Володимир Гінда. Венеричні хвороби на війні – загроза арміїНедуги – такі ж незмінні супутники війни, як смерть, голод та інші страждання. Причому під час затяжних конфліктів, як зауважують фахівці, загострюється одна специфічна проблема – хвороби, що виникали, як в анекдоті, не від нервів, а задоволення. Позбавлені жіночого товариства бійці, під час довготривалих військових дій, охочі на любовні втіхи, при цьому вони в останню чергу думають про запобіжні заходи, та можливі наслідки – поширення статевих захворювань в армії і серед мирного населення. У цьому сенсі Друга світова поставила перед командуванням протиборчих сторін схожі завдання: і верхівка Вермахту, і генералітет Червоної армії чудово розуміли, що сифіліс із гонореєю – найпопулярніші венеричні інфекції того періоду – могли стати масштабною проблемою. Адже обидва захворювання вимагали тривалого лікування – 35-40 днів для сифілісу і близько 25 днів для гонореї. Щоб попередити тимчасову втрату частини бійців обидві сторони намагалися не тільки лікувати хворих, а й багато уваги приділяли профілактиці.

Інтенсивність росту венеричних захворювань може бути досить різна не тільки в окремі війни, але навіть в одну і ту ж війну у різних арміях, у різні періоди, на різних етапах і театрах військових дій. Все залежить від політико-морального стану війська і якості проведеної серед бійців виховної робити, організації лікувально-профілактичних заходів в армії і серед цивільного населення, ступеня інфікування жителів районів, на території яких проходять бої [1].

Дана проблема в ході Другої світової війни стояла досить гостро, як у Вермахті так і Червоній армії. У запропонованій розвідці розглядаються методи боротьби з цим явищем військовим командуванням армій.

Найбільш поширеними недугами серед солдатів, як уже зазначалося, на той час були сифіліс і гонорея. Ці доволі неприємні хвороби, якщо їх не лікувати мають свої ускладнення для здоров’я. Так, відсутність медикаментозного втручання при гонореї призводить до безпліддя, поширені ускладнення очей, горла, прямої кишки. У людей схильних до гонококової інфекції (форма зараження крові) може розвиватися артрит, проблеми з шкірою, серцем, інфікування мозку. Діти народжені від заражених матерів, можуть народитися сліпими. Якщо не лікувати сифіліс – це в кінцевому результаті призведе до пошкодження головного мозку, психозу, хвороб серця. У вагітних жінок є загроза викидня, а також важких дефектів малюка при народженні [2].

У радянський час венеричні захворювання серед солдат армії у ході війни не афішувалися на загал – це могло підірвати створений пропагандою ареол «доблесних радянських солдатів». Тим не менш не зважаючи на це в 1951 році в Москві вийшли 27-28 томи фундаментального на той час наукового медичного проекту «Опыт советской медицины в Великой отечественной войне 1941-1945», так ось: 27 том присвячувався якраз шкірним і венеричним хворобам серед солдатів, їх запобіганню та лікуванню. Звичайно автори книги, як вимагала тогочасна ситуація, писали що ці недуги були присутні в Червоній армій, але порівнюючи із німецькими та американськими цифрами обмежувалися загальними висловлюваннями [3].

Видання для дослідників цінне тим, що тут вказано якими методами у військах боролися із цим явищем, як проходило лікування, а кількість хворих серед військових думається була значною, раз цьому, навіть, присвятили книжку. В українських архівосховищах автору не вдалося виявити документацію, яка могла б засвідчити чисельність інфікованих у Червоній армії, можливо такі цифри є в документації архівів Російської Федерації.

Лікування венеричних хворих радянських солдатів у роки Другої світової війни базувалася на двох принципах: максимальному наближенні лікувальної допомоги хворим і стовідсотковій госпіталізації інфікованих сифілісом, м’яким шанкром, запущеними і ускладненими формами гострої і хронічної гонореї [4].

Для їх реалізації керівництво СРСР на всіх фронтах запровадило штатні посади фронтових і армійських венерологів. Вони контролювали роботу лікарів, підраховували кількість заражених солдатів, розподіляли медикаменти, а також координували профілактичну роботу з цивільними медустановами. Крім цього проводили медогляди, стежили за лікуванням, виявляли джерела зараження військовослужбовців.

