F. L. Kroll, B. Zehnpfennig:„Ideologie und Verbrechen. Kommunismus und Nationalsozialismus im Vergleich“, Fink, 2014.

Ф. Л. Кролль, Б. Цинпфенніґ: «Ідеологія та злочин. Комунізм і націонал-соціалізм у порівнянні», Фінк, 2014, 306 c.

Об’єктивне вивчення комунізму в німецькомовному просторі поволі набирає обертів. Збірка статей «Ідеологія та злочин. Комунізм і націонал-соціалізм у порівнянні» є важливим кроком у розумінні злочинів фашизму та комунізму. Книжка охоплює дванадцять статей від тринадцяти авторів,  і пропонує теоретичний міждисциплінарний підхід. Зокрема, статті торкаються історії, політології, філософії, соціології та правознавства.

У передмові наголошується спірність порівняльного підходу і співвідношення ідеології та злочинів у сучасних дискурсах: безсумнівно, що тоталітарні режими 20 ст. опиралися на ідеології, і що нацисти і комуністи масово вбивали людей. Одначе стосовно нацизму злочин традиційно вважається ідеологічно програматичним, а у випадку з комунізмом злочин обґрунтовується або як стратегія влади, або ж як історична випадковість. Таким чином взаємозв’язок комунізму з ідеологією, яка стала фундаментом злочинів, тобто марксизмом, переважно заперечується. Отож, видавці збірки вказують на парадокс: хоча в обидвох диктатурах їхній світогляд згідно з ідеологією мав реалізуватися на практиці, значення цього світогляду науковцями релятивізується – у фашизмі, бо його теоретичні основи вважаються непридатними служити фундаментом системі, а щодо комунізму, то теорія буцімто настільки віддалена від практики, що їх не можна поєднати.

У книзі розглядається питання, чи відбулися би злочини без відповідної ідеології. Якщо ні, то на ідеологів потрібно покласти відповідальність за те, що робилося від їхнього імені, незалежно від того, чи вони себе бачили в рамках цієї відповідальності. Якщо стосовно Гітлера така відповідальність поза сумнівом – він був одночасно і теоретиком, і практиком, – то встановити співвинуватість Маркса важче.

У першій частині «Ідеологічне мислення» філософ Р. Ціммерманн в статті «Тоталітарна ідеологія та практика як проблема філософії моралі» порівнює образ «ворога» в комуністів і нацистів. Автор аналізує тяглість ідеології від Леніна і Троцького (останній в своєму тексті «Їхня мораль і наша» виступав за «вище суспільство» і «вищу людину»), аж до сталінізму. Політолог Б. Цинпфенніґ аналізує світогляд Гітлера і подає порівняльну таблицю марксистської та гітлерівської ідеологій.

Марксова ідеологія: тема-табу 1

Особливої уваги заслуговує стаття політолога Гендрика Ганзена «Карл Маркс – ідеолог?», в якій автор аналізує суперечності ідеології Маркса та її «підводні течії». Розглянемо її детальніше.

Автор ставить під сумнів поняття «критики ідеології», яке вважається «досягненням» Маркса і Енгельса. Загальновідомо, що ідеологія марксизму-ленінізму була легітимацією для комуністичних режимів і їхніх злочинів. Однак як пов’язана теорія Маркса з ідеологією марксизму-ленінізму? Чи можна відділяти Маркса-економіста від ідеологічної практики комунізму? Невже ідеологічна легітимація злочинів комунізму немає нічого спільного з теорією, на яку покликалася компартія?

Автор наступним чином пояснює поняття ідеології Маркса. Спочатку в ньому спостерігається критичний підхід до гегеліанства, однак згодом поняття ідеології в Маркса деградується до інструменту боротьби з політичними суперниками. Пошуки несвободи людини починаються у Маркса зі свідомості і, відповідно, звільнення людини починається зі зміни свідомості. Таке запозичення гегеліанської філософії пропонує нову інтерпретацію суспільного ладу, але в жодному разі не вимагає її радикальної зміни, як це роблять Маркс і Енгельс, стверджує Ганзен. У Маркса свідомість спочатку «безпосередньо» пов’язана з економічними умовами («матеріальним процесом життя»). І лише протягом історії, через поділ праці відбувається відокремлення свідомості від матеріальних умов. Саме через поділ праці, перш за все через поділ на духовну і матеріальну, свідомість починає сприймати себе чимось іншим, ніж свідомістю матерільних умов продукції. Вона емансипується від економічних умов і розвиває свою, «чисту теорію»: теологію, філософію, мораль тощо. Звідси результує протиріччя між свідомістю та суспільним ладом. Однак, попри таке відокремлення, свідомість залишається бути відображенням суспільного ладу, і тільки через революцію можна досягнути зміни свідомості, яку хочуть гегеліанці, вважає Маркс.

