1941 року, десятирічним хлопчиком, я отримав Першу Реґіональну Нагороду Луді Ювенілес (неформальний добровільний конкурс молодих італійських фашистів – тобто всіх молодих італійців). З риторичною майстерністю я розкрив тему "Чи повинні ми вмерти за славу Муссоліні та безсмертну долю Італії?" Моя відповідь була позитивною. Я був розумним хлопчиком.

У молодості я провів два роки поміж членами СС, фашистами, республіканцями і партизанами, які стріляли один в одного, а саме тоді я навчився уникати куль. Це був корисний досвід.

У квітні 1945 партизани зайняли Мілан. Через два дні вони дісталися до містечка, в якому я тоді жив. Це був радісний момент. Головний майдан містечка був переповнений людьми, які співали, вимахували прапорами, скандували до Мімо, тодішнього місцевого партизнаського лідера. Колишній старшина карабінерів, Мімо приєднався до прихильників генерала Бадоліно, який заступив Муссоліні, і втратив ногу в одній із перших битв проти залишків Муссолінієвих загонів. Мімо з'явився на балконі міської ратуші. Блідий, спершись на палицю, він однією рукою намагався втихомирити натовп на майдані. Я чекав на його промову, бо все моє дитинство було позначене великими історичними промовами Муссоліні, найважливіші уривки з яких ми вивчали у школі напам'ять. Тиша. Мімо говорив ледь розбірливо, захриплим голосом. Він сказав: "Громадяни, друзі. Після стількох болісних жертв… ось ми тут. Слава тим, хто загинув за свободу". І це було все. Він повернувся досередини. Натовп вигукнув гасла, партизани стріляли в повітря з ракетниць. Ми, учні, бігали, збираючи гільзи –дорогоцінні пам'ятки. Тоді я усвідомив, що свобода промов означає вивільнення від риторики.

Перших американських воїнів я побачив кількома днями пізніше. То були американці африканського походження. Перший янкі, якого я зустрів, був негр Джозеф. він мене запізнав із чарівним світом Діка Трейсі та Ліла Абнера. Його стріпи були яскравими і гарно пахли.

Один з офіцерів (майор чи капітан Муді), був гостем на віллі моїх двох шкільних товаришок та їхніх батьків. Ми зустрілися в садку вілли, де якісь дами, обступивши капітана Муді, розмовляли кепською французькою. Капітан трохи знав французьку. Моїм першим враженням від американських визволителів – після численних блідих облич у чорних сорочках – був образ інтеліґентного негра в зелено-жовтій уніформі, який каже: "Oui, merci beaucoup, Madam. Moi aussi j'aime le champagne…"¹. Шампанського, на жаль, не було, але капітан Муді дав мені мій перший шматочок Wrigley's Spearmint, яку я жував увесь день. Увечері я поклав кульку до шклянки з водою, аби вона зберегла свіжість до наступного дня.

У травні ми почули, що вїйна закінчилася. Мир приніс із собою дивне відчуття. Раніше мені казали, що стан постійної війни є нормальними життєвими рамками молодого італійця. Протягом наступних місяців я дізнався, що Рух опору був не місцевим, а європейским феноменом. Я вивчив нові бентежливі слова, як-то: réseau, maquis, armée, secrète, Rote Kapelle², варшавське ґетто. Бачив перші фотографії голокосту, зрозумівши їхнє значення набагато раніше, ніж дізнався про саме слово. Я усвідомив, від чого нас було звільнено.

У моїй країні є тепер люди, які запитують, чи Рух опору справді мав вплив на хід війни. Для мого покоління це питання іррелевантне: ми відразу зрозуміли моральне і психологічне значення Руху опору. Гордилися фактом, що ми, європейці, не чекали пасивно на звільнення. А для молодих американців, які заплатили кривавою ціною за відновлення нашої свободи, він означав, що за лінією фронту є європейці, які наперед сплачують свій борг.

