Наталя Лаас: Почнемо з невеличкого вступу. Як сталося, що Ви почали займатися російською та радянською історією?
Юрій Сльозкін: Випадково. Я мешкав у Португалії і хотів податися деінде. Одним із варіантів були Сполучені Штати. Я дізнався, що потрапити до США можу, подавши документи до аспірантури, – так я і зробив. Зрештою, я вступив до Техаського університету. Взагалі то, і подавався я лише до нього, бо мені сказали, що там потрібні носії мови для російських студій. У результаті, мене прийняли.
До Техасу я переїхав 1983 року і отримав роботу викладача російської мови. Однак таку посаду міг займати лише аспірант факультету славістики, а я не хотів на цей факультет. Мені вдалося перевестися на історичний, і я вирішив, що, проживши рік у Мозамбіку, можу зайнятися історією Африки. Та виявилося, що африканська історія не може бути моїм профілем. Ну гаразд, сказав я, нехай буде російська історія. Зрештою, я вибрав тему з російської історії, тісно пов’язану з цікавими мені тоді африканськими сюжетами. Так ось і вийшло, що моя дисертація була присвячена малим народам Півночі.
Наталя Лаас: Що Ви знали про Америку, перш ніж почали навчатися там? Може, мали якісь очікування чи уявлення? Наскільки я знаю, Ваш батько був американістом у Радянському Союзі.
Юрій Сльозкін: Ну, дещо мені було відомо, та не більше, ніж іншим. Щось із художньої літератури, щось із фільмів. Я непогано говорив англійською, й мені тоді здавалося, що це була справжня британська англійська. Але наукового інтересу до Сполучених Штатів я не мав. Мені просто було цікаво, так само як усім нам. І вже напевно я нічого не знав про присвячені Радянському Союзові дослідження в США. З Шейлою Фіцпатрік я познайомився випадково [1]. Приїхавши до Техасу, я не знав, хто вона й не планував з нею працювати. В Московському державному університеті я вивчав російську філологію, однак продовжувати цим займатись у США не хотів. Лише коли я нарешті перевівся зі «Славістики» на «Історію», я зустрівся з Шейлою Фіцпатрік.
Наталя Лаас: Однак Ви написали англомовний підручник з російської мови [2].
Юрій Сльозкін: Здебільшого його писав не я, а моя дружина. Вона навчалася в аспірантурі факультету славістики, а також викладала російську, як і її подруга. Я написав лише кілька текстів для підручника. Вони ж придумували всі вправи, розробляли методологію тощо.
Наталя Лаас: Розкажіть про Шейлу Фіцпатрік, її роботи, студентів, оточення. Як вона на Вас вплинула? Виходить, Ви познайомилися, перш ніж у «The Russian Review» 1986 року була опублікована її провокаційна стаття «Нові погляди на сталінізм» [3].
Юрій Сльозкін: Вона вже на той час була досить контроверсійною. У Техасі багато писала. Я був одним із трьох її аспірантів, що спеціалізувалися на російській історії. Інший – техасець Роджер Різ – нині викладає в Техаському Університеті A&M (місто Коледж-Стейшен). Він займався радянською військовою історією. А також одна жінка, яка після захисту магістерської залишила університет.
Наша аспірантура загалом була не надто чисельною, бо люди, які хотіли вивчати радянську історію, у той час їхали до Колумбії або Берклі. Однак я був у Техасі, так само як і Шейла Фіцпатрік, так ми й зустрілися.
Наталя Лаас: Як Ви гадаєте, чи можна було на той час – чи може й зараз – говорити про таке поняття, як «школа Шейли Фіцпатрік» у галузі радянської історії?
Юрій Сльозкін: Ні, на той час нічого такого не було, однак уже тоді (у середині 1980-х років) її вважали лідером ревізіоністів. Хоча це не означає, що Шейла сама себе так сприймала. Вона не мала власної школи; лише послідовників і шанувальників.
А от подавшись до Чикаґо, вона дійсно сформувала школу. Це була масштабна аспірантська програма з великою кількістю студентів. Її вихід на пенсію відзначався в її рідному місті Мельбурні (Австралія). Власне, питання «Чи можна говорити про школу Шейли Фіцпатрік в історіографії?» було темою однієї з панелей, а результатом цілої конференції стала публікація книжки [4]. Ось примірники, на полиці у Вас за спиною. Маєте цю книгу? Беріть, будь ласка.
Наталя Лаас: Дякую! Я чула, що книга була опублікована, але не читала її. Ви брали участь у роботі над нею?
Юрій Сльозкін: Я написав невеличкий есей [5].
