У вступному есеї Ю. Гардзеєва «Підручник з історії, урбаноніміка, банкнота: мінімум пам’яті, максимум ідеології» простежується критика радянської та пострадянської схем розвитку білоруської нації, у тому числі на прикладах таких екзотичних творів, як посібник «Ідеологічна робота в Республіці Білорусь», «Ідеологія та молодь Білорусі» (2000-х рр. видання). Ю. Гардзеєв констатує, що процес становлення білоруської ідентичності вирізняється незавершеністю, а міфологізація радянського минулого відіграє роль легітимізаційного фактора, створює відчуття історичної спадкоємності. Чи можна застосовувати поняття «забуття» до випадку ставлення білорусів до свого минулого, адже фактично неможливо однозначно стверджувати, що білоруська колективна пам’ять у ХХ столітті взагалі існувала? – таке гостре питання залишає автор у своїй прелюдії до збірника. Під час читання цієї, а також і деяких інших статей збірника, неможливо позбавитися відчуття, що білоруська культура пам’яті є якоюсь «неповноцінною», для неї характерна «аксіологічна несталість». «Світопоглядний парадокс», на думку Ю.Гардзеєва, полягає у тому, що «Білорусь і далі існує у двох системах історичних цінностей: російсько-радянській та національній». Певна річ, неможливо залишатися удавано нейтральним, досліджуючи такі пекучі проблеми, як ідентичність та пам’ять спільноти, однак також і міряти усі культури пам’яті щодо якогось уявного «ідеалу» (скажімо, національної «зрілості» чи «європейськості») теж не є обґрунтованим. Крім того, важливо також і поставити питання, а в чому власне суть феномена «радянського» для Білорусі та які соціальні сили стоять за його відтворенням.

      Б. К’ярі та Р. Маєр у статті «Всенародна війна і міста-герої: міф Великої Вітчизняної війни у Білорусі» аналізують візуальні образи, що стали майже емблематичними для пам’яті про війну в Білорусі, і викривають закладені в цих образах радянські міфи. До уваги авторів потрапили передусім ілюстрації до підручників і найпоширеніших видань з історії війни, у тому числі фотографії. Автори роблять висновок, що з часом радянське представлення минулого включало все більше акцентів на жертовності та стражданнях, особливо цивільного населення, що загалом було наближенням до індивідуальних спогадів та до «життя». Пам’ять про жорстокість окупації слугувала легітимації радянського режиму.

      У цій та інших статтях про воєнну пам’ять неминуче відбувається порівняння спогадів із «правильною» реконструкцією подій, однак, напевно, їхня розбіжність є характерною для всіх, а не тільки для авторитарних суспільств, які цілеспрямовано викривлюють історичне минуле. Напевно, більш продуктивним було би питання про те, які чинники зробили саме такі форми спогадів можливими? Які саме групи брали участь у створенні їх? Не вистачає дослідження рецепції офіційної версії минулого, сприйняття представлено радше з точки зору «ідеального реципієнта», а не конкретних аудиторій. Сама офіційна версія минулого постає як щось об’єктивно існуюче, створене анонімним «режимом», «партією»; окремими винятками тут є лише відомості про письменників та художників, які створювали певні художні образи. Однак, питання про межі їхньої творчої свободи, роль особистої ініціативи і її співвідношення з «керівною лінією» не є предметом окремого розгляду. Саме білоруське суспільство залишається скоріше за лаштунками цієї історії.

      Стаття К. Ганцера і А. Пашкович представляє аналіз Музею оборони Брестської фортеці звертаючи увагу на відбір предметів для експозиції, який створює радянську героїзовану версію подій. Незважаючи на наявність у фондах різного роду історичних джерел, що показують також такі аспекти минулого, як здача в полон і знищення єврейського населення, що складало більше 40% мешканців Бреста перед війною. Автор констатує, що музей майже зовсім не змінив свій історичний наратив з радянських часів. Водночас, у Брестському краєзнавчому музеї, який є предметом розгляду в ще однієї статті К.Ганцера, тема знищення єврейського населення представлена – особливо в розповіді екскурсовода, а також у тимчасових виставках – що черговий раз нагадує дослідникам музеїв про необхідність аналізувати не лише експозицію, але власне цілий процес музейної роботи, враховувати гнучкість способів представлення минулого в музеях. Утримуючись у виставці про знищення євреїв від якихось готових інтерпретаційних схем чи ширших узагальнень, співробітники музею залишають собі можливість ідеологічного маневру і представлення теми передусім через усний наратив (який можна змінювати залежно від аудиторії). Ще одна розвідка того ж автора представляє провінційний музей у Дзятловому, містечку, де 75% довоєнного населення становили євреї. Однак, у провінції, як і очікував автор, відбулося зовсім мало змін у порівнянні з радянським часом. На думку К. Ганцера, це може бути викликане не тільки браком фінансування, але також і непевністю працівників музеїв щодо поточної «ідеологічної лінії» Лукашенка.

