У серпні 1914 р. червоний Марс заніс кривавий меч, благословляючи народження нового століття. На його честь людська цивілізація, немов передчуваючи усі наступні катастрофи, розіграла небачену до цього трагедію. Декораціями у цьому апокаліптичному дійстві служили концентраційні табори, лазарети, переповнені трупами окопи, спеціальними ефектами – звуки від розривів бомб, що їх скидали модерні аероплани, випари щойно винайдених смертоносних газів. Увесь театр: море, суша, повітря – несли загрозу життю, стиралися грані моралі, людська сутність розчинилася у крові, помсті та бажанні будь-якою ціною залишитися живими. Режисери цього спектаклю прагнули тріумфального його завершення, лаврів переможців, натомість дійство почало розвиватися за відомими лише йому законами.

На сцену вийшли біженці – мільйони німих, незнаних до цього часу статистів, супутників новітніх воєн. Їх роль була трагічна в своїй невідомості, нестерпності переживань, небажанні залишати рідну домівку, але їх долю було вирішено за дипломатичними лаштунками і дороги назад уже не було. Уся Європа по обидва боки фронту прийшла в рух, та особливо фантастичним він був на Східному напрямку, на теренах Російської імперії. І на довгі роки цим людям випало зіграти роль чужинців у ще недавно спільному імперському домі.

***

Велика війна 1914 – 1918 рр. ознаменувала початок довгого, кривавого й бурхливого ХХ століття, позначеного низкою гуманітарних катастроф. Фактично всі подальші трагедії, що відбувалися на європейському континенті, стали прямими чи опосередкованими її наслідками 1. Війна, в яку кожна з європейських держав вступала мало не з радістю, маючи надію отримати швидку та блискучу перемогу, перетворилася на п’ятирічний жах першої індустріальної і по-справжньому тотальної війни. Більше того, цей конфлікт назавжди змінив геополітичне обличчя Європи, зруйнувавши усталену вже кілька століть її політичну, економічну та соціальну структуру. Війна принесла не лише катастрофічні руйнування, численні жертви на полях битв, а й трансформувала систему моральних орієнтирів, нівелюючи саму цінність людського життя. У тогочасному суспільстві було змінено систему соціальних ролей.

Перша світова війна призвела до появи мільйонів «переміщених осіб» – біженців, військовополонених, депортованих. Усі учасниці збройного конфлікту, і зокрема, держави Антанти зіткнулися з новим суспільним явищем – біженством, багатогранним, складним і водночас катастрофічним невідомим у таких масштабах за попередніх військових конфліктів. На європейському континенті, в державах протиборчих блоків, біженство стало невід’ємним атрибутом життя соціуму. Більше того, однією з багатьох новацій Великої війни, направлених проти людини, стало примусове вивезення військовими воюючих сторін у тилові райони власного цивільного населення.

Особливого розмаху, безпрецедентного у порівнянні з минулими війнами, це явище набуло на російсько-австро-німецькому театрі воєнних дій. «Східний вектор» біженства був надзвичайно потужним за розмахом як добровільної евакуації, так і депортаційних акцій російського командування. За своїми масштабами вони перевершили подібні заходи австро-угорської військової адміністрації. До виникнення біженства, як нової соціальної групи, привели два різні за своєю суттю та вагомістю фактори. По-перше, психологічний, оскільки війна – це страх пересічної людини бути вбитою ворогом, а відтак втеча давала єдиний порятунком. По-друге, політичний, зумовлений діями імперського військового командування, яке з метою очищення території, згідно принципу «випаленої землі», здійснило насильницьке вивезення значної кількості цивільного населення з прифронтових губерній Росії. Останній мав визначальний вплив і привів до того, що у різний час на теренах імперії перебувало до п’яти млн. біженців.

У перебуванні біженців на українських теренах впродовж війни виділяється три періоди, які охоплюють існування різних державних утворень – Російську імперію (серпень 1914 – лютий 1917 р.), Українську Центральну Раду (далі – УЦР) і проголошену нею Українську Народну Республіку (далі – УНР) (березень 1917 – квітень 1918 рр.), Українську Державу гетьмана Павла Скоропадського (квітень – грудень 1918 р.). З одного боку, такий поділ зумовлено різними політичними процесами, що відбувалися на українських землях упродовж 1914–1918 рр.: існування самодержавства та його ліквідація, революційні процеси 1917 р., присутність австро-німецьких окупаційних сил та гетьманських переворот 1918 р. З іншого – різні за своєю природою політичні режими мали власне баченням на розв’язання проблеми біженців 2, с. 116.