Зазвичай інфіковані доправлялися у спеціалізовані венеричні госпіталі. На фронтах, де захворювання за весь період війни лишалися незначними, спеціалізовані госпіталі не облаштовувалися і лікування проводилося тільки у відділеннях армійських госпіталів для легко ранених (АГЛР). Тут відкривали сифілітичне, гонорейне і шкірне відділення. Іноді створювали профілактичну групу, за допомогою якої армійський венеролог проводив санітарно-венеричну розвідку з виявлення зони враження місцевого населення. У більшості випадків її здійснювали армійські і дивізійні венерологи і гінекологи. Вона була основою для розгортання додаткових шкірно-венеричних відділень при АГЛР [5]. Значну допомогу надавали «венерологічні загони» Міністерства здоров’я Радянського Союзу. Направлялися у місця виявлення інфікованих і проводили масовий огляд населення, організовували стаціонарне та амбулаторне лікування [6]

Серед радянських солдат сифіліс і гонорея спостерігалися практично 100% хворих. Із сифілісом боролися медикаментозно в основному використовували препарати новарсенол, арсенікоїди (проміжний продукт синтезу сальваранса), маферсон і осарсол та пеніцилін [7].

Гонорею в польових умовах викорінювали таблетками сульфідину, але, коли той став дефіцитом, частіше стали використовувати «молочну» методику. Для неї потрібно було небагато – коров'яче молоко і рішучий доктор. Успішність цього методу викликалася тим, що практично завжди лікарі могли мати під рукою коров’яче молоко на відміну від різних медичних препаратів. Молоко кип'ятили десять хвилин, потім вводили внутрішньовенно, після чого температура тіла пацієнта піднімалася до 41 0С. Далі хворого клали на стіл тримаючи учотирьох (процедура робилася без анестезії), а санінструктор за допомогою зонда здирав слизову сечівника. Після цього солдат йшов на поправку, але кожен похід «по-маленькому» ставав мукою.

Часто військових лікували скипидаром, який очищали, розчиняли в маслі і вводили куб-півтора у хворе «місце». У першу добу після ін'єкції недуга загострювалася, але пізніше пацієнт більше страждав від високої температури – до 39,5 0С – і дуже сильних болів у місці ін'єкції, які приковували його до ліжка на тиждень.

Але всіма цими стражданнями для червоноармійців справа і обмежувалося – інших санкцій, крім лікування, до солдат, що підхопили інфекцію не застосовували. Навіть до жінок, що стали джерелом хвороб, ставилися належним чином. Як згадував ветеран Сергій Соловйов, у них у дивізії служила жінка, яка часто міняла партнерів і в результаті підхопила гонорею. Дізнавшись про це, начальство відправило її на лікування в армійський госпіталь. Розпусниця одужала, повернулася і продовжила гуляти, поки не придбала сифіліс. І лише після чергової госпіталізації була «списана» в тил [8]. Іноді траплялися випадки, коли командир міг розстріляти жінку від якої заразився. Аби уникнути відповідальності за такі дії він, як правило, давав жертві важке бойове завдання в ході якого вона гинула, або коли відмовлялася виконувати (розуміла, що живою не повернеться) – арештовували і розстрілювали за відмову виконати наказ.

Один із таких варварських способів покарання жінки за зараження статевими недугами командирів стався наприкінці 1942 року в одному з підрозділів інженерних військ 67-ї армії. Вечором у землянці лейтенанта зібралися випивати двоє полковників і господар житла. У ході пиятики до них прийшла воєнфельшер Ніна і теж долучилася до кампанії. Згодом лейтенант пішов із жінкою до сусідньої землянки, де в них стався статевий контакт. Через певний час він занедужав на венеричну хворобу й розповів про це полковникам. «Увечері ми зібралися втрьох, – згадував лейтенант. – У розмові про моє захворювання полковник… теж зізнався, що він хворий і тут же вирішив воєнфельшеру Ніні дати бойове завдання – піти до німців у розвідку, з розрахунком, що відмова потягне за собою арешт та розстріл. І дійсно вже за годину після відмови піти в розташування противника жінку розстріляв один з інфікованих нею полковників…» [9].

До таких дій вдавалися і партизани. Так, командир «лісових месників» Антон Бринський, що керував загоном особливого призначення в лісах України, наприкінці жовтня 1943 р. написав в Український штаб партизанського руху (УШПР) про те, що серед його бійців поширилися венеричні захворювання. «Джерелом» стала заміжня жінка Євдокія Кузнєцова, яка заразила чотирьох командирів і двох рядових партизан [10]. За свідченнями колишньої партизанки цієї бригади Фаїни Соломян-Лоц Євдокію розстріляли з формулюванням «зрадник Батьківщини» [11]. Правда, Бринський, повідомив в УШПР, що звільнив зі своєї посади винного командира.

