Суспільна значущість історії в сучасній Україні: деякі попередні міркування¹

Як неодноразово зазначали різні спостерігачі, історія відігравала і продовжує відігравати важливу роль в політичному житті незалежної України². З другого боку, питання творення нового наративу історії України, а також місця історії в публічному житті, викликали помітний резонанс у середовищі українських істориків і зрештою вилилися у досить нетипову для української історіографії інтелектуально насичену дискусію, присвячену концептуальним і теоретичним питанням,  що триває вже близько двадцяти років.

Адекватне розуміння змісту та наслідків цієї дискусії вимагало насамперед пошуку відповідної аналітичної мови для її опису. Першопочатково така мова була запозичена з дисципліни національні студії. У другій половині 1990-х років в українській історіографії утвердилося розрізнення на прибічників традиційної патріотичної версії української історії (примордіалістів), а історія, що її вони пишуть, стала окреслюватися як «націоналізована»³, та їхніх опонентів (модерністів), які виступають за створення модернізованої версії національної історії, що включала би підходи від багатоетнічної до транснаціональної історії. Різні підходи до інтерпретації поняття «нація», а також до особливостей націотворення в Україні лежали в основі цієї класифікації, що звертала увагу на важливий вимір дискусії та здобула заслужене визнання серед фахівців з української історії. Ґрунтовна монографія Томаша Стриєка додала нові деталі до політичного та ідеологічного контексту дискусії, зокрема, демонструючи вплив поточних політичних орієнтацій істориків на їхні дослідження⁴.

У цьому дописі я хотів би звернути увагу на інший важливий аспект цієї дискусії, а саме – на ставлення її учасників до питання про роль історії в суспільному житті. Ця проблема практично не привертала увагу дослідників сучасної української історіографії, а ті нечисленні автори, які розглядали окремі аспекти цієї проблеми, переважно використовували для її опису мову самих акторів, що, зрештою, негативно позначалося на якості її концептуалізації. Моя теза полягає в тому, що більш уважне дослідження цього питання, з одного боку, може допомогти краще зрозуміти специфіку української дискусії про модель національної історії та причини тієї кризи, в якій ця дискусія зараз перебуває, а з другого – підказати певні позитивні розв’язання для проблеми співвідношення між ролями історика та публічного інтелектуала, що також жваво, але переважно малорезультативно обговорювалася останніми роками.

Втім, така реконцептуалізація стане можливою лише у разі розширення контексту, в якому ми розглядаємо українські дискусії довкола інтерпретації національної історії та ролі історії в суспільному житті. Найбільш адекватним у даному разі було б, на мою думку, розглядати український випадок не лише в контексті дисципліни національних студій, але і в контексті дискусій у повоєнній західній теорії історії, присвячених використанню та зловживанню історією (use and abuse of history), а також суспільній значущості історичних досліджень (social relevance of history).

Ця стаття не претендує на те, щоб запропонувати вичерпний аналіз українських та західних дискусій на цю тему. Її мета скромніша і полягає в тому, щоб, з одного боку, засигналізувати проблему: відсутність у сучасній українській історіографії узгодженого позитивного розуміння ролі, що її мала б відігравати історія у суспільному житті; а з другого – показати, як деякі пропозиції англо-американської теорії історії останніх десятиріч можуть допомогти краще описати та сконцептуалізувати українські спроби дати відповідь на це питання.

Розвиток української історіографії наприкінці 80-х – у першій половині 90-х років проходив під знаком повернення до «правдивої, несфальшованої історії» та заповнення «білих плям». Саме в ці роки розпочинається процес «націоналізації» історії всередині України, який полягав у «відокремленні ‘власної’ історії від ранішої спільної історії та конструювання її як історії нації»⁵, та який зрештою визначив характер українських дискусій про модель національної історії та місце історії в суспільному житті. Ця «націоналізація» передбачала створення нового мастернаративу національної історії (який фактично був модифікованою версією мастернаративу, створеного на початку ХХ століття Михайлом Грушевським), який був передусім представлений на рівні університетських на шкільних підручників, але також мав свій вплив на інтерпретацію окремих сюжетів у власне наукових дослідженнях. Традиційна версія цього мастернаративу пропонувала погляд на історію України як на історію постання та розвитку української нації й обґрунтовувала окремішність та тяглість національної історії протягом більш ніж тисячі років. Ціною, що її довелось заплатити за цю тяглість, стали, зокрема, такі методологічні вади, як телеологія, есенціалізм, презентизм та етноцентризм.