Значна кількість населення західних губерній Російської імперії від початку евакуації і до часу повернення до рідних домівок в 1924/1925 рр. уже за Радянського Союзу, десятиліття мало статус біженців. Зміни державного ладу – Російська імперія, Українська Народна Республіка та Українська Держава (прямі спадкоємниці імперії Романових на українських теренах) – змінювали підходи влади до проблем біженців. І багато в чому ставлення до проблем біженців залежало й від суті самих політичних режимів, в площині яких довелося існувати біженцям. Мінлива доля змусила сотні тисяч осіб полишити свої домівки в статусі підданих імператора Миколи ІІ, а повертатися громадянами новостворених держав.

Українські етнічні землі, розділені між двома ворожими імперіями, винесли значний тягар війни, а відтак і біженства як нової складової воєнного соціуму. На території Галичини та Буковини розгорталися бойові дії, через Волинь та Поділля проходила лінія Південно-Західного фронту. Інші підросійські українські губернії, маючи статус тилових, розмістили у себе значну кількість біженців, лазаретів для поранених, таборів для військовополонених, забезпечували всезростаючі потреби царської армії.  

Для правлячої династії Романових сотні тисяч біженців стали важкою ношею та непередбаченою реальністю. Перші їх валки з’явилися в Російській імперії вже восени 1914 р., головним чином, із її західних губерній. Та навесні – влітку 1915 р. ситуація на Південно-Західному фронті кардинально змінилася, і російська влада, внаслідок наступу німецьких та австро-угорських військ вдалася у цьому регіоні до евакуаційних заходів у значно більших масштабах 3, с. 101. Відповідно до способу переміщення біженців у тилові губернії виділяється два умовні етапи. На першому, який тривав протягом літа – початку осені 1915 р., основним способом евакуації цивільного населення були гужові перевезення. Переважна більшість їх рухалася на власних підводах, покритих брезентом та навантажених найбільш цінним майном. На початку вересня і до зими 1915 р. тривав другий етап евакуації біженців. У цей час їх вивезення у тилові райони відбувалося залізницями, так званими, «маршрутними потягами» з прямою доставкою до пункту призначення.  

Значне навантаження щодо розселення біженців лягло саме на українські губернії. У різний час на українських землях перебувало від понад 400 тис. (листопад 1915 р.) до близько 1 млн. (зима 1918 р.) біженців 1, с. 438, 439. Цікаво, що Катеринославська губернія, де на осінь 1915 р. знайшли притулок понад 220 тис. біженців, посіла перше місце серед 45 європейських губерній Російської імперії. Харківщина за кількістю розміщених біженців була другою серед українських губерній і п’ятою серед решти місцевостей імперії. Зрозуміло, що дані не можна назвати остаточними, вони – лише орієнтовні, оскільки в умовах війни надзвичайно важко було вести будь-яку статистику.

В Україні протягом Першої світової війни тимчасовий притулок знайшли представники понад 20 національностей – українці, росіяни, білоруси, поляки, німці, латиші, литовці, естонці, євреї, чехи, словаки, молдавани, румуни, серби. Але точно встановити кількісний склад кожної з груп, в умовах війни та їх перманентного руху, на жаль, було неможливо. Найбільші групи склали «російські біженці» (зазвичай узагальнена назва білорусів, українців, росіян) та поляки. При цьому, після Лютневої революції, на хвилі зростання національної свідомості, спостерігався процес ідентифікації українських і білоруських біженців як представників окремих етносів. За статевовіковою ознакою переважали жінки і діти, у соціальному зрізі – селяни, бо основна маса евакуйованого населення на той час проживала саме у сільській місцевості.

Спочатку в імперських керівних колах уникали навіть терміну «біженець», а самих біженців розглядали як прикре непорозуміння, що не вписувалося у доктрину переможної війни. Проте, влада, розуміючи, що створена нею проблема, здатна, за умови її нехтування, вибухнути соціальним конфліктом, була змушена взятися за її розв’язання. Тому цілком логічно, що першочергово влада, керуючись досвідом попередніх воєн, прагнула перекласти справу опікування біженцями на благодійний комітет, який був створений під патронатом Великої княжни Тетяни, дочки Миколи ІІ – Комітет ЇЇ Імператорської Високості Великої Княжни Тетяни Миколаївни для надання тимчасової допомоги постраждалим від воєнних дій. Серед біженців він був відомий як Тетянинський комітет, фактичним керівником якого був О. Нейдгарт. Із самого початку (вересень 1914 р.) він набув ознак центрального державного органу у справах біженців. Свідченням цього став той факт, що основним джерелом фінансування його заходів були державні кошти 4, с. 25. Проте офіційний статус громадської організації не давав можливості координувати діяльність державних органів влади у справі евакуації та розселення біженців. Крім того, стало очевидним, що на основі громадської благодійності, навіть підкріпленої авторитетом, адміністративною і фінансовою допомогою імператорської сім’ї і Російської держави, надзвичайно складний вузол біженецьких проблем розв’язати неможливо.