В основному партизани чинили так намагаючись «відбити» бажання інших вести безконтрольне статеве життя (за допомогою дисциплінарних санкцій) і через відсутність відповідних медикаментів для лікування недуг. Проблема ліків у партизанських загонах стояла досить гостро. Зазвичай вони поступали під час захоплення аптек на окупованій території чи від лікарів, що обслуговували німців і були на зв’язку з партизанами. Тих, що надходили з тилу не вистачало. Бракувало всього, від бинтів до знеболювальних. Як правило, бинти прали і використовували повторно, відсутність мила і дезінфікуючих засобів під час операцій заміняла горілка. Історик Ерл Зімке у досліджені про побут партизан наводить приклад, коли жінка-лікар дезертирувавши із партизанського загону в 1943 р. говорила (ймовірно німцям під час допитів), що її загін отримував у невеликих дозах вакцину для лікування тифу і спеціальне мило для виведення вошей. Вона також стверджувала, що наказами «із Москви» заборонялося використовувати медикаменти для лікування венеричних хворих. В одному партизанському загоні десять чоловіків і дві жінки інфікованих сифілісом, розстріляли через неможливість лікування в польових умовах [12].

Проте наведені факти не варто екстраполювати на загальний стан справи серед партизан. Насправді у більшості випадків хворих відправляли на «Велику землю» для лікування. Наприклад, замісник командира Чернігівського з`єднання В. Васюк писав у доповідній записці від 17 жовтня 1943 р. керівнику розвідувального відділу УШПД Мокрову, що після виявлення сифілісу у радистки і рядового (між ними був роман) їх відправили лікуватися в партизанський госпіталь при УШПР. Згодом стало відомо, що рядовий був німецьким шпигуном і намагався перевербувати радистку, як наслідок обох розстріляли в червні 1943 року [13]. В 1942 році у госпіталі УШПР знаходилося на стаціонарному лікуванні 174 партизани хворих гонореєю [14]. Із травня 1943 року по грудень 1944 року через санітарну частину УШПР пройшло 105 венеричних хворих. Із них 94 – інфіковані гонореєю, і 11 сифілісом [15]. Враховуючи кількість партизан, що діяли на території України (за офіційною радянською версією понад 501 тисяча) – це незначна цифра.

Намагаючись попередити розповсюдження венеричних недуг серед партизан, медичний відділ при УШПР пропонував лікарям партизанських загонів читати серед бійців, і по можливості мирного населення, профілактичні лекції про статеві інфекційні хвороби і їх наслідки [16].

Німецьке керівництво прагнучи убезпечити своїх солдатів від статевих захворювань теж вживало різних заходів. Тим більше, що це явище серед них набуло загрозливих форм. Американська дослідниця Венді Гертьєянссен у своїй дисертації спираючись на аналіз звітів військових лікарів пише, що в середньому весь період Другої світової війни на постійному лікуванні знаходилося 14 батальйонів солдат Вермахту [17]. Німецький історик Франц Зейдлер у дослідженні «Проституція, гомосексуалізм, членоушкодження, проблеми ведення німецької санітарії 1939-1945» зауважує, що в загальному під час війни приблизно 706 тисяч солдатів німецької армії перехворіли венеричними хворобами. При цьому зауважує, що кількість може бути збільшена до одного мільйона, якщо врахувати, тих хто намагався вилікувати себе самотужки чи не зверталися за допомогою до лікарів приховуючи свої недуги [18]. Верхівка нацистської партії наприкінці війни, коли кожен боєць був на вагу золота, навіть розглядала варіант створення, так званих «сифіліс загонів» із хворих солдат через брак часу на їх лікування. Проте від ідеї відмовилися боячись, що армії противника використають цей факт у свої пропаганді проти Райху [19].

