаної. Широко розумію поняття «стиль» – яко спосіб поєднання різних складників. На мою думку, авторський стиль у розглянутій монографії можна розкласти на три виміри: зовнішній, внутрішній і наскрізний.
Незалежний історик і медійна персона Євґєній Понасєнков
а) Блиск оповіді. «Зовнішній» стиль книжки є надзвичайно привабливим, що дозволяє за кілька десятків сторінок буквально зачарувати читача. Автор рясно ділиться своїми іронічно-цинічними міркуваннями, робить принагідні ліричні відступи й дотепні алюзії на сучасну Росію. Подеколи виклад містить фрагменти, які личать історичному роману. Наприклад, опис Москви напередодні вступу «Великої Армії»:
«Москва 1812 року… На бруківці чутно перестук повозок і вершників, набридлий черговий передзвін нелічених дзвонів, грубі вигуки кучерів, поліцмейстерів, рознощиків гарячих пиріжків і пиття. Але шумовиння вітру та листя тієї епохи доносять до нас і відлуння французьких та Моцартівських арій кінця вісімнадцятого століття, вивчених з акцентом російськими дворянами, сентиментальні зізнання в темних алеях, скрипіння пера, бравурні епіграми п’яних гусарських вечірок, дзвін флютів для шампанського (завезених чи видутих уже на російських скляних мануфактурах за французькими зразками) та ірландських чарок для міцних напоїв. Більшість звуків ми можемо почути й зараз: навіть той самий тон дотику бокалів, декотрі з яких збереглись у колекціонерів до сього часу – і чиїм нутром, приміром, я все ще користуюся для свого задоволення. Та й вигуки приматів [себто людей. – М. Г.], та їхніх вірних друзів (собак, коней і канарейок) не дуже змінилися» (С. 436–437).
б) Дискурсивно-подієва нарація. «Внутрішній» стиль суміщає два типи історіографічного наратива – опис подій і виклад значень. Не дивно читати подієву книжку з військової історії, в якій сотні сторінок приділені опису військових дій. Але цим книжка не обмежується. Автор розгортає перед читачем свої концепції, насичує текст промовистими значеннями та опуклими формулюваннями, завдяки численним цитатам і власним міркуванням. Загалом його арґументаціям властивий надмір. Увочевидь, це навмисно здійснюваний ефект, покликаний переконати широкого читача в істинности та доречности Авторових тез, які є «ревізіоністськими» – з погляду підручників та кінофільмів.
Для наочности звернуся до представлення Бородінської битви. Автор спершу визначив чисельність військових формувань з обох сторін, описав хід битви та здійснив підрахунок бойових втрат (С. 385–407), потім навів численні оцінки ситуації перемоги французів і поразки росіян (С. 408–415) і, зрештою, висловив кілька абзаців власних міркувань, наприклад:
«Насправді, питання ж бо вельми просте: якби Кутузов і росіяни виграли битву – то Москва були би цілою, багато російських солдатів, селян і містян – живими, а професійна репутація [Кутузова. – М. Г.] – неушкодженою. Але вони програли. Й зовсім безглуздо писати: “для Наполеона підсумки були меншими, ніж при Аустерліці” – неможна порівнювати цілковито різні війни та ситуації. Крім того, немає сенсу спекулювати на темі миру: психічно неадекватний цар [Алєксандр І. – М. Г.] не пішов би на мир за будь-яких підсумків (чи хіба втрата за кілька годин майже половини регулярної армії та деморалізація другої половини – недостатньо жахливий результат?). Армії Кутузова для Наполеона тепер і без того фактично не існувало: його ніхто не тривожив у Москві, а потім Кутузов іще раз одступив – і згодом пішов “паралельним маршем”. З таким самим успіхом можна битися та ходити маршами паралельно з привидом. Але історично важливо осягнути, що в Росії будь-які перемоги і фактично звершені талановиті справи дуже часто не мають значення, завершуються нічим, перетворюються на прах» (С. 415).
в) Уроки історії. Представлена книжка – геть не академічна не тільки за своєю мовою, а й за метою, поставленою Автором. Він постійно звертається до сьогоднішньої ситуації. Наскрізь його міркувань проходить думка про необхідність перегляду російської історичної політики, в якій оспівування (не)славетного минулого та власної самобутности стає інструментом для маніпуляції населенням. Загалом для Понасєнкова минуле і сучасність взаємопов’язані: правда про минуле – запорука правди про сьогодення. Як пише Автор:
«…[О]собисто моя думка така: справжня, неквасна (не така, як у варварів), нелицемірна (відгодована на дерібані б’юджету) любов до своєї країни полягає в невпинному виявленні недоліків і такому ж самому невпинному викоріненні їх, у постійному інтелектуальному неспокої. В перманентному пошуку причин невдач і помилок минулого, щоб уникнути цих часто рокових помилок у теперішньому та майбутньому. Але для подібного ставлення необхідно навчитися виявляти, бачити та говорити правду, розпізнавати справжній стан справ сьогодні й учора. Інакше ми залишимося заручниками незнання, яке неминуче призведе до нових невдач або катастроф» (С. 353).
10. «Шкідливі поради»
Які би поради міг дати Євґєній Понасєнков історику, який хоче бути почутим своїми сучасниками? В дитинстві я зростав на «шкідливих порадах» Григорія Остера – порадах навпаки. А як би виглядали «шкідливі поради» для істориків, які би забажали бути незалежними дослідниками й творцями бестселерів, як наш Автор?