У середині 1915 р. розпочалося формування вертикалі державних органів допомоги біженцям та розробка спеціальної законодавчої бази. Основоположні документи – «Закон про забезпечення потреб біженців», «Положення про забезпечення потреб біженців» (30 серпня 1915 р.) – одні з перших нормативних актів у ХХ ст., що окреслили саме поняття «біженець» та дали його юридичне тлумачення, а також «Керівні положення з улаштування біженців» (2 березня 1916 р.) у кількох редакціях. Вони окреслили правовий статус біженців, гарантуючи їм низку прав під час евакуації та на місцях розселення: безкоштовне транспортування під час евакуації, надання житла, харчування, забезпечення одягом та взуттям, отримання безкоштовної медичної допомоги, забезпечення релігійних та освітніх потреб, соціальний захист дітей біженців та інвалідів, допомога у пошуку праці, надання юридичних послуг тощо. Серед обов’язків – необхідність працевлаштування, як одних із факторів економії державних коштів, що виділялися на утримання цієї суспільної категорії. Законодавство також визначило систему центральних та місцевих органів, покликаних регулювати проблеми біженців, роль та участь у ній самоврядувань, громадських спілок, духовенства різних конфесій та суспільного загалу в цілому, окреслено засади фінансування, звітності та контролю. Відтак імперська нормативна база охопила всі аспекти проблеми, скеровуючи владу та суспільство на організацію заходів щодо соціального захисту та адаптації біженців до нових умов життя. Проте статті цих положень мали почасти суперечливий характер, що свідчило про запізнілу реакцію МВС на нагальність прийняття рішень у багатьох напрямках біженської політики.

Відтак соціальна опіка із громадської площини була перенесена у державну, якою стала займатися Особлива нарада з улаштування біженців (далі. – ОН з УБ) – спеціально створена при імперському МВС структура. Місцева вертикаль перебувала під патронатом губернаторів, які очолили губернські наради з улаштування біженців, яка й координувала усі заходи щодо опікування біженцями. У її підпорядкуванні перебували відповідно губернські та повітові підрозділи. Окремо слід виділити участь місцевих самоврядувань, на яких покладалося опікування прибулими біженцями. Також ще в середині літа 1915 р. в умовах транспортування значної кількості біженців було створено інститут двох головуповноважених з улаштування біженців на Північно-Західному (Сергій Зубчанінов) та Південно-Західному фронтах (Микола Урусов), а восени того ж року – 12 уповноважених з улаштування біженців усередині Російської імперії 5, с. 2424 – 2426; 6, с. 2.

На хвилі патріотизму за досить короткий час на теренах Російської історії постала мережа земських, етнічних та різних благодійних структур. Активну участь у цьому процесі узяв український загал. Серед тих, хто опікувався біженцями – відомі українські діячі Д. Дорошенко, А. Ніковський, А. В’язлов, Ф. Матушевський, В. Леонтович, І. Красковський, В. Ульяницький, М. Біляшівський, А. Ржепецький, В. Колокольцов, Ф. Штейгель, М. Стражеско, С. Томашевський, Д. Багалій, М. Сумцов, В. Толлі та ін..

Упродовж всього періоду Першої світової війни важливу роль у справі соціального захисту біженців відіграли місцеві самоврядування – губернські, повітові земські та міські управи, у структурах яких діяли спеціальні комітети допомоги біженцям. У багатьох випадках вони проводили свою роботу під патронатом Всеросійського земського союзу та Всеросійського союзу міст, двох потужних громадських інституцій, утворених на хвилі патріотизму на початку Першої світової війни. В українських землях діяла широка мережа етнічних комітетів – Центрального обивательського комітету губерній Королівства Польського, Польського центрального комітету допомоги жертвам війни, Центрального Єврейського комітету допомоги жертвам війни, Латиського центрального комітету з надання допомоги біженцям, Центрального комітету Литовського товариства з надання допомоги постраждалим від війни. Осібно у переліку етнічних комітетів допомоги біженців перебували українські інституції. Їх офіційне затвердження супроводжувалося значними труднощами, позаяк імперська влада, обіцяючи, наприклад, полякам автономію та широко підтримуючи їх організації, навіть припусти не могла щось схоже у бік українства. Першою українською громадською організацією, покликаною опікуватися українськими біженцями, слід назвати створене весною 1915 р. «Товариство допомоги населенню Півдня Росії, яке постраждало від війни». За доби Української революції воно було реорганізовано в Українське товариство допомоги жертвам війни.