В 1938 році військове командування Вермахту врахувавши помилки кайзерівської армії у боротьбі з венеричними хворобами під час Першої світової війни (бездіяльність призвела до масових захворювань серед вояків), почало встановлювати санітарні станції для дезінфекції солдатів і офіцерів у містах їх дислокації, які мали попередити розповсюдження недуг. Кожен військовий після статевого акту в обов’язковому порядку відвідував заклад. Процедура включала в себе миття голівки статевого члена і крайньої плоті з водою, за можливістю з милом. Потім промивання розчином сублімата і введення дезінфікуючої палочки в передню частину уретри. Для попередження захворювання сифілісом додатково застосовувалася мазь [22]. Як згадували солдати заходи ці були дуже болісні і робилася без анестезії [23].

Проте санітарні станції себе не виправдали вже в ході війни військові лікарі все частіше зазначали у звітах, що вояки зазвичай ігнорують їх після сексу. Одні вважали, що партнерша не інфікована, інші не хотіли проходити болісну процедуру. Окрім того це створювало незручності, бо станції знаходилися зазвичай в одному місці і для попадання сюди інколи приходилося проїжджати все місто, не кожен солдат після сексу горів бажанням лишати свою подругу і їхати на дезінфекцію [24].

Спеціально для таких хворих у Вермахті діяли, аналогічні до радянських госпіталі, які німецькі піхотинці прозвали «рицарськими замками». На тих, хто потрапляв сюди повторно накладалися дисциплінарні покарання. З 1944 року солдатів могли засудити до ув’язнення, бо в такий спосіб піддавали небезпеці цілісність і бойовий дух Вермахту. Хворим не дозволялося їхати у відпустку до Німеччини (боялися поширення недуг на території Райху). При гонореї протягом 3 місяців, а сифілісу доки не завершиться лікування.

До речі, історик Б. Соколов зазначає, що німецькі вояки «нічого не мали проти того, щоб підчепити гонорею або сифіліс і кілька місяців перекантуватися в тилу, – все краще, ніж іти під кулі червоноармійців і партизанів. Виходило певне поєднання приємного з не дуже приємним, але зате корисним» [20]. Радянські солдати іноді теж були не проти уникнути бойових дій лікуючи свої венеричні хвороби в армійських госпіталях. Більше того, як зауважує фронтовик Ісак Кобилянський окремі хворі червоноармійці напередодні виписки намагалися повторно заразитися, аби уникнути попадання на фронт. Спеціально для цього навіть розробили окрему методику: солдат, що вилікувався домовлявся із щойно прибулим відводив його у непримітне місце брав із члена мазок і наносив на свій половий орган, інфікуючи себе таким чином знову [21]. Довести такий спосіб ухилення від фронту було вкрай складно, на відміну від того ж самострілу, за який передбачався розстріл.

Серед солдат проводили профілактичні бесіди про небезпеку венеричних захворювань, та як вберегтися від них. Також розповсюджувалися брошури, листівки, читалися лекції. В одній із таких антивенеричних листівок під назвою «Німецький солдат» писалося, що військові після захворювання відразу мали звертатися до військового лікаря, у статеві відносини вступати тільки при наявності презерватива, після сексу проводити дезінфекцію. Насторожено відноситися до жінок легкої поведінки, адже вони зазвичай є носіями небезпечних недуг. Пропонувалося запам’ятати кілька правил. Перше, всі позашлюбні статеві відносини є джерелом потенційної інфекції; Друге, кращий захист від інфекції сексуальна стриманість. Тимчасова стриманість не небезпечна для здоров’я; Третє, після статевого акту відразу потрібно з’явитися на санітарний пункт для проведення дезінфекції, в іншому випадку воно буде неякісне; Четверте, пам’ятати, що гонорея і сифіліс виліковні, якщо лікування починається відразу після виявлення його перших симптомів. Далі вказувалися симптоми. На кінець підсумовувалося, що поширення венеричних хвороб можна розглядати як халатність або навмисне тілесне ушкодження [25].

Проблема венеричних захворювань солдат і цивільної адміністрації дошкуляла німцям і на окупованих територіях. Так, СД у Вінниці повідомляло, що в липні 1941 р. кількість подібних хвороб зросла до 1400 [26]. У Львові окупанти для інфікованих жінок організували додаткову лікарню по вулиці Дверницького, 4 [27] намагаючись таким чином вплинути на ситуацію. В Києві у відповідній лічниці на квітень 1942 року із наявних 80 ліжок для хворих жінок вільним лишилося одне [28].

