Я датую моє знайомство з Ярославом Дмитровичем Ісаєвичем осінню 1981 р., хоча тоді ми ще не зустрілись. Справа в тому, що тоді я подавався на обмін докторантів поміж США та СРСР за програмою IREX. Один з моїх наукових керівників в Гарвардському університеті, Франк Сисин, порадив, щоб, коли буду у Львові дістав наукову косультацію з Ярославом Дмитровичем. Так склалось, що готував я свої папери на обмін, коли був в домі батьків у Чікаго. Одного дня моя матір припадково почала читати мою наукову анкету, де було вписано в яких архівах та бібліотеках я хотів би працювати та з ким хочу мати наукові зустрічі. Коли натрапила на імя Ярослава Ісаєвича об’явила: “Я цю людину знаю.” Спочатку я зреагував здивовано та навіть скептично, але тоді вона почала розповідати про своїх односельчан, Дмитра Ісаєвича (1889-1973), колишнього члена Центральної ради та дипломата УНР, малого Ярослава та йогу тітку, сестру батька, Олександру Григорівну (“тітка Шура”).
Місце народження Ярославa—велике село Верба у підпольській Волині (нині Дубенський район Рівненської області). Дід Ярослава, отець Григорій Іванович Ісаєвич (1857–1901) побудував та був настоятелем вербівської Свято-Троїцької церкви десь в кінці ХІХ ст. У 1932–1946 рр. мій дід, мамин батько, отець Павло Міцевич був настоятелем цієї парафії. Він не тільки хрестив новонародженного Ярослава в 1936 р., але моя мама, Анастасія (“Настя”) Остапчук, з дому Міцевич, була його хресною матір'ю. Пізніше вона та її молодші сестри, Маруся та Людмила (“Мілочка”), часто бавили малого Ярослава. І тому Ярослав і я були, як кажуть, “споріднені” по “духовній лінії.” Сам Ярослав потім розповідав мені, що він особливо дружив з маминим наймолодшим братом Іваном. Іван був дуже здібним, але також збиточним. Одного разю він “читав” на вулиці Ярославові “лекцію” з фізики, пояснуючи прикмети води, та в процесі облив малого Ярослава. Мій батько, Петро Остапчук, виріс на хуторі на краю Верби. Як розказував мій батько, якось він їхав на возі із своїм батьком, Омеляном, і минаючи поле, де тяжко працював Дмитро Ісаєвич, мій дід чи то іронічно, чи то з гіркотою сказав: “Бачиш сину, оце так наш бувший член уряду української держави тепер оре поле…” А доля Дмитра Ісаєвича була дійсно не легкою. Хоча він був дуже освіченою людиною, “ходяча енциклопедія,” мав велику бібліотеку (мама розказувала, що він якось примудрився вмонтувати книжкові стелажі у стіни сільської хати), але коли повернувся з еміграції у Франції (де якийсь час працював на автозаводі Citroen та брав участь у забастовках) до рідної Верби, то поляки не давали йому громадянства (obywatelstwo). Тому він був по суті безробітним.
Свято-Троїцька церква, Верба
Під кінець війни Іван Міцевич пропав, можливо у Бродах. Мої тато і мама, а тaкож мамин брат Євген опинились в Німеччині, а з 1950 р. в Америці. Обидва мої діди, Омелян Остапчук та о. Павло Міцевич, були засуджені і заслані на 10 років. Дві сестри моєї мами, які залишились у Вербі, Марія та Людмила Міцевич, опинились безпритульними, бо їх виселили з парафіяльного дому. Хоча найближча сім’я Ярослава виїхала до Стрия (звідки походила його мати) ще в 1944 р., але у Вербі залишилась його тітка, Олександра Григорівна. Вона була вчителькою. Так склалось, що перші кілька років заслання отця Павла, мамині сестри мешкали з нею в хаті Ісаєвичів. Тітка Людмила розказувала, що не знає як би вони дали собі раду в ті важкі повоєнні роки без її підтримки.
А щодо Ярослава та його батька, за розповідями зрозуміло, що виїхавши до Галичини, вони затерли свої сліди, походження з Волині та Верби і особливо політичну кар'єру батька. Лише в 1970-их роках КДБ дізналось про походження Дмитра і Ярослава. В 1971 була написана пасквільна стаття про минуле Дмитра, і напевно вона була скерована на дискредитацію Ярослава (Як писав Ярослав у своєму автобіографічному нарисі : “Дуже пощастило нашій родині, що про батькове минуле каґебісти, за завданням яких було написано цей текст, довідалися не в період розстрілів і масових арештів, а в час відносного “послаблення”).
