Середина червня 2010 року у Мюнхені порадувала теплою, сонячною погодою. Ті, хто прилетіли за день до початку конференції мали чудову нагоду поблукати містом, посидіти у кав’ярнях, чиї власники виставили столи та стільці на тротуари мюнхенських вулиць. Учасники конференції злетілися з Америки, Канади, України. Були, звичайно, господарі—німці. Конференція, зорганізована за ініціативи Франка Сисина університетом Фрідріха Максиміліана та Українським вільним університетом була про Україну і більшість учасників знали одне одного роками. Розмови точилися навколо тем конференції, ми жваво обмінювалися новинами. Серед неприємних, а власне сумних новин, була привезена львів’янами вістка про тяжку хворобу Ярослава Ісаєвича.
Я знав, що він хворіє, але проблеми з здоров’ям у нього були не вперше, тому надто великої уваги вісткам про нове погіршення здоров’я не надававав. Він перемагав хворобу перед тим, мав перемогти її і тепер. Але львів’яни були іншої думки. Ішлося про те, що йому залишилося лише кілька днів життя. Коли до мене прийшло усвідомлення неминучості його кончини, усі розмови на інші конференційні та навколо-конференційні теми раптом втратили сенс. Для мене Ярослав Дмитрович Ісаєвич був тим, хто допоміг відкрити і мені, і цілій українській історичній науці нові нерадянські академічні світи. Саме він ввів мене та чимало моїх українських колег у світ, уособлений конференцією, на яку ми зібралися у Мюнхені. І раптом, не тільки його не було тут разом з нами у Мюнхені, але скоро його може не бути зовсім, ні тут, ні у Львові. Людини, яка усе це починала тепер не буде з нами. У це було важко повірити.
Про Ярослава Дмитровича Ісаєвича я вперше почув на другому курсі. Йшов 1976 рік і Ганна Кирилівна Швидько читала нам, студентам історичного факультету Дніпропетровського державного імені трьохстоліття возз’єднання України з Росією університету, курс історії України дожовтневого періоду — тобто до революції 1917 року. Серед шерегу невідомих мені імен дослідників історії України було й ім’я Ісаєвича. Ім’я це можливо згадувалося, а можливо тільки запам’яталося мені разом з іменами Володимира Антоновича, Олександра Лазаревського, Івана Крип’якевича. Усі вони писали товсті книжки, робили це колись давно, і як кожні класики або вже давно померли, або більше не творили. Тільки згодом я довідався, що один із цієї когорти, Ярослав Дмитрович Ісаєвич, хоч і мав публікації ще у далекі, як мені тоді здавалося 60-ті роки, був не тільки живий, але й надзвичайно активний, і якщо поїхати до Львова то з ним можна було навіть побачитися.
Влітку 1979 року, після закінчення четвертого курсу я поїхав до Львова працювати у міських бібліотеках над темою майбутньої дипломної роботи—Хмельниччина, або за номенклатурою того часу, Визвольна війна українського народу 1648–1654 рр. у латиномовній історіографії середини ХVIІ століття. Зокрема, мене цікавив Йоахім Пасторій, німець за походженням, уродженeць Силезії, волинський дисидент-антитринітарій та данцигський історик, який писав про Хмельниччину. Не пригадую чи це був керівник моїх курсових робіт Юрій Андрійович Мицик, чи керівник дипломої, а потім кандидатської, Микола Павлович Ковальський, але хтось з них, а можливо обидва разом, порадили мені обов’язково зустрітися з Ісаєвичем. Я радо погодився і після приїзду до Львова зідзвонився з ним. Ярослав Дмитрович призначив мені зустріч в Інституті суспільних наук на Радянській (тепер Винниченка) 24. На той час я вже добре розумів (і навіть мав телефонне підтвердження того), що Ісаєвич – це мій сучасник, а не історик доби Антоновича чи Лазаревського, але уявлення про нього як про припорошеного пилом класика, або брежнєвського типу керівника української радянською науки, мабуть таки зберігалося у моїй підсвідомості, бо я був зовсім не готовий зустріти людину, яку я побачив на Радянській 24.