Спочатку нацисти намагалися вирішити негаразди із притаманною їм жорстокістю – проводячи арешти і розстріли хворих жінок, за звинуваченням у навмисному виведенні з ладу солдатів Вермахту. Радянський письменник Ілля Еренбург у книзі «Война 1941-1945» писав, що у Курську німці таких жінок відправляли до міської в’язниці [29]. Якщо вірити досліднику Борису Ковальову, то твердження Еренбурга не було пропагандистською вигадкою чи перебільшенням, адже в архіві Курської області, за його словами, досі зберігаються реєстраційні карточки з іменами хворих і арештантів [30]. В одному із партизанських зведень за 1942 р. зазначалося, що окупанти інфікованих представниць «слабкої статі» не лікують, а розстрілюють [31]. У розпорядженні коменданта Курська від 19 вересня 1942 року йшлося, що смертю каралися жінки, які заражали німців або осіб союзних націй венеричною хворобою, незважаючи на те, що вони перед статевими зносинами не знали про свою недугу. Тому ж покаранню піддавалася повія за зносини з німцем або особою союзної нації без, як писалося в документі, «гумового запобіжника» і заражала його [32].

Суворі покарання призвели до того, що жінки почали приховувати свої недуги переживаючи за власне життя. Референт СД у Білорусії у квітні 1943-го із цього приводу журився: «Спочатку ми ліквідували всіх повій із венеричними хворобами, яких тільки змогли затримати. Але з'ясувалося, що жінки, які були раніше хворі й самі повідомляли про це, пізніше зникли, почувши, що ми будемо погано з ними поводитися. Ця помилка усунена, і жінки хворі венеричними хворобами піддаються ізоляції і лікуванню» [33].

Тоді окупанти спробували втримувати поширення статевих хвороб за допомогою відділів охорони здоров’я, що діяли при міських управах підокупаційної адміністрації. Начальник поліції безпеки і СД Києва у своєму звіті від 1 листопада 1942 р. на адресу керівника СД в Україні, цій проблемі присвятив окремий підрозділ «Поширення венеричних хвороб у Києві і боротьба з ними». Зокрема, він наголошував, що в столиці невпинно зростала кількість захворювань. Причини цього явища чиновник пояснював так: «Після відступу більшовиків із Києва настав час швидко розвиватися ринковій торгівлі і різним сумнівним підприємствам, як то буфетам, ресторанам. Великі бариші з одного боку і страшенне зубожіння з іншого, а також масова торгівля спиртним створюють чудове підґрунтя для поширення дурних норовів і тим самим їх наслідків – венеричних хвороб… Існують також таємні борделі в яких немає лікарняного нагляду. Говорять, що венеричні захворювання досягли широких розмахів у рядах угорської армії, але в цьому плані конкретних даних немає, бо угорське воєнне управління рахує ці цифри таємними» [34].

Далі київський начальник СД чітко розписав своєму патронові, які проведено заходи з попередження інфекцій. Для виявлення місць поширення недуг СД стало тісніше співпрацювати з головним військовим лікарем, управлінням залізничної дороги і з німецькою та українською поліцією. Також було введене безкоштовне обов’язкове примусове лікування, причому венеричні відділи в лікарнях Києва облаштували на зразок тюремних закладів із решітками на вікнах, при відділі здоров’я міської управи створили посаду інспектора з профілактичної боротьби венеричних хвороб. У його компетенцію входило виявлення, реєстрування, лікування хворих, пошук проституток, що займалися своїм ремеслом таємно від влади, і внесення їх у загальні списки повій. У цій роботі йому допомагали кербуди, які найкраще знали ситуацію і своїх будинках, а головно хто чим займається з мешканців [35].

Практикувалися рейди на повій із метою примусового гінекологічного огляду. Зазвичай влаштовувалися у тих районах міст, де в основному промишляли проститутки це – вокзали, базари, порти. У Тернополі в 1941 році на примусовий огляд було доставлено 38 «підозрілих» жінок, після перевірки виявилося, що 24 із них були інфіковані. Головний санітарний лікар Львова в березні 1942 року писав, що завдяки таким заходам вмісті виявлено і взято під контроль 180 повій, яких змусили проходити медичний огляд двічі на тиждень [36].