В «Критиці політичної економіки» Маркс розрізняє між наукою та ідеологією. Наукою є аналіз розвитку економічної бази та її взаємозв’язкiв з «надбудовою». Ідеологія – це всі інші уявлення про свідомість, які не базуються на науковій, тобто марксистській, теорії співвідношення економіки та суспільства. Тобто «неправильне» уявлення про свідомість є відображенням виробничих відносин, і, відповідно, певних класових інтересів, тоді як наука розуміє суспільні взаємозв’язки і уможливлює критику ідеології. Ганзен наголошує, що Маркс не ставить питання, яким чином науковець-марксист може вийти з детермінізаційних взаємозв’язків, щоб їх зрозуміти і проаналізувати. В кінцевому результаті все мислення згідно з Марксом підлягає або категорії ідеології, або науки. Наука може вважатися такою, якщо вона в марксистському сенсі аналізує співвідношення між свідомістю та економічною базою. Наука є ідеологією, якщо вона не аналізує це співвідношення, а отже, не відповідає марксистському методу. Так Ганзен доводить ідеологічний характер марксистського поняття ідеології.

За допомогою свого поняття ідеології Маркс хоче презентувати радикальну дійсність на противагу «неправильній» свідомості своїх суперників. Але на що опирається така амбіція Маркса? Ганзен вказує на те, що марксистське розуміння дійсності є проблематичним у багатьох відношеннях. По-перше, критики Маркса згідно з поняттям марксистської ідеології, є ex definitionae ідеологами, аргументи і теорії яких є відображенням їхніх «неправильних» уявлень. Тобто відношення до дійсності в марксизмі не аналізується через незаанґажовану та аргументовану полеміку. Марксистська ідеологія імунізується проти кожного заперечення: хто ставить під сумнів теорію Маркса про те, що мислення визначається економічними умовами, той робить це через «детермінованість» свого мислення.  Однак як можна стверджувати про теорію, яка в такій формі імунізується проти кожної критики і, відповідно, проти кожної спроби наукової перевірки, що вона є об’єктивною та правильною? З точки зору Ганзена існує небезпека, що така теорія відірвана від дійсності і є спекулятивною, а, відповідно, в марксистському розумінні вона є ідеалістичною, а не матеріалістичною.

По-друге, якщо свідомість визначається економічними умовами, то яким чином Маркс і компартія можуть претендувати на «вищу свідомість»? Передумовою такої «вищої свідомості» є інтелектуальна здатність людини вийти з детермінізаційних взаємозв’язків і зрозуміти їх «ззовні». Знову ж таки, передумовою для такого розуміння є емансипація свідомості від умов, що в розумінні Маркса є ідеалістичною і антиматеріалістичною умовою. Так Ганзен доводить, що в теорії Маркса кожна емансипація свідомості від умов є ідеологією. Отже Маркс є згідно зі своєю власною теорією ідеологом.

Окрім того, Ганзен спростовує апологетичні тези, поширені в сучасних академічних колах про те, що, по-перше, буцімто в пізніх працях Маркс хотів створити наукову критику капіталізму, а не сформулювати утопію чи ідеологію. По-друге, що в своїх ранніх творах Маркс є гуманістом, який буцімто хотів побороти відчуження людини і мав візію суспільства без панівної верстви, де людина може сама вибороти свободу і справедливість. По-третє, що нібито моральною мотивацією Маркса було бажання побороти несправедливість капіталізму, і, врешті, що Маркс хотів створити аналіз суспільства, а не конкретну лінію політики, і, відповідно, на нього не можна покладати відповідальність за практичні наслідки його теорії.

В рамках спростування цих тез Ганзен наводить свої чотири контраргументи, які підкреслюють взаємозв’язок між марксистською теорією та комуністичною ідеологією. Згідно з першою тезою Ганзена, економічний аналіз Маркса є децізіоністською основою його пізніх творів. Останнім часом, зауважує Ганзен, відбувається ренесанс творів Маркса, при чому вважається, що з економічної теорії можна вибрати окремі елементи і застосовувати їх для аналізу економічних питань. Однак такий підхід суперечить намірам самого Маркса. Адже Маркс не випадково поставив на початок «Капіталу» вчення трудової теорії вартості, на якій базуються всі наступні розділи. Це вчення є головною передумовою, з якої виводиться все інше. Ганзен показує це на прикладі теорії додаткової вартості, закону тенденції норми прибутку до пониження і теорії кризи.

