З часу виходу у світ «Українського книговидання» (2002) Я. Д. Ісаєвича минуло більше пʼятнадцяти років, а книга, схоже, пройшла повз увагу широкого загалу та історіографічної спільноти. Чому так сталося? Інтелектуальна публіка зазвичай цікавиться темами, суміжними із сьогоденною політикою: революції, війни, повстання, дипломатичний цинізм, масові убивства, репресії і тортури, а також особи до всього цього причетні. Книжки на ці теми найчастіше лежать на полицях книгарень. Крім того, фахівців з історії книги, які могли би написати критичне і прискіпливе «альтернативне дослідження», не так багато. Для Ісаєвича потрібен був щонайменше Немировський або Істрін. А де ж їх узяти? Відтак маємо лише декілька відгуків-анотацій, написаних в стилі «книга на часі», «дуже потрібна книжка», «стане в пригоді багатьом», «є значним здобутком» і т.п. Можливо я помиляюся і десь у безкрайому історіографічному морі існує Рецензія у властивому сенсі цього слова, але мені про це поки що нічого не відомо.

Ще у 2002 році, щойно книжка вийшла з друку, я написав її невеликий огляд, повідомивши про це Я.Д. Рецензія, якщо її так можна назвати, вийшла невдалою, вона так і не побачила світ. Зовсім не тому, що рецензувати тексти свого наукового керівника – справа надто делікатна, а рецензія неодмінно передбачає і критику (автори “агіографічних” панегіриків на честь своїх керівників про це часто забувають). Я.Д. любив атмосферу вільної дискусії і ніколи не вважав свій статус академіка поважним аргументом. Справа в іншому: мені стало ясно, що через неспівмірність наших наукових та інтелектуальних досвідів мій текст виглядатиме, в кращому разі, як банальний переказ змісту. Крім того, брак належної ерудиції з книгознавства не давав шансу оцінити ті чи інші думки, полемічні тези, тонкі натяки або алюзії, рясно розсипані по всьому тексту, і невловимі для того, хто «не в темі». Тому я зосередився на тому, що впадало в око: стилістиці, термінології, історіографічних кліше.

Нижче подаю найцікавіші, на мій погляд, фрагменти відповіді Я.Д. на мої рецензійні спроби, які проливають світло на історичні погляди вченого.

Я дуже вдячний, що Ви уважно підійшли до мого тексту, в основному адек-ванто виклали зміст книги. Вдячний і за зауваження, зокрема ті, що стосуються історіографічних стереотипів, які на мене мають вплив. Очевидно, дуже потрібна була б дискусія щодо цих стереотипів. І те, що Ви побачили у книзі, і реакція на мої погляди у рецензії, все це поки що залишається декларативним. Напевно, дуже важко такі речі досліджувати, оскільки підходи автора і рецензента визначають-ся, значною мірою, їхніми загальнокультурними орієнтаціями. В таких випадках опоненти часто розмовляють різними мовами і насторожено ставляться до контраргументів.

Почну з другорядних питань. Я не вважаю Юрія Дрогобича ані діячем "саме української культури", ані тим більше представником "східнословʼянської правос-лавної культури. Для мене він навіть не обовʼязково етнічний українець (здається, я його ніде українцем не називаю, хоч висловлюю можливість зараховувати його до "політичних українців"), а тільки вихідець з українських земель, який включився у західне культуре життя. Якщо склалося інше враження, значить або я неточно висловлювався, або Ви побіжно читали цей текст.

Йдеться не про книжку "українця", а про книжку автора з України. На Заході це синоніми, але ще не в нас. Втім, і ми "поляками" часто називаємо українців з Польщі. На с. 2. Ви вживаєте слово "книгодрукування", не помітивши, очевидно, мого застереження проти цього терміну на с. 435.

Ви маєте рацію, що я зловживаю словосполученням "не бачене раніше", хоч вживав його тоді, коли справді мені щось таким видавалося. Термін "вітчизняна традиція" справді невизначений. Переважно я розумів під ним "східнословʼянсько-православну культуру". Втім вважаю "східнословʼянсько-православну культуру" лише варіантом культури всієї "православної Словʼянщини", включно з Балканами, яку, в свою чергу, зараховую до культури поствізантійського культурного ареалу.

Для мене слова "реформування" і "реформація" аж ніяк не ідентичні. Рефор-мування – це, в широкому сенсі, поліпшення, вдосконалення без зміни засад... Я ніколи не писав про "православну реформацію" (якщо писав, прошу вказати на якій сторінці). Натомість, зокрема, в книжці про братства, писав про реформаційні тенденції в діяльності братств. Суттю цих тенденцій я вважаю не організаційну подібність братств до протестантских громад, а прагенння братств (не всіх, а лише деяких) підпорядкувати духовенство світським людям, а також намір очи-тити обрядність від деяких "забобонів", що випливають з церовної традиції, а не з св. Письма.