Наталя Лаас: Виходить, що всі згадані у книзі люди, власне, й формують школу Фіцпатрік?
Юрій Сльозкін: Щодо школи не знаю, але всі вони – її студенти, окрім Рона Суні, який протягом багатьох років був колегою Шейли в Чикаґо. Решта – її студенти. Роджер і я – з Техасу, а всі інші – з Чикаґо.
Наталя Лаас: Як відреагувала спільнота на публікацію статті Шейли Фіцпатрік «Нові погляди на сталінізм»?
Юрій Сльозкін: Не пам’ятаю, коли було опубліковано «Нові погляди на сталінізм». Та Шейла стала відомою набагато раніше. Коли ми познайомилися 1983 року, вона вже була досить знаменитою. Щойно я почав знайомитися з людьми, трохи розуміти середовище, я усвідомив, що «традиційний історик-радянознавець» – це не про Шейлу Фіцпатрік. Це була дуже контроверсійна фігура. Невдовзі після переїзду до Техасу була опублікована її «Російська революція» [6] та ще дві книги [7].
Багато праць передувало статті «Нові погляди на сталінізм»: це і передмова до книги «Культурна революція» [8], і вже згадана книга про Російську революцію, і її статті, що пізніше були зібрані у книжці «Культурний фронт» [9].
Тобто на той час всі ці роботи були в процесі написання або вже написані. Шейла Фіцпатрік була таким собі блискавкозвідом. Коли 1992 року я переїхав до Берклі, Мартін Маліа вважав Шейлу справжньою сталіністкою, щоправда це ніби не звучало як закид і на мою адресу.
Наталя Лаас: Що Ви думаєте про тоталітарний підхід і ревізіонізм з його спробами досліджувати насамперед соціальну історію?
Юрій Сльозкін: Як і більшість радянських емігрантів того часу, мені не подобалися роботи деяких ревізіоністів – наприклад, Джері Гафа. Мені здавалося, що ця людина не вміє читати радянських текстів, нічого не розуміє, усе сприймає буквально, не бачить різниці між риторикою і соціальною реальністю.
Однак згодом ситуація змінилася. Завдяки навчанню під керівництвом Шейли я позбувся деяких поквапних узагальнень. Це не означає, що я радикально змінився або раптом захопився ревізіонізмом, – лише відразу зрозумів, що Шейла може багато чому мене навчити і що мої знання про радянське минуле здебільшого складається із загальноприйнятих ідей.
Після розпаду Радянського Союзу моє суперечливе ставлення до деяких робіт втратило емоційне забарвлення. Дедалі більше ревізіоністських досліджень здавалися мені корисними, цікавими і заохочувальними до думання. Хоча деякі видавалися сміховинними. Певні статті Гафа, на мою думку, були і досі є сміховинними, а його твердження – безглуздими. Однак те саме можна сказати і про деякі роботи «тоталітарної школи» – наприклад, про ранні праці Фрідріха і Бжезінського [10]. Вони були також досить слабкими інтелектуально.
Я не ідентифікував себе з жодним напрямом. Під цим кутом зору я не був учнем Шейли, а лише її студентом. У нас були дуже близькі стосунки, але ми ніколи не мали геть однакових поглядів. Коли вона запропонувала разом опублікувати збірку жіночих автобіографій [11], я сказав: добре, я зможу дещо перекласти; а тоді: добре, я перекладу ще.
Попередній задум Шейли полягав у тому, що збірка має стати ілюстрацією до її дослідження про висуванців і висуванок, про соціальну висхідну мобільність. Саме вона відкрила цих жінок і започаткувала дискусію про це: так і з’явилися в нашій збірці Паша Ангеліна, Поліна Виноградова та інші.
Пам’ятаю, якось ми обговорювали книжку. Я сказав: або ми називаємо збірку «Жінки, які виграли революцію» чи «Жінки, упривілейовані революцією», і тоді залишаємо все, як є; або ми мусимо долучити багато інших жінок. І я додав чимало біографій жінок й антибільшовицьких поглядів, і жертв колективізації.
Шейла не припиняла заперечувати. Насправді, нам знадобилося трохи часу, – мабуть, з рік – щоби призвичаїтися один до одного: мені, аби подолати своє презирство до всіляких прорадянськи налаштованих представників Заходу, а їй – презирство до радянських емігрантів.
Наталя Лаас: Загальновідомо, що на той час в американських наукових колах Радянський Союз асоціювався насамперед з Росією й національним питанням нехтували. Можливо, Ви були одним із перших дослідників, який наголосив на національних варіаціях у своїй статті «Радянський Союз як комунальна квартира» [12]. Зрештою, й тема Вашої дисертації – про малі народи Півночі – пов’язана з цим питанням. Що Ви думаєте про національні проблеми і ставлення американських науковців до них?