Іноді поширення статевих недуг у містах передбачало закриття в них публічних будинків (при наявності). Проте такі заходи не мали ефективності позаяк за межами борделів ускладнювався контроль над роботою проституток, а це призводило до нових захворювань. В оперативному звіті генерал-комісара генеральної округи «Миколаїв» за травень 1942 рік йдеться, що в містах генералбецірку Миколаєві та Кіровограді збільшилась чисельність венеричних захворювань серед мирного населення і солдатів Вермахту. Окупаційна влада вжила негайних заходів і позакривала тут публічні будинки [37]. У звіті за липень 1942 р. генерал-комісар знову повернувся до цього питання визнавши помилковість вжитих заходів. Чиновник зазначив, що такі кроки виявилися не дієвими – хвороби і надалі стрімко розповсюджувалися. Окрім того втратився медичний контроль над повіями, які головним чином були рознощицями недуг [38].

Нагальними проблемами у боротьбі із цим явищем серед цивільного населення на окупованих територіях України були відсутність необхідних медикаментів і брак лікарів. Про них часто згадується у звітах генерал-комісарів і СД. Так через це бідкався чільник генеральної округи «Миколаїв» [39]. У донесенні керівника поліції безпеки та СД Києва від 1 листопада 1942 року йшлося: «За останні рік у боротьбі з венеричними захворюваннями не було можливості ліквідувати брак і препаратах і інших інструментах. Не вистачає медикаментів. Особливо відчувається нестача неосальваранса, сульфідіна, ляпіса, проторгола. Геновакцина, виготовлена за останній час санітарно-бактеріологічним інститутом, застосовується з успіхом при лікуванні гонореї… На даний час в Києві виробляється певна кількість стрептоциду і сульфідіну, але ця кількість недостатня…Відносно якості лікарського персоналу варто зауважити, що приблизно половина із них молоді люди, які мають тільки від 1 до 6 років практики. Це негативно відзначається на успіху роботи, особливо в поліклініці… крім того, окремі лікарі недооцінюють важливість лабораторної діагностики…Було встановлено, що венеричні хворі не завжди відвідують лікувальні кабінети, що пояснюється недостатньою кваліфікацією лікарів і відсутністю контролю в багатьох кабінетах» [40]. На цьому наголошується у звіті СД від 12 лютого 1943 року, який стосувався Житомирської, Ростовської, Київської, Дніпропетровської і Харківської округ [41].

Не кожен венеричний хворий хотів лікуватися. Люди намагалися уникнути стаціонару, займалися самолікуванням або за плату відповідні процедури їм проводили фахівці в домашніх умовах, дехто взагалі остерігався оглядів лікаря. З такими окупаційна влада намагалася боротися занадто жорстко: погрожуючи хворим ув’язненнями, а лікарям ще й позбавленням лікарської практики. У бердичівській газеті «Нова доба» німецьке командування опублікувало спеціальне військово-лікарське розпорядження в якому зазначалося: «Про всі заразні хвороби, включаючи венеричні обов’язково потрібно заявити, а хворі повинні бути доставлені до лікарні.

Потрібно заявити: а) про пошесні хвороби; б) про венеричні хвороби. В місцеву лікарню на Білопільській вул., 32. Той лікар, який не заявить, він підлягатиме арешту та буде позбавлений практики. Хворі на венеричні хвороби повинні лікуватись до повного їх видужання. Лікування безкоштовне…

Хто відмовиться від лікування, або передасть хворобу іншому підлягатиме арешту та заключенню до концентраційного табору.

Особи жіночої статі, які професійно зайняті позашлюбними статевими зносинами, що не перевірятимуть стану свого здоров’я двічі на тиждень у лікарні для венеричних хворих та не матимуть відповідного на це посвідчення, підлягатимуть арешту та заключенню до концентраційного табору…» [42].

Отже, як бачимо проблема венеричних недуг стояла досить гостро в обох протиборчих таборах, і кожен з них боячись втрати боєздатності війська намагався вирішити їх за спеціально розробленими методами. В окремих випадках хвороби могли коштувати життя інфікованим жінкам.

 