Це була несподівано для мене молода, надзичайно симпатична та інтелігентна особа. Він запам’ятався мені одягненим у зеленуватого кольору сорочку з коротким рукавом, увесь якийсь надзвичайно стильний, сучасний і енергійний — він з легкістю майже бігав сходами інституту. Прийняв він мене надзвичайно люб’язно. Погром «козакофілів» та українських «феодалів» після примусової відставки Петра Шелеста у 1972 році поставив дослідження з ранньомодерної історії України за межу політичної легітимності та на межу виживання, з знаними дослідниками доби позбавленимин академічних посад, і з майже відсутнім припливом нового покоління дослідників. Серед тих, хто залишився, існував рівень взаїмної підтримки та солідарності, який, мабут був серед перших християн – гнаних, але не зломлених. У мене особисто було інколи враження, що я належу до вибраної групи людей, які здобували якесь особливе, невідоме загалу, і майже заборонене знання, і ставилися одне до одного з якоюсь невідомою іншим симпатією та довірою. Чи це було так чи, ні, але львівські «недобитки» 1972 року, до яких належав і Ярослав Дмитрович радо вітали і допомагали чим могли учням Миколи Ковальського з далекого та зрусифікованого у культурному відношенні Дніпропетровська, який у 1970-х перетворився на провідний центр підготовки фахівців з ранньомодерної України.
Ярослав Дмитрович вразив мене не тільки молодістю, енергією та приязною поставою. Не менш вражаючим було те, що він знав про Пасторія тільки трошки менше за мене — власне саме Ісаєвич написав коротку замітку для «Радянської енциклопедії історії України» про цього автора. Але ще більше враження на мене справила його обізнаність з зарубіжною літературою про те, що ми тоді називали «записки іноземців» про Україну, хоч насправді ішлося про тексти, створені, принаймні у випадку моєї дипломної роботи, Річ-посполитськими авторами, можливо «іноземцями» для Росії, але не для України. Під цим популяризованим свого часом Ключевським, а значить легітимним в СРСР титулом ми досліджували те, що сьогодні б назвали культурними зв’зками України з центральною та західною Європою. На моє питання про літературу з цієї теми, Ярослав Дмитрович назвав імена та праці, про які я до того часу не чув – Січинський, Борщак, Дорошенко. Праця першого про «записки чужинців» про Україну була процитована Ярославом Дмитровичем не тільки українською але й англійською мовою, Борщака – французькою, Дорошенка – німецькою. Я попросив Ярослава Дмитровича написати імена авторів та назви книжок мовами оригіналу у моєму зошиті, що він і зробив, як я тепер розумію, ризикуючи залишити письмовий «доказ», що він популюризує серед молоді праці українських націоналістів. До Дорошенка я згодом діствася тольки у спецфонді, і то, здається, у Москві. Решта порад-посилань Ярослава Дмитровича також була спецфондівська.
Ісаєвич став для мене з того часу символом не тільки молодого, амбітного і міжнародно поінформованого історика, але також дещо ідеалізованим уособленням міста у якому він жив – Львова. Це старовинне, архітектурно незаперечно європейське місто спродукувало у моїй уяві надзвичайно привабливій взірець української міської культури. Носити джинси (Львів був столицею їхнього нелегального продажу в СРСР), говорити українською та пити каву у старих львівських кав’ярнях видавалося мені вершиною буття. Це був образ ідеальної України – заглибленої в історію та традицію, але водночас модерної і зорієнтованої на Захід. Одним словом, європейська Україна була уособлена для мене у Львові, а Ісаєвич став уособленням Львова. Він був також надією, символом та взірцем того як український вчений та українська наука мали виглядати – сучасні, відкриті, багатомовні та визнані поза межами України.
