Ця стаття присвячена стратегіям самоствердження, до яких вдаються в усних історіях колишні остарбайтери – примусові робітники з Радянського Союзу в нацистській Німеччині та на окупованих нею територіях. На мій погляд, можна виділити суттєві відмінності у способах, до яких вдаються чоловіки та жінки у своїх оповідях для успішної реалізації такої стратегії. Власне самосвердження включає в себе тріаду «самовиправдання-самореабілітація-самоствердження». Для реалізації цієї стратегії колишнім остарбайтерам доводиться спростовувати кілька тез, які являють собою поширені в суспільстві упередження щодо примусової праці на ворога. Головні з цих тез – дві, і відповідно в двох розділах статті розглядаються стратегії самоствердження, пов’язані зі спростуванням цих тез.

Перша є теза про «зраду» примусових робітників щодо радянської держави та «радянського народу». Це твердження за часів тоталітаризму відділяло колишніх остарбайтерів від решти членів суспільства і таким чином встановлювало владу над ними. Більшість із наших респондентів значною мірою асоціюють себе із «радянським народом», отже, почувають необхідність позбутися почуття провини, яке викликає в них ця теза. Друга теза - про «рабство», «німецько-фашистську каторгу», яка нав’язує жорстку бінарну опозицію «господар – примусовий робітник», в якій одна частина – «господар» - обов’язково є домінантною і представляє активне начало, а частина «примусовий робітник» - домінованою, такою, що представляє начало пасивне. Така жорстка опозиція зводить остарбайтера до принизливого стану пасивної жертви, підкореного «унтерменша», всебічно залежного від господаря. Така однозначна заданість суперечить самому досвіду колишніх остарбайтерів, адже їхні стосунки з господарями далеко не завжди вкладалися в таку схему жорсткого протистояння і протиставляння. Для самоствердження колишні остарбайтери вдаються до спростування цієї тези, зображаючи себе як в чомусь вищих за господарів, чи взагалі об’єднують себе з господарями в єдину групу.

Отже, ці дві тези діють за правилом «поділяй і володарюй»: перша відділяє колишніх остарбайтерів від інших членів суспільства, нав’язує почуття провини і таким чином легітимізує владу над ними, друга різко відділяє «господарів» (в тому числі «німців» взагалі) від робітників і таким чином створює жорсткі владні відносини між ними. Проте для самоствердження, тобто для спростування цих тез, наші оповідачі використовують принаймні два шляхи. Перший – «деконструкція» бінарних опозицій, що лежать в основі принизливих для оповідачів тез. Другий – вибудовування альтернативних опозицій, відділення одних груп робітників від інших, в тому числі конструювання особливих відмінностей між примусовими робітниками різної статі, що перебудовує владні стосунки іншим чином, дозволяє оповідачеві вивищити групу, до якої він належав, в порівнянні з іншими. Ці два шляхи подибуємо в одній і тій самій оповіді.

Темою ж нашого дослідження є відмінності у реалізації стратегій самоствердження чоловіками і жінками в їхніх розповідях. Для цього слід відповісти на кілька дрібніших питань: як створюють відмінності між чоловіками та жінками оповідачі різної статі? Які значення мають конструйовані образи «жінок» і «чоловіків» для досягнення мети – самоствердження? Які структури і кліше використовують чоловіки і жінки для своїх розповідей, які присутні «складнощі», замовчування, неузгодженості, пов’язані зі статтю? Наскільки ці структури, кліше тощо є різними чи спільними для чоловіків і жінок? На нашу думку, для досягнення мети наші респонденти широко користуються здебільшого пропонованими патріархальним суспільством стереотипами щодо того, якими мають бути жінки та чоловіки, і за допомогою їх формують певні стереотипи щодо примусових робітників різної статі. З огляду на надзвичайну сталість і тяглість існування патріархатних стереотипів у нашому суспільстві, що дає можливість нашим респондентам розглядати їх як самоочевидні та прийнятні, їх використання в розповідях є одним з найсильніших прийомів самоствердження – тобто відповідність поведінки головного персонажа оповіді цим стереотипам дозволяє унормувати досвід оповідача, зробити його прийнятним для суспільства.