Коли я потрапив на стажування до Радянського Союзу в 1982–1983 рр., час був дуже непевний. Особливо, коли помер Брежнев у листопаді 1982 р. Ніхто не знав куди поведе політика, і ніхто не хотів ризикувати з іноземяцями з “капстран,” особливо з Америки. У Києві (моє основне місце стажування) не знали що зі мною робити. Спочатку взагалі відмовились мене приймати, але, щоб не втратити позиції за обміном, Москва змусила Київ мене прийняти. Однак, в жодний архів мене не пустили, навіть в Москві або Ленінграді. Будучи американцем українського походження, та й ще сином члена ОУН в 1930-их 1940-их рр. і маючи тему не лише про козацтво в ХVII-ому ст., але й про Османську імперію та Кримський ханат (остання тема по суті заборонена в Союзі після депортації кримських татар в 1944 р.), не було жодної надії потрапити в державні архіви. Але з рукописними відділами бібліотек була інша справа—мене допустили до матеріялів Центральної наукової бібліотеки в Києві, Львівської наукової бібліотеки та Публічної бібіотеки ім. Салтикова-Щедріна в Ленінграді. Правда, в Києві жодних мікрофільмів не давали, зате у Львові по суті не було обмеження.
Моє кількатижневе відрядження до Львова ледве не зірвалося, бо коли приїхав туди з Києва одного холодного засніженого грудневого ранку, на вокзалі мене ніхто не зустрів. Я самотужки дістався Львівського університету, який мав прийняти мене і поселити у гуртожиток, але мене просто не пустили в корпус, хоча я мав оформлені усі необхідні папери на відрядження. Першу ніч я ночував майже на вулиці і коли побачили, що я не здаюся, то на другий день мене з великим скрипом поселили в гуртожиток по вул. Герцена. Коли ж я пішов до ЛНБ, то сказали, що по моїй темі немає матеріалів і тому дозвіл на роботу мені не дадуть.
У ті часи, починаючи з Патриції Кеннеді-Ґрімстед, пізніше Франк Сисин, а тоді я—ми всі знали, що треба іти на вул. Козацьку на краю Львова, за скансеном (Шевченківський гай) до хати Ярослава Дашкевича. Зрештою, як і мої попередники, я віз ліки та деякі подарунки (фотоапарат, тощо). У ті часи Ярослав Романович був в опалі, напів-дисидентом, безробітний, а друкуватись міг лише в Москві та за кордоном. Власне з ним я і виробив план як потрапити до бібліотеки (скандальні телеграми голові Мінвузу СРСР у Москві), і десь в протязі тижня Москва смусила Львів дати мені доступ то Рукописного відділу ЛНБ.
Після кількох днів роботи в бібліотеці я вирішив подзвонити до Ярослава Ісаєвича. Потрапив на його дружину Ольгу. Тільки-но я встиг представитися, вона одразу ж мене перервала і сказала, що я повинен звернутися до Інститутуту суспільних наук, щоб зустрітися з Ярославом. Її тон був ввічливий, але я зрозумів, що я не повинен був телефонувати на приватну квартиру. За кілька днів зустріч з Ярославом була дозволена в інституті на Радянській (тепер Винниченка) 24, але лише в присутності заступника директора Феодосія Стеблія та наукового співробітника Ігоря Захари. Десь годинку поспілкувались про наші наукові зацікавлення. Оскільки я не був один на один з Ярославом, то не мав нагоду розповісти йому про наші “родинні” зв’язки.
Правдиве знайомство з Ярославом сталося п’ять років по тому, коли прийшла перебудова і до України, та Ярослав Дмитрович нарешті приїхав до Гарварду. Тоді ми могли про все говорити, стати “свояками”, бути на “ти.” На жаль, маму мою він вже не застав, вона померла в 1985 р., але він мав нагоду зустрітися з її молодшим братом, моїм дядьком Євгеном Міцевичем та його родиною, відвідавши їх у Ст. Паул, Міннесота.