З цим у Ярослава Дмитровича проблем не було. Пізніше я довідався про авторитет його ім’я в Польщі, Америці та Канаді, а тоді, наприкінці 70-х та на початку 80-х був вражений повагою до нього московських науковців, які переважно зверхньо та з великою долею скепсису дивилися на своїх українських колег. На те були добрі причини, окрім імперської традиції чи столичної пихи. Вичищені та зачищені компаніями боротьби з націоналізмом, залякані та забюрократизовані своїми компартійними керівниками, більшість істориків України виглядали м’яко кажучи блідо на фоні своїх московських колег, з більш-менш неперервною з 1930-х років історіографічною традицією наукових шкіл, небаченою у провінції автономією від самодурства середніх бюрократів, доступом до найбагатших архівів та бібліотек, і нарешті можливостями для міжанродних контактів та обмінів, про які в Україні годі було й мріяти. Тут виняток робив тільки Дніпропетровський університет з прямим московским – союзним – підпорядкуванням та окремою квотою на наукові стажування за кордоном.
З того, що я бачив і знав, Ярослав Дмитрович був на «ти» і в прямому і в науково-академічному сенсі з Борисом Флорею та Левом Заборовським — як мені здавалося майже нерозлучним дуетом висококваліфікованих московських фахівців з історії російсько-польських стосунків ранньомодерної доби. Олена Вікторівна Чистякова — дослідниця історії Росії ХVІІ століття, яка мала особливе зацікавлення з історії України та підтримувала українських науковців, охарактерузувала мені Ярослава Дмитровича, якого вона дообре знала та поважала, як справжнього і єдиного в Україні історика європейського рівня.
Олена Вікторівна на початку 80-х стала фактично моєю науковою хресною мамою та провідницею в академічному світі Москви, де я захищав під її патронатом кандидатську дисертацію, про того самого Пасторія та кількох інших сучасних йому істориків Хмельниччини. Про Ісаєвича ми говорили з нею як раз у контексті захисту дисертації. Ярослав Дмитрович ідеально надавався на роль опонента, але вчена рада в Університеті імені Патріса Лумумби, де викладала Чистякова, і куди вона привела мене на захист, дотримувалася прийнятої тоді практики запрошувати опонентів тільки з Москви, мовляв в Москві є фахівці з усього. Йшлося про заощадження коштів на відрядження. Крім того, в умовах концентраціії всього і вся в столиці, Москва діійсно мала неабиякий науковий потенціал. Була тут, звичайно, і певна імперська та столична ароганція—мовляв, знаємо, будь що, в тому числі й історію України краще за націонал-провінціалів. Так чи інакше, запросити «дійсно європейського» за висловом Олени Вікторівни історика опонувати мій захист у Москві виявилося неможливим.
Ми вірішили, що Ісаєвич натомість буде «провідною установою». Ярослав Дмитрович погодився, але тут були свої проблеми. У 90-х роках мати Ісаєвича провідною установою було, за умови його згоди, дуже просто – він власне був установою, тобто директором Інституту українознавства, того самого в якому він працював у 80-х роках, тільки тепер преіменованого та перелицьованого на новий незалежницький лад. Як директор, він мав владу, право підпису, печатку та інші інституційні атрибути. Але у 1982 році, коли я виходив на захист кандидатської дисертації, Ісаєвич за мірками брежнєвської академічної системи був ніким – добре, що його взагалі тримали у відділі. Про керівництво відділом чи інститутом не могло йти і мови – син члена Центральної Ради та знаний поза межами Радянського Союзу дослідник непевної ранньомодерної доби не мав найменшого шансу чимось там керувати. Ісаєвичу дозволили мати лише одного аспіранта — Ігоря Мицька (в роки моєї аспірантури, я вважав, що нас було усього двоє в усьому світі молодих дослідників ранньомодерної України – Ігор та я) і то була межа тодішніх мрій.