Історична легітимація новопосталої держави та патріотичне виховання її громадян від початку були основними практичними цілями цього типу історіописання. Варто зазначити, що в більшості праць цього напрямку ці цілі були радше імпліцитно присутні, ніж експліцитно проголошувалися. Попри значну неоднорідність «націоналізованої» історії з точку зору фахового рівня праць, методологічних підходів та саморефлексивності авторів, все ж спільним знаменником для неї було переконання, що правдива, об’єктивна історія України повинна насамперед показати, що сучасна українська нація має тривале спільне минуле, яке має стати підставою сучасної національної ідентичності. Один з найбільш послідовних прибічників цієї точки зору в 1990-х роках Ярослав Дашкевич сформулював цю ідею так: «…Незважаючи на все це, вірю, що правдива історія України, історія боротьби української нації з окупантами й колаборантами всіх мастей, за побудову справді незалежної Української держави буде написана і стане настільною книгою кожного чесного політика, чесного державного діяча, кожного українця»⁶. У 1996 році Віталій Сарбей – історик з зовсім іншою академічною біографією, представник старого радянського академічного істеблішменту, сформулював цей погляд дуже подібно до дисидента радянських часів Дашкевича: «Гадаємо, в політичній історії українського народу центральними є його визвольні змагання за збереження себе як етносу, нації і громадські права кожного українця»⁷.

Концептуальна критика такого способу писання історії постала практично одночасно з його появою. Одним з її найцікавіших прикладів є програмна стаття «Одна Кліо, дві історії», авторкою якої є одна з найвпливовіших постатей сучасної української історіографії, київський історик Наталя Яковенко⁸. У цьому тексті Яковенко будує свою аргументацію на протиставленні науки і «дорогих серцю істин», або, інакше кажучи, академічної історії і культурної пам’яті нації. Вказуючи на численні методологічні та інтерпретаційні хиби патріотичної «націоналізованої» історії в незалежній Україні, Яковенко, втім, визнає важливе значення цього типу історіописання для підтримки спільної національної ідентичності. Тому вона не прагне однозначно засудити «націоналізовану» історію, але вказує на «нагальну потребу ‘розщеплення жанрів’ двох історій – дидактичної (себто підручникової та науково-популярної) і дослідницької»⁹. Завдання патріотичного та громадянського виховання, врівноважені наголосом на толерантності та мультикультурності, на думку Яковенко, мають бути залишені за дидактичною або «шкільною» історією. Натомість, історикам-науковцям авторка пропонує зняти «однострої бійців-пропагандистів, а сурми, литаври й інші знаряддя прославляння Батьківщини здати до музею історії науки»¹⁰. Завданням академічної історії є неупереджене та критичне дослідження минулого, з опертям на прийняті у сучасній світовій науці методологічні підходи та теоретичні принципи. У такій інтерпретації академічне історіописання не прагне виконувати жодних суспільних функцій, а єдина його практична роль зводиться, фактично, до деконструкції різних історичних міфів та стереотипів, які функціонують в публічному просторі.

Внаслідок змістовної та риторичної переконливості аргументації, підкріпленої вагомим особистим авторитетом авторки, інтерпретація Яковенко здобула досить широку підтримку, принаймні, в середовищі західно-орієнтованих українських істориків, які в дискусії про інтерпретацію національної історії притримуються різних варіантів модерністських поглядів. Втім, до логічної довершеності цю позицію довів інший знаний київський дослідник, один з найбільш послідовних критиків «націоналізованої» історії в незалежній Україні, Георгій Касьянов.

У даному разі найбільш важливою є хронологічно остання книжка Касьянова, монографія «Danse macabre: голод 1932-1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х)» (2010), яка є новаторським дослідженням формування в українському суспільстві кінця 80-х років ХХ  - початку ХХІ ст. уявлень про Голод 1932-1933 років як Голодомор. Деконструюючи в цьому дослідженні стереотипні уявлення про Голод 1932-1933 років, які, на думку Касьянова, перетворилися на частину українського історичного міфу, автор детально показує роль професійних істориків у формуванні цих уявлень та стверджує, що підпорядкування наукових цілей політичній доцільності та державним інтересам, зрештою, призводить до того, що «науковець зникає, його місце займає популяризатор і пропагандист, який зобов’язаний виконати певну суспільну місію, який повинен довести і донести, розтлумачити і переконати»¹¹ [курсив автора – В.С.]. Аналіз ролі українських істориків у формуванні стереотипних уявлень про Голод 1932-1933 років як один з прикладів взаємодії між історією та політикою, коли історики виходять поза межі своєї професійної царини і намагаються впливати на політичне і суспільне життя, дозволяє Касьянову зробити узагальнюючий висновок про те, що «в цій взаємодії завжди перемагає влада – і влада як інститут, і влада дискурсу – якщо дослідник поступається своїм священним правом на інтелектуальний суверенітет»¹² [курсив мій – В.С.]. Саме з цим радикальним твердженням, яке, зрештою і є одним з основних теоретичних підсумків його дослідження, варто пов’язувати і наступну авторську декларацію на початку книги: «…міркування, висновки і узагальнення, наведені тут, призначені винятково для академічної дискусії… Я не належу до жодної політичної партії чи руху, не виконую політичних чи ідеологічних замовлень, не вважаю свої судження, висновки та узагальнення, сформульовані в цій книзі, придатними для вжитку у сфері історичної політики, громадянського виховання, пропаганди»¹³ [виділення автора – В.С.].

