Протягом понад двадцяти років української державності, перед суспільством гостро стоять питання пошуку національної ідеї, моделі розвитку України, певної об’єднавчої системи поглядів на її минуле і майбуття. Тобто, проблема формування національної свідомості як певної інтегративної, узагальненої та взаємоприйнятної суми самосвідомостей індивідів, яка б дозволила сформувати сучасну українську політичну націю – одна із ключових умов того, що основними темами для суспільної дискусії будуть не питання розбіжностей в оцінках минулого, мови, культури, церкви і т.п., а проблеми пошуку моделі майбутнього розвитку і місця України в світі.

Соціокультурному простору України характерні множинність і амбівалентність ідентифікаційних практик в національно—етнічному вимірі, які на індивідуальному рівні часто створюють неоднорідні (гетерогенні) комплекси самосвідомостей. До того ж, існують регіональні особливості в національно-етнічному самосприйнятті, що створює підґрунтя для продукування декларативного дискурсу «розколу України». Сприятливим тлом для конструювання такого дискурсу служать багато чинників суб’єктивного і об’єктивного походження.

На сьогодні недостатньої уваги, на наш погляд, було приділено проблемі типологізації української національної та регіональних ідентичностей, чинникам, що впливають на її формування, а також загрозам, можливостям і перспективам, що виникають. Ця актуальність і визначила мету даної статті - дослідити структуру та змістовно-технологічні прийоми формування ідентичнісних дискурсів, що конструюються в медіапросторі Донеччини.

З огляду на провідну економічну роль Донецької області, часто поняття Донбас у медіа асоціюють насамперед саме з нею. Донбас є одним з найбільш індустріалізованих та урбанізованих регіонів України. Цікавий етнічний склад Донбасу, і зокрема Донецької області. Це одна з тих областей України, де проживає найбільша кількість етнічних росіян. Їх чисельність (1 млн. 844 тис. або 38% населення Донеччини) поступається лише  чисельності українців (2 744, 56, 9%). Крім того, в регіоні проживають греки, (1, 61) білоруси (0, 92%), татари, вірмени, євреї, азербайджанці, та ін. (загалом – понад сто етносів). Хоча українці чисельно й переважають, проте переважна більшість населення Донеччини є російськомовними (75%) [1].

Історично склалося так, що Донбас має яскраво виражену регіональну специфіку. Її вплив є настільки відчутним, що дозволяє говорити про певну регіональну ідентичність населення Донбасу. У концентрованому вигляді головні маркери цієї ідентичності виглядають таким чином: українсько-російська біетнічність (подвійність ідентифікації, розмитий та нечіткий кордон між українською та російською ідентичностями), домінування російської мови, індустріальний тип культури, територіальний патріотизм, щире шанування радянської минувшини та її символів, компліментарність до російської історії та держави.

Подальше тлумачення та пояснення цих стрижневих особливостей дозволяє виділити три головні культурні дискурси, в межах яких здійснюються спроби пояснити регіональну ідентичність Донбасу та перспективи її розвитку.

1. Регіоноцентричний дискурс.

Донбас – це специфічний регіон України з яскраво вираженою регіональною ідентичністю. Життя в умовах української державності є новою, «стартовою» суспільною практикою, що не має аналогів в історії. Означені вище риси регіональної свідомості треба сприймати не як ворожі, а як природний продукт складного та специфічного розвитку Донбасу. Ігнорувати об’єктивність та природність цих явищ і намагатись з міркувань політичної доцільності звести історію всього суспільства до «спільного знаменника», означає ще надовго створити умови для спекуляцій на історії, що ведуть до розколу українського суспільства. Вирішення проблеми бачиться в обережному ставленні до своєрідності регіону, відмові від спроб розповсюдити тут загальну культурну матрицю, нейтралізації найбільш дратівливих, конфліктогенних маркерів (до яких, до речі, слід віднести героїзацію УПА), пошук об’єднуючих чинників не в минулому, а у сучасності. Вульгаризація специфіки Донбасу призводить до закріплення у регіональній свідомості гіпертрофованого почуття регіонального патріотизму, віру у свою першість, незамінність, безапеляційну віру в те, що «Донбас годує всю Україну».

2.  Російськоцентричний дискурс.