Вченням трудової теорії вартості Маркс хоче пояснити обмінну вартість товарів, і при цьому розрізняє між ужитковою та  обмінною вартістю. Спільною рисою цих вартостей є те, що вони є результатом людської праці. Ганзен вказує на проблемні моменти у співвідношенні обмінної вартості до роботи, і наголошує, що Маркс про них знав. По-перше, масштабом вартості товару  не може бути праця, затрачена на виготовлення товару. Продукт не стане вартіснішим, якщо він виготовляється повільним працівником. Масштабом є той час, який при відповідних умовах виробництва в середньому потрібний для виготовлення. По-друге, проблемним є те, що згідно з Марксом вартість створюється лише роботою – ні підприємницька винахідливість, ні інвестований капітал, ні природа не впливають на створення вартості.

Ганзен наголошує, що емпірично прогнози Маркса, які він сформулював як результат його економічного аналізу, не справдилися. Крах капіталізму не відбувся – навпаки, він в кожній кризі знаходив сили для самозбереження. Однією з помилок в детерміністській аргументації Маркса є його припущення про те, що в капіталізмі існує загальна тенденція до концентрації, тобто сталий капітал в порівнянні зі змінним завжди збільшується. Дослідження показали, що це невірно, бо концентрація розвивається в різних галузях по-різному, і тому не можна говорити про якусь загальну тенденцію до зростання.

Щодо питання ідеологічного характеру економічної теорії Маркса важливий інший аспект: його теорія повністю базується на вченні про вартість праці. Тобто, якщо це вчення виявиться неправильним, то марксовий аргументаційний конструкт валиться. Ганзен вказує на низку явних протиріч цього вчення. Наприклад, воно не враховує, що людська праця з допомогою машин і інструментів (тобто капіталу) може створити значно більшу вартість, ніж без цього капіталу, і що таким чином капітал бере участь у створенні вартості. Вчення не пояснює, чому деякі товари мають вартість, на яку не була затрачена праця (напр. ґрунт), або чому вартість товару може збільшуватися, навіть якщо на нього не потрачена додаткова робота (напр. вино, яке витримується в підвалах). Це вчення ігнорує той факт, що без підприємницької роботи немає збільшення вартості, тобто що підприємницька енергія спрямовує працю в продуктивні процеси.

Загалом це вчення виходить з того, що духовна робота може бути зредукованою до фізичної, бо духовна робота є доступною всім людям і до того ж в сотні разів простішою. Таким чином створюється радикальна рівність усіх видів діяльності, причому фізична праця підноситься на п’єдестал абсолютного масштабу людської діяльності. Тобто весь економічний аналіз пізнього Маркса будується на одній передумові: вченні про вартість праці, від правильності якої залежить вся теорія Маркса.

Ганзен доводить, що ця передумова є суперечливою і довільною. Економічна теорія Маркса така ж децізіоністська, як і ідеологія марксизму-ленінізму, головною передумовою якої є матеріалізм і знову ж таки вчення про вартість праці. Те, що Маркс, розуміючи суперечливість свого вчення, не відмовлявся від нього, свідчить про його намір трактувати всю історію людства виключно згідно зі своїм матеріалістичним упередженням.

Друга теза Ганзена стосується суспільства без панування, чого буцімто прагнув Маркс. Ганзен сумнівається в гуманістичному ідеалі раннього Маркса. Щоб показати різницю між мисленням Маркса та ідеологією комунізму, каже Ганзен, часто використовуються ранні тексти Маркса, в яких буцімто презентується гуманістичний ідеал поборення відчуження і реалізація суспільства без панування. Причину «відчуження» праці Маркс вбачає в наступному: в капіталізмі робітник займається виробництвом, щоб вижити, замість того, щоб реалізувати самого себе. Таким чином спотворюється справжнє призначення праці – самореалізації робітника. В первинному комунізмі і завершеному соціалізмі робітник працює, щоб трансформувати природу згідно з власними бажаннями і таким чином «подвоїти себе» – в своєму продукті він нібито бачить відображення самого себе. Відколи людина «випала» з «первинного комунізму» (причину Маркс не вказує), вона виробляє, щоб володіти, і приватна власність визначає закони виробництва.