Отже, ця стаття значною мірою присвячена владі і відмінностям¹. Власне, у цьому випадку для дослідника ставиться мета радше спостерігати, як ці відмінності між чоловіками і жінками конструюють самі респонденти; але водночас я поділяю певність, що «об’єктивний сторонній погляд» дослідника є нездійсненним, і залишається простір для аналізу авторських конструктів щодо «відмінностей» і «влади». Сам спогад-нарація розуміється як продукт взаємодії респондента, його особистих інтенцій, індивідуального досвіду, та інтерв’юєра, який уособлює також соціальні очікування, настанови, нормативні приписи, а також певний інституційний рівень спілкування.

У цьому дослідженні використовуються усні історії колишніх остарбайтерів - примусових робітників у нацистській Німеччині та на окупованих нею територіях, записані в рамках роботи у двох проектах: International Slave and Forced Labourers Documentation Project, що був ініційований Інститутом історії та біографії у м. Гаґен, та проект «Книга пам’яті Дахау», ініційований меморіалом концтабору. Копії записів та транскрибовані тексти зберігаються не тільки в архівах установ-ініціаторів проекту, але й при Східному інституті українознавства імені Ковальських. Усього було використано 22 інтерв’ю, з яких 16 були зібрані та транскрибовані мною особисто, ще 4 – разом із Гелінадою Грінченко, тоді доцентом (а тепер професором) кафедри українознавства філософського факультету Харківського Національного університету₂. Були проведені напіввідкриті наративні біографічні інтерв’ю, що з огляду на мету дослідження надає суттєві переваги. По-перше, саме біографічне інтерв’ю дозволяє більш повно прослідкувати стратегію самоствердження, яка реалізується у висвітленні всіх етапів життєвого шляху; це має підводити дослідника до більш коректних висновків. По-друге, в бесіді ми не фокусувалися на темі ґендерних відмінностей, що дозволяє встановити, яке місце відводить сам оповідач цьому фактору у своєму житті, наскільки для нього актуальні поняття «чоловічого» і «жіночого», які стереотипи використовуються оповідачем незалежно від настанов інтерв’юєра щодо них. Прямі запитання, що зачіпали подібні теми, задавалися лише після закінчення вільної частини розповіді разом із іншими уточнюючими питаннями, ситуативно, як правило, у вигляді реакції на певні згадки самого респондента. Характеризуючи наших респондентів, слід відзначити, що 11 історій були розказані жінками, 11 – чоловіками; вікова категорія – 1921 – 1927 роки народження (переважно 1924 – 1926); це в основному жителі Харкова та області, 2 респонденти із Запорізької області. Отже, їхній досить юний вік на момент вивозу говорить про те, що саме в умовах примусової праці в тому числі здійснювалася ґендерна соціалізація цих людей. Цікавим, проте зовсім недослідженим питанням є розподіл чоловіків і жінок у різних галузях господарства Німеччини та окупованих територій, що є суттєвим для певних висновків щодо ґендерно маркованого досвіду, як це стане видно в подальшому. П.Полян, відомий дослідник проблеми примусової праці остарбайтерів та військовополонених, на основі результатів анкетного обслідування стверджує, що 90% чоловіків працювали в промисловості, а загалом там працювало 70% усіх примусових робітників, 5% працювали в обох сферах – і промисловості, і сільському господарстві, інші – в домашньому господарстві та в лікарнях³. Отже, ситуація виглядає такою, що для чоловіків більш специфічною була праця в промисловості, в той час як жінки працювали в обох сферах. Проте з огляду на нерепрезентативність вибірки навряд чи можна сприймати результати обстеження за безсумнівні. Проте за загальною логікою, дійсно, у домашньому господарстві як служниці використовувались тільки жінки; відома також кампанія осені 1942 року, організовувана вищим нацистським керівництвом, щодо залучення до праці в домашньому господарстві саме жінок з окупованих східних територій⁴, що очевидно викликано загальною нестачею чоловічої робочої сили. Водночас слід відзначити, що чоловіків-працівників сільського господарства серед усіх наших респондентів виявилося дуже мало (усього двоє з-поміж сорока). Таким чином діяла певна традиційна ґендерна стратифікація у сфері праці, яка приписувала жінкам здебільшого працю у домашній сфері, сфері приватного господарства, а використання жінок у промисловості було викликане скоріше нестачею чоловічої робочої сили. Вважаючи такий висновок не остаточним, а лише гіпотетичним, визнаємо, що це питання потребує окремого дослідження саме за допомогою кількісних методів. Власне в нашому дослідженні нас більше хвилюють не «об’єктивні факти» щодо умов примусової праці, а саме конструювання оповідачами певних умов і ситуацій як вірогідних (за влучним виразом Портеллі, ключовим є слово «можливість» - уявлення респондента про те, що описувані ситуації та обставини є дійсними, можливими, справжніми⁵). Для нас цікаво, як респонденти використовують традиційні настанови щодо ґендерної стратифікації у сфері праці для реалізації стратегії самоствердження.