У моїй країні сьогодні є люди, які стверджують, що міф Руху опору був комуністичною брехнею. Поза сумнівом, комуністи використали цей рух як особисту власність, бо відігравали важливу роль у його формуванні. Але я пригадую партизанів із різнокольоровими хустками. Я проводив ночі коло радіо, слухаючи послання Голосу Лондона, адресовані партизанам. Вони звучали таємничо і поетично водночас (Знову сходить сонце, Рожі розквітнуть). Більшість із них були "messaggi per la Franchi"³. Хтось мені шепнув, що Франкі був лідером наймогутнішої таємної організації у північнозахідній Італії, людиною легендарної хоробрости. Він став героєм мого дитинства. Франкі (його справжнє ім'я було Eguardo Sogno) був монархістом і таким запеклим антикомуністом, що по закінченні війни приєднався до радикально правих угруповань і згодом був звинувачений в участі у пдготовці реакційного державного перевороту. Кого це цікавить? Sogno все ще залишається героєм мого дитинства. Визволення було спільною справою людей із різними кольорами.

Сьогодні в моїй країні є люди, які кажуть, що Визвольна війна була трагічним періодом розбрату, і єдине, що нам потрібне, – національне примирення. Спогади про ті жахливі роки мають бути витісненими, refoulée⁴, verdrängt. Але Verdrängung спричинює неврози. Якщо примирення означає співчуття і повагу до всіх тих, что вів свою війну, вірячи в ідею, тоді пробачити не означає забути. Я навіть можу погодитися, що і Айхман щиро вірив у свою місію, але не можу сказати: "Гаразд, повернися і продовжуй далі". Ми тут є для того, аби пам'ятати, що сталося, і рішуче сказати: вони не сміють зробити це знову.

А хто ж ці Вони?

Коли мати на увазі тоталітарні режими, що правили Європою перед другою світовою війною, то з легкою дущею можемо сказати, що їм не з'явитися знову в тій самій формі за інших історичних умов. Оскільки фашизм Муссоліні ґрунтувався на ідеї про харизматичного правителя, на корпоративності, на утопії про фатальну місію римської імперії, імперіалістичній волі до завойовування нових територій, на аґресивному націоналізмі, на ідеалі нації, одягненої в чорні сорочки, на відкиданні парламентської демократії, – то неважко підтвердити, що нинішній Національний Альянс, народжений з післявоєнної фашистської партії Італійський Соціальний Рух, хоч і є справді правою партією, але сьогодні має мало спільного зі старим фашизмом. Так само, хоча я глибоко стурбований різними пронацистськими рухами, що з'являються то тут, то там у Європі й Росії включно, я не вважаю, що нацизм у своєму первісному вигляді знову стане ідеологією мас.

Однак, хоча політичні режими можуть бути повалені, а ідеології – розкритиковані і спростовані, – за ними завжди стоїть спосіб мислення і почування, сукупність культурних навичок, темних інстинктів і незбагненних побуджень. Отож: чи все ще існує привид, що блукає над Європою (не кажучи про інші частини світу)?

Йонеско якось сказав: "лише слова важать, а решта – пуста балаканина". Лінґвістичні звички часто є важливими симптомами прихованих відчуттів. Отож постає запитання: чому не лише Рух опору, але й уся друга світова війна загалом розглядається у цілому світі як боротьба проти фашизму? Перечитайте роман Гемінґвея "По кому подзвін?", і ви побачите, що Роберт Джордан своїх ворогів ідентифікує з фашистами, тоді як думає про іспанських фаланґістів. А для ФДР (Франкліно Делано Рузвельта): "перемога американського народу та його союзників буде перемогою над фашизмом і мертвою рукою деспотизму, яку він втілює".

Під час другої світової війни американців, які брали участь у громадянській війні в Іспанії, називали "передчасними антифашистами". Малося на увазі, що боротьба проти Гітлера в сорокових роках уважалася моральним обов'язком кожного порядного американця, тоді як боротьба проти Франко, раніше, у тридцяті, залишала неприємний присмак, бо велася переважно комуністами і рештою лівих… Чому тридцятьма роками пізніше американські радикали обзивали "фашистською свинею" поліцейського, який не схвалював їхньої звички куріння? Чому не казали натомість: каґулярська свиня, фаланґістська свиня, квіслінзька свиня, усташська свиня, нацистська свиня?