Юрій Сльозкін: Насамперед варто сказати, що, коли я починав працювати, великий пласт роботи вже було зроблено емігрантами з різних республік Радянського Союзу. Чимало з цих досліджень мали, звісно, націоналістичне спрямування, однак більшість були корисними і цікавими. Хороші книжки написали Річард Пайпс про формування Радянського Союзу [13] та Вальтер Колаж про Радянський Союз як колоніальну імперію [14]. Безумовно, більша частина таких книг була написана в дусі «поневолених націй».
Гадаю, переважна більшість або принаймні досить багато науковців, які займалися національними темами, писали виключно з перспективи власної групи. Що би не сталося з їхньою групою, було спрямоване винятково проти неї. За браком загальної картини виходить, що будь-яка дія була спланована з метою утисків саме українців, або євреїв, або будь-якої іншої групи, що нею зацікавився дослідник. Відповідно до американської політичної термінології, більша частина такої літератури належала до правиці. Хоча, звісно, була і книжка Рона Суні про Бакинську комуну [15].
Інтерес до національних тем різко зріс у зв’язку з подіями у Радянському Союзі у середині 1980-х років, що збіглися з деякими змінами в американському політичному житті.
На той час в Америці етнічність була всюди – безкінечні розмови про етнічну ідентичність, привілеї, офіційні права і свободи, школи, «компенсаційне упривілеювання» (affirmative action) тощо. Усередині й наприкінці 1980-х років, коли я навчався в аспірантурі, різні студентські групи дедалі більше етнізувалися. Точилися суперечки щодо канону та представлення різних етнічних груп у навчальній програмі.
Знову ж таки я ніколи не асоціював себе з жодним табором.
Наталя Лаас: Навіть зараз?
Юрій Сльозкін: Саме так. Я працюю сам по собі – так би мовити. Мене здебільшого цікавило, як працює система.
Наталя Лаас: Як у США сприйняли Вашу статтю «Комунальна квартира» та книгу «Арктичні дзеркала» [16]? Вони були опубліковані раніше за роботи Террі Мартіна і Франсін Гірш, які продовжили дискусію про те, як радянська влада заохочувала розвиток неросійських націй [17].
Юрій Сльозкін: Ну, так. Франсін навчалася на моєму семінарі в Берклі як гостьова аспірантка. Аргументи, наведені в дисертації Террі, дуже подібні до тих, що звучать у моїй статті. Однак його книга, звісно, набагато об’ємніша. І гадаю, це дуже добра книга.
Моя стаття справді набула деякої популярності. Чимало людей прочитали її. Дивно, але опублікувати її було нелегко.
Наталя Лаас: Чому?
Юрій Сльозкін: Не знаю. Мабуть, вона суперечила загальноприйнятим уявленням. Пам’ятаю, коли я подав статтю до «The American Historical Review», відгук одного з рецензентів був дуже негативним: що Ви маєте на увазі, коли пишете, «більшовики стимулювали етнічний партикуляризм»? Вони ж були жахливі, чи не так? Вони ж пригноблювали нації.
Зрештою, стаття була опублікована, і нині вона вже не вважається контроверсійною.
Наталя Лаас: Однак на той час вона була надзвичайно контроверсійною.
Юрій Сльозкін: Таки правда.
Наталя Лаас: Розкажіть, будь ласка, про трансформації термінів на позначення досліджень про наш регіон. Раніше йшлося про «совєтологію» і «радянські студії». Нині Ваш інститут має назву – Інститут славістичних, східноєвропейських і євразійських досліджень (Institute of Slavic, East European, and Eurasian studies). Яка різниця між совєтологією і радянськими студіями [18]?
Юрій Сльозкін: Навіть не знаю. «Совєтологія» здебільшого асоціювалася з політологією, ну, з певним типом політології. Наші колеги зі славістичного або історичного факультетів вже ж напевно не називали би себе «совєтологами».
Не пригадаю зараз усіх назв, які мав наш інститут. Та навряд чи можна говорити про якийсь консенсус, коли йдеться про більшість із них. Певно, вони щось відображають, але вони не мусять бути результатом аж такої глибокої саморефлексії. Термін «слов’янський» або «славістичний» («Slavic»), безумовно, є спадком старого філологічного підходу. Досі існують славістичні факультети, і вони досі шукають відповідей на ті ж самі питання. Чи повинні такі факультети поєднувати літературу і мовознавство? Якщо так, то що між ними спільного? Чому різні літератури мають досліджуватися разом лише тому, що написані спорідненими мовами?