Касьянов розуміє, що захист такої радикальної позиції¹⁴ вимагатиме не лише серйозного фактологічного підґрунтя, але і ефективної теоретичної легітимації. Власне тому в “Danse macabre” він використовує концепцію відомого американського теоретика історії Аллана Меґілла¹⁵, для якого характерним є редукціоністський підхід до розуміння суспільної значущості історичних досліджень. Меґілл виокремлює три основні типи історіописання: афірмативне (яке прагне бути фундаментом сучасної ідентичності та суспільного ладу), дидактичне (яке прагне давати конкретні поради сучасності та майбутньому) та критичне (зорієнтоване насамперед на критичне осмислення минулого та традиції), роблячи, хоча і з певними застереженнями, однозначний вибір на користь останнього типу. Редукціоністський підхід Меґілла щодо проблеми соціальної значущості історії найкраще передає його наступне твердження, яке красномовно перегукується з наведеними вище деклараціями Касьянова: «Критична історіографія нічого не приписує сучасності. Вона лише показує те, що було іншим, дивовижним – навіть вражаючим – у минулому»¹⁶.

Отже, як бачимо, опоненти «націоналізованої» історії заперечують прагнення академічної історії виконувати афірмативну функцію щодо сучасного суспільства, але не вказують, яку іншу практичну функцію, поза деконструкцією наявних міфів та стереотипів, могло би виконувати історіописання. Природньо, що для більшості істориків, вихованих на уявленнях про історію як “magistra vitae”, таке суто негативне розуміння практичної ролі їхньої дисципліни в сучасному суспільстві видається недостатнім. Українські історики, які звикли поєднувати історичні дослідження чи то з роллю національних будителів, чи то бійців ідеологічного фронту, прагнуть, щоб історіописання і надалі виконувало важливу позитивну роль в суспільстві, але переважно їм не вдається переформулювати цю роль так, щоб вона була адекватною для світу початку ХХІ століття. Наприклад, Ярослав Ісаєвич в інтерв’ю газеті «День» зізнається: «Мені б хотілося, щоб історія виконувала якусь високу суспільну місію…»¹⁷, але з подальшої відповіді стає зрозумілим, що Ісаєвичу йшлося насамперед про роль історії у формуванні національної свідомості суспільства, з тим застереженням, що в ім’я виконання цієї місії історики не повинні перекручувати факти. А Валерій Смолій у зверненні до учасників конференції «Історична наука на порозі ХХІ ст.», розмірковуючи над соціальною значущістю історії, вказував на небезпеку нової міфологізації минулого і зазначав: «Разом з тим я далекий від думки, що історична наука може бути повністю деполітизована і деідеологізована. Це утопія. Але історична наука повинна йти попереду політики і допомагати політикам у їх прагненні вирішувати складні державні проблеми. Такими я бачу взаємозв’язок і взаємовідносини історичної науки і політики»¹⁸. На жаль, Смолій не уточнив практичні механізми реалізації такої взаємодії.

Подібних прикладів, що свідчать про тугу українських істориків за «високою суспільною місією» їхньої дисципліни, можна було б наводити багато. Зрештою, ця туга змусила окремих представників історичного цеху одягнути нові для себе шати публічних інтелектуалів, котрі беруть на себе відповідальність коментувати актуальні суспільні та політичні проблеми. Втім, ця нова роль українських істориків містила в собі і нові приховані небезпеки та дилеми, які найкраще, на мою думку, були проаналізовані у відомій статті Ярослава Грицака «Ігри з кочергою: всерйоз і по-українськи» (2003). У цьому тексті Грицак вказує на те, що структурна неповноцінність української культури, яка проявляється, зокрема, в тому, що у нас або відсутні окремі напрямки наукових досліджень, або бракує висококласних фахівців з інших напрямків, «провокує українських інтелектуалів бути ‘майстрами на всі руки’, тобто виходити за рамки свого фаху і переходити в сусідні, щоби так с(т)имулювати структурну повноцінність української культури…Українські інтелігенти дуже часто є спеціялістами в нічому або перестали бути спеціялістами у будь-чому. Але вони беруться міркувати про все: сьогодні – про Дериду, завтра – про найновіші соціологічні опитування, післязавтра – про перспективи европейської інтеграції… Не є таємницею, що такої універсальности досягають коштом якости»¹⁹. Грицак тут дуже чітко сформулював проблему, а водночас пояснив, чому більшість фахових істориків часто ставляться дуже критично до перетворення своїх колег на публічних інтелектуалів, вважаючи тексти, написані ними у цьому амплуа, публіцистикою, гонитвою за модою та суспільною актуальністю і, зрештою, відмовляючи їм у праві називатися справжніми науковими дослідженнями.