Окремо слід відзначити участь українського жіноцтва, яке у тогочасному патріархальному суспільстві, виконуючи у тогочасному патріархальному суспільстві роль матері і дружини, разом зі своїми чоловіками брали активну участь в організації допомоги біженцям. З початком війни багато світських дам, а це були здебільшого уже літні жінки, створювали «дамські комітети» та «дамські гуртки» 7, с. 173. В окремих випадках саме жінки виступали ініціаторами творення різних комітетів. Зокрема, у липні 1915 р. К. Колобова, дружина Катеринославського губернатора, започаткувала організацію допомоги прибуваючим у місто біженцям 8. Жінки також брали участь і в роботі повітових і волосних комітетів допомоги біженцям. Місцеві вчительки, фельдшерки, сестри милосердя, дворянки та ін. працювали на різних посадах цих структур.

Духовенство різних конфесій, активно включилося в організацію структур допомоги біженцям, при цьому вони виступили членами світських комітетів, а також започаткували широку мережу власних – церковнопарафіяльних та єпархіальних.

Важливим напрямком діяльності системи біженецьких органів Російської імперії стало забезпечення в дорозі евакуйованих усім необхідним. Розробкою маршрутів руху біженців теренами України займався Комітет Південно-Західного фронту ВЗС та губернські відділення ВЗС Катеринославщини та Харківщини. Територію України було помережено маршрутами їх пересування, оскільки від головних відходили ще й допоміжні шляхи з тим, щоби дати можливість рухатися значній кількості біженецьких возів. Усього діячами було розроблено 42 маршрути руху, з них – 34 ґрунтовими шляхами (у свою чергу вони розпадалися на 57 допоміжних і 8 залізничних) та 8 водними. За неповними даними досить оперативно було відкрито 473 пункти, які забезпечували біженців транспортом, харчуванням, першою медичною допомогою, вели облік та ін. Серед них було 293 пункти харчування, 118 склали заклади різного медичного спрямування – фельдшерські пункти, щеплення, дезінфікуючі пункти, медичні та медико-розподільчі та ін. 9, арк. 1–1 зв., 14–14 зв., 24–24 зв., 27, 33; 10, арк. 4, 15, 20 На зазначені потреби виділялися державні кошти та суми з місцевих бюджетів. Їх дефіцит, недооцінка владою проблеми на початку війни, труднощі організаційного характеру призвели до низки проблем уже в ході самої евакуації біженців. Маршрути евакуації для кількох мільйонів біженців, які пройшли транзитом через українські землі, позначені придорожніми могилами рідних, загубленими в дорозі дітьми, втраченим майном і особистими трагедіями, які ще довго нагадували про себе.

Забезпечення життєво важливих потреб біженців на місцях їх нового проживання склало цілий комплекс проблем, вирішити які до кінця не вдалося ні органам влади Російської імперії, ні новим українським державним утворенням: УНР та Українській Державі. Та все ж у Російській імперії, а відтак і на українських землях, що входили до її складу, було організовано розселення біженців, створено мережу притулків, налагоджено харчування, лікування у земських та міських медичних закладах, забезпечено одягом та взуттям, дітям біженців надано можливість продовжити навчання, а для дорослих створені умови для пошуку праці та ін.. Зазначені заходи певним чином полегшували становище цих людей, дозволяючи частині з них адаптуватися в місцевий соціум.

Українське суспільство в надзвичайно складних умовах воєнного часу узяло на себе складне завдання – створити належні умови життя сотням тисяч евакуйованих. За досить короткий час ці люди отримали тимчасовий притулок, їх було забезпечено харчуванням, видачею одягу і взуття, наданням медичної допомоги, організовано навчання для дітей, зроблено спроби задовольнити духовні запити етнічних біженців. У той же час імперська за своєю природою влада, а також війна, яка поглиблювала економічну та соціальну кризу Росії, негативним чином впливали на діяльності біженецьких структур і, як наслідок, життя біженців було досить складним, трагічним, позбавленим стабільності і впевненості у майбутньому.

Поступово із погіршенням ситуації на фронті, наростанням негативних явищ в економічному і політичному житті Російської імперії, спостерігається згортання державного фінансування біженецьких програм. З кожним новим роком війни трансформувалося й ставлення місцевого населення до біженців: від загальної хвилі співчуття до нагнітання локальних конфліктів різного характеру.