Ярослав та Ольга дуже переймались церковною ситуацією на Волині та особливо у Вербі, де Московська церква не йшла на жодні компроміси з Київським патріархатом. Суд прийняв рішення, що в церкві недільні служби обох конфесій повинні чергуватись, але московський настоятель відмовлявся пустити київську громаду, а місцева влада попри рішення суду, відмовлялась виконувати рішення через "брак механізмів”. І тому прихильники української церкви вирішили побудивати власний храм. Збірка грошей тривала багато років і лише в 2014 р. новий храм на честь Архистратига Божого Михаїла був освячений. Чи не найбільшими фундаторами будівлі були Ярослав та Ольга Ісаєвичі. Нині там встановлена меморіальна дошка на пошану трьох славних синів Верби—Григорій, Дмитро та Ярослав Ісаєвичі (і хоча Григорій народися в Лузанівці на Черкащині, а Дмитро у Велицьку біля Ковеля, велику частину свого життя провели у Вербі).
Церква Архистратига Божого Михаїла, Верба
Дошка на пошану Ісаєвичам при церкві Архистратига Божого Михаїла, Верба
Взагалі, Ярослав відзначався не лише своїм великим розумом та знанням, але й демократичністю у спілкуванні з людьми, сучасністю в поглядах та шаленим зацікавленням світом навколо себе і, очевидно, минулим. Пригадую, як не раз зустрічав його в книгосховищі гарвардсьської бібліотеки Вайденер (Widener Library) та бачив як він читав практично будь-яку цікаву книжку, яка потрапляла, йому під руки. Також несподівано і приємно вразила його добра англійська мова. Коли тільки приїхав до Кембриджу, він одразу міг нормально спілкуватись з професурою та студентами.
Коли у 1993–1999 рр. я жив у Києві та працював у Інституті сходознавства НАН України під керівництвом мого докторського керівника в Гарварді Омеляна Пріцака, я досить часто зустрічався з Ярославом та Ольгою. В ті роки він ділив свій час поміж Львовом, де він очолював Інститут українознавства, та Києвом, де був академіком-секретарем та керував Відділенням історії, філософії та права Президії НАН України. Це дійсно були роки самопожертви, тому що велику долю свого часу та сил Ярослав самовіддано присвячував будівництву української науки, особливо історичної, та забезпечення для неї гідного місця на міжнародній арені.
Ярослав завжди дбав, щоб різні народи трактували один одного та минуле з гідністю та повагою. Не можна сказати, що він був україноцентричним у своїх працях, але завжди був готовим захистити українську позицію, коли це було на місці. В одному листі до мене, згадуючи римську конференцію 1990 р.про польсько-українсько-білорусько-литовські зв’язки він писав: “Я був один з небагатьох, хто полемізував з польськими претензіями про їхню цивілизаторську місію.” Також він дуже дбав про те, щоб українці ставилися гідно до себе і своєї історії.
Ярослав Ісаєвич і Віктор Остапчук 1988 року
Власне під час нашої останньої зустрічі відбулась не типова для наших близьких відношень суперечка. Це було на початку серпня 2008 р. Я вперше відвідав його та Ольгу в їхній новій львівській квартирі. Раніше того дня я був у популярному ресторані “Криївка” на площі Ринок. Я був в захопленні від ідеї та оформлення ресторану. Вважав, що це був добрий спосіб популяризації історії УПА, особливо для східних українців та відвідувачів з Росії та Польщі (власне задля екзотичності “Криївка” був дуже популярним, принаймі поміж “східняками” та росіянами). Та будь-що, направді через оформлення, масу фотографій на стінах та різних предметів ресторан по-суті діяв як своєрідний музей УПА. Я розповідав про це Ярославові та показував меню, з різними “повстанськими” стравами, деякі з жартівливими назвами. Реакцією ж Ярослава було обурення. Він вважав, що це все насмішка над УПА, а УПА було чимось, що не підлягає гумору. Я настоював на своєму, що це щось позитивне, корисне як спосіб популяризації знань про УПА, щось, що надає йому “людського образу.” Це викликало в нього ще більше роздратування і він навіть підняв голос майже до крику. Звичайно, наші відносини не могли бути зіпсованими навіть такою суперечкою. Я вважав, що він просто не зрозумів суть ідеї ресторану. Але як би воно не було, осмислюючи нашу останню зустріч, я тепер розумію з яким пієтетом Ярослав Ісаєвич ставився до визвольних змагань та й взагалі до історії України. І нині я також розумію, як нам його тепер бракує, цього велетня української та ранньомодерної європейської історії.
Віктор Остапчук – історик-сходознавець, професор Університету Торонто