"Майн Кампф" є маніфестом цілісної політичної програми. Нацизм мав теорію расизму та арійських обранців, чітке уявлення про здеґенероване мистецтво, entartete Kunst, філомофію волі до влади і культ надлюдини. Нацизм був рішуче антихристиянським і неопоганським, тоді як сталінський діамат (офіційна версія радянського марксизму) – нав'язливо матеріалістичним і атеїстичним. Якщо під тоталітарним розуміти режим, який кожен акт особистости підпорядковує державі та її ідеології, то Нацизм і Сталінізм були справжніми тоталітарними режимами.

Італійський фашизм був, звичайно ж, диктатурою, але не був цілком тоталітарним. Не через свою м'якість, а швидше через філософську слабкість його ідеології. Всупереч усталеній думці, фашизм у Італії не мав спеціальної філософії. Статтю про фашизм за підписом Муссоліні в енциклопедії Treccani або повністю написав, або інспірував Джованні Джентіле. Вона відбиває пізньогеґеліянське розуміння Абсолютного і Етичної Держави, тобто речей, яких Муссоліні ніколи повністю не збагнув. У Мусолліні не було ніякої філософії – лише риторика. Спочатку він був войовничим атеїстом, а пізніше підписав Конвенцію з Церквою і вітав єпископів, які благословили фашистські прапори. У свій ранній антиклерикальний період, як свідчать варті довіри розповіді, він одного разу навіть просив Бога, щоб уразив його блискавкою і таким чином довів своє існування. Пізніше ж Мусооліні у своїх промовах завжди апелював до Бога і не заперечував, щоб його називали Пророком.
Італійський фашизм був першою диктатурою правих, яка заволоділа європейською державою. Всі наступні схожі рухи знайшли щось на зразок архетипу в Муссолінієвому режимі. Фашизм і Італії першим запровадив мілітарну літургію, фольклор, навіть увів новий стиль одягу – моду чорних сорочок – з набагато більшим успіхом, ніж Армані, Бенеттон і Версачі. Фашистські рухи в 30-х роках виникли у Великобританії, Латвії, Литві, Естонії, Польщі, Угорщині, Румунії, Болгарії, Югославії, Греції, Іспанії, Португалії, Норвегії, навіть у Південній Америці. Італійський фашизм зумів переконати багатьох європейських ліберальних лідерів у тому, що новий режим несе цікаві соціальні реформи і зможе забезпечити м'якішу ревоюційну альтернативу комуністичній загрозі.

Хоч би там як, усе-таки історичний пріоритет не здається мені достатньою причиною для пояснення того, чому слово фашизм стало синекдохою, тобто словом, що може вживатися для позначення різних тоталітарних рухів. Це не тому, що фашизм містив у собі, мовляв, квінтессенцію всіх елементів будь-яких пізніших форм тоталітаризму. Навпаки, фашизм не мав такої квінтессенції. Він був пістрявим тоталітаризмом, колажем розмаїтих філософських і політичних ідей, вуликом протилежностей. Чи можна уявити справжній тоталітарний рух, здатний поєднувати монархію з революцією, королівську Армію з Муссолінієвою особистою miliȥa, привілеї, надані церкві, з державною освітою, що возвеличує насильство, абсолютний державний контроль із вільним ринком? Фашистська партія, народившись, нахвалялась, що принесла новий революційний порядок, але фінансувалася найконсервативнішими землевласниками, які очікували від неї контрреволюції. У своїх витоках фашизм був республіканським, однак вижив протягом двадцяти років, прокламуючи свою лояльність щодо королівської сім'ї, коли Дуче (безперечний Верховний Вождь) ішов під руку з королем, якому запропонував титул імператора. Та коли король 1943 року усунув Муссоліні, партія повернулася на політичну сцену через два місяці завдяки німецькій підтримці під гаслами "соціальної" республіки, відновлюючи свій старий революційний сценарій, забагчений тепер майже якобинськими інтонаціями.