Донбас – це частина Великого руського світу, насильницьки навернений в українську державницьку оболонку, що назавжди залишиться для нього неприродною. Відповідно, Донбас завжди опиратиметься нав’язуванню чужих цінностей та символів. У тій державі, яка будується в Україні з 1991 р., майбутнього у Донбасу немає, а перспективи вирішення проблеми зіткнення українокультурного та російськокультурного світів полягає у кардинальній зміні вектора української державності у напрямку інтеграції з Росією, рішучій відмові від «українізації» або у автономізації регіону, аж до відділення.

3. Україноцентричний дискурс.

Донбас – русифікований край з комплексом рудиментарних радянських, чи то «совкових»  уявлень та цінностей. Серед них – радянський погляд на історію, на місце російської мови в суспільному житті, а також такі якості «гомо совєтікус»: державний патерналізм, беззаперечна віра у державу, накладення на неї функцій із забезпечення необхідних благ та соціальних гарантій. З іншого боку, Донбас – це регіон, де популярні сепаратистські, проросійські настрої. Регіон, який перешкоджає національному будівництву в Україні, а проукраїнські патріотичні сили являють собою культурно пригноблений маргінес. Вирішення проблеми Донбасу у цьому дискурсі коливається від вимоги жорсткіше проводити українізацію краю, включати його в культурне поле української держави до озвученої  деякими представниками української інтелігенції пропозиції надати Донбасу можливості відокремитися від України.

Маючи уявлення про регіональну специфіку та різні варіанти її трактування, можна простежити, яким чином вибудовувалася протистояння двох ідеологічних конструктів - український націоналізм і донбаський патріотизм. Одну з найважливіших ролей в оформленні та популяризації цього ідеологічного протистояння відіграють медіа.

У пострадянській науковій та мовній традиції термін «нація» часто несе на собі «етнічний» смисловий відтінок. Це передбачає інтерпретацію нації не як політичної, а як культурної спільноти, що об'єднана етнічним походженням. Відповідно і «націоналізм» трактується як ідеологія і практика, що передбачає пріоритет однієї етнічної нації над іншими. Це типологічно наближає цей термін до понять «ксенофобія», «шовінізм». Певною мірою таке розуміння нації та націоналізму корениться в наукових та ідеологічних установках радянського періоду.

У Радянській Україні термін «український націоналізм» був центральним у пантеоні ворожих антирадянських образів і використовувався в якості політичного тавра для характеристики не тільки етнонаціональних рухів, але і будь-яких проявів незгоди з політикою комуністичної партії в національному питанні. «Українському націоналізму» протиставлявся пропагандистський образ «радянського інтернаціоналізму».

Протягом першого десятиліття української державності мусування образу «українського націоналізму» в Донбасі  відбувалося, здебільшого, на сторінках маргінальних проросійських або комуністичних ЗМІ, які заперечували саму ідею української державності.

По мірі зміцнення донецької регіональної економічної і політичної еліти, образ «українського націоналізму» стає інструментом мобілізації електорату і дискредитації політичних опонентів. Це обумовлює набагато більш широке його використання і вихід на сторінки респектабельних обласних видань, контрольованих місцевим політикумом. В умовах регіонального поділу політичних та ідеологічних сил країни «український націоналізм» не просто реанімується як різко негативний, пов'язаний з етнічною та культурною нетерпимістю образ, а й стає базовим елементом набору поглядів і цінностей Західної України, які чужі (або навіть ворожі) Сходу країни. У їх числі - україноцентричне трактування історії, героїзація ОУН, УПА, С. Бандери, пріоритет української мови, критика радянської спадщини, дистанціювання від Росії і т.д.

У передвиборчій боротьбі 2004 р., ці маркери націоналізму вперше оформляються у політтехнологічну схему, ланцюг асоціацій, що пов'язують політичного опонента з конкретним регіоном і одночасно неприйнятними для Донбасу образами: Захід України - ОУН-УПА (бандерівці) - український націоналізм - фашизм - Ющенко.