      У статті А. Гуджон розглянуто зв’язок між наративами про героїчну партизанську боротьбу та «геноцид» (під яким у Білорусі розуміється як знищення євреїв, так і слов’ян, а у дисидентських дискурсах – також і знищення населення Білорусі радянським режимом). Авторка підкреслює наявність «офіційної» версії війни (що ґрунтується на ідеї про східнослов’янську єдність) та дисидентських версій, які так чи інакше пов’язані з проектом ексклюзивної білоруської ідентичності. Однак, офіційна версія також характеризувалася певною націоналізацією до 1994 р., потім новою хвилею радянізації, і від середини 2000-х – новою хвилею «білорусизації» (радше в етнічних, аніж політичних термінах). Офіційний дискурс переважно оперує поняттями «радянські люди» та «мешканці Білорусі», а головним меморіальним уособленням геноциду залишається Хатинь. Вшанування пам’яті жертв Голокосту певною мірою використовується режимом Лукашенка для поліпшення образу Білорусі на Заході, але радше є ситуативним. Дисидентські стратегії поводження з воєнним минулим скоріше обережні, адже міф про героїчний загальнонародний опір та особливі страждання від нацистської політики загалом приймається як непорушний абсолютною більшістю білорусів. Тому дисиденти воліють переносити увагу на такі місця, як Куропати, аби представити поруч із нацистськими злочинами також і злочити радянького режиму.

      Д. Марплз у статті «Історія, пам’ять і Друга світова війна в Білорусі» ставить питання про те, чому ж Лукашенко так міцно прив’язаний до пам’яті про війну і який тип стосунків між урядом та суспільством формується завдяки цій пам’яті? Автор робить висновок, що пам’ять про Другу світову дозволяє перекрити пам’ять про радянський терор 1930-х рр., а також представляє Лукашенка як спадкоємця Перемоги, а всіх його політичних опонентів – як спадкоємців «колаборантів» і «фашистів». Водночас, офіційна пам’ять про війну все більше використовує своєрідну національну риторику: про надзвичайно великі страждання білорусів, їхній партизанський героїзм, про формування сучасних державних кордонів завдяки Перемозі, про Білорусь як засновницю ООН тощо.

      П.А. Рудлінг присвятив своє розвідку публічному представленню теми Голокосту в Білорусі. Він зауважує, що в СРСР тема участі євреїв у війні була маргіналізована (хоча, наприклад, у їдишомовній «Совєтіш Геймланд» участь євреїв у партизанському русі постійно висвітлювалася), так само як у середовищі білоруської повоєнної еміграції на заході (цікаво порівняти з українською діаспорою, яка все ж була змушена відбиватися від звинувачень у колабораціонізмі і так чи інакше висвітлювати тему українсько-єврейських стосунків, а також і починати діалог з єврейськими громадами). Маргіналізоція Голокосту за режиму Лукашенка змінюється відповідно до посилення чи послаблення антизахідної риторики. Критично автор ставиться до теперішньої опозиції та її історичної політики, чия позиція скоріше етноцентрична. Дослідження і вшанування пам’яті загиблих євреїв, стверджує автор, є скоріше справою нечисленних громадських активістів та самих представників єврейських громад.

      Загалом, статті «воєнної» тематики у збірнику почасти дублюють одна одну в описі найвідоміших місць вшанування воєнного минулого (Хатині, Брестської фортеці) і їх конкуренції з місцем пам’яті про репресії 1930-х (Куропати), менше уваги звертаючи на місцеві чи локальні наративи. У цьому блоці дещо не вистачає особистих і корпоративних наративів, не проблематизовано питання рецепції офіційного наративу чи участі широкого кола учасників і свідків війни, а також науковців і митців, у його творенні.