Ганзен показує, що теорія відчуження важлива для теорії і практики комунізму в двох відношеннях. По-перше, з неї випливає, що біди капіталізму (панування капіталіста та експлуатація пролетаріату), не зникають після скасування приватної власності в результаті революції, бо ж не буде усунена причина проблеми, тобто відчуження праці. Отже, після революції повинен відбутися довгий і болісний процес, в якому свідомість людей повинна бути очищена від залишків капіталізму, щоб вона змогла сприйняти своє справжнє призначення. По-друге, тут проявляється сама людина комунізму. Її самореалізація відбувається у виробництві, тобто у трансформації природи. Це означає, що духовні здібності людини грають тільки тоді якусь ролю, якщо мають значення для виробництва, як от в інженерних науках. Не випадково в комуністичних державах були дві загальновизнані професії: інженери та ідеологи марксизму-ленінізму як охоронці ідеології.

Крім того, суспільства без панування можна досягнути лише через повну відмову від індивідуальності. Передумовою відсутності панування є поборення нерівності як причини панівних стосунків. З точки зору Маркса індивідуальність створює структури нерівності і тому є небезпечною для суспільства без панування. Ганзен наголошує, що заперечення  індивідуальності в Маркса настільки радикальне, що в завершеному соціалізмі особистість може сприймати себе безсмертною, оскільки вона є лише елементом такого безсмертного виду як людство, але як це поєднюється з матеріалізмом Маркса, залишається загадкою.

Соціалістична людина вільна, бо нікому нічим не завдячує. Хто цього не розуміє, той сам винен. Пояснення Маркс не дає: «Не думай, не питай мене, бо як тільки ти починаєш думати і питати, то твоя абстракція буття природи і людини втрачає смисл. Чи ти такий егоїст, що ти все вважаєш нічим ...?» – цитує Ганзен Маркса. Тобто самореалізація в завершеному соціалізмі полягає в тому, щоб виробляти (в значенні: трансформувати природу). Хто хоче вільно думати, той є егоїстом, який виробляє «абстракції», протиставляє їх дійсності, і таким чином хоче виділитися з колективу. В цьому проявляється ідеологічний характер марксистського бачення людини.

Третя теза Ганзена заперечує поширене твердження про марксистське прагнення справедливості. Згідно з Ганзеном, треба подивитися на історичний процес і етику, пов’язану з марксистським історичним мисленням. Ідеологія марксизму-ленінізму служила легітимацією жорстокої боротьби проти класових ворогів. Злочини комунізму були з перспективи ідеології необхідними методами боротьби проти тих, хто хотів загальмувати розвиток соціалізму. Така легітимація жорстокої боротьби проти ворогів спостерігається вже в Маркса, причому стосовно до фази перед, під час і після революції.

Зокрема, після революції, тобто в «сирому комунізмі», рівність людей досягається радикальними методами. Відповідно, приватна власність скасовується і замінюється колективною. Всі люди стають працівниками колективу і протиставляються капіталістам. Для поборення відчуження недостатньо скасувати приватну власність, як вже було згадано: серед людей ще з дореволюційних часів існує велика різниця в освіті й таланті, і вони не зможуть протистояти спокусі використати їх для нового введення нерівності і панування. Тому потрібно знищити все, що не підкоряється всезагальній рівності: «сирий» комунізм «хоче насильницьким шляхом абстрагуватися від таланту», він є «запереченням цілого світу і цивілізації, поверненням до [...] простоти бідної людини без потреб» – каже Маркс. Жорстока реалізація поверхневої рівності є передвісником рівності «завершеного» комунізму, і містить в собі обіцянку кращого майбутнього. Це є легітимацією  діяльності компартії в цій фазі: всі заходи є етичними і правильними, якщо вони сприяють досягенню мети.

На текстах Маркса і Енгельса Ганзен показує, що вони мали на увазі не окремі жертви, а цілі групи людей, які мають стати жертвами «поступу». Маркс розрізняє між прогресивними і контрреволюційними народами. Під останніми він має на увазі всіх слов’ян (за винятком поляків), і називає їх «Völkerabfall» («народи-сміття»). Він передбачає війну, яка зруйнує «слов’янський союз». І «всі ці малі, по-бичачому вперті нації будуть знищені разом з їхньою назвою».  «В наступній світовій війні з поверхні землі зникнуть не лише реакційні класи і династії, але й цілі реакційні народи. І це теж буде поступом», – цитує Ганзен Маркса.