Існувала лише одна нацистська архітектура і лише одне нацистське мистецтво. Якщо нацистським архітектором був Альберт Шпеєр, не було місця для ван дер Рое. Так само, за часи Сталіна, якщо Ламарк мав рацію, не було місця для Дарвіна. В Італії ж існували справжні фашистські архітектори, але поруч з їхніми псевдо-Колізеями було багато нових будов, інспірованих модерним раціоналізмом Ґропіуса.

Не існувало фашистського Жданова, який встановив би чітку культурну лінію. В Італії були дві значні мистецькі нагороди. Premio Cremona контролювалася фанатичним і нетесаним фашистом Роберто Фаріначчі, який підтримував ідею мистецтва як засобу пропаґанди. (Я пригадую картини з заголовками: "Слухаючи радіотрансляцію промови Дуче" або "Стани розуму, створені фашизмом"). Premio Bergamo спонсорувалася освіченим і в міру толерантним фашистом Джузеппе Ботаї. Він обстоював концепцію мистецтва заради самого мистецтва і різні форми аванґардного мистецтва, забороненого тоді в Німеччині як корумпованого і криптокомуністичного.

Національним поетом був Д'Анунціо, денді, якого в Німеччині чи Росії послали б до штрафників. Він став офіційним бардом режиму завдяки своєму націоналізмові й культові героїзму, які насправді були значною мірою перейняті впливами французького fin de siècle⁵  декадансу.

Візьмімо фашизм. Хтось подумає, що його можна вважати прикладом "звироднілого мистецтва", entartete Kunst, як і експресіонізм, кубізм та сюрреалізм. Але ранні італійські футуристи були націоналістами. Вони схвалювали участь Італії у першій світовій війні з суто естетичних позицій; вони поетизували швидкість, насильство, ризик – усе те, що певною мірою можна співвіднести з фашистським культом молодости. У той час як фашизм ідентифікував себе з Римською Імперією і заново відкривав сільські традиції – Марінетті, який заявив, що автомобіль красивіший від Ніки Самофракійської, волів убити навіть місячне сяйво, – був обраний членом італійської Академії, яка те місячне сяйво трактувала з великою повагою.

Багато майбутніх партизанів та інтеліґентів із лав Комуністичної партії здобули освіту через GUF, фашистську університетську студентську організацію, якій належала роль колиски нової фашистської культури… Ці клуби були свого роду інтелектуальним тиглем, в якому нові ідеї циркулювали без будь-якого реального ідеологічного контролю. Справа не в тому, що партійні люди були толерантними до радикальних поглядів, а в тому, що лише декілька з них були інтелектуально спроможними контролювати їх.

Протягом тих двадцяти років поезія Монтале та інших письменників, зв'язаних із групою, що називалася Ermetici (Герметики), була реакцією на бомбастичний стиль режиму. І цим поетам дозволялося розвивати свій літературний протест у межах того, що вважалося їхньою вежею із слонової кістки. Настрій поетів Ermetici був справжньою протилежністю фашистському культові оптимізму та героїзму. Режим толерував їхнє очевидне, хоча й соціально незначне інакодумство, бо фашисти просто не звертали уваги на таку потаємну мову.

Усе це не означає, що італійський фашизм був толерантним. Ґрамші тримали у в'язниці до самої смерти. Лідери опозиції Джакомо Маттеотті та брати Росселі були вбиті. Свобода друку була скасована, трудові профспілки розпущені, політичні опозиціонери ув'язнені на віддалених островах. Законодавча влада стала чистою фікцією, а виконавча влада (яка контролювала суд і мас-медіа) сама випускала нові закони, поміж ними й спрямовані на збереження расової чистоти (офіційний жест Італії на підтримку того, що стало Голокостом).

Суперечлива ситуація, яку я описав, була результатом не толерантности, а політичної та ідеологічної плутанини. Була це шалена плутанина, структуроване безладдя. З філософського погляду фашизм стояв поза всякими течіями, але емотивно був твердо прикутий до певної архетипової основи.