      На цьому тлі вирізняється стаття А. Катлярчука «Політика пам’яті у сучасній Білорусі: Меморіали Другої світової війни та етнічні меншості країни», яка показує значно ширший перелік меморіальних знаків, присвячених загиблим євреям, ромам і полякам, які часто розташовані в провінції та менше знані, однак теж свідчать про важливі тенденції розвитку меморіального ландшафту. За період незалежності було зведено десятки нових пам’ятників на вшанування жертв Голокосту, а також планується зведення меморіалу в найбільшому місці знищення євреїв – Тростенці, що автор резюмує так: «...демократична по суті політика пам’яті відбувається в диктаторській країні» (с. 183). Що стосується загиблих ромів, то в Білорусі їм присвячені лише 3 пам’ятника, а на академічному рівні ця тематика розробляється дуже слабо. Вшанування пам’яті загиблих поляків представлене як індивідуальними похованнями окремих осіб польського походження, так і монументами, що вшановують багатьох загиблих у певному населеному пункті. Білоруська влада не намагається приховати, що загиблі є саме поляками, як це було в радянський час, однак основна мета – не допускати згадок про участь у вбивствах білоруських колаборантів. Так само табуйованою є тема радянського терору проти поляків. А.Катлярчук у своєму аналізі підкреслює також, що Україна тут може розглядатися як позитивний приклад початку діалогу як всередині суспільства щодо колаборації, так і діалогу з Польщею з приводу складної історії етнічно мотивованого насильства. Немає в Білорусі пам’ятників загиблим українцям чи росіянам – адже Лукашенко стримує формування будь-якої окремої етнічної пам’яті, що підважувала би творення інклюзивної «східнослов’янської» російськомовної спільноти Білорусі. Зрештою, автор робить висновок, що в Білорусі не можна говорити про законсервованість радянського канону пам’яті – скоріше про його розбалансування і появу багатьох можливостей для представлення нових аспектів минулого.

      Стаття А. Раленка «Конструювання історичної пам’яті у дискурсі ідеології білоруської держави» ставить за мету відповісти на питання, в якій мірі нормативні документи з викладання історії в школах, і відповідно зміст шкільної освіти, корелює зі змістом науково-популярних часописів. За задумом автора, факт цієї кореляції має свідчити про наявність «дискурсивної єдності ідеології білоруської держави в аспекті конструювання історичної пам’яті». Здається, результати такого дослідження дещо передзадані самою постановкою теми та обраною термінологією, що припускає існування якоїсь окремої сутності – «ідеології держави» (власне, більш сучасне потрактування ідеології передбачає її всюдиприсутність і створеність у багатьох практиках, у тому числі на повсякденному та приватному рівнях, а не належності лише до сфери державного управління). Автор розглядає кілька ключових проблем і подій історії Білорусі – питання про витоки державності, Велика Вітчизняна війна, постатей (Вітовт, Ф. Скорина, Т. Костюшко, А. Суворов, К. Калиновський, Ф. Багушевич, Й. Сталін, П. Машеров) і робить висновок про те, що на цих прикладах простежується якщо не повністю однаковий зміст інтерпретацій, то принаймні однакова схема того, як і задля чого використовуються ті чи інші персонажі.

      І, навпаки, дослідження Ю. Дракахруста більше акцентує також наявність, окрім офіційного дискурсу історичного минулого, також альтернативних: російського і білоруського національно-демократичного. Автор виділяє ці дискурси на основі кількісних соціологічних опитувань про позитивне/негативне ставлення до найбільш значущих історичних осіб і подій серед різних вікових та інших категорій. Цей метод уже став класичним у соціології, однак цілком доречним видається також доповнювати подібні дослідження спробою якісного аналізу того, чому саме люди обирають тих чи інших персонажів і які риси їм приписують, і чи взагалі мають глибші знання про цих персонажів.