Я не називаю "експансією" появу російської книжки. Зверніть увагу, як в нейтральному або позитивному дусі пишу про князя курбського і, особливо, про Івана Федорова. Цитуючи з моєї сторінки 382, Ви пропускаєте істотне слово "піз-ніша" щодо "експансії", а у цитаті про "фактор нівеляції" пропускаєте слова "в остаточному підсумку"... [1]

Одним з із спірних питань дискусії (яка тривала і листовно, і усно при особистих зустрічах) було питання «оціночного фільтру», який дозволяв класифікувати явища історії української книги і культури в цілому. Я.Д. керувався ідеєю «наближення − віддалення» України від західноєвропейського контексту як критерієм «прогресивності» чи «непрогресивності» культурних фактів, хоа погоджувався, що цивілізаційно-ідеологічну перспективу, як і поняття «прогресивність», складно визнати нейтральним аналітичним інструментом. «Невипадково, − писав Я.Д. − беру сумнівне слово [«прогресивність»] у лапки, хоч не вмію без цього поняття обійтися» [2]. Він аргументував свою думку тим, що Україна як феномен «на межі між Сходом і Заходом» дотепер стоїть перед цим цивілізаційним роздоріжжям. Вибір, який для інших став вже історією, для нас продовжує лишатися питанням актуальної політики. «Третій шлях» − «лишитися собою» і плекати якусь унікальну і безпрецедентну "кордоцентричну" духовність − Я.Д. вважав шкідливим міфом, ознакою маргінальності, провінційності і безперспективності. Його міркування вийшли далеко за межі відповіді на рецензію і тематики книжки, але “думки на берегах” у Я.Д. завжди були глибокими, влучними, нерідко пророчими:

Коли і як Україна була собою і яким способом може стати собою? В усій історії української культури чи не єдиними, хто творили щось цілком оригіна-льне, були Сковорода і Шевченко. Якщо знаєте інших, напишіть, хто? Франко – тільки тінь тогочасної загальноєвропейської культури, збагаченої ідеями, запозиченими з Росії. Я не ідеалізую Заходу, ніде і ніколи не наділяв його епітетом "цивілізований", але сучасна логіка така: ті, хто виступають проти "західної орієнтації", сприяють орієнтації на обійми "братнього народу". На жаль, "третій шлях" неможливий ні в Україні, ні в Росії. Це показує, зрештою, досвід наших сусідів. Не тільки, скажімо поляків чи словаків, які не вважають, що збіднили свої культури, безапеляційно ідентифікуючи себе із Заходом, але й греків, які шукають "третього шляху", але їм це не вдається. У нас "є собою" хіба що послідовники Дажбога і Велесової книги. Можливо також прибічники ідеї про повну унікальність українського фольклору і "кордоцентричного світогляду". Чи знаєте інших?

Ярослав Дмитрович не хотів бути причетним до творення міфів, тримаючись подалі від Велесової книги, “нашого трипільського коріння”, кордоцентризму та інших романтично-фантастичних ідей. Натомість, крім історії української книги, його вабила Київська Русь і Галицько-Волинська держава, а головною методологічною ідеєю, яка пронизувала усі дослідження ученого, була тяглість української культурно-історичної традиції. Він хотів повернути київську добу до історичної памʼяті українців, його глибоко непокоїв факт її витіснення образами новіших епох і подій, що створювало небезпечну ілюзію перервності і «безґрунтовості» історії України. Звідси, певно, такий інтерес до пошуку джерел з історїї Києва помонгольської доби, зокрема, опису Києва Мартином Ґруневегом. Він боровся проти "привласнення" Росією виняткового права на Київську Русь, вважаючи, що цьому сприяв і брак інтересу до київської доби серед самих українців, і снобізм західної історіографії, що вперто не бажала розрізняти Rus i Russia, ставила знак рівності між русинами і росіянами, мовою руською і “русским языком” [3]. Заохочуючи автора цих рядків до давньоруських студій, Я. Ісаєвич в одному з листів писав:

Це правда, що про Київську Русь нових джерел знайдеться дуже мало. Але тема Київської Русі актуальніша [ніж ранньомодерні єретичні рухи – Авт.], в цій тематиці більша можливість проводити аналогії з іншими державами і, зрештою, середньовічна тематика традиційно допускає більшу "спекулятивність", ніж студії пізніших часів Якщо не хочете Київської держави, можете взяти Галицько-Волинську 13-14 ст., або лише 14 ст. <...> Хотілося б, щоб пріоритетом для вас була старокиївська доба. Бо вона й найважча для кваліфікованого вивчення. І шукайте, хто придумав словосполучення "Київська Русь"» [4].

«Надто вже мало у нас людей займається цією добою» [5].

Мені хотілося із вдячністю згадати ці епізоди спілкування з Ярославом Дмитровичем Ісаєвичем у звʼязку з тим, що 7 березня 2016 року великому українському історикові мало би виповнитися 80 років.

[1] Лист Я.Д. Ісаєвича до С.В. Савченка від 16 жовтня 2002 р. (Архів автора).
[2] Там само.
[3] На цю тему: Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: історіоог-рафічний і політичний аспект // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, держаність. Випуск 2. Львів, 1995. С. 3-17.
[4] Лист Я.Д. Ісаєвича до С.В. Савченка від 28 лютого 2001 р. (Архів автора).
[5] Лист Я.Д. Ісаєвича до С.В. Савченка від 16 жовтня 2002 р. (Архів автора).