У цій статті, написаній у 2003 році, Грицак все ж не йде далі формулювання проблеми: твердження, що «українські інтелектуали занедбують свою питому роль: артикулювати нову ситуацію відповідно до змінених умов існування суспільства»²⁰, а також констатації, що однієї деконструкції усталених переконань та міфів у даному разі є недостатньо, оскільки «деконструкція без конструкції межує з безвідповідальністю»²¹. У частині тексту, присвяченій формулюванні позитивної програми, його аргументи є значно більш розпливчастими і, зрештою, залишається незрозумілим, як українські історики, залишаючись при цьому істориками, могли би допомогти сучасному суспільству відповісти на ті виклики, що перед ним стоять, і чи це в принципі є можливим.

У цьому місці, я думаю, вже зрозуміло, що знайти відповідь на це питання, залишаючись лише в межах українського історіописання, навряд чи можливо. На щастя, українська ситуація, хоча і має певну специфіку, не є унікальною, і допомогти краще зрозуміти особливості місцевих проблем може включення українського випадку в контекст дискусій у повоєнній західній історіографії та теорії історії. Питання практичної користі історії для сучасності розглядалося вже першими давньогрецькими істориками і потім у різних формах постійно актуалізувалося на різних етапах розвитку історичної дисципліни. Втім, саме протягом другої половини ХХ – початку ХХІ століть було запропоновано низку важливих розв’язань, які можуть бути придатними для аналізу сучасної української ситуації.

Як зазначалося вище, у цій статті я не ставлю перед собою мету аналізувати перебіг цих дискусій, а хочу лише вказати на окремі найцікавіші пропозиції, висловлені їхніми учасниками. І найперше, що дозволяє зробити таке розширення контексту – це уточнити термінологію. Якщо уважніше поглянемо на згадані вище пропозиції класифікації історіописання з точки зору суспільної ролі історії, то побачимо, що всі вони більшою чи меншою мірою мають редукціоністський характер, у тому сенсі, що зводять цю роль чи то до підтримки певних проектів ідентичності, чи то до обслуговування конкретних політичних або суспільних замовлень.

Жорстка дихотомія Наталі Яковенко академічна/дидактична (шкільна) історія, яка фактично залишає за першою роль «історії заради неї самої» (history for its own sake), а всі практичні завдання перекладає на другу, як видається, надто спрощує ситуацію. Якщо в статті «Одна Кліо, дві історії» Яковенко найбільше підкреслює роль дидактичної історії у формуванні національної ідентичності, з застереженнями важливості толерантності та мультикультурності, то як голова створеної у 2007 році Робочої групи з моніторингу підручників з історії України, вона вже наголошує насамперед на ролі шкільної історії у громадянському вихованні²². У даному разі історія, як і гуманітаристика в цілому, цінується передусім як певний культурний ресурс, який дозволяє формувати такі якості, як критичне мислення, почуття емпатії до Іншого, здатність виходити поза обмеження локальних лояльностей, що є ключовим для формування повноцінного громадянина демократичної держави²³. Як видається, Яковенко, використовуючи дихотомію академічна/дидактична історія, дещо перенаголошує відмінності між ними. Бо хіба академічне історіописання не відіграє подібну роль культурного ресурсу для людей з-поза академічної спільноти? Очевидно, що у випадку шкільної історії ці функції є більш інструменталізованими, але і повністю заперечувати роль академічної історії як культурного ресурсу, на мою думку, також не випадає.