Межа між риторикою класової і расової боротьби в Маркса розмита. Звичайно, стверджує Ганзен, що в капіталізмі є низка несправедливостей, але Маркс і Енгельс не шукають способу їх поборення, а пропонують радикальну переоцінку цінностей: для них справедливо те, що служить реалізації соціалізму, в тому числі й  вбивство.

Четверта теза Ганзена стосується теоретичного спрямування марксових творів. Метою марксистської теорії було її практичне використання та ідеологічне панування. Ганзен наголошує, що було би помилкою читати Маркса як теоретика, невинного в тому, як на практиці реалізувався комунізм. В різних творах Маркс висловлювався щодо практики комунізму, а сам був теоретично і практично заанґажований у політиці. Різні тексти і маніфест компартії свідчать не про абстрактну інтерпретацію, а про намір впливати на політичні процеси, про намір створити після революції не індивідуальну свободу, а радикальне колективістське суспільство. Політична діяльність Маркса в комуністичних організаціях засвідчує, що вже в брюссельський період він хотів не просто брати участь у їхній діяльності, а мати концептуальне лідерство.

Отже, підсумовує Ганзен, під ідеологією Маркс розуміє «неправильні» уявлення, які конструює свідомість як відображення економічних відносин. Вже навіть Марксове поняття ідеології має ідеологічний характер, оскільки неідеологічне мислення Маркс ототожнює зі своїм власним, яке вважає «правильним». Марксове поняття ідеології можна застосувати до його власних текстів: його теорія базується на передумові існування вчення про вартість праці, яке є суперечливим і, таким чином, теж є «неправильним» уявленням. Тобто марксистська критика ідеології є згідно з власними масштабами ідеологією. Поняття тоталітарної ідеології можна застосувати до текстів Маркса, бо, по-перше, вони є всебічно закритою моделлю пояснення світу, що виводиться з однієї-єдиної децизіоністської точки і намагається пояснити все людське існування та історію. По-друге, емпірична оцінка цієї моделі неможлива, бо марксизм імунізується проти кожної базованої на емпіриці поправки. По-третє, ця модель трактує сучасність та історію як запеклу боротьбу між двома групами – «добрими», які репрезентують поступ людства, і «поганими», які перешкоджають людству на його шляху до щастя. Тільки знищення останніх уможливлює порятунок людства.

Важливим є пояснення Ганзена, що теорія Маркса не «первертувалася» Леніним, а адаптувалася ним. Тоталітарна ідеологія Маркса починається з легітимації насильства. Марксовий матеріалізм ворожий до «духу», він заперечує не лише свободу духу (і таким чином використовує її в своїх інтересах), але вважає кожне відмінне від нього трактування людини, суспільства та історії проявом екзистенційної ворожості. Саме така ідеологічна позиція є причиною злочинів, бо вона має на меті знищити мислення, тобто специфічно людське. Таке намагання знищити дух і зредукувати людину до її потреб не є винаходом Леніна чи Сталіна, воно вже було закладене в творах Маркса.

Своєю статтею Ганзен не просто показав «зворотний» і табуїзований бік Марксової ідеології, але     й вказав на конститутивність ідеології та ідеолога Маркса в комуністичних злочинах.

Друга частина книги розглядає поняття ідеології та злочину. Л. Фріце в статті «Комуністична ідеологія та виправдання примусу і насилля» зображає марксистську ідеологію як умову готовності масово вбивати людей. Історик Ф. Кролль в статті «Дорога до Голокосту. Расизм і антисемітизм в націонал-соціалістичній ідеології» пояснює створення «простору» для насилля як спільну рису фашизму і комунізму. Автор досліджує форми антисемітизму в ідеології націонал-соціалізму і наслідки їхнього поширення. В. Бялас в «Утопії знищення. Біополітика-расова війна-Голокост» показує, якими расистськими уявленнями націонал-соціалізм виправдовував вбивства. Е. Єссе та С. Лібольд у спільній статті «Близькість ідеології та злочину в тоталітаризмі як проблема демократичного існування і теорії» стверджують, що аналізувати суть обох тоталітарних систем потрібно і в часи демократії, і що в цьому плані ще далеко не все зроблено. Зокрема, якщо злочини націонал-соціалізму вивчено з деякими прогалинами, то вивчення злочинів комунізму (ленінських, сталінських та пізніших) ще навіть не почалося. Автори наголошують на невірності твердження про те, що сталінізм є «перверсією» марксистької і марксистсько-ленінської ідеології. Невірним є підхід, де критикується не ідеологія, а лише практика, яку буцімто можна реформувати. Таке бачення небезпечне, бо комунізм, на відміну від фашизму, як система продовжує існувати.