Список використаних джерел та літератури

  1. Опыт советской медицины в Великой отечественной войне 1941-1945. – Т. 27-28. Кожные и венерические болезни (предупреждение и лечение). – М., 1951. – с. 129.
  2. Wendy Jo Gertjejanssen, Victims, heroes, survivors. Sexual violence on the eastern front during World War II, A Thesis Submitted to the faculty of the graduate school of the university of Minnesota, 2004, S. 125.
  3. Опыт советской медицины в Великой отечественной войне 1941-1945. – Т. 27-28. Кожные и венерические болезни (предупреждение и лечение). - с. 130.
  4. Бетехтин М. Лечение венерических болезней в годы Великой Отечественной войны // Материалы VIII Всероссийской конференции с международным участием «Исторический опыт медицины в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг.». – М., 2012. – с. 21.
  5. Опыт советской медицины в Великой отечественной войне 1941-1945. – Т. 27-28. Кожные и венерические болезни (предупреждение и лечение). – с. 133.
  6. Там само. – с. 138.
  7. Бетехтин М. Вказана праця. – с. 22.
  8. Соловьев С. Рассказы о войне // http://www.pravo.vuzlib.net/book_z2195_page_8.html.
  9. Цит. за: Вронська Т. Лисенко Є. «Окопне братство»: фронтовий мікросоціум у контексті воєнної повсякденності // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / Відп. ред. О. Є. Лисенко. – К.: Інститут історії України НАН України, 2012. – Вип. 15. – с. 20.
  10. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України), ф. 1, оп. 22, спр. 20, арк. 56.
  11. Гогун А. Гогун О. Сталинские коммандос. Украинские партизанские формирования. 1941-1944 / А. Гогун. – 2-е изд., испр. и доп. – М., 2012. – с. 371
  12. Зимке Э. Состав и моральное состояние партизанского движения / Армтронг Д. Советские партизаны. Легенда и действительность. 1941-1944. – М. 2007. – с.209.
  13. ЦДАГО України, ф. 62, оп. 1, спр. 217, арк. 87 зв.
  14. ЦДАГО України, ф. 62, оп. 1, спр. 1784, арк. 40.
  15. Там само. – арк. 76.
  16. Там само. – арк. 56.
  17. Wendy Jo Gertjejanssen, Victims, heroes, survivors. Sexual violence on the eastern front during World War II, A Thesis Submitted to the faculty of the graduate school of the university of Minnesota, 2004, S. 123.
  18. Seidler, Franz. Prostitution, Homosexualität, Selbstverstümmelung: Probleme der deutschen Sanitätsführung 1939-1945. Neckargemünd: Kurt Vowinkel Verlag, 1977, S. 77.
  19. Fortlaufende Nummer // Der Spiegel 45/1977 vom 31.10.1977, S. 76.
  20. Соколов Б. Оккупация. правда и мифы. – М., 2002. – с. 327.
  21. Кобылянский И. Прямой наводкой по врагу. – М., 2005. – с.155.
  22. Найтцель З. Вельцер Х. Солдаты Вермахта. Подлинные свидетельства боев, страданий и смерти. – М., 2013. – с. 160.
  23. Олленберг Й. Немецкий снайпер на Восточном фронте. 1942-1945. – М. 2009. – с. 174.
  24. Wendy Jo Gertjejanssen, Victims, heroes, survivors. Sexual violence on the eastern front during World War II, A Thesis Submitted to the faculty of the graduate school of the university of Minnesota, 2004, S. 134.
  25. Там само. – с. 128.
  26. Лауер В. Творення нацистської імперії та Голокост в Україні. – К., 2010. – с. 290.
  27. ЦДАГО України, ф. 166, оп.3, спр. 247, арк. 37.
  28. Київ очима ворога: дослідження, документи, свідчення / Ін-т історії України НАН України, Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років»; редкол.: Л. В. Легасова (кер. проекту) та ін. – К., 2012. – с. 146.
  29. Эренбург И. Война 1941-1945. – М., 2004. – с. 375.
  30. Ковалев Б. Коллаборационизм в России: типы и формы. – Великий Новгород, 2009. – с. 362.
  31. Шаяхметов Н. Советские женщины в годы войны // http://literbash.narod.ru/7/21.htm.
  32. Соколов Б. Вказана праця. – с. 326.
  33. Цит. за: Соколов Б. Вказана праця. - с. 327.
  34. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України), ф. 3676, оп. 4, спр. 476, арк. 942, 944.
  35. Там само. – арк. 944-945.
  36. Wendy Jo Gertjejanssen, Victims, heroes, survivors. Sexual violence on the eastern front during World War II, A Thesis Submitted to the faculty of the graduate school of the university of Minnesota, 2004, S. 147.
  37. ЦДАВО України. – КМФ-8, оп.1, спр. 6, арк. 77.
  38. Там само. – арк. 94.
  39. Там само.
  40. ЦДАВО України, ф. 3676, оп. 4, спр. 476, арк. 942-943.
  41. ЦДАВО України, ф. 4328, оп. 1, спр. 5, арк. 36-39.
  42. Нова доба. – 1941. – 12 жовтня.