а) будь плідним – пиши книжки;
б) будь стильним – пиши літературно;
в) не будь homo historians – не орієнтуйся на колеґ;
г) будь медійним – іди до публіки;
д) будь неполіткоректним – говори та пиши гостро;
є) будь цікавим – звертай на себе увагу.
Чому називаю ці поради «шкідливими»? Бо вони «шкідливі» для тих, хто робить наукову кар’єру, має захищати дисертації, друкувати тематичні статті та спеціялізовані монографії. Може, не поодинокі українські історики поєднають обидві іпостасі – академічного та публічного історика? На щастя чи на жаль, сам я не в змозі слідувати цим «порадам».
Замість висновків
Не буду робити жодних висновків. Так, відчуваю пересторогу щодо того, наскільки Автор акуратно працює з фактурою. На цю думку мене наводять неодноразово згадані заочні спори Алєксандром Подмазо з Євґєнієм Понасєнковим. Неможливо погодитися зі звинуваченнями Автором Олєґа Соколова в подвійному плагіаті ідей і сприймати його вислови на адресу опонента, хоч і той теж не є взірцем гідної поведінки. Попри все, із загальними інтерпретаціями Автора неможливо не погодитися. До того ж читання його книжки – суцільне вісімсотсторінкове задоволення з вишуканими ілюстраціями.
Американсько-польська літературознавиця Ева Томпсон
Насамкінець висловлю власну підозру: чи не варто для розуміння «уявленої історії» війни 1812 року звернутися до вивчення рецепції ідей Льва Толстого з «Війни і миру»? Чи не було такого, щоби великий роман вплинув і на історичні дослідження, й на історичну політику Росії (Радянського Союзу), й на історичну пам’ять росіян (радянських громадян)? Сам роман із його оспівуванням Росії переконливо деконструювала Ева Томпсон20. Залишилося питання про рецепцію класичного твору в політичних та історичних дискурсах ХХ століття.
Використані ілюстрації запозичені з відкритих джерел
1. Тут і далі в круглих дужках наведені посилання на сторінки розглянутої книжки.
2. Див.: Карл Маркс. Разоблачение дипломатической истории XVIII века. Особливо: Глава V.
3. Александр Эткинд. Внутренняя колонизация. Имперский опыт России / Авториз. пер. с англ. В. Макарова. – М.: Новое литературное обозрение, 2013. – С. 109–110.
4. Там же. – С. 110.
5. Див., напр.: Александр Эткинд: «Я не верю в исторические аналогии: все в первый раз»: [Интервью Арнольда Хачатурова с Александром Эткиндом] (30 июля 2015 года) // COLTA.
6. Александр Эткинд. Внутренняя колонизация. Имперский опыт России. – С. 1117.
7. Там же. – С. 138–139.
8. Там же. – С. 111.
9. Див.: Сергей Сергеев. Русская нация, или Рассказ об истории её отсутствия. – М.: Центрполиграф, 2017. – С. 195–215. Див. також про ситуацію в Радянському Союзі: С. 501–513.
10. Див.: Там же. – С. 215–231. Див. також детальніший виклад проблеми в окремій статті С. Сєрґєєва 2010 року, републікованій у тематичному збірнику, що доповнює його бестселер: Сергей Сергеев. «Хозяева» против «наёмников». Русско-немецкое противостояние в императорской России // Его же. Русская нация. Национализм и его враги. – М.: Центрполиграф, 2017. – С. 113–185.
11. Див.: Сергей Сергеев. Русская нация, или Рассказ об истории её отсутствия. – С. 248–252, 521–530.
12. Цит. за: Георг Лукач. Политические убеждения и понимание истории Гегелем в период написания «Феноменологии духа».
13. Див.: Евгений Понасенков. Экономические предпосылки кризиса тильзитской системы в России (1807–1812 гг.) и причины войны 1812 г. // Экономическая история. Обозрение / Под ред. Л. И. Бородкина. – Вып. 8. – М., 2002. – С. 132–140.
14. Тут і далі позиція А. Подмазо викладена за: Александр Подмазо. Континентальная блокада как экономическая причина войны 1812 г. // Эпоха 1812 года. Исследования. Источники. Историография. Часть II. Сборник материалов. К 200-летию Отечественной войны 1812 года. – Вып. 137. – М.: Труды ГИМ, 2003. – С. 249–266.
15. Олег Соколов. Битва двух империй. 1805–1812. – М.–СПб.: Астрель, Астрель-СПб, 2012. – С. 362–363.
16. Там же. – С. 363–364.
17. Див.: Марина Дацишина. Тема Наполеона и войны 1812 г. в советской и нацистской пропаганде в ходе Великой Отечественной войны // Вопросы истории. – 2011. – № 6. – С. 149–156.
18. Цит. за: Там же. – С. 153–154. В історіографічній публікації вказана помилкова дата – 18 грудня 1941 року.
19. Див. про, так би мовити, «імперську націоналізацію» 1930-х років, оперту на «реабілітацію» історії імператорської Росії: Дэвид Бранденбергер. Национал-большевизм. Сталинская массовая культура и формирование русского национального самосознания (1931–1956 гг.) / Пер. с англ. Н. Алёшиной и Л. Высоцкого. – СПб.: Академический проект, Издательство ДНК, 2009. – С. 39–79.
20. Див.: Ева М. Томпсон. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм / Пер. з англ. Марії Корчинської. – Вид. 2-ге. – К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2008. – С. 142–177.