В третій частині «Комунізм та націонал-соціалізм» соціолог Ф. Польманн у статті «Взаємозв’язки між комуністичною та націонал-соціалістичною ідеологією» доводить, що обидві ідеології мають тоталітарний характер і подібні структури. Крім того, існує історична близькість цих режимів. Автор розповідає, як Жовтнева революція стилізувался на Заході в святиню і як СРСР було піднесено в ранг «батьківщини трудящих». Наприклад, для багатьох лівих інтелектуалів Заходу СРСР став недоторканною країною, і саме це їх засліпило по відношенню до злочинів у СРСР.  

Співвинуватість СРСР і Німеччини в розв’язанні Другої світової війни: тема-табу 2

Боґдан Музяль в «Співпраця та боротьба. Стосунки Радянського Союзу і націонал-соціалістичної Німеччини» піднімає особливо важливу і досі табуїзовану тему: політично-економічний союз режимів СРСР і нацистської Німеччини від літа 1939 р. до червня 1941 р., та катастрофічні наслідки їхньої тісної співпраці. Автор наголошує, що саме ця співпраця визначила початок і перебіг Другої світової війни. 24 серпня радянський і націонал-соціалістичний уряди оголосили про підписання «Пакту про ненапад» на 10 років, з можливістю продовження на ще 5. Він зразу вступив в силу. Додатковий таємний протокол передбачав поділ Польщі, визначав сфери інтересів обох держав у Східній Європі, тобто анексію тоді ще незалежних держав. Музяль наголошує, що без цього пакту не відбувся би напад на Польщу 1 вересня 1939 р. Адже Муссоліні відмовив Гітлеру в співпраці, аргументуючи це тим, що Італія до війни не готова, і Гітлер, який планував напад на Польщу на 26 серпня, відкликав наказ про напад. Однак, з розрахунку на допомогу СРСР, 1 вересня напад таки відбувся. Пакт із СРСР став для Гітлера порятунком. Лише 17 вересня Сталін увів війська в Польщу, коли польська армія вже була розбита.

СРСР хотів імперіалістичної війни. Червона армія і НКВС пліч-о-пліч з Вермахтом і СС розпочали Другу світову війну. 28 вересня 1939 р. відбувся кінцевий розподіл «здобичі»: міністри закордонних справ обох сторін Ріббентроп і Молотов підписали договір про дружбу і кордони, в якому фіксувався поділ Польщі. Тому, стверджує Музяль, теза про одноосібну відповідальність націонал-соціалістичної Німеччини в розв’язанні Другої світової війни неправильна: її спільно розв’язали Гітлер і Сталін. Нехай вклад Гітлера був більшим, однак Сталін був тим, хто спонукав і підганяв Гітлера до війни, і при цьому підтримував його політично, економічно та військово. Сталін через офіційних істориків поширював згодом версію про те, що він буцімто чинив дефензивно, однак після розпаду СРСР історикам стали доступні документи, які свідчать про те, що Сталін хотів війни в Зх. і Центральній Європі і розраховував на неабиякі вигоди: зокрема на взаємне послаблення Заходу й на територіальну експансію СРСР.

Щодо військово-економічних аспектів німецько-радянського союзу автор наводить наступні факти. 19 серпня 1939 р. на наполягання з боку СРСР у Москві було підписано німецько-радянський договір про торгівлю та кредити. Згідно з договором Німеччина на наступні 2 роки надавала СРСР товарний кредит на 180 млн рейхсмарок. Навзамін СРСР зобов’язувався регулярно поставляти в Німеччину сировину. В списку СРСР були зокрема станки вартістю 167 млн рейхсмарок (44 %  всіх радянських замовлень) і військове спорядження вартістю 58,4 млн рейхсмарок. Сталін зі свого боку зобов’язався поставляти Гітлеру сировину, яка йому була вкрай необхідна, бо той вже знав, що у випадку його нападу на Польщу, Німеччина потрапить в економічну блокаду.