Але Львів мав також іншу, неформальну ієрархію, і там Ісаєвич був набагато вищий за своїх формальних начальників. Відгук на дисертацію мав підготувати Ярослав Дмитрович, але його підпису за «протоколом» там не повинно було бути – підписували зав. відділом та директор інституту. Мені ж хотілося, щоб підписав саме Ісаєвич. І тут сталося диво. Директор був десь у відрядженні і справа раптом вирішилась за моїм бажаням. Ярослав Дмитрович при мені домовився, що для цього документа, керівник його відділу «призначав» Ісаєвича виконувачем обов’язків завідувача відділу, а сам ставав заступником директора і підписував відгук у цій іпостасі. Для мене це був приємний шок. Відгук, звичайно, не був якимось архіважливим документом, але уявити такі рокировки у Дніпропетровському університеті було неможливо. У Львові Ярослав Ісаєвич мав авторитет поза формальними структурами, і це важило чимало.
Коли я пізніше того дня шукав за друкаркою, щоб передрукувати поправлений Ярославом Дмитровичем відгук і зайшов навмання до приймальні директора видавництва «Каменяр», знаючи, що там вже напевно є секретарка, друкарська машинка, та шанс за кілька рублів передрукувати текст, то молода дівчина, яка спочатку вислухала моє прохання без осовливого ентузіазму, раптом оживилась. «О, так це наш Ісаєвич», - сказала вона, побачивши підпис Ярослава Дмитровича та його поправки в тексті. «Зайдіть до мене після обіду». Я так і зробив. Коли я повернувся до видавництва після короткої «відсидки» у рукописному відділі бібліотеки імені Стефаника, секретарки на місці чомусь не було, і мені довелося чекати на неї у приймальні.
«Грало» радіо, а з нього сипалася звична для того часу лавина похвал на адресу Брежнєва та його заслуг на міжнародній арені. До падіння системи, розвалу Союзу та незалежності України залишалося усього кілька років, але відчуття було таке, що система не просто застоялася, вона зацементувалася і з цього цементованого підвалу на свіже повітря просто не було виходу, ні зараз, ні в майбутньому, ніколи. Похвали явно хворому і неспроможному не тільки керувати, а й до ладу говорити Брежнєву з телевізорів та радіо точок додавали абсурдності цілій ситуації та позбавляли надії на будь-яку зміну. Але цього разу хвалили якось аж занадто, подумалося мені. Тут з’явилася секретарка, я розплатився, забрав передрукований примірник відгуку і знову подався до Стефаника, де просидів аж до закриття відділу. Тільки пізно ввечорі, у гуртожитку я довідався, що «невтомний борець за справу миру в усьому світі» Леонід Ілліч Брежнєв таки помер. Наступали зміни.
Навесні 1988 року, Ярослав Дмитрович запросив мене до Львова взяти участь у конференції з проблем церковної унії, яку зорганізовував його інститут. Греко-католицька церква стояла за крок до відродження і конференція була, як це сьогодні зрозуміло, одним з останніх ар’єргардних боїв Інституту суспільних наук, який тоді ще контролювався партією. Ярослав Дмитрович, чиї книжки з історії української культури ранньомодерної доби починалися з обов’язкового у той час радянського «отченаша» – цитат класиків марксизму-ленінізму та заяв на кшталт того, що будуючи комуністичне суспільство радянський народ має знати культурні досягнення минулого, у тому числі й історію братств та культурну історію України «пізнього середньовіччя», мав неабиякий талант використання доступних офіційних ресурсів для серйозної академічної праці. Про унію можна було говорити по-різному, і це саме те, що я мав на увазі, коли згодився приїхати до Львова. Ярослав Дмитрович натякнув мені, що справжня причина «виклику» інша – він хотів про щось поговорити зі мною.
