-    Які історики/книжки справили найбільший вплив на Ваше формування як науковця?

Мушу зізнатися, що я був трохи дивною дитиною: як тільки я навчився читати, я багато часу проводив над книжками, тільки мене взагалі не приваблювала дитяча література. Першою моєю прочитаною книжкою, а це було в першому класі початкової школи, стала популярна розвідка про польсько-німецькі зіткнення у вересні 1939 року, і з того часу аж до сьогодні я залишаюся вірним тематиці Другої світової війни.  Історичний факультет в Католицькому Університеті в Любліні, де я навчався, виявився першим місцем, де я не нудьгував на лекціях. З огляду на свої зацікавлення я потрапив на маґістерські семінари професора Томаша Стшембоша (він, до речі, пройшов  школу визначного історика військової справи проф. Станіслава Гербста), який займався проблематикою польського руху опору під час війни і перші повоєнні роки. Саме він мене навчив основ фаху історика новітньої доби. Саме він з-поміж трьох запропонованих йому мною тем магістерських робіт, без вагань вибрав ту, яка стосувалася польсько-українського конфлікту в Бескидах, ствердивши: «Відкрилися архіви, прийшов час, аби зайнятися цією проблематикою». Здається, я добре впорався із завданням, адже після закінчення навчання проф. Стшембош запропонував мені написати під його керівництвом кандидатську дисертацію, а пізніше запросив до підлеглого йому відділу в Інституті політичних досліджень Польської академії наук (ІПС ПАН), де я працюю і донині. Мені пощастило, що я міг зблизька спостерігати за працею багатьох знаних істориків (і таким чином навчатися від них), однак, беззаперечно, проф. Стшембош найбільше вплинув на мій професійний шлях. Зрештою, це він порекомендував обрати рецензентом моєї кандидатської роботи відомого знавця польсько-українських відносин і свого друга проф. Ришарда Тожецького. Він керувався тим, що я повинен набиратися знань від найкращих, і завжди примовляв: «якщо падати, то з високого коня».

-    Ви є одним із найактивніших учасників польсько-українського наукового діалогу. Як би Ви схарактеризували його динаміку? Чи змінилися Ваші власні оцінки певних принципових сюжетів упродовж цих років? Чи вбачаєте Ви певну еволюцію Ваших поглядів на українсько-польські взаємини?

Мені видається, що, на жаль, останнім часом він втратив свою динаміку, принаймні, якщо мова йде про оцінку подій 1939-1947 років, які залишаються найбільш дискусійними. В 90-х роках і ще на початку ХХІ століття з польського боку було багато зроблено, аби відкрити ганебні для поляків фрагменти історії. Парламент Речі Посполитої ще в 1990 році засудив акцію «Вісла». Так само 1997 року вчинила група відомих польських інтелектуалів, написавши лист з ініціативи Єжи Гєдройця. У цьому ж дусі кілька разів висловлювався президент Алєксандр Кваснєвський. Вони сподівалися, що у відповідь на такі дії українська сторона однозначно засудить антипольський геноцид –  етнічні чистки, здійснювані УПА в 1943-1945 роках. Тим часом в Україні перемогла концепція, що під час Другої світової війни відбувалися воєнні дії між УПА і АК, у ході яких обидві сторони здійснили рівнозначні злочини. Така оцінка для польських істориків не є прийнятною. На цей момент у мене складається враження, що польські й українські історики «окопалися» на своїх позиціях і просто замучилися вислуховувати постійно ті самі аргументи.

Якщо йдеться про мої праці, то я не відчуваю в них якоїсь більшої еволюції поглядів, окрім природнього розширення поля наукових студій, поєднаного із поглибленням знань, що спирається на дослідження нових документів. У своїй останній книжці „Od rzezi wołyńskiej do akcji ‘Wisła’”, («Від волинської різні до акції «Вісла»”), яка є своєрідним підсумком моїх багаторічних досліджень, я, наприклад, наводжу усі найважливіші тези з першої монографії, опублікованої 1997 року (йдеться про написану у співавторстві з Рафалом Внуком книжку „«Pany» i «rezuny». Współpraca AK-WiN i UPA 1945-1947” „«Пани» і «різуни». Співпраця АК-ВіН і УПА 1945-1947”). Твердження, які я подеколи чую, мовляв, я нібито останніми роками змінив свої погляди, сприймаю відсторонено – завжди, коли я прошу пояснити це детальніше, з’ясовується, що зазвичай мене погано зрозуміли або взагалі перекрутили мої слова. Я завжди намагався зайняти позицію  рішучого засудження кожного злочину, здійсненого проти мирного населення, безвідносно до того, хто був жертвою, а хто – катом. Мені здається, що це не я змінив свої погляди, а швидше чимало читачів мають проблеми із сприйняттям важкої правди про історію власного народу. Від самого початку, коли я пишу про Волинську різню, це викликає спротив у багатьох українців (ще в 1995 році газета «Шлях перемоги» твердила, що я «польський шовініст-недоучка»). Проте, коли я обговорюю польські акції «у відповідь» проти українського населення чи акцію «Вісла», одразу ж чую в Польщі, що я «звеличую УПА» або що я «симпатизую бандерівцям».

-    Чи змінюється і яким чином сприйняття Ваших праць в Польщі?

