Для мене Ярослав Ісаєвич втілював образ справжнього академіка. Академіка не за посадою, а за знаннями і науковим внеском. В ньому на диво ще сполучався адміністратор,– він очолював дослідний Інститут українознавства у Львові. В гуманітарній сфері такі випадки були поодинокими. Вражала його ерудиція і обізнаність з великим обширом наукових проблем і в літературі. Будучі фахівцем з Середньовіччя, Ісаєвич тим не менше мав своє бачення і на добу Нової й Новітньої історії, був культурологом в широкому сенсі. Він не лише писав праці, але й на відміну від багатьох великих, багато читав. Пригадую, як дуже здивувався, коли в середині 1990-х він казав, що прочитав мою статтю в журналі «Генеза», яка щойно лише вийшла. Взагалі складалося таке враження, що він встигав знайомитися з усіма новинками наукового книжкового ринку.
Нас з ним ріднило однакове ставлення до т.зв народницької історіографічної традиції, від якої, як від застарілого мотлоху радили відмовитися історики, які орієнтувалися на досягнення світового наукового майнстріму. Він був переконаним націонал-демокартом, і заперечував принципово заклики до відмови від національного дискурсу в історіографії. Ярослав Дмитрович був одним з небагатьох істориків, який вступив у публічний диспут з позицією Наталі Яковенко, яка ставила знак рівності між радянським соціалізмом й українським народництвом в представленні Михайла Грушевського. Я. Ісаєвич до цього провідного напряму історичної думки цілком слушно, як по мені, ставився як до фундаменту наукової історіографії, який ще зовсім рано здавати в архів. Саме Ісаєвич був одним з небагатьох, хто полемізував з Петром Толочком в його спробі реанімувати теорію про «колиску трьох братніх народів» в ранній історії України-Руси. При всій своїй м’якості і делікатності, Ярослав Дмитрович вмів у дискусії бути принциповим і наполегливим.
Як на мене, Я. Ісаєвич був блискучим полемістом. Він давав зразки інтелігентної полеміки. Завжди був коректним з людиною, якій опонував. Висловлював свої заперечення з великою повагою до чужої думки, ніколи не стверджував її абсолютної неправильності, намагався зрозуміти протилежну позицію. Був толерантним, делікатним, усміхненим до свого контрагента. Сама дискусія відбувалася в дружній атмосфері. На нього було годі образитися.
Ярослав Дмитрович запам’ятався мені людиною надзвичайно доброзичливою, позитивно наставленою до слухача. В нього не було жодного шанолюбства і зверхності, він був демократичним і дружньо ставився до співбесідника. Людина дотепна, яка не терпіла офіціозу, він любив кепкувати над тими науковцями, які захоплювалися загальною фразою і велеречивістю. Власне і самі виступи Ярослава Дмитровича завжди були жвавими, доступними для сприйняття подавалися в манері дружньої бесіди.
Ярослав Ісаєвич був науковцем за своє людською сутністю. Він не міг допустити, щоб книжковий продукт був неякісним, щоб у ньому були стилістичні неточності, чи коректорські помилки. Я був дуже здивований, коли дізнався, що він сам як коректор прочитав, якийсь черговий випуск «України», чи ювілейні матеріали до історії Інституту українознавства. «На це ж є коректор, у Вас же близько ста співробітників в Інституті»,– казав я. На що Ісаєвич відповів мені, що має сам особисто переконатися у якості. І це тоді, коли в нього почалися проблеми з зором, і треба було лягати на операцію. Наш директор Інституту ніколи не опускався до рівня коректорської читки праць Інституту археографії. А ще згадалося як ми видавали бібліографічний покажчик до 50-річчя Володимира Александровича. Його перечитав наш працівник Володимир Кравченко, але за ним ще раз переглянув Ісаєвич, і знайшов низку важливих помилок, які були Кравченком з вдячністю виправлені.
Пригадую як в кінці 2000-х я зайшов до нього в кабінет на Козельницькій і він обговорював мовне питання при виданні 50-томника М.Грушевського. Мені здавалося ці питання не принциповими, але іншої думки був Ярослав Дмитрович. Мова має бути бездоганна. Це був ще один урок ставлення до ніби формальних речей, які насправді не мають бути формальними.
Ярослав Дмитрович радо підтримав проект видання Повного зібрання творів Михайла Грушевського. На початку 2000-х він був присутній на презентації перших томів 50-томника у львівському Меморіальному музеї історика. Концепція видання його, пригадую влаштувала, і він запропонував щоб його інститут взяв участь у підготовці до перевидання серії томів «Історії України-Руси». В останні роки його життя ми неодноразово в розмовах верталися до цього проекту. Я.Ісаєвич хотів розпочати видання з тому третього «ІУР», бо якраз написав передмову до англомовного видання КІУСу. Йшлося що до роботи варто було запросити пп. Войтовича і Александровича. Безперечно кращого редактора перших трьох томів «ІУР» Грушевського годі було шукати.
Я.Ісаєвич любив людей, був дуже уважливим і позитивно наставленим до кожного, хто на це заслуговував. Пригадую, як в середині 2000-х він лікувався в Феофанії, а ми на Подолі, в музеї Гетьманства, провадили на річницю смерті вечір пам’яті, присвячений видатному архівісту Івану Бутичу. Їхати з Феофанії не ближній світ, але Ісаєвич приїхав і виступив, бо надзвичайно поважав І. Бутича.
Яросав Дмитрович був великодушною людиною. Десятки років він знаходився у перманентному конфлікті з іншим великим львівським істориком Ярославом Дашкевичем. Останній звинувачував Ісаєвича у сервілізмі комуністичній владі, часто полемізував з Ісаєвичем, пригадую на МАУ дуже цікаву дискусію між ними,– як Інститут суспільних наук має називатися українознавчим, чи україністичним. Дашкевич був за другим. Ісаєвич не висловлював ніколи роздратування і образ по відношенню до Дашкевича. Якось по-філософському він казав: «Ярослав Романович, не може не воювати. Що поробиш». Але у пам’яті закарбувалося святкування у 2006 році у Львові 80-річчя з дня народження Я.Дашкевича, у актовій залі університету Івана Франка. Ярослав Ісаєвич не міг не прийти. Він вийшов на сцену і обняв ювілята. І ці обійми тривали, здавалося, навіть трохи довше ніж того можна було чекати. Сутнісне, важливіше за хвилеві незгоди. Мені здавалося Я.Ісаєвич завжди першим йшов на зустріч, бо був відкритою і щирою людиною.
В останні роки життя Ярослав Ісаєвич переймався як долею української історичної науки, так і свого Інституту. Він вболівав за участь українських істориків в міжнародних форумах. Писав мені про це в електронних листах (на жаль не збереглися). Говорив про це при нечастих зустрічах у Києві, в його відомчій квартирі на Тарасівській вулиці. Українська історична наука мусить вийти зі свого загумінкового становища на вільній простір європейської і світової науки. Нам треба шукати спільних точок дотику зі знаними світовими істориками. Пригадую, як в ті роки заступником директора Інституту українознавства став Леонід Зашкільняк, але це потривало не довго...
Таким залишився у моїй пам’яті Ярослав Ісаєвич – історик, якого виховав і любив як свого найкращого учня Іван Крип’якевич. Людина ця назавжди залишиться знаковою постаттю інтелектуального Львову і України 1960 – 2000-х років.