Наведемо декілька цитат того періоду з проросійських медіа регіону: «Националистическая пропаганда очень хорошо ложится на менталитет галичан, который полутонов не приемлет, а видит все в черно-белом спектре: тут – враги, тут – друзья. Конкретно вот „эти” виноваты в том, что ты плохо живешь, уничтожь их, и ты будешь жить лучше..” пише газета «Донецкий кряж» [2] . «Галичане свою энергию  направляют  на „национальное  воспитание” украинцев. Они хотят видеть всю Украину   „большой  Галицией”. Доказывают,  что отличительная черта  „настоящего украинца” – нелюбовь к москалям. Объясняют „схиднякам”,  что те такие же украинцы, как и они, только испорченные русификацией.» [3]

У донецьких ЗМІ не викликає жодних сумнівів те, що намагання прищепити Донбасу націоналістичний погляд на історію не досягнуть успіху. «Такова наша страна, что Роман Шухевич не станет героем в Луганске или Донецке, а члены «Молодой Гвардии» – героями во Львове или Ивано-Франковске» – пише інформаційний портал «ОстроВ» [ 4 ] «Это обречено на провал в силу другого формата культуры, в котором существуют, скажем, жители Донбасса и Крыма» –  пояснює даний факт газета «Салон Дона и Баса» [5]. Простіше та відвертіше виражає цю думку М. Литвинов з того ж видання: «Националисты никак не поймут, что на востоке своя правда»[6].

Головне, що ставиться в провину націоналістам - це нав'язування свого бачення розвитку країни, нехтування правами російськомовних і культурними особливостями Сходу і Півдня України. У ряді матеріалів така політика «націоналістів» деталізується і обростає новими подробицями. Так, наприклад «націоналісти» заважають світу почути голос Донбасу, продемонструвати образ «іншої України». Наведемо приклад міркувань, в яких чітко можна простежити технологію конструювання дискурсу розколу і протиставлення/ «Националисты не сидят, сложа руки. Они ежедневно ведут свою работу и делают ее, увы, куда успешнее, чем мы. Пока мы здесь с гордостью рассказываем о Донбасском трудолюбии и чистоте донецких людей (???? Що таке «чистота» донецьких людей, напевне, відомо одному автору цієї цитати. – С.П., М.П.), они учат английский и, свободно на нем изъясняясь, легко и просто рассказывают зарубежным собеседникам о своей Украине. Пока мы в трех словах и в жестах пытаемся объяснить, что они не правы, они выбивают себе стажировки в иностранные СМИ и иностранные же фонды и структуры, и там на новом уровне рассказывают о своей стране и о том, как ей надо жить. Пока мы работаем, они гуляют по улицам Нью-Йорка и там каждому встречному успевают рассказать то ли в героизме воинов УПА, то ли о голодных годах зверски замученных украинцев» [7].

Іноді, здається, що навіть інтерв'ю, лише привід для демонстрації журналістами своєї позиції і навіть хизування її категоричністю. Так, відверто нетолерантне висловлювання допускає І. Ребров, беручи інтерв'ю в академіка П. Толочка: «Западенцы действительно другие люди с враждебными нам ценностями. Палачи украинского и белорусского народа, те, кто убивал наших дедов, - для них герои. Советские солдаты-победители, наши предки, уничтожавшие шухевичей, бандер и прочих фюреров как бешеных собак, - для них тупое быдло, которое Сталин гнал на бойню. Бандеровским бандитам, убивавшим православных священников, врачей и учителей, они ставят памятники. Язык наш они запрещают, религию уничтожают. И при этом живут за счет дотаций, которые для них зарабатывают Юг и Восток. Если Украина в результате кризиса - политического, экономического или, не дай Бог, военного - окажется на грани распада, как можно сохранить целостность страны, одна половина которое ненавидит, унижает и грабить другую? "[8].

На наш погляд, ці цитати є досить промовистими.

Подібна ланка асоціацій Захід України - ОУН-УПА (бандерівці) - український націоналізм - фашизм - політичний опонент, використовується в медіа і в ході наступних передвиборчих кампаній, змінюється лише персона конкретного політичного противника, що таврується «ворожим західницьким тлом».   У передвиборчій компанії 2010 р. В.Ющенка замінив образ  Ю. Тимошенко, а в 2012 – О.Тягнибока і ВО «Свободи».