Так ми прийшли до мого другого висновку. Існував лише один нацизм. Ми не можемо визначити гіперкатолицький фаланґізм Франко як нацизм, тому що нацизм у своїй суті поганський, політеїстичний і антихристиянский. Але фашистська гра може вестися на різні лади, без зміни назви гри. Поняття фашизму багато в чому збігається з Вітгенштайновим розумінням гри. Гра може бути змаганням, може ним не бути, може зацікавити одну або більше осіб, вимагати певних здібностей від учасників або не вимагати, включати гроші або ні. Ігри – це різні дії, що виявляють тільки певну "сімейну схожість", як стверджував Вітгенштейн. Розгляньмо таку послідовність:

        1            2            3            4
        abc         bcd         cde         def

Уявімо собі, що існують серії політичних груп, де група один схаректиризована символами abc, група два – символами bcd і так далі. Група два схожа на групу один, бо має з нею два однакові символи. Так само група три схожа на групу два, а група чотири на групу три. Зауважте, що група три також схожа на групу один (має спільний з нею символ c)! Найцікавіший випадок із групою чотири, вочевидь схожою на групи три і два, але без спільного символу з групою один. Завдяки безперервній серії нисхідних схожостей між групами один і чотири, група три являє собою, за принципом ілюзорної перехідности, "сімейну схожість" між групами чотири і один.

Отож фашизм став терміном на всі такі випадки, бо з будь-якого фашистського режиму можна виелемінувати один або більше компонентів, але сам режим залишиться впізнавано фашистським. Вилучіть із фашизму імперіалізм, і ви маєте Франка й Салазара. Вилучіть колоніалізм – і маєте балканський фашизм усташів. Додайте до італійського фашизму радикальний антикапіталізм (який, до речі, ніколи не захоплював Муссоліні), – і маєте Езру Павнда. Додайте культ кельтської міфології і містику Святого Ґрааля (зовсім чужу офіційному фашизмові) – дістанете одного з найшанованіших фашистський гуру Юліуса Еволу.

Але, попри цю строкатість, думаю, що можна виділити низку рис, типових для того, що я хотів би назвати Ур-Фашизмом, або Вічним Фашизмом. Ці елементи не можна організувати в систему. Багато з них суперечать одне одному і є типовими й для інших форм деспотизму чи фанатизму. Та достатньо присутности одного з цих елементів у суспільній системі, щоб навколо нього почав згущуватися фашизм.

1) Першою характерною рисою Ур-Фашизму є культ традиції. Традиціоналізм, звісно, набагато старший від фашизму. Він був притаманним не лише контрреволюційній католицькій думці після Французької революції, – але народився ще в пізньоеллінську добу як реакція на класичний грецький раціоналізм. У Середземноморському басейні народи різних релігій (більшість з яких були толерантно прийняті Римським Пантеоном) шукали одкровення, явленого на зорі людської історії. Це одкровення, згідно з традиціоналістською містикою, залишалося тривалий час приховане під покривалом забутих мов – у єгипетських ієроґліфах, кельтських рунах, пергаментах маловідомих азіатських релігій.

Ця нова культура мала бути синкретичною. Синкретизм не є лише "поєднання різних форм вірувань чи практик", як його визначає словник. Таке поєднання мусить толерувати суперечності, хоч і здається, що вони звістують різні або несумісні речі, – це тому, що всі алегорично натякають на одну й ту ж прастару істину.

З цього випливає, що не може бути поступу в знанні. Істина звідомлена один раз для всіх, і ми лише можемо витлумачити її темні послання.

Варто лише подивитися на канон будь-якого фашистського руху, і знайдемо там головних традиціоналістських мислителів. Нацистсткий гнозис живився з традиційналістських, синкретичних, окультних джерел. Найвпливовіший теоретик нових італійських правих, Юліус Евола, поєднує Святий Ґрааль з Протоколом Сіонських Мудреців, алхімію зі Святою Римською та Німецькою Імперіями. Самий факт, що італійські праві, в бажанні показати свою відкритість до нових ідей, тепер розширили свій канон, включивши до нього праці Де Местра, Генона і Ґрамші, є яскравим підтвердженням синкретизму.