Любов Жванко – доктор історичних наук, професор Харківського національного університету міського господарства ім. О. М. Бекетова

Опублікований текст є дещо зміненим варіантом відповідного розділу книги: «Перша та друга світові війни в історії людства (до 100-річчя початку Першої і 75-річчя початку Другої світових воєн): Монографія / Наукова редакція д.і.н. проф. С. С. Трояна. – К. : ДП «НВЦ «Пріоритети», 2014. – 316 с.» (Розділ «Біженство Першої світової війни: українські акценти». – С. 190 – 206).

1.    Жванко Л. М. Біженці Першої світової війни: український вимір (1914–1918 рр.): монографія / Л. М. Жванко. – Х. : Віровець А. П. «Апостроф», 2012. – 568 с.
2.    Жванко Л. М. Влада і біженці Першої світової війни: еволюція стосунків на теренах Східної Європи (1914 - 1925) / Л. М. Жванко // Człowiek w Europie. Człowiek wobiec problemów XIX i XX wieku. Redakcja naukowa Macej Franz; Marius Kardas. – Toruń: Wydawnictwo Adam Marszałek, 2011. – S. 115 – 133.
3.    Берест І. Р. Соціальне становище населення Східної Галичини і Західної Волині в роки Першої світової війни : дис. … канд. іст. Наук : 07.00.01 / Берест Ігор Романович. – Львів, 2009. – 201 арк.
4.    Труды соединенного собрания членов комитета Её Императорского Высочества Великой Княжны Татьяны Николаевны с местными представителями 3 – 7 мая 1915 года. – Пг. : Госуд. тип., 1915. – 348 с.
5.    Собрание указаний и распоряжений правительства, издаваемое при Правительствующем Сенате, 1915. – Том Первый. Второе полугодие. – Пг., 1915. – № 242. – 1 сентября 1915 г. – Пг. : Сенатская тип., 1915. – С. 1908 – 2604.
6.    Законы и распоряжения о беженцах (По 1-е апреля 1916 г.). Вып. II. – М. : Городская тип., 1916. – 147 с.
7.    Донік О. М. Діяльність громадських організацій і товариств у справі допомоги військовим та цивільному населенню в Україні у роки Першої світової війни (1914 – 1918 рр.) / О. М. Донік // Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2002. – Вип. ІV. – С. 155–182.
8.    Помощь беженцам-славянам // Екатеринославская земская газета. – 1915. – 14 июля.
9.    Центральний державний історичнй архів України в м. Києві, ф. 715, оп. 1, спр. 1612.
10.    Державний архів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 14.
11.    Кудлай О. Діяльність Народного міністерства внутрішніх справ / О. Кудлай // Український історичний журнал. – 2005. – №2. – С. 90–104.
12.    Жванко Л. М. Політика українських національних урядів щодо біженців / Л. М. Жванко // Велика війна 1914–1918 рр. і Україна. У 2-х кн. – Кн. 1: Історичні нариси / Упорядн. О. П. Реєнт; Ред. кол.: В. А. Смолій (голова). НАН України. Інститут історії України. – К.: ТОВ «Видавництво “КЛІО”», 2013. – С. 511–534.
13.    Поліщук Т. Доля Михайла Старицького та його нащадків // День. – 2002. – 5 вересня.
14.    Державний архів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 216.
15.    Центральний державний архів вищих органів влади та управління України в м. Києві (далі. – ЦДАВО України), ф. 1115, оп. 1, спр. 1.
16.    ЦДАВО України, ф. 1115, оп. 1, спр. 24.
17.    ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 44.
18.    ЦДАВО України, ф. 2592, оп. 1, спр. 85.
19.    МИРНИЙ ДОГОВІР між Українською Народною Республікою з одної і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з другої сторони. – К.: Друк. В. К. Лубновського, Фундуклеївська, 19. – 20 с.
20.    ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 129.
21.    Korzeniowski M. Tułaczy los. Uchodźcy polscy w imperium rosyjskim w latach pierwszej wojny światowej / M. Korzeniowski, M. Mąndzik, D. Tarasiuk. – Lublin : Wydawnictwo UMCS, 2007. – 238 s.
22.    ЦДАВО України, ф. 1216, оп. 3, спр. 11.
23.    Жванко Л. Соціальні виміри Української Держави (квітень – грудень 1918 р.) / Л. Жванко. – Х.: Прапор, 2007. – 224 c.
24.    ЦДАВО України, ф. 3512, оп. 2, спр. 2.
25.    Ковальчук М. Невідома війна 1919 р. : українсько-білогвардійське збройне протистояння: наукова монографія / М. Ковальчук. – К. : Темпора, 2006. – 576 с.