Паралельно, у відповідності зі схемою «свій-чужий» йде формування образу-антиподу українського націоналізму, концепції, що є  близькою і зрозумілою Донбасу і протистоїть «українському націоналізму». Таким образом став «донбаський регіональний патріотизм». М'який варіант впровадження в суспільну свідомість образу донбаського патріотизму виражається в підкресленні своєрідності регіону, його економічної потужності і спортивних досягнень, критиці спроб поширити тут україноцентричну культурну матрицю: „...Да, действительно, мы разные, молодые и старые, мужчины и женщины, верующие и атеисты, русскоязычные и украиномовные. Но нас объединяет одно -  мы люди из Донбасса. Тут мы родились, тут мы живем. Именно в таком качестве нас воспринимают на всей Украине, в СНГ, во всем мире. Несмотря на все наши успехи, к нам относились пренебрежительно, считая вправе за нас решать, с кем дружить, на каком языке говорить, в какую церковь ходить и кем себя считать. «Мы – дончане, патриоты, у нас донецкий характер и твердая воля. Мы хотим по праву гордиться нашим регионом, который имеет все для того, чтобы стать столицей неформальной культуры» [9]

Почесний консул Вірменії у  Донецкій і Луганській областях Сурен Асатрян підкреслює  інтернаціоналізм Донбасу. Это замечательный край, где дружно живут представители многих национальностей. Мне кажется, что в Донбассе даже появилась новая нация – донбассовцы. Кстати, я тоже донбассовец, живу здесь уже 27 лет. Украина стала моей второй Родиной [10]   

Вульгаризація специфіки Донбасу призводить до закріплення в регіональній свідомості гіпертрофованого почуття регіонального патріотизму, віру в свою першість, незамінність, в те, що «Донбас годує всю Україну», і, особливо, відсталий «націоналістичний» Захід.

«Нынешний бурный экономический рост (более 10 процентов) обеспечивается именно на Востоке…  По официальным данным Министерства финансов, сейчас Ивано-Франковская область тратит на 43,6% больше, чем зарабатывает, Тернопольская- на 41, 1% больше, Черновицкая – на 26,7 %. Содержат иждивенцев области-доноры: Донецкая, Днепропетровская, Запорожская, Харьковская, Одесская. То есть жители Востока отрывают от себя немалые средства, чтобы помочь пенсионерам и учителям в управляемом „нашистами” западном регионе. А местные пропагандисты направляют эти средства на организацию дорогостоящих провокаций.

Может быть, имеет смысл не распределять заработонные тяжким трудом деньги? И тогда зарплата донецкого шахтера будет намного больше, чем у киевского чинуши или у галицкого бездельника” [11].

Редактор «Донецких новостей» Ріма Філь, підсумовуючи результати «помаранчевого» правління, досить відкрито повторює сучасні донбаські міфологеми.  Вона пише, що в очах влади «…Бандитский Донбасс оставался бандитским. Кормил, правда, всех регулярно и все так же сам оставался у разбитого корыта. Без бюджета, без метро, без доплат. С народом, вымирающим от онкологии и туберкулеза. А в это время переписывали историю, вычеркивали одних и вписывали других героев. Не наших героев… Мы молчали. И теперь на уроках истории наши учителя подпольно рассказывают  нашим детям правду. О войне, о Сталинграде и блокаде. И просят при тестировании так не отвечать. Правда в образовании сейчас не в чести» [12].

У концентрованому вигляді радикальна програма «донецького патріотизму» виражена в ідеології організації «Донбаська Русь». Ця організація формально не пов'язана з провідними політичними силами і регіональною владою, але має представництво в місцевих органах влади і проявляє серйозно політичну активність, спираючись при цьому на розвинену інформаційну інфраструктуру. Місія організації викладена на її сайті. Тут ми бачимо не тільки, м’яко кажучи, сумнівні акцентування чужості Донбасу Україні, а й патетичне підкреслення його особливої історичної і культурної ролі,  що сягає корінням аж у часи «докиївської Русі»: «Донбасс (как и некоторые другие регионы) – иноприроден Украине, из-за чего все попытки подогнать его под киевско-львовские шаблоны костоломны и губительны…..И поэтому, пока не поздно, обратимся к понятию «Донбасский патриотизм».   Что же означает быть сегодня патриотом Донбасса? Прежде всего – это значит жить по правде. А правда в том, что душа у Донбасса – русская. И история – русская. И даже не столько в плане «великоросском», сколько вообще – восходящая к Древней Руси. Донбасс, также как и Крым, включен в состав Украинской ССР исключительно из административных, а никак не исторических и культурных соображений. Это не означает каких-то претензий к Украине, это просто факт. Донбасс – русский край. И это нужно понимать и помнить……Итак, наша цель – восстановление и сохранение исконно русских, исконно Донбасских принципов:

- Православие.
- Русская культура от докиевской Руси по сей день.
- Русский язык как язык общения и культурной жизни.
- Экономическая справедливость в отношении доходов региона.
- Защита интересов нашей Родины – Донбасса – везде и всегда. Донбасс – навсегда русский! Донбасс – навсегда наш! [13].