Класифікація Меґілла на перший погляд може видаватися більш відповідною, але і з нею є певні проблеми. Той тип історіописання, що його Меґілл окреслює як «афірмативна історія», в англо-американський літературі з предмету найчастіше виступає під назвою «identity history», що може бути передано українською як історія-ідентичність. Українські автори найчастіше ототожнюють цей тип історіописання з національною історією, але в принципі він може бути застосований до будь-якої соціальної групи, і в західній історіографії другої половини ХХ століття він найчастіше застосовувався до жінок, сексуальних меншин, афроамериканського населення в США та інших раніше маргіналізованих соціальних груп, які завдяки історії-ідентичності нарешті знайшли своє місце в національних мастернаративах. Не можна не погодитися з Меґіллом та Касьяновим, які вказують, що історики, які працюють в цьому жанрі, найчастіше виконують афірмативну функцію щодо тих груп, про які вони пишуть, оскільки зміцнюють їхню ідентичність, забезпечуючи її певним історичним родоводом. Натомість, надто радикальним видається наступне твердження Меґілла: «Афірмативна історіографія підпорядковує минуле тим проектам, якими люди зайняті у сучасності. У неї відсутня критична позиція щодо спогадів, які вона збирає, та традиції, яку вона підтримує»²⁴. На мою думку, така історія також може мати важливий критичний вимір, оскільки вона допомагає членам певної групи відповісти на питання «ким ми є?», а отже не обов’язково підтверджує вже наявну ідентичність чи традицію, а через історичне дослідження її витоків сприяє її переформулюванню. Власне до такого критично-афірмативного розуміння ролі національної історії закликав своїх колег Ярослав Грицак у статті 2000-го року, стверджуючи, що головним завданням останньої в українському випадку має бути редефініція старої та творення нової, більш інклюзивної національної ідентичності²⁵.

Втім, чи практична роль історії щодо сучасності обов’язково має обмежуватися функцією культурного ресурсу та підтримки/переформулювання колективної ідентичності? І чи дидактична історія, яку виокремлює Меґілл, може запропонувати тут якусь альтернативу? Американський теоретик історіографії визначає дидактичну історію як таку, що прагне «пропонувати уроки минулого для напучування людей в сучасності» і далі зазначає: «складність, пов’язана з поняттям дидактичної функції в історії, полягає в тому, що історики як історики не мають влади давати приписи сучасності та майбутньому. В їхній компетенції – конструювання та реконструкція минулого. Оскільки вони роблять цю працю добре, вони є достатньо підготовленими, щоб критикувати тих політичних діячів та громадян загалом, які викривлюють минуле у спробі підтримати певну лінію в законодавстві чи політиці»²⁶ [курсив автора – В.С.]. Конструювання та реконструкція минулого, а також деконструкція сучасних історичних міфів та винайдених традицій є основними завданнями критичної історії, яка, на думку Меґілла, і є найбільш адекватною формою академічної історіографії. Практичну роль критичної історії  Меґілл визначає так: «критична історіографія нічого не приписує сучасності. Вона тільки показує те, що було іншим і дивовижним – навіть вражаючим – у минулому…це змушує людей побачити, що горизонт сучасності не співпадає з горизонтом усього сущого»²⁷.

З одного боку, важко не погодитися з цими міркуваннями, вони мають власну логіку й є слушними для багатьох галузей історичної науки, зокрема, для античної, середньовічної та ранньомодерної історій. З другого – якщо говорити про історіописання в цілому, то з точки зору практичної значущості історії підхід Меґілла є все ж виразно редукціоністським.

Приклади нередукціоністських підходів до розв’язання цієї проблеми ми, натомість, можемо знайти в англо-американській теорії історії останніх десятиріч. Найбільш цікавими та продуктивними у даному разі є концепції «практичного минулого» Гейдена Вайта²⁸, «мислення з історією» (thinking with history) американського культурного історика Карла Шорске²⁹ (Carl E. Schorske) та «критичної прикладної історії» (critical applied history) британського теоретика історії Джона Тоша³⁰ (John Tosh). Саме на останньому підході, як більш розробленому, я зупинюся детальніше.

Джон Тош переконаний, що історія має і може виконувати важливу позитивну функцію в сучасному суспільстві, і що історики як історики можуть допомогти громадянам своїх країн відповісти на ті виклики, що стоять перед ними. Причому, на думку дослідника, згадані вище історія-ідентичність та історія-як-культурний-ресурс, а також особливо помітна в сучасній Британії історія-як-спадщина (heritage), під цим кутом зору можуть бути корисними, але не є достатніми. Водночас, ідея «критичної прикладної історії» не передбачає накидання практичної програми на всі галузі історичної науки і відмови від базових принципів історичного ремесла. Історик, який працює в цьому напрямку, отже, не перетворюється на політичного коментатора чи журналіста, а залишається власне істориком.