Приміром, для історика російської літератури вивчення німецької і французької літератури було би набагато логічнішим, аніж чеської і польської.
«Євразійський» став модним після розпаду Радянського Союзу. Здавалося, потрібен був новий термін на позначення території всього колишнього СРСР, але без слова «радянський».
Нині прибалти переміщуються з категорії «євразійських» до категорії «європейських студій». Так вони кращої думки про себе та про своє місце в світі, попри те, що під кутом зору фінансування та інтересів студентів це не дуже й добре.
Я був серед правління так званої «AAASS» (Американської асоціації розвитку славістичних досліджень, American Association for the Advancement of Slavic Studies) у той період, коли вирішили змінити її назву. Вона перетворилася на «ASEEES» (Асоціацію славістичних, східноєвропейських і євразійських досліджень, Association for Slavic, East European, and Eurasian Studies).
Наталя Лаас: Були й інші варіанти. Наприклад Інститут Кеннана відмовився від будь-яких потрактувань [19].
Юрій Сльозкін: Але ж треба знати, як окреслити галузь власних досліджень.
Більшість американських університетів організовані за дисциплінарним поділом: історія, соціологія, антропологія, фізика тощо. Додатково діють дослідницькі центри, на кшталт нашого інституту, більшість із яких присвячена так званим «регіональним студіям» (area studies). Чимало людей переконані, що регіональні студії мусять добре фінансуватися. І дехто у Вашингтоні з цим згоден.
Такі політично забарвлені діалоги досі жваві. Наприклад, зараз держава зацікавлена у вивченні арабської мови і дослідженнях ісламу. Ну треба ж знати більше про того, кого бомбардуєш.
Щодо ж до конкретних назв, можу сказати – це як із порнографією: «Не можу дати їй визначення, але впізнаю її одразу, як побачу».
От у нас в університеті є великий Інститут Східної Азії. Звісно, його назва проблематична. Владивосток ж до «Східної Азії» не відносять. Всім відомо, що йдеться здебільшого про Китай, Корею і Японію. А ще маємо Інститут близькосхідних студій. От вони можуть досліджувати Середню Азію, а можуть і не досліджувати. У Росії те, що колись називалося Середньою Азією, з якоїсь причини перетворилося на Центральну Азію. Територія ж не змінилася, зате звучить краще, бо це запозичення із Заходу. Або візьмемо латиноамериканські дослідження. Вони вивчають місця, які не обов’язково стосуються Латинської Америки.
Тож для мене не біда бути євразійським, славістичним, східноєвропейським чи будь-яким іншим дослідником.
Наталя Лаас: Для мене Євразія дещо асоціюється з Георгієм Вернадським і його євразійством.
Юрій Сльозкін: Гадаю, у США мало хто асоціює євразійські дослідження з євразійством.
Наталя Лаас: А як щодо Ваших російських колег? Мабуть, чимало росіян знають про євразійство.
Юрій Сльозкін: Ніхто жодного разу не згадував при мені такого. Тож навіть не знаю.
Наталя Лаас: Що Ви думаєте про Радянський Союз як імперію? Сьогодні досить модно наголошувати на імперських рисах СРСР, чимало науковців послуговуються терміном «імперія» у своїх роботах – скажімо, Террі Мартін, про яку ми вже говорили, з його «імперією компенсаційного упривілеювання» [20]?
Юрій Сльозкін: Загалом, я не надто переймаюся цими речами. Усе залежить від цілей науковця та використовуваних дефініцій. Я навіть написав дещо на цю тему – не знаю, чи Ви читали. Стаття опублікована декілька років тому в рамках зорганізованого «The Russian Review» круглого столу [21].
Але мене й справді це не хвилює. Деякі люди використовують цей термін лише для того, аби сказати: ця країна справді велика і справді погана. Інші мають чіткіше визначення. Але «імперія» – за визначенням нечітке поняття.
Без сумніву, цей термін можемо вживати щодо Російської імперії, тому що вона сама називала себе такою. До того ж, якщо імперія – це утворення, що на законодавчому, політичному та риторичному рівні складається з метрополії і залежних територій, на які поширювано відмінні системи уявлень, законів тощо, тоді, очевидно, царська Росія була імперією.
Із Радянським Союзом трохи складніше, та я аж так не переймаюся. Я можу і Сполучені Штати назвати імперією, ну частково, аби влаштувати провокацію. Хоча ні, нині люди вже звикли до поняття «Американська імперія». Але коли я називаю США імперією, я маю на увазі дещо інше, адже в такому випадку йдеться про різноманітні визначення так званих «неформальних імперій».