Огляньте в американських книгарнях полиці з написом "Нова Ера", і ви знайдете там навіть Святого Авґустина, який наскільки мені відомо, не був фашистом. Але поєднувати Свягого Авґустина і Стоунгендж – це симптом Ур-Фашизму.

2) Традиціоналізм передбачає заперечення модернізму. Як фашисти, так і нацисти обожнювали техніку, тоді як традиціоналістські мислителі звичайно відкидають її, вбачаючи в ній неґацію традиційних духовних цінностей. Однак, хоча нацизм гордився своїми індустріальним досягненнями, його вихваляння модернізму було лише зовнішньою обгорткою ідеології, що ґрунтувалася на принципу Крови і Землі (Blut und Boden). Заперечення модерного світу виступало під машкарою засудження капіталістичного способу життя, але це стосувалося переважно неприйняття Духу 1789 року (і, звісно, 1776-го). Просвітництво, доба раціоналізму – бачаться як початок сучасного зіпсуття. У цьому сенсі Ур-Фашизм можна визначити як ірраціоналізм.  

3) Ірраціоналізм також пов'язаний із культом акції заради самої акції. Дія, акція прекрасні самі собою, і повинні чинитися до або без усяких попередніх роздумів. Роздуми є показниками слабкости. Культура саме тому підозріла, що ідентифікується з критичним роздумом. Недовіра до інтелектуального світу завжди була симптомом Ур-Фашизму, від часів Ґерінґової заяви ("Коли я чую слово "культура", я хапаюсь за револьвер") і до постійного вживання висловів типу: "здеґенеровані інтеліґенти", "м'який мозок", "ялові сноби", "університети – гнізда червоних". Офіційні фашистські інтеліґенти займалися переважно нападками на сучасну їм культуру та ліберальну інтеліґенцію за її зраду одвічних цінностей.

4) Жодна синкретична віра не може витримати аналітичної критики. Критичний дух оперує розрізненням, і розрізнення є ознакою модерности. У модерній культрі науковці плекають незгоду як шлях до поглибленного пізнння. Для Ур-Фашизму незгода є зрадою.

5) Окрім того, незгода є ознакою різноманітности. Ур-Фашизм розвивається, відшукуючи консенсус, експлуатуючи і перебільшуючи природний страх перед відмінностями. Першими відозвами фашистів або ранніх фашистських рухів є відозва проти чужинців. Тому Ур-Фашизм за означенням є расистським.

6) Ур-Фашизм виникає зі стану індивідуальної або соціальної фрустрації. Тому однією з найтиповіших рис історичного фашизму була апеляція до фрустрованого середнього класу, класу, який страждає від економічної кризи або почуттів політичної приналежности, класу, який наляканий тиском нижчих соціальних верств. У наш час, коли старі "пролетарі" стають дрібними буржуа (а люмпени переважно виключені з політичної арени), майбутній фашизм знайде свою аудиторію у цій новій більшості.

7) Тим, хто відчуває себе позбавленим чіткого соціального ідентитету, Ур-Фашизм каже, що їхній єдиній спільний привілей у тому, що всі вони народжені в одній і тій самій державі. Тут і є джерело націоналізму. Крім того, ідентичність такій нації можуть забезпечити лише її вороги. Тому в корені Ур-Фашистської психології – перейнятість ідеєю змови, по можливості міжнародної. Спільники повинні відчувати себе в облозі. Найлегший спосіб створити атмосферу змови – апелювати до ксенофобії. Але змова може виходити і зсередини: євреї зазвичай є найкращою мішенню, оскільки вони мають ту перевагу, що перебувають водночас і всередині, і зовні. У США яскравим зразком нав'язливої ідеї змови стала книга Пета Робертсона "Новий світовий порядок", але, як ми недавно пересвідчилися, є й багато інших.