Найважливішим у даному разі є переосмислення самої ідеї «практичної» чи «прикладної» історії та її завдань. Традиційно «прикладна» історія розуміється як така, що прагне давати конкретні поради сучасності або обслуговувати актуальні політичні проекти чи ініціативи. Власне, нещодавно дослідники придумали новий термін для опису подібного використання минулого – «політика історії» або «історична політика». Зрозуміло, що фахові історики на такі вправи з їхньою дисципліною дивляться переважно негативно, бо у більшості випадків вони закінчувалися тим, що прийнято називати «зловживання історією» (abuse of history). Втім, чи те, що історія використовувалася подібним чином у минулому і, поза сумнівом, буде так само використовуватися у майбутньому, означає, що ми маємо в принципі відкинути ідею «прикладної» історії?

Джон Тош відповідає на це питання негативно і стверджує, що слід насамперед переосмислити наше розуміння практичної значущості історії для сучасності. Концепція «критичної прикладної історії» передбачає, що історик може обирати актуальні для сучасного суспільства проблеми³¹, але розглядаючи їх, він має використовувати базові принципи та методи історичного ремесла³². Багато проблем та викликів, що стоять перед сучасними державами, мають важливий історичний та порівняльний вимір, який політики та звичайні громадяни часто не усвідомлюють, і, розглядаючи ці питання у надто вузькій перспективі, приймають далеко не завжди адекватні рішення. Під цим кутом зору, завданням істориків є насамперед бути уважними щодо того, яке значення можуть мати вже наявні результати досліджень в історичній науці, а також у суміжних гуманітарних та соціальних дисциплінах, для розуміння тих питань, що мають сьогодні значну суспільну чи політичну актуальність³³. Але те, що в даному разі історик може запропонувати не-фаховій публіці, не буде мати характеру готових відповідей чи приписів, як вирішувати ті чи інші проблеми. Завданням історика є насамперед розширити перспективу і показати інший, можливо, більш продуктивний ракурс обговорення певної проблеми. Як це формулює сам Тош: «Найбільша цінність критичної публічної історії³⁴ полягає у відчутті інтелектуальної напруги, що її вона передає. Чим більше така історія звертається до нефахової аудиторії, тим більше ставатиме очевидним, що цінність такої історії полягає радше у відкритті, ніж закритті питань, радше у демонстрації нових опцій, ніж у наполяганні на відповідях»³⁵.

Надзвичайно важливим є також той факт, що концепція «критичної прикладної історії» Тоша не є лише абстрактною ідеєю. Вона постала як спроба опису та концептуалізації вже наявних історичних досліджень, і в своїй праці він наводить цікаві приклади розвідок насамперед з сучасної британської історіографії, написаних у цьому дусі. Втім, як видається, у цій статті, адресованій передусім українській аудиторії, найкраще буде проілюструвати цей підхід прикладами з українського історіописання. Останніми роками в українській історіографії з’явилося кілька досліджень, які загалом можна віднести до виокремленого Тошем напрямку. Серед дослідників, які вивчали проблеми сучасної історичної пам’яті, тут можна згадати, зокрема, Андрія Портнова та Василя Расевича, а як приклад теми не пов’язаної з пам’яттю – розвідку того ж Портнова про академічні середовища в сучасній Україні, в якій автор переконливо показує радянську генеалогію сучасних проблем української науки³⁶. Однак детальніше у цьому тексті я зупинюся лише на одному історикові, Ярославові Грицаку, кілька нещодавніх досліджень якого є, на мою думку, найбільш помітним і переконливим прикладом «критичної прикладної історії» в українській історіографії.

Говорячи про Ярослава Грицака, слід враховувати, що його погляди на історію України та проблему суспільної значущості історіописання зазнали протягом двадцяти останніх років відчутної еволюції³⁷. Грицак зразка 90-х – це «модерніст», який все ж переконаний, що формування української політичної нації – це центральна тема модерної української історії, а одне з основних суспільних завдань історика полягає у тому, щоб своїми дослідженнями сприяти переформулюванню старої та творенню нової, більш інклюзивної української національної ідентичності. Ці погляди знайшли своє відображення, зокрема, в його «Нарисі історії України» (1996) та згаданій вище статті «Як викладати історію України після 1991 року?» (2000). Отже, львівський історик виступає тут насамперед як прибічник історії-ідентичності в її критично-афірмативній версії. Зміни в цих поглядах, спричинені, зокрема, участю в проекті, присвяченому соціологічним дослідженням ідентичності мешканців Львова та Донецька, починають відбуватися на початку 2000-х і знаходять свій вираз  у низці статей, опублікованих вже після Помаранчевої революції у збірниках «Життя, смерть та інші неприємності» (2008) та «Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад» (2011).