      Одразу кілька матеріалів, а також аналітична стаття А. Дзярновича, присвячені надзвичайно цікавому явищу – академічній дискусії в БРСР 1960-х років, що розгорнулася навколо питань ролі церковної унії, православ’я та католицизму, і в ширшому сенсі – західних впливів на історичний розвиток Білорусі. Саму дискусію започаткувала критична рецензія М. Прашковича, фахівця зі старобілоруської літератури, на книгу А. Коршунова про А. Филиповича, православного письменника-полеміста та церковного діяча перш. пол. XVII ст. М. Прашкович стверджував, що ідея церковної унії була досить прогресивною, а мотиви соціальної боротьби взагалі не мали жодного значення для А. Филиповича. На цю рецензію було дано відповідь двох представників «директивної історіографії» В. Люкевича та Я. Трашчанки у газеті «Радянська Білорусь», де, зокрема, заперечувалася теза про українсько-білоруський характер Великого князівства Литовського (якої М. Прашкович, власне, і не висловлював, але яка була відчитана пильними борцями за ідеологічну «чистоту» білоруської науки). Наступним кроком стала спеціальна наукова дискусія у Академії наук у 1966 р., що тривала два дні. Зала була заповнена не лише представниками офіційної історіографії, але й науковою молоддю, що виразно співчувала М. Прашковичу; зокрема, на його захист виступив мистецтвознавець Л. Баразна, а ще низка виступів були досить критичні до «головного» офіційного історика Л.С. Абецедарського – автора книжок про «боротьбу білоруського народу за з’єднання Білорусі з Росією». Далі дискусія тривала як у просторі наукових дискусій, так і через приховані механізми, в тому числі доноси. У 1973-74 рр. радянські спецслужби провели масштабний погром білоруської інтелігенції, сфабрикувавши справу «Академічного осередку», звільнивши з праці та/або репресувавши багатьох науковців. А. Дзярнович через дослідження цієї дискусії фактично висвітлює цілий механізм функціонування радянського історіописання, його неоднозначність і приховані аспекти. Історіописання за радянського часу постає як залежне від особистих чинників, з певними просторами для незалежної думки та творення паралельних офіційним структур; багато ідей, які актуальні для білоруського націотворення сьогодні, виявляється, дискутувалися ще від 1960-х рр., а не від кінця 1980-х (як-от питання про вплив західної цивілізації на Білорусь та роль релігійного чинника). В українській ситуації подібне значення мали дискусії про козацтво та «возз’єднання України з Росією» за Б. Хмельницького, спричинені, зокрема, працями Ф. Шевченка, М. Брайчевського тощо.

      Тематично до цих публікацій близькі кілька текстів, підготовлені С. Цемушавим – це рецензія на шкільний історичний атлас з історії та відповіді на неї, в яких представлено ситуацію в академічному середовищі уже сучасної Білорусі, але не позбавленого радянських рис закритості, корупції, браку чесної конкуренції та монополізації держзамовлень на підручники в руках «офіційних» істориків.

      Культура історіописання розглядається також у статті А. Смалянчука «Білоруська пострадянська історіографія: між ре-радянізацією і новою корпоративною етикою». Автор (на відміну від більшості інших авторів збірника) роздумує про саму сутність homo sovieticus, намагаючись визначити його ключові риси, та наголошує величезну роль історичної науки та освіти в його формуванні. Сучасна культура історіописання в Білорусі, на думку А. Смалянчука, зберігає чимало старих рис: брак свободи дослідження, наявність прошарку чиновників від науки, які визначають «науковість» досліджень, заборони на участь у міжнародних конференціях, використання істориків у боротьбі з політичною опозицією, присутність «офіційних» істориків-патріархів, які грають провідну роль у творенні «канону» наративу про минуле країни, підозріливе ставлення до теоретизації досліджень, брак солідарності науковців перед обличчям влади. Модернізація концептуального бачення минулого виявилася у додаванні ідей «західнорусизму» і позитивної ролі православ’я. Своєрідною радянською рисою є також рекрутинг на керівні посади у систему історичної науки передусім молоді, яка ще не має сталої наукової етики та пов’язує свою соціальну мобільність із офіційними структурами. Важливим інструментом ре-радянізації виступає ВАК, який незрідка відмовляється затверджувати результати успішного захисту дисертацій. Автор також констатує відсутність «кодексу честі» і глибшого розуміння суспільної ролі історика.

      До блоку статей, присвячених історіописанню та академічному середовищу, можна також зарахувати цікавий нарис А. Кравцевича «Археологія і політика» - це скоріше особисті спогади про вплив змін радянської «керівної» лінії у «дружбі народів СРСР» на окрему наукову дисципліну. Важливими видаються також порівняння між столичним та провінційним контекстами, що їх наводить автор.

      Допис А. Вашкевича «Герої національного пантеону: між пам’яттю та забуттям» - це кілька есеїв-роздумів, що охоплюють тематику, пов’язану з роллю окремих видатних діячів у творенні самосвідомості нації. У першому есеї автор розмірковує над постаттю У. Караткевича як білоруського національного поета, у другому – обговорює результати опитувань на кшталт «Великі Українці» та «Ім’я Росії» (у Білорусі такі опитування теж були, хоча і значно менші за масштабом та організовані незалежними медіями). Третій есей, названий «Білоруси: «страшний сон Росії» або «гобіти Європи»?», присвячений роздумам про національну ідентичність білорусів, а в четвертому автор роздумує про постать Я. Купали як національного поета, сприйняття якого і досі є контроверсійним через суперечки про ступінь його залучення до співпраці зі сталінським режимом.