8) Спільники повинні відчувати себе приниженими тим, що їхній ворог нахваляється багатством і силою. Коли я був хлопчиком, мене вчили думати про англійців як про націю п'ятиразового харчування. Вони їдять частіше, ніж бідні, але чесні італійці. Євреї багаті і допомагають один одному за допомогою таємної мережі зв'язків. Однак попри це спільники мають бути переконаними у своїй здатності перемогти противника. Так, шляхом постійного зміщення риторичного фокусу, ворог зображується водночас як надто сильний і як надто слабкий. Фашистські уряди приречені програвати війни, бо за своєю природою нездатні об'єктивно оцінювати силу противника.

9) Для Ур-Фашизму існує не боротьба за життя, а життя для боротьби. Тому пацифізм зображується як торгування з ворогом. Це ганебно, бо життя є станом постійної війни. Але такий погляд викликає і комплекс Армагеддона. Оскільки ворог мусить зазнати поразки, – має відбутися завершальна битва, після якої даний рух дістане контроль над цілим світом. Але ж таке "остаточне вирішення" передбачає, що настане ера миру, Золота Доба, а це суперечить принципові перманентної війни. Жоден фашистський лідер дотепер не спромігся вирішити цю дилему.

10) Для всякої реакційної ідеології типовим є елітизм, через свою фундаментальну аристократичність. Аристократичний і мілітаристський елітизм обов'язково містить у собі зневагу до слабкости. Ур-Фашизм пропагує популістський елітизм, елітизм мас. Окремий громадянин належить до найкращого народу на світі, члени партії є найкращими серед громадян, кожен громадянин може (чи мусить) бути членом Партії. Але не існує патриціїв без плебеїв. Розуміючи, що влада не делеґована йому демократичним шляхом, а здобута силою, Вождь свідомий того, що його сила ґрунтується на слабкості мас. Вони настільки немічні, що потребують правителя і заслуговують його. Оскільки така група організована за принципом воєнної ієрархії, кожен підпорядкований провідник зневажає власних чиновників і кожен з них, в свою чергу, зневажає своїх підлеглих. Це зміцнює відчуття масового елітизму.

11) У такій атмосфері кожного виховують і навчають так, щоб він став героєм. У всіх міфологіях герой є винятковою особистістю. У рамках ідеології Ур-Фашизму героїзм є нормою. Культ героїзму тісно пов'язаний із культом смерти. Не випадково гаслом фаланґістів було Viva la Muerte (Хай живе Смерть!). У нефашистських суспільствах світським людям кажуть, що смерть неприємна, але її треба зустріти з гідністю; віруючим кажуть, що це болісний шлях до досягнення верховного блаженства. У протилежність цьому, герой Ур-Фашизму жадає героїчної смерти, що проголошується найвищою нагородою за героїчне життя. Ур-Фашистському героєві нетерпиться померти. У цій нетерплячці він набагато частіше посилає на смерть інших лідей.

12) Оскільки постійна війна та героїзм – складні ігри, Ур-Фашист переносить свою волю до могутности на поле сексуальних стосунків. У цьому корінь культу мужности – мачизму (який включає в себе зневагу до жінок, нетерпимість і осуд нестандартних сексуальних практик, від цнотливости до гомосексуалізму). Оскільки навіть секс – складна ігра, герой Ур-Фашизму тяжіє до гри зі зброєю – а це стає вправою з ерзацом фалоса.

13) Ур-Фашизм ґрунтується на селективному популізмі, який можна назвати й квалітативним популізмом. У демократичних суспільствах кожен громадянин має особисті права, але сукупність громадян має політичний вплив лише з позицій кількости: меншість поважає рішення більшости. Для Ур-Фашизму окрема особа не має жодних прав, і Народ сприймається як якість, моноліт, що виражає Загальну Волю. Оскільки велика кількість людей не може мати загальної волі, Вождь покладає на себе роль її інтерпретатора. Втративши можливість делеґувати, громадяни перестають діяти. Їх лише інколи запрошують відіграти роль Народу. Тому Народ є лише театральною фікцією. Щоб уявити зразковий приклад квалітативного популізму, нам більше не треба звертатися до римської Piazza Venecia чи нюрнберзького стадіону. У нашому близькому майбутньому перспектива квалітативного популізму – це телебачення або електронна мережа Інтернет, в яких емотивна реакція вибраної групи громадян може бути представлена і сприйнята як Голос Народу.