Намагаючись зрозуміти причини пробуксовки політичної, суспільної та економічної трансформації у незалежній Україні, Грицак дійшов до висновку, що традиційний підхід, який пояснює українські проблеми відмінностями в національних ідентичностях у різних регіонах країни, не спрацьовує, оскільки значна частина населення Сходу і Півдня не мислить в національних категоріях. На думку львівського історика, для розуміння специфіки сучасної української ситуації значно важливішою за ідентичність є проблема цінностей³⁸. Спираючись на вже наявні дані соціологічних досліджень ставлення до цінностей в Україні та світі, Грицак показує, що як на Сході, так і на Заході України домінують цінності закритого суспільства, які й є основною перешкодою для успішної трансформації, а далі, використовуючи класичний інструментарій історичного дослідження, пояснює, чому специфіка історичного розвитку України визначила таку ситуацію, але водночас демонструє, які шанси для змін вона відкриває перед Україною³⁹.

Ще одним прикладом подібного типу досліджень є стаття Грицака «Що залишилося після Помаранчевої революції?»⁴⁰ (2010), в якій він робить спробу підбити баланс здобутків і втрат Помаранчевої революції після приходу до влади Віктора Януковича в 2010 році. Львівський історик вважає, що найбільш адекватний спосіб відповіді на винесене у заголовок статті питання передбачає вихід поза межі поточних політичних суперечок і розгляд проблеми в історичній перспективі, якою для нього є європейські революції 1968 та 1989 років. Під цим кутом зору, Помаранчева революція є «однією з кольорових революцій, що відбулися в країнах, які не мали своїх ані 1968, ані 1989 року, а тому вона є мовби запізнілою спробою і їх певним продовженням»⁴¹, а отже її слід розглядати насамперед в контексті боротьби за утвердження цінностей ліберальної демократії та вільного ринку, і саме під цим кутом розглядати спадок подій 2004 року.

Як і у першому випадку, Грицак у цій статті не дає жодних конкретних рецептів, але розширює і змінює контекст обговорення проблеми за рахунок додання історичної перспективи, що дозволяє побачити нові опції, які раніше не враховувалися, а отже і зробити більш адекватний вибір. Іншою особливістю аналізованих текстів львівського історика є те, що вони свідомо спрямовувалися не лише до професійних істориків, але також і до не-фахової аудиторії: від початку більшість з них з’являлася у вигляді постів у блогах, статей в газетах і публічних лекцій. Поряд з аналізом актуальних суспільних проблем, орієнтація на ширшу публіку є другою найбільш важливою характерною рисою «критичної прикладної історії».

Як бачимо, хоча сам Ярослав Грицак не описує своїх праць в таких категоріях, але фактично значна частина його досліджень, написаних в останні роки, повністю відповідає сформульованій Джоном Тошем концепції «критичної прикладної історії».

Насамкінець я хотів би ще раз підкреслити, що я не вважаю, що вся історіографія повинна мати прикладний вимір, і я наразі не впевнений в тому, що описана вище практична функція історіописання є найважливішою. Індивідуальний вибір історика на користь «критичної прикладної історії» визначається не стільки науковими, скільки моральними критеріями й є безпосередньо пов’язаний з проблемою відповідальності. Від відповіді на етичне питання «які обов’язки й яку відповідальність історики як науковці мають перед суспільством?», буде, зрештою, залежати вибір того чи іншого типу дослідження. Але це вже тема для іншої серйозної дискусії…