Організатори конференції поставили мою доповідь про історичні джерела з історії Ужгородської унії 1646 року у секцію, де головував Євген Гринів, дослідник українського протестантизму, який, як я зрозумів пізніше, швидко еволюціонував у бік того культурно-політичного напрямку, який став Рухом. Серед допівідачів був і один з найактивніших критиків унії з Інституту атеїзму в Києві Олександр Уткін. Він громив унію у своїй доповіді направо і наліво. Потім надали слово мені і я зробив свою доповідь на хоч дотичну до політики, але глибоко «езотеричну» тему історичних джерел. Коли я закінчив виступ, Гринів спитав мене з президії: «Так, що, виходячи з Вашої доповіді, не було ніякої зради?» Ішлося про кліше унії як зради, популярне у атеїстичній пропаганді й активно експлуатоване Уткіним. Я не знав, як сприймати це питання, поставлене перед таки добре заповненою аудиторією. Чи Гринів критикує мене, чи провокує, а може він також, як і я думає, що не було ніякої зради? Я хоч і відчував внутрішнє обурення, дав, як мені здавалося, цілком нейтральну відповідь. Мовляв, взагалі це питання не до мене. Я такими категоріями не оперую, займаюся джерелами та наукою, а не пропагандою. Мабуть, останнє слово я не вжив, але це, те, що я мав на увазі і саме те, що усі зрозуміли.
Так чи інакше, відповідь зробила враження бомби, що вибухнула. Зал почав аплодувати. Мені казали, що серед слухачів був недавно звільнений із заслання один з братів Горинів. Якийсь день чи два, навколонауковий Львів обговорював інцидент на конференції та чи то занадто зухвалого, чи занадто наївного доповідача з Дніпропетровська. Уткін, чи публічно, чи в кулуарах – зараз вже не пригадую – сказав мені, щось в дусі того, що це у вас у Дніпропетровську питання унії чисто наукове, а тут у Львові це політичне питання. До перших львівських маніфестацій було усього пару місяців. На мітингах скоро почнуть говорити речі, про які боялися навіть думати. Але за кілька тижнів до того, аполітична за формою, якщо не суттю, відповідь ще справляла враження бомби, що вибухла. Ярослав Дмитрович, начебто вибачаючись, що він поставив мене в двозначну ситуацію, сказав, що на жаль це те, що трапляється, коли науковців примушують робити науково-практичні конференції.
Розмова, яку Ярослав Дмитрович хотів мати зі мною, відбулася наступного дня у нього на квартирі. Господар сказав мені, що він отримав запрошення з Гарварду приїхати туди попрацювати, хоче його прийняти, і сподівається, що його інститут та академія не будуть заперечувати. Він хотів моєї поради відносно умов наукової праці в Америці, науковців в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Крім того, його непокоїло ставлення влади до його поїздки, особливо після повернення. «Там у Вас у Дніпропетровську, це мабуть мало кого цікавить, а тут у Львові мене точно будуть питати в обкомі» - зітхнув Ярослав Дмитрович. Натяк був, звичайно, на всюдисуще й всесильне, як тоді здавалося, КГБ. Я розповів все, що знав і вважав корисним – про Америку, Колумбійський університет, де я був на стажуванні за рік до нашої розмови завдяки московському підпорядкуванню Дніпропетровського університету, а також про український Гарвард, де я провів кілька тижнів.
Але головне, що я пам’ятаю з тієї зустрічі з Ярославом Дмитровичем на його квартирі, це відчуття моєї радості за те, що йому вдасться поїхати до Америки та Гарварду, познайомитися там з непересічними людьми, яких я зустрів рік тому, зав’язати наукові контакти, а головне, що українська наука буде представлена в Америці одним з небагатьох науковців європейського рівня. Я вважав себе набаґато менше обізнаним, інтелектуально підготовленим, а також гідним представляти українських науковців у світі – символічна роль, яка мені тимчасово випала через загальносоюзне підпорядкування Дніпропетровського університету. Я був радий за нього, за нас, за нашу історичну науку.
Незабаром Ярослав Дмитрович віддячив мені своїми власними порадами, ставши провідником у світ не американської, а європейської науки. Улітку 1989, саме коли Угорщина відкрила свій кордон, східні німці повалили через нього на Захід та почала падати залізна завіса, ми зустрілися в Італії на конференції, зорганізованій в університеті Урбіно Джованною Броджі Беркофф. Після цього була нагода у мене та Юрія Андрійовича Мицика, з яким ми разом вирушили спочатку до Угорщини, а звідти до Італії, побувати вперше у Римі. Ярослав Дмитрович став нашим першим римським провідником, пояснив як можна було дістатися до ватиканських архівів, де нам вдалося, хоч і коротко, попрацювати. Він багато знав про Рим, особливо український Рим.