Таким чином, медіа Донецької області, виходячи з політичних устремлінь регіональної еліти і спираючись при цьому на певних установках і цінностях населення Донбасу, сприяють збереженню і розвитку «радянської моделі» ідеолого-пропагандистської образу «українського націоналізму». Реанімуються не тільки основні елементи цього образу - ксенофобія і нетерпимість, але також тенденція таврувати як націоналістичні деякі прояви національної свідомості, не пов'язані з радикальними етнонаціоналістичними поглядами (як наприклад, визнання Голодомору - геноцидом українського народу). Новим явищем, що не мало місця в радянський час, стало підкреслення асоціації націоналізму з регіоном Західної України. Роль антипода українського націоналізму тепер замість конструйованого раніше «радянського інтернаціоналізму» відіграє т.зв. «донбаський патріотизм».

Сергій Пахоменко, к.і.н, доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Маріупольського державного університету;
Марія Подибайло, ст.викладач кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Маріупольського державного університету.

1. Національний склад та рідна мова населення Донецької області. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. Статистичний збірник /  Відповідальні за випуск В. Шабанова, С. Нарушевич / В. Шабанова, С. Нарушевич – Донецьк, Донецьке обласне управління статистики. – С. 8.
2. Иванов А. „Галицийский вариант „демократии” (Интервью с жителем Львова Андреем Никоновым) / А. Иванов.  - Донецкий кряж - 2004. – 19 – 25 ноября.
3. Никитин Н. Особенности галицкого мессианства / Н. Никитин.– Приазовский рабочий. – 2004. – 9 ноября.
4. Гусаков В. В Луганске прошла презентация «Очерков истории Украины»: Добро пожаловать в Малороссию?/ В. Гусаков. [Электронный ресурс] – Режим доступа:  http://www.ostro.org/articles/article-123786/ - Название с экрана.
5. Миркин С. Исторические сказки апельсинового режима / С. Миркин. [Электронный ресурс] – Режим доступа:   http://www.salon.donetsk.ua/rubrics/8643.php - Название с экрана.
6. Литвинов В. «Свобода» без инакомыслия / В. Литвинов. [Электронный ресурс] – Режим доступа:    – http://www.salon.donetsk.ua/rubrics/5068.php - Название с экрана.
7. Противный В. Почему они нас когда-нибудь победят, или Исключительно субъективный взгляд на украинский национализм / В. Противный [Электронный ресурс] – Режим доступа:  http://zadonbass.org/news/hot/message_110?sphrase_id=22773 – Название с экрана.
8. Ребров И. Петр Толочко: Из Украины делают Великую Галичину / И. Ребров. [Электронный ресурс] – Режим доступа:  http://dkr.com.ua/index.php?new=14085.- Название с экрана.
9. Иванов  А. Не подведем Донбасс / А. Иванов. –Донецкий кряж.- 2004. – 19-25 ноября.
10. Корец Я. Сурен Асатрян: Все любят коньяк «Арарат», а вот аму гору мало кто видел. (Интервью с почетным консулом Республики Армения в Донецкой и Луганской областях Суреном Асатряном)/ Я. Корец. – Жизнь. – 2004. – С. 2.
11.  Ребров И. Берег левый, берег правый / И. Ребров/ - Донецкий кряж – 2004. – 12 -18 января.
12. Филь Р. Моя особиста «опінія» или Когда так сильно хочется власти/ Р. Филь. [Электронный ресурс] – Режим доступа:  http://dnews.donetsk.ua/blogs/16/2010/02/12/89.html - Название с экрана.
13. Официальный сайт общественной организации «Донбасская Русь». http://donbassrus.dn.ua/about.php