Я маю на увазі давні, добре відомі ідеї, що Британську імперію доречно розглядати, не обмежуючись її «формальною імперією» в Індії та частині Африки, а й також долучаючи такі країни, як Аргентина, які не підлягали формальному правовому контролю, однак де британці беззаперечно домінували на економічному та інших рівнях. Під цим кутом зору для мене сьогодні очевидно, що Сполучені Штати – це агресивна, потужна і досить безкомпромісна імперія, що не гребує хапати все підряд. Це вже аксіома – її інтереси охоплюють весь світ.
Коли говорять про «Радянську імперію», певною мірою використовують те саме визначення, але, що важливо, при цьому підкреслюють етнічну гетерогенність – зокрема, етнічну гетерогенність, інституціолізовану територіально. У США вона також інституціолізована, однак не територіально, ну хіба за винятком індіанських резервацій.
Наталя Лаас: Хотілося би трохи поговорити про Ваші книжки, перекладені російською. У мене склалося враження, що лише після перекладу Вашої найвідомішої і найпровокативнішої книжки «Єврейське століття» [22] почали перекладати інші Ваші роботи, і Ви стали важливою фігурою в російських наукових дискусіях. Чи це так?
Юрій Сльозкін: Насправді деякі мої статті переклали раніше – наприклад, «Комунальну квартиру» та про Н. Марра і радянське мовознавство [23]. Однак, звісно, йшлося про невеликі речі. «Єврейське століття», без сумніву, зацікавило більше людей [24].
Наталя Лаас: Якою була реакція на «Арктические зеркала» [25]?
Юрій Сльозкін: Досить виважена. Було деяке зацікавлення, та не аж надто велике.
Тут, у США на книжку зреагувала винятково наукова спільнота, але з огляду на її широку хронологію та проблематику вона була цікава для частини людей. Адже у ній йшлося про геть зовсім невідомі для більшості етнічні групи, і це була можливість щось про них довідатися. Декого зацікавили певні компаративні моменти, а також поєднання періодів «до» і «після» 1917 року, без особливого наголошення на їх розриві.
А от щодо Росії не знаю. Гадаю, там моя книжка цікава лише тим, хто займається історією Півночі чи дослідженнями етнічних груп. Адже нещасні малі народи Півночі насправді нікого не цікавлять як предмет елітних інтелектуальних дискусій. Навряд чи ця тема може когось «зачепити». Євреї ж завжди викликають інтерес, бо читачі або самі євреї, або їх вивчають. Саме тому книга про євреїв спричинила багато дискусій – подеколи досить запеклих.
Наталя Лаас: Чи можна говорити про специфічно американське наукове середовище? Чи може краще сказати – англомовне або західне наукове середовище? Як його/їх визначити і розмежувати?
Юрій Сльозкін: Як Ви вже сказали, можна розмежовувати за мовним принципом. Звичайно, англійська – це міжнародна «лінгва франка», і я щасливий, що пишу не німецькою, адже так більше людей можуть мене читати. Якщо говорити про англомовний світ, багато швейцарських, голландських, фінських та інших науковців пишуть англійською саме тому, що це міжнародна мова науки.
Однак існує таке явище, як американська академічна культура, тому що британська академічна система трохи відрізняється, і університети працюють дещо інакше. Безумовно, ринок збуту той самий, але існують принципові відмінності.
Загалом же, краще жити в центрі, ніж на периферії. Звісно, як це завжди буває, для імперського центру характерна певна тіснозорість. Людина, що живе у центрі імперії, завжди трохи зашорена. Пам’ятаю, в юності, куди б я не поїхав – в Естонію чи Грузію – я, як російськомовний, очікував, що всі мають говорити російською. Не те, щоб я думав, ніби люди мають таке зобов’язання, я просто ніколи не замислювався над цим. Я звертався до всіх російською, і мені відповідали російською – дехто добре, дехто не дуже. Тепер я здатен вповні про це рефлексувати.
Звичайно, німецькомовний науковий світ – дуже багатий і цікавий, але американці не вивчають німецьку, тільки щоби читати німецькомовні роботи (за винятком хіба що спеціалістів з німецької культури). Вони просто самовпевнено вірять, що якщо книжка достатньо цікава, її перекладуть англійською. Це, безумовно, свідчить про жахливу тіснозорість, однак таке життя. Саме тому Сполученим Штатам пасує термін «імперія».
Наталя Лаас: Щось на кшталт американської наукової імперії?