Через свій квалітативний популізм УР-ФАШИЗМ мусить виступати проти "гнилих" пралмантських влад. Однією з перших Муссолінієвих фраз, виголошених у парлманті, була: "Я б міг перетворити це глухе і похмуре місце на бівуак для моїх maniples" – "maniples" були підрозділом традиційного Римського леґіону. І хоч він невдовзі ж відшукав краще приміщення для своїх maniples, але трохи згодом ліквідував парламент. Там, де політик висловлює сумнів щодо леґітимности парламенту, який більше, мовляв, не висловлює Волю Народу, – можна відчути запах Ур-Фашизму.

14) Ур-Фашизм говорить Новою Мовою. Нову Мову винайшов Орвел у романі "1984" як офіційну мову ENGSOC-a, тобто англійського соціалізму. Але елементи Ур-Фашизму властиві різним формам диктатури. Всі нацистські чи фашистські шкільні підручники використовують збіднений словниковий запас і елементарний синтаксис, з метою обмеження засобів для комплексного і критичного розмислу. Але ми повинні бути готовими ідентифікувати інші форми Нової Мови навіть тоді, коли вони з'являються в невинній на вигляд формі популярних ТВ-трибун і круглих столів.

…Вранці 27 червня 1943 року мені сказали, що, судячи з радіоповідомлень, фашизм повалено, а Муссоліні арештовано. Коли мама послала мене купити газети, я побачив у найближчому кіоску багато газет з незнайомими назвами. Коли я їх усі перечитав, то зрозумів, що в різних газетах ідеться про різні речі. Я купив першу-ліпшу і на титульній сторінці прочитав послання, підписане п'ятьма чи шістьма політичними партіями – між ними Християнсько-Демократична, Комуністична партія, Соціалістична партія, Партія дії і Ліберальна партія.

До того ж часу я гадав, що кожній країні належить мати лише по одній партії, і що в Італії це має бути Національна фашистська партія. Тепер я відкрив, що в моїй країні може одночасно існувати кілька партій. Бувши розумною дитиною, я відразу зрозумів, що стільки партій не могло виникнути за одну ніч і що вони існували деякий час як таємні організації.

Звернення на титульній сторінці вітало кінець диктатури і повернення свободи: свободи слова, друку, політичних об'єднань. Ці слова – "свобода", "диктатура", "визволення" – я читав перший раз у житті. Сила цих слів немов заново народила мене на світ як вільну людину західного світу.

Мусимо постійно пильнувати, аби сенс цих слів знову не пішов у забуття. Ур-Фашизм все ще навколо нас, часом у простому цивільному одязі. Нам було б набагато легше, якби на світовій арені хтось з'явився і сказав: "Я знову хочу відкрити Авшвіц, хочу знову організувати парад чорних сорочок на італійських майданах". Але життя не таке просте. Ур-Фашизм може повернутися під найневиннішими масками. Наш обов'язок – викривати його та вказувати пальцем на будь-які його прояви – кожного дня, в кожному куточку світу. Тут варто згадати слова Франкліна Рузвельта, виголошені 4 листопада 1938 року: "Я насмілююся стверджувати, що, коли американська демократія як животворна сила припинить свій розвиток, переставши шукати день і ніч мирні шляхи для поліпшення долі наших громадян, фашизм виросте та зміцніє в нашій країні". Свобода та визволення – завдання вічні.

Переклала з англійської Олена Погребняк
Першодрук: "The New York Review of Books", v. XI. 2; № 11, June, 22, 1995.

Текст друкується за публікацією: Умберто Еко. Ур-фашизм // Сучасність. 1996. № 5. С.43 – 51.

1.   Так, дуже дякую, мадам. Я також люблю шампанське (фр.).
2.   Мережа, макі́, таємна армія, Червона капелла (фр.).
3.   Послання до Франкі (фр.).
4.   Витісненя (фр.).
5.   Кінця століття (фр.).