1. 1. Написання цієї статті було уможливлене стажуванням в Кембриджському університеті за програмою Cambridge Colleges Hospitality Scheme. Висловлюю подяку Сергієві Єкельчику та Андрієві Портнову за їхні коментарі та зауваження до першої версії цього тексту.  
   2. Див., зокрема: Портнов А. Упражнения с историей по-украински. Москва, 2010.
   3. Термін «націоналізована» історія запровадив один з ключових аналітиків цієї дискусії, Георгій Касьянов: Касьянов Г. Теорії нації і націоналізму. Київ, 1999; Касьянов Г. Націоналізація історії. Нормативна історіографія, канон та їхні суперники // Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть / Ред. Л. Зашкільняк. Львів, 2004; Georgiy Kasianov, “Nationalized” History: Past Continuous, Present Perfect, Future…,”in G. Kasianov and P. Ther, eds., A Laboratory of Transnational History. Ukraine and Recent Ukrainian Historiography (Budapest: Central European University Press, 2009).
   4. Tomasz Stryjek, Jakiej przeszłości potrzebuje przyszłość? Interpretacje dziejów narоdowych w historiografii i debacie publicznej na Ukraine, 1991-2004 (Warszawa: Rytm 2007).
   5. Kasianov, “Nationalized” History, 7.
   6. Дашкевич Я. Правдива історія України буде написана (1999) // Дашкевич Я. «…Учи неможними устами сказати правду». Історична публіцистика (1999-2008). К., 2011. С. 296.
   7. Сарбей В. Роздуми з приводу фундаментальної «Історії України» // Київська старовина. 1995. № 2. С. 9.
   8. Яковенко Н. Одна Кліо, дві історії // Критика. 2002. № 12. С. 12-14.
   9. Яковенко Н. Одна Кліо, дві історії. С. 13.
   10. Там само. С. 14.
   11. Касьянов Г. Danse macabre. Голод 1932-1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті – початок 2000-х). Київ, 2010. С. 188.
   12. Касьянов Г. Danse macabre. С. 189.
   13. Там само. С. 4.
   14. Ця радикальність полягає не стільки в тому, що Касьянов заперечує те, що історики мають виконувати будь-яку суспільну місію, скільки в авторському обмеженні (нехай і суто декларативному) аудиторії книги лише академічною спільнотою.
   15. У даному разі йдеться про працю Меґілла «Historical Knowledge, Historical Error: A Contemporary Guide to Practice», яка у 2007-му році вийшла одночасно англійською, китайською та російською мовами. Далі у цій статті, я використовуватиму російське видання: Мегилл А. Историческая эпистемология. Москва, 2007.
   16. Мегилл А. Историческая эпистемология. С. 132.
   17. Ісаєвич Я. «Пізнайте правду і правда вас врятує» - інтерв’ю з Іриною Єгоровою // День. 10 березня 2006 року.
   18. Смолій В. «Вступне слово» до учасників Всеукраїнської конференції істориків у Харкові // Харківський історіографічний збірник // Харківський історіографічний збірник. Харків, 1997. Вип. 2. С. 12.
   19. Грицак Я. Ігри з кочергою: всерйоз і по-українськи // Страсті за націоналізмом. Стара історія на новий лад. Київ, 2011. С. 142.
   20. Грицак Я. Ігри з кочергою. С. 143.
   21. Там само.
   22. Див., зокрема, виступ Яковенко на Робочій нараді з моніторингу шкільних підручників, що відбулася 19-21 жовтня 2007 року: Шкільна історія очима істориків науковців. Матеріали робочої наради з моніторингу шкільних підручників з історії України / Упорядкування та редакція Наталі Яковенко. К., 2008.
   23. Проникливий аналіз ролі історії та гуманітаристики у цілому як такого культурного ресурсу пропонує Марта Нуссбаум у своїй важливій монографії «Не заради прибутку. Чому демократія потребує гуманітаристики», яка, на жаль, залишилася практично непоміченою в Україні: Marta Nussbaum, Not for Profit. Why Democacy Needs the Humanities. Princeton and Oxford, 2010.
   24. Мегилл А. Историческая епистемология. С. 100.
   25. Грицак Я. Як викладати історію України після 1991 року? //  Страсті за націоналізмом. Стара історія на новий лад. Київ, 2011. С. 28.
   26. Мегилл А. Историческая епистемология. С. 127-128.
   27. Мегилл А. Историческая епистемология. С. 132.
   28. Гейден Вайт. Практичне минуле.
   29. Сarl E. Schorske, Thinking with History: Explanations in the Passage to Modernism. Princeton, 1998.
   30. John Tosh, Why History Matters. Palgrave, 2008.
   31. Причому йдеться не обов’язково про проблеми безпосередньо пов’язані з пам’яттю та історією, а насамперед ті, що стосуються політики у широкому розумінні. Про це широке розуміння політики, див.: Склокін В. Свобода від слова: міркування про сучасний стан української публічної думки.
   32. John Tosh. Why History Matters, 22.
   33. Ibidem, 16.
   34. Тош вживає терміни «критична публічна історія» і «критична прикладна історія» як синоніми.
   35. Ibidem, 23.
   36. Портнов А. Научная середа и академические культуры в современной Украине: вступительные соображения // Портнов А. Упражнения с историей по-украински. Москва, 2010. С. 104-127.
   37. Див. цікаву авторефлексію Грицака над цією еволюцією: Ukraina. Przewodnik Krytyki Politycznej. Z Jarosławem Hrycakiem rozmawia Iza Chruślińska. Gdańsk-Warszawa, 2009. S. 64-69.
   38. Грицак Я. Хто такі українці і чого вони хочуть? // Грицак Я. Страсті за націоналізмом. С. 321-340.
   39. Грицак Я. Цінності // Грицак Я. Життя, смерть та інші неприємності. Київ, 2008. С. 24-35.
   40. Грицак Я. Що залишилося після Помаранчевої революції? // Грицак Я. Страсті за націоналізмом. С. 299-320.
   41. Там само, с. 304.