Юрій Сльозкін: Саме так, ми про це з Вами вже якось говорили. Насправді, вивчаєте Ви американську наукову імперію, адже вона важлива, має багато грошей і неабиякий інтерес до нашого регіону.
І часом мені так незатишно, адже я не вповні асоціюю себе з нею. Я постійно їжджу до Москви працювати в архівах і, попри те, що живу в Штатах вже протягом тридцяти років і є частиною цього американського світу, я почуваю себе не зовсім своїм у компанії своїх колег. Адже ж і Росія мені рідна.
Тож я частина імперії, але водночас не належу до неї, тому що, опинившись в Росії, асоціюю себе зі співвітчизниками більше, ніж з американськими колегами. Приїжджаючи в Росію, я намагаюся якомога більше часу провести з давніми друзями, не бути американцем і взагалі забути про це.
Наталя Лаас: Отже, Ви маєте переваги з обох боків.
Юрій Сльозкін: Або недоліки з обох боків – коли як.
Наталя Лаас: Можна Вас назвати культурним істориком Радянського Союзу?
Юрій Сльозкін: О, ні-ні! Я надішлю Вам примірник моєї книги, коли завершу її (сподіваюсь, не забуду), тоді Ви зможете самі вирішити. Але я не впевнений, що можу навіть собі відповісти на питання, чим зараз займаюся [26]. Не знаю, як окреслити мою роботу, бо в ній є потроху всього. Якоюсь мірою це інтелектуальна та культурна історія, у ній є багато історичної соціології, історії літератури, соціальної історії, зокрема історії сім’ї та історії кохання і дружби, виховання дітей тощо. Не знаю, яке визначення тут доречне, та мені й байдуже.
Наталя Лаас: А Ваші колеги? Чи схильні вони асоціювати себе з конкретними підходами?
Юрій Сльозкін: Дехто – так. Деякі справді з ентузіазмом працюють у межах якогось одного підходу, що, безумовно, є цілком розумним і гідним поваги. Звісно, і я маю деякі вподобання. Якісь історіографічні напрями мені видаються цікавішими за інші, а якісь – жахливо нудними. Очевидно, це якось позначається і на роботі моїх студентів.
Знаєте, є такий типаж учених, для яких наукова робота – це колективна справа, щось таке, чим займаємось МИ. Вони навіть говорять від першої особи множини. Що НАМ слід робити? Яка НАША програма? Я не підтримую цей підхід. Це, звісно, чудово, що хтось таким займається, але в роботі я схильний вишукувати щось своє особливе, і від інших очікую того ж. Звичайно, підхід «ми» має сенс, адже, очевидно, науковці вибудовують свою роботу на основі досліджень один одного. Ми знаємо те, що знаємо, бо читаємо твори інших науковців і знаходимо щось у них.
З іншого боку, зараз є різні модні напрями, до яких я ставлюся досить скептично. Що ближче науковець до найновішого віяння моди в науці, то більша вірогідність того, що завтра він буде забутий.
У деяких напрямах я не дуже розбираюся. Тим, хто хоче займатися економічною історією, мабуть, нічого робити в Берклі, бо я мало що тямлю в цьому, інші спеціалісти їм більше стануть у пригоді. Але у неозорому світі інтелектуальної, соціальної, культурної і політичної історії для мене може стати значущим будь-яка тема, що виявиться суголосною вподобанням мого студента. Тож не думаю, що є напрями, які мають чи повинні вивчатися.
Наталя Лаас: Що серед нещодавно опублікованого англійською Ви могли би порекомендувати перекласти російською чи українською мовами?
Юрій Сльозкін: Не знаю, боюся, щось можу забути, коли почну перераховувати. Але звісно, усі праці, написані моїми студентами, варті того, щоби їх перекладали і читали широкі кола читачів.
Наталя Лаас: Скажімо, дисертація Девіда Бічера.
Юрій Сльозкін: Так. Ця робота, безсумнівно, написана на високому рівні. Нещодавно наших аспіранти з Берклі захистили кілька дуже хороших дисертації, що охоплюють різні напрямки і обіцяють стати чудовими книгами.
Наталя Лаас: Як американська наукова спільнота відреагувала на розпад Радянського Союзу? Чи звинувачували науковці себе в тому, що не передбачили цю подію? Чи не з’явилися в них сумніви у власній кваліфікації і професіоналізмі?
Юрій Сльозкін: Це більше стосувалося політологів. Відбулося чимало дебатів та дискусій про те, що ж ми недогледіли, а кому це вже ж вдалося, якщо такі були.