Для мене це було нагадуванням про наш спільний побут у Вільнюсі на початку 80-х, де він мені вперше показав вотивну ікону і пояснив, як поводитися у католицькому храмі. Коли ми поверталися додому – він до Львова, я до Дніпропетровська, але обидва через Київ, я звернув увагу на скромні подорожні пожитки Ярослава Дмитровича—портфель, спортивний костюм, папери—усе тільки найнеобхідніше. Вдома я сказав моїй дружині, що ось так має виглядати багаж справжнього вченого. Вона до сьогодні часто пригадує ту розповідь, особливо коли я збираюся у чергове відрядження.
У 90-х роках, Ярослав Ісаєвич став постійним учасником міжнародних конференцій, організованих Єжи Колочовським та його Інститутом Центрально-Східної Європи, які збирали разом науковців з країн цього регіону – Польщі, України, Білорусі, Литви, Угорщини, Словаччини. Через ці конференції та зв’язки інтелектуальна та духовна єдність українських, і, зокрема, галицьких науковців з дослідниками центрально-східно-європейського регіону, яка була або перервана, або значно ускладнена радянським режимом повоєнної доби, була відновлена. Ісаєвич робив це свідомо і на багатьох рівнях. Навіть літаючи в Америку, він «повертався» до Європи – серед його головних контактів у Гарварді були Омелян Пріцак та Ігор Шевченко – два блискучі спадкоємці наукових традицій міжвоєнної Східної Європи. В радянські часи Ярослав Ісаєвич був одним з небагатьох, хто утримував українську науку на рівні історіографії сусідніх європейських країн і мало хто крім нього міг виконати цю «реставраційну» функцію настільки ефективно та природно. Для цього треба було залишатися науковцем в душі та плекати стандарти хай довоєнної, але європейської науки у той час, коли залізним потоком по культурі та науці котив радянський бульдозер.
Довгі роки Ярослав Дмитрович був головою національного комітету істориків, який представляв українських дослідників на міжнародній арені. Він дорожив цією роллю. Залишався на цій посаді навіть коли стало важко подорожувати через проблеми з здоров’ям – мені довелося представляти його та український комітет на міжнародному конгресі істориків у Сіднеї у 2005 році. Але крім особистого бажання Ярослава Дмитровича залишатися у природній для нього іпостасі амбасадора української гуманітарної науки у світі, тут були і чисто об’єктивні причини—йому було важко, або навіть неможливо знайти заміну. Коли йшлося про академічний статус, визнання, наявність наукових контактів закордоном і просто знання мов, йому не було рівних на тодішньому українському історіографічному Олімпі. Своєю особою, працею та лагідною харизмою він поєднав кілька світів: недодавлену у 1972 році українську історіографію шестидесятих та паростки нової науки перших десятиліть незалежності, а також світ української історіографії нової доби з його найближчими сусідами – політично незаангажованими істориками в Росії, Білорусі, Литві, а згодом із країн, які сьогодні відомі як Центральна Європа.
Саме через це, коли приголомшливі новини про його скору кончину досягли Мюнхена у червні 2010 року, було так важко уявити конференцію про Україну поза Україною без Ісаєвича. Без нього і його присутності, навіть на відстані, здавалося, що конференція раптом позбулася духовного коріння, яке через досвід та праці Ярослава Дмитровича сягало середини ХХ століття і уособлювало усе краще, що збереглося та створилося в українській гуманітарній науці за той час. Коли ми поїхали з конференції, Ярослав Дмитровича ще жив. Для мене це була остання конференція хоча і без нього, але за його участю. Він помер 24 червня 2010 року.