Так і сталося: 3 вересня 1939 р. Британія і Франція оголосили морську блокаду, від якої Німеччина відчутно постраждала. Одначе СРСР продовжував поставки: з грудня 1939 р. – нафтових продуктів і зерна. До 11 лютого 1940 р. СРСР поставив 22 400 т нафти і 32 350 т зерна та кілька тисяч рулонів бавовни. 11 лютого 1940 р. була підписана німецько-радянська угода про економічну співпрацю. СРСР зобов’язувався до серпня 1941 р. постачати Німеччині сировину вартістю 650 млн рейхсмарок у неймовірних кількостях: 872 000 т нафтових продуктів, 934 000 т зерна, 91 500 т бавовни, 500 000 т залізної руди, 100 000 т хромової руди, 25 000 т марганцевої руди, 100 000 т чавуну, 200 000 т металобрухту та іншу важливу сировину. Загальна сума поставок становила приблизно 420-430 млн рейхсмарок. З 11 лютого по 11 серпня 1941 р. мали відбутися наступні поставки сировини вартістю в 220-230 млн рейхсмарок. Крім цього, до 11 серпня повинні були відбутися поставки кольорових металів, зокрема міді – 11 000 т, нікелю – 3 000 т, олова – 950 т, молібдену –500 т і вольфраму – 500 т. Більше того, в договорі СРСР зобов’язався зробити для Німеччини «замасковану» закупівлю в інших країнах стратегічно важливої сировини, якої не було в розпорядженні СРСР, і  доставити ці товари через  територію СРСР до Німеччини.     

Завдяки домовленостям щодо сировини з СРСР, Німеччині вдалося нейтралізувати британсько-французьку морську блокаду. Таким чином СРСР зруйнував військову стратегію Франції і Британії проти Німеччини. Весною 1940 р. в Парижі та Лондоні розроблялися плани щодо бомбардування нафтових полів у Баку, щоб перешкодити поставкам нафти в Третій Рейх. 1940 р. 71,5% нафти СРСР видобувалося в Баку (22,17 млн т із загалом 31 млн т). Блискавична війна німців звела ці стратегічні плани нанівець.

Зі свого боку Німеччина поставляла сучасну зброю, засоби виробництва i технологію. Згідно з договором від 11 лютого 1940 р. поставлялися зразки частин підводних човнів, будівельні плани для військових кораблів, гідрографічні та гідроакустичні апарати, зразки мін і торпедо, а також літаки німецької Люфтваффе, різні авіамотори і авіаційні вимірювальні апарати, зразки різної зброї, танки, інша німецька технологія та спорядження для радянської військової економіки, нафтової і хімічної промисловості, для електростанцій та металургійних заводів тощо.

Цей договір забезпечував Німеччину сировиною у випадку затяжної війни – передбачалося, що вона такою буде. Він зіграв масивну психологічну роль і полегшив Гітлеру рішення про велику офензиву на Заході, чого Сталін і хотів. Після 10 травня 1940 р., коли почалася німецька офензива на Заході, радянські поставки раптово зросли: нафти на 3000 – 4000 т, а зерна – на 7000 т щодня. У травні СРСР в загальній сумі поставив 61 000 т  нафтових продуктів, а в червні – 102 000 т, окрім того 76 000 т зерна в травні і 100 000 т у червні. Це ж стосується і поставок нафти. Експортний бум із СРСР тривав до серпня 1940 р. Після капітуляції Франції СРСР продовжує поставки, сподіваючись підтримати Німеччину для її наступної офензиви. З кінця червня 1940 р. Німеччині завдяки радянським поставкам вдалося накопичити запаси для наступного великого походу, до того ж СРСР і далі поставляв велику кількість стратегічної сировини, аж до нападу Гітлера на СРСР. Загалом СРСР з грудня 1939 р. до 22 червня 1941 р. поставив приблизно 1,75 млн т зерна, 1 млн т нафтових продуктів, 185 000 т манганової руди, 23 000 т хромової руди, 214 000 т фосфатів. Крім цього, з червня 1940 р. до червня 1941 р. СРСР купив на Далекому і Середньому Сході сировину (440 000 т) і доставив її Німеччині.

Автор показує взаємну вигоду режимів у веденні війни.  Альянс з СРСР з точки  зору  Гітлера мав на меті розбити Польщу, а відтак реалізувати військові плани на Заході. Після поразки Франції він вирішив реалізувати свої плани на Сході. Комуністичний терор в СРСР він вважав корисним для майбутнього панування німців. Автор наголошує, що після завоювання СРСР Гітлер не мав наміру скасувати соціалізм як політичну систему, а зберегти її без комуністичних еліт. Гітлер дивився на комуністів як на злочинців, але одночасно вважав, що вони правильно зробили, знищивши старі національні еліти і перетворивши селян на рабів. Про жодне звільнення завойованого народу чи полегшення його долі не йшла мова – лише про заміну комуністичних еліт гітлерівськими.