Для істориків відлуння цієї події вже було притишене, але самі наслідки від того не менш значущі. Звичайно, перш за все нам удоступнили архіви. Науковці кинулися до архівних пошуків. У вивченні деяких тем це дещо змінило, у вивченні інших – змінило кардинально (наприклад, в історії ГУЛАГу та Великого терору).
Але інший важливий результат – це ось Ви тут сидите. Попри все ще очевидний дисбаланс з огляду на локалізацію імперського центру, науковці принаймні стали колегами. Ви і я – нині колеги, а раніше цього не було. Теоретично ми, звісно, були і до того колегами, але все було дуже складно, надто тяжко з комунікацією. Це величезне досягнення. Науковці подорожують, є діалог, різноманітні програми обміну. Роботи, написані в Росії чи Україні, – це вже роботи колег.
Наталя Лаас: Може, я пропустила щось важливе, що Вам би хотілося додати?
Юрій Сльозкін: Ні, гадаю Ви провели чудове інтерв’ю.
Наталя Лаас: Дякую!
Записано 4 квітня 2013 року в Берклі, США.
Переклала з англійської Юлія Кузьменко
Коментарі Наталі Лаас
Юрій Сльозкін (нар. 1956 р.) – професор історії ім. Джейн К. Сазер Каліфорнійського університету в Берклі. До 2013 року був директором Інституту славістичних, східноєвропейських і євразійських досліджень при цьому університеті. Захистив докторську дисертацію в Техаському університеті (м. Остін) 1989 року. Професор Сльозкін займається історією Радянською Союзу і Росії, націоналізмом, етнічними студіями та інтелектуальною історією. Автор книг «The Jewish Century» (Princeton University Press, 2004), «Arctic Mirrors: Russia and the Small Peoples of the North» (Cornell University Press, 1994); співупорядник спільно з Шейлою Фіцпатрік книжки «In the Shadow of the Revolution: Life Stories of Russian Women from 1917 to the Second World War» (Princeton University Press, 2000) та спільно з Галею Дімент«Between Heaven and Hell: The Myth of Siberia in Russian Culture» (St. Martin’s Press, 1993).
1. Шейла Фіцпатрік була науковим керівником професора Сльозкіна.
2. Fushille, Marisa, Little, Lisa, Slezkine, Yuri. Speak Russian! – University of Texas Press, 1990.
3. Fitzpatrick, Sheila. New Perspectives on Stalinism // The Russian Review. – 1986. – Vol. 45, no. 4.
4. Writing the Stalin era: Sheila Fitzpatrick and Soviet Historiography / Eds. by Golfo Alexopoulos, Julie Hessler, and Kiril Tomoff. – New York: Palgrave Macmillan, 2011.
5. Slezkine, Yuri. The Two Faces of Tatiana Matveevna // Ibid. – pp. 37–42.
6. Fitzpatrick, Sheila. The Russian Revolution, 1917–1932. – Oxford University Press, 1st ed., 1982/83.
7. Fitzpatrick, Sheila. The Commissariat of Enlightenment. Soviet Organization of Education and the Arts under Lunacharsky, 1917–1921. – Cambridge University Press, 1970; Fitzpatrick, Sheila. Education and Social Mobility in the Soviet Union, 1921–1932. – Cambridge University Press, 1979.
8. Fitzpartick, Sheila. Editor’s Introduction // Cultural Revolution in Russia, 1928–1931. – Indiana University Press, 1978.
9. Fitzpartick, Sheila. The Cultural Front. Power and Culture in Revolutionary Russia. – Cornell University Press, 1992.
10. Карл Йоахим Фрідріх (1901–1984) – політолог, викладав державне управління в Гарвардському університеті та політологію в Гейдельберзькому.
Збіґнєв Казімєж Бжезінський (нар. 1928) – політолог, державний діяч, викладав у Гарвардському, Колумбійському університетах та Університеті ім. Джонса Гопкінса. Працював радником з питань національної безпеки президента США Джиммі Картера у 1977–1981 роках.
Обидва дослідники – класики тоталітарного підходу та автори книги «Тоталітарна диктатура і автократія» (Totalitarian Dictatorship and Autocracy. Cambridge: Harvard University Press, 1956), що вважається однією з найвпливовіших робіт у цій галузі.
11. In the Shadow of Revolution: Life Stories of Russian Women from 1917 to the Second World War / Eds. by Sheila Fitzpatrick and Yuri Slezkine. – Princeton, NJ: Princeton University Press, 2000.
12. Slezkine, Yuri. The Soviet Union as a Communal Apartment, or How a Socialist State Promoted Ethnic Particularism // Slavic Review. – 1994. – Vol. 53, no. 2. – pp. 414–452.