      А. Семянчук у статті «Битва під Оршею як фігура пам’яті» скоріше оповіла про представлення битви в історичних творах (передусім польських), які лише частково можна розглядати як прояв «пам’яті», а частково – в руслі формування професійної історичної науки. У національній білоруській пам’яті битва зафіксована як одна з найславетніших перемог війська ВКЛ над російським військом, ідо сьогодні залишається символом спротиву режиму Лукашенка.

      У статті І. Кашталян «Практики меморіалізації від білоруської влади: акцентування радянського позитиву та замовчування комуністичних злочинів» описується ставлення керівних органів до пам’яті про репресованих. Процес реабілітації, що почався після смерті Сталіна, та був лише частковим, супроводжувався приховуванням інформації про справжні причини та обставини загибелі людей, або ж певна інформація повідомлялася родичам лише усно. Від кінця 1980-х завдяки діяльності громадських організацій та окремих активістів велася активна робота з вшанування пам’яті про репресованих, однак і досі лише близько третини постраждалих реабілітовані. Ще і до сьогодні трапляються відмови у реабілітації певних діячів, причому без надання відповідних пояснень. Переважна більшість меморіальних знаків поставлені громадськими активістами, часто у протистоянні з чиновниками, хоча деякі пам’ятники, зокрема відомим культурним діячам, зведені за участі державних органів. Важлива роль у меморіалізації належить передусім родичам репресованих, а також православній і католицькій церквам.

      Стаття Н. Яфімової та А. Ластовського «Витоки національної державності в білоруській історичній пам’яті» розв’язує одразу кілька завдань. У першій її частині представлено теоретичні міркування про важливість уявлення про давність нації та держави для національних рухів, потім представлено розвиток головним чином історіографічних поглядів на питання про першу державу білорусів – причому на фоні самого процесу націотворення у ХІХ-ХХ столітті. У другій частині статті представлено результати опитувань 2009 і 2012 рр. на тему «Національна ідентичність очима білорусів». Респондентам пропонувалося визначити, у якому періоді належить шукати початки Білорусі як держави: у Полоцькому князівстві, Великому князівстві Литовському, Білоруській Народній Республіці 1918 р., Білоруській СРР чи сучасній республіці Білорусь. Цікаво, що думки опитаних значною мірою розділилися, говорити про наявність консенсусу з цього приводу не доводиться, хоча все ж відносна більшість відносить витоки державності до середньовіччя. Пам’ятання різних пластів історичного минулого – Російської імперії, СРСР та часів незалежності – також відбиті у статті І. Сацукевича «Топоніміка Мінська як дзеркало історичної політики влади у ХХ – на початку ХХІ ст.».

      У статті І.Романової та І.Маховської, відомих дослідниць усної історії, «Споживчі тактики в умовах економічної кризи першої половини 1990-х рр. (за спогадами мешканців білоруської провінції)» представлено картину повсякденного життя у 1990х – представлено як самі практики виживання у описі оповідачів, так і їхнє осмислення і значення, які пропонують самі оповідачі в контексті своїх життів. Як завжди у цих двох авторок виходить жива та насичена значущими деталями картина, яка в цьому збірнику почасти компенсує нестачу уваги до творення пам’яті «знизу» та до проблеми рецепції ідеологізованих наративів на рівні пересічних людей (що не є активістами у рамках груп пам’яті чи «професійними оповідачами»).

      Серед книг, прорецензованих у збірнику, - дві книги Я. Волчук про польську школу ХІХ ст. у зв’язку з польсько-російськими взаєминами; збірник «Злочинці, жертви, герої: Друга світова війна у білоруській і німецькій пам’ятях» за редакції О.Курило та Ґ.-У. Геррманна; а також кілька праць А. Портнова про політику, пам’ять та ідентичність в Україні.

      Загалом цей збірник «Архе» є добрим впровадженням у проблематику культури пам’яті у Білорусі та представляє широке коло авторів як з Білорусі, так і з-поза неї. У різних авторів по-різному представлено можливості для змін – у деяких підтримуваний державою наратив видається настільки монолітним, що, здається, дослідники ризикують проґавити тенденції, які надають динамізму процесові пам’яті, водночас у інших статтях все ж простежується суперечливість та неоднозначність офіційної політики, а також і потенціал альтернативних політик. Позірна монолітність може виявлятися оманливою. Загалом помітна схильність оперувати категоріями «режиму», «влади» як якихось абстрактних сутностей, всевладних сил, а конкретні особи чи інституції, які стоять за «владою», скоріше залишаються в тіні. Цікаво було би також поглянути на сам процес та інструменти витворення «офіційної» точки зору на минуле – сподіваємося, що ця проблематика ще не раз буде представлена в наступних випусках «Архе».

      Ірина Склокіна