Усі мої книжки викликали у читачів більший чи менший  інтерес. Інша річ, що дві останні праці (згадуване вже дослідження  „«Od rzezi wołyńskiej do akcji «Wisła»” і менше знана – невелика збірка нарисів „W kręgu «Łun w Bieszczadach»” („В колі «Заграви в Бескидах)»”) були сприйняті з більшим розумінням, ніж попередні книжки. Цим разом, оскільки вони не були написані для «ступеня» як раніше кандидатська і докторська дисертації, я мав можливість більше часу присвятити детальному викладові своїх думок, окрім того обидві праці відносно невеличкі (для порівняння „Ukraińska partyzantka 1942-1960” («Українська партизанщина 1942-1960») [у книзі ідеться про УПА, не про радянських партизанів – Прим.ред.] налічує понад 40 видавничих аркушів, а „Od rzezi wołyńskiej...” тільки 14). З’ясувалося, що навіть науковці, які займаються цією проблематикою, постійно «утопали» у сотнях сторінках висновків, тоді як останні дві книжки – повторюю тут виключно думки моїх співрозмовників – загалом читають із приємністю, інколи навіть під час подорожі потягом. Щоправда, часто мене хвалять тільки за те, що відповідає власному баченню подій читачем.

-    Чому дотепер жодна із Ваших книжок не перекладена українською? Чи були такі спроби? Наскільки Ви відчуваєте себе включеним до інтелектуального життя України?

Мені складно відповісти на це питання. З такими пропозиціями кількаразово зверталися до моїх видавців, однак далі попередніх розмов справа не йшла, і з цих запитів нічого не виходило. Але я не можу нарікати. Я опублікував в Україні певну кількість своїх текстів, мене запрошують на конференції, мої книжки знають з різних обговорень (інша річ, що здебільшого принагідних).

-    Які напрямки сучасного гуманітарного знання Вам видаються перспективними і цікавими? Що з польських книжок варто у першу чергу перекласти українською?

Я зараховую себе до «патріотів історії», тому я би дуже заохочував польських науковців цієї галузі до знайомства з найновішими книжками. У Польщі виходять друком десятки книжок, на жаль, не завжди вдалих. Зокрема, немало молодих істориків з Інституту національної пам’яті мають тенденцію до вельми спритного «причинкарства». Беручи до увагу часто дуже слабкі знання в Україні новітньої історії Польщі (що видно із текстів українських підручників для 10 і 11 класів), я би насамперед запронував перекласти найважливіші польські історичні синтези. У Польщі є три хороших підручники з історії ХХ століття: Анджея Фрішке, Анджея Леона Сови (про 1918-1945 роки він написав у співавторстві із Чеславом Бжозою) і Анджея Пачковського. Якби хоча б один з них вдалося перекласти, це було б безперечно дуже позитивно для польсько-українського порозуміння.

-    Яка методологія історичного дослідження найближча Вашим науковим зацікавленням? І чи відчуваєте Ви себе приналежним до якоїсь наукової школи чи напрямку?

Оскільки я  учень проф. Томаша Стшембоша (як я вже згадував, він належав до «школи Гербста»), то звісно я відчуваю себе пов’язаним з його способом дослідження історії. Під керівництвом проф. Стшембоша було захищено 12 дисертаційних праць, і усі ми намагаємося підтримувати між собою контакти (нині нас залишилося одинадцятеро – на жаль, нещодавно помер д-р Зигмунт Борадин – він мешкав у Білорусі і займався дослідженнями протиборства між польськими і радянськими партизанськими загонами на в районі Новогродка). Характерною рисою такого типу студіювання історії є старанне і водночас забарне  відтворювання основних фактів, і тільки тоді, спираючись на них, висування наукових гіпотез. Мені не подобаються публікації, які «висять у повітрі», в яких окреслено широкі історіографічні візії, що не мають, окрім  не дуже переконливих домислів, жодного фактографічного підґрунтя, зате «підперті» модними теоріями, почерпнутими, наприклад, з психоаналізу.  Проф. Стшембош завжди заохочував переплетення між собою якнайбільшої кількості джерел – не тільки документів, створених учасниками подій  з будь-якої сторони, але також матеріалів преси чи спогадів, мемуарів, а також розповідей ще живих свідків. Він також заохочував своїх учнів відвідувати описувані місця подій і записувати свідчення місцевих мешканців, яким часто вдавалося доповнити цікавими деталями образ, який виникав на підставі інших джерел. У своїх  студіях я часто звертаюся до результатів досліджень соціальних психологів і антропологів. Часто вони допомагають краще зрозуміти людську поведінку поза часом, завдяки чому легше пояснити деякі, на перший погляд, незрозумілі реакції.  З робіт останніх науковців я, наприклад, дізнався, що катування мертвих тіл – це не тільки вияв звичайного варварства; у такий спосіб кати дегуманізують свої жертви і таким чином легше переживають докори сумління. Загалом сенс різних «підходів і воєн» – видавалося б цілком ірраціональних – , що відбуваються між фаховими істориками, допомогла мені зрозуміти книжка Конрада Лоренца про поведінку… акваріумних рибок.

Ґжеґож Мотика – доктор габілітований, професор, науковий співробітник Інституту політичних досліджень Польської Академії наук (Варшава), член Ради Інституту національної пам’яті.

/em