13. Pipes, Richard. The Formation of the Soviet Union, Communism and Nationalism, 1917–1923. – Harvard University Press, 1954.
14. Kolarz, Walter. Russia and Her Colonies. – New York: Frederick A. Praeger, 1952.
15. Suny, Ronald Grigor. The Baku Commune, 1917–1918: Class and Nationality in the Russian Revolution. – Princeton University Press, 1972.
16. Slezkine, Yuri. Arctic Mirrors: Russia and the Small Peoples of the North. – Cornell University Press, 1994.
17. Martin, Terry. The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923–1939. – Ithaca, N.Y., and London: Cornell University Press, 2001; Hirsch, Francine. Empire of Nations: Ethnographic Knowledge and the Making of the Soviet Union. – Ithaca, London: Cornell University Press, 2005.
Український переклад роботи Т. Мартіна: Мартин Т. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському Союзі (1923–1939 роки). Пер. з анг. С. Вакуленка. – К.: Критика, 2013.
18. Йдеться про різницю між «Sovietology» та «Soviet studies». Вухо типового радянського критика буржуазного націоналізму – свідомо чи несвідомо – було абсолютно нечутливим до цієї відмінності. Всі західні наукові студії про СРСР марковано як «совєтологічні», й термін «совєтологія» отримав свої негативні конотації.
В українській історіографії цього розрізнення теж не відбулося, обидва терміни вживаються як абсолютні синоніми й часто перекладаються як «радянознавство», «радянські студії», «радянські дослідження», щоправда вже без виразного оціночного складника. Деякі сучасні дослідники (наприклад, спільнота молодих литовських істориків-фахівців із СРСР) вживають «совєтологію» на позначення будь-яких студій про Радянський Союз – не лише американських, і для них цей термін має цілком нейтральне, а то й позитивне значення.
В США різниця між «Sovietology» та «Soviet studies» була – та й залишається – вельми відчутною. Для частини старшого покоління американських науковців «Sovietology» продовжує звучати як пейоратив, який вживають, аби образити опонента чи підкреслити брак об’єктивності та перекручення фактів на користь певної політичної позиції.
19. Інститут Кеннана, заснований при Міжнародному центрі імені Вудро Вільсона 1974 року. Перша назва – Інститут перспективних російських студій імені Кеннана.
20. В українському перекладі термін «affirmative action empire» став «імперією національного вирівнювання», у російському – «империя положительной деятельности». Обидва вони не вповні відображають зміст оригінального виразу: перший має стосунок лише до національного, хоча на практиці «вирівнювання» може бути направлене на будь-яку соціальну групу (ґендерну, расову тощо), у другому – йдеться про дослівну кальку, що без додаткових пояснень доволі беззмістовна. Дискусію про переклад див.: Мартин Т. Імперія національного вирівнювання. – С. 36, примітка редактора.
Тут я використовую власний термін, який мені видається найточнішим, – «імперія компенсаційного упривілеювання».
21. Slezkine, Yuri. Imperialism as the Highest Stage of Socialism // The Russian Review. – 2000. – Vol. 59, no. 2. – pp. 227–234.
22. Slezkine, Yuri. The Jewish Century. – Princeton and Oxford: Princeton University Press, 2004. Рос. переклад: Слёзкин Ю. Л. Эра Меркурия. Евреи в современном мире. – Москва: Новое литературное обозрение, 2007.
23. Слёзкин Ю. Л. СССР как коммунальная квартира, или каким образом социалистическое государство продвигало этнический партикуляризм // Славянский обзор. – 1994. – Т. 53, № 2. – с. 414–452; Слёзкин Ю. Л. СССР как коммунальная квартира, или Каким образом социалистическое государство поощряло этническую обособленность // Американская русистика: вехи историографии последних лет. Советский период. – Самара, 2001; Слёзкин Ю. Л. Н. Я. Марр и национальные корни советской этногенетики // Новое литературное обозрение. – 1999. – № 36.
24. Див., наприклад, інтерв’ю з Гаррі Крейслером (http://www.youtube.com/watch?v=K_nhahTUFWo)
та Андрієм Портновим (http://net.abimperio.net/node/3053).
25. Слёзкин Ю. Л. Арктические зеркала. Россия и малые народы Севера. – Москва: Новое литературное обозрение, 2008.
26. Інтерв’ю Андрія Портнова з проф. Сльозкіним стосовно проекту «Дом на Набережной» (http://net.abimperio.net/node/3074). Див. також есей Ґерда Коенена з чудовими світлинами відомого німецького фотографа Моріса Вейсса