Сталін теж спочатку розраховув на вигоди союзу з Німеччиною. Завдяки ньому СРСР завоював і радянізував східно-польські області, а наступні територіальні здобутки були майже гарантовані (напр. балтійські країни, Бесарабія і Фінляндія). До того ж в Західній і Центральній Європі точилася війна, про яку Сталін мріяв, і радянські війська не брали в ній участі. Вдалося створити прямий німецько-радянський кордон, про який мріяли Ленін і Троцький. Врешті, завдяки поставкам з Німеччини, модернізовувалася військова промисловість СРСР. В Кремлі панував войовничий настрій: нарешті, 19 років після невдалої спроби донести соціалізм через Варшаву до Німеччини (польсько-радянська війна 1920 р.), для нього відкрився шлях «офензивної політики». Можна було реалізувати ідею Леніна про поширення революції зброєю. Польський бар’єр був зруйнований і СРСР переходив із дефензиви в офензиву. Гітлер це уможливив для СРСР. Легка перемога над Польщею підбадьорила Сталіна, і він сподівався завоювати наступні країни так само легко і без допомоги Гітлера. 30 листопада 1939 р. Сталін напав на Фінляндію, яка 12 березня мусила віддати СРСР більшу частину Карелії, причому батьківщину втратили 450 000 людей. У війні загинуло 27 000 фінських солдатів, а СРСР втратив 127 000. Воля Сталіна до революційної нападницької війни проти Заходу була незламною. Поки він готувався до офензиви, Гітлер святкував успіхи на Заході: завоював Данію, Норвегію, Нідерланди, Бельгію, Люксембург і ввійшов у Париж. Під час гітлерівських перемог Сталін зайняв Литву, Латвію, Естонію, частину Румунії (Бесарабію і Північну Буковину) і по-насильницькм їх радянізував.

Музяль підсумовує, що Сталін і Гітлер вели гру без ілюзій. Війна була неминучою. Сталін, як і Гітлер, не дотримував слова: Сталін порушив договір із Польщею, з балтійськими країнами та Фінляндією. Він готував Червону армію до війни проти Заходу і проти Рейху, а не на захисну війну. Кінець співпраці та війна були запрограмованими в ідеологіях обох режимів. Для Сталіна Німеччина стала ключем до завоювання Європи і світу. Гітлер зазнав поразки, а СРСР вдалося поширити панування комуністичного режиму аж до Ельби – з ореолом визволителя від фашизму. Сталін і його наступники робили все, щоб приховати обставини  початку війни, і частково їм це вдалося. Стаття Музяля, на прикладі розв’язання Другої світової війни, ілюструє близькість режимів у їхньому практичному спрямуванні.

У завершальній частині книги М. Бекер у статті «Тотальний ворог». Історично-догматично обґрунтоване мислення ізоляції в націонал-соціалізмі та в НДР» показує, як політики функціоналізували антифашизм у НДР, зокрема по відношенню до ФРН, і як ігнорувався факт масової інтеграції колишніх нацистів у комуністичну партію. М. Штолляйз у «Дві культури цивільного права на німецьких теренах після 1945 року» аналізує наслідки правової культури в Третьому Рейху та НДР в об’єднаній Німеччині. Й. Штаадт в «Антифашизм як інструмент панування» обґрунтовує порівняльний підхід до диктатури комунізму та фашизму.

Вартість цієї збірки важко переоцінити. По-перше, автори теоретично обґрунтували потребу порівняльного підходу до фашистського та комуністичного режимів. По-друге, в рамках цього теоретичного підходу науковці розглядають табуїзовані теми, як от Марксову теорію як ідеологію, або тему спільного розв’язання Другої світової війни СРСР і Німеччиною. Можна спрогнозувати, що книга стане імпульсом для перегляду марксистського підходу в багатьох дисциплінах. Щодо суспільного значення, то завданням науковців буде донести свої тези до широкої публіки, зокрема на пострадянських теренах. Звичайно, що така концентрація на теоретичному підході дещо завужує можливість обширного використання фактичного матеріалу, однак саме заповненням прогалин в обґрунтуванні близькості фашизму та комунізму буде покладений фундамент для вивчення і оцінки архівних матеріалів, перш за все стосовно злочинів комунізму.

Для сучасної України запропоновані в збірці постановки питань стануть поштовхом до розуміння не лише самого комунізму, але й cуті імперіалістичних амбіцій Російської Федерації, агресія якої штовхає світ до Третьої світової війни.  

Леся Івасюк – доктор філософських наук, університет Відня.