Усі цитати в тексті подаються курсивом, знак <…> означає скорочення цитати через брак місця – як правило, елімінувалися лише повтори, загалом же фрагменти тексту є цілісними і нередагованими. Збережено також усі особливості такого питомого для наших респондентів суржику.

1. «Вони нас щитали, що ми продажні…»

Отже, колишні остарбайтери в своїх оповідях так чи інакше почували необхідність висловлюватись стосовно тези про їхнє «зрадництво» - тобто стосовно твердження про те, що примусова праця на ворога є непростимим злочином і зрадою Батьківщини; ця теза є частиною радянського метанаративу про «Велику Вітчизняну війну». Близькою до неї є теза про «всенародний опір угону радянських людей на фашистську каторгу»; тому наші респонденти намагаються підкреслити примусовий характер вивозу на роботи, адже «добровільність» вивозу (насправді зовсім умовна за стану нацистської окупації – за умов голоду і терору, безробіття) має означати не лише «зрадництво», але й належність до «лакуз надлюдей», «буржуазних націоналістів» і т.д. Так, в оповідях це може виявлятися у кілька способів. Наприклад, якщо у вільній фазі респондент досить спокійно говорить про процес вивозу до Німеччини, то під час фази «наративних розпитувань» на безпосереднє прохання інтерв’юєра уточнити умови вивозу можна почути вже оповідь про сльози усіх рідних, інвективи на адресу окупантів, а часто – трафаретні твердження типу «схватили й повезли, і більш нічого», «схватили як кошенят сліпих» і т. ін., або:

«Інтерв’юєр (І.): А от які були обставини, як вас забирали? Іван З.: Та як забирали? Хоть би й той, нічого не придумаєш, ніде не сховаєшся. Хоч би я й затой, так у мене як самопожертвуваніє: ну хай я присів би, сюди-туди - а сестра? Вона росленька, сюди-туди…»⁶ - тобто респондент підозрює у абсолютно нейтральному запитанні певний «підступ». Тема самопожертви заради інших членів родини цікаво розігрується в такому уривку:

«Надія Б.: Поліцаї ходили. І єслі б я оп’ять удрала… Взяли б… Був би меньчий брат, узяли б»⁷.

Жодного молодшого брата у респондентки не було, але все одно ця теза має якось слугувати за виправдання. Часто оповідачі почувають певний підступ у запитанні про те, чи вдалося взяти якісь речі із собою до Німеччини – наявність таких речей сприймається знову-таки як підозра в добровільності. Іноді дійсно важко переконати співбесідників у дійсній відсутності підозр та бажання викрити їхню добровільну колаборацію з нацистами.

В оповідях колишніх остарбайтерів очевидне певне ґендерне забарвлення теми «зрадництва», яка утворюється за допомогою переплетіння з близькою темою – «продажністю жінок». Так чи інакше в більшості оповідей озвучується тема статевих стосунків жінок-остарбайтерок чи то з чоловіками з місцевого населення, чи то з іншими іноземними робітниками. Цікаво дослідити, як тема «продажності жінок» допомагає переконструювати відносини влади, які задані тезою про «зрадництво» усіх остарбайтерів. Фактично, виділяючи особливу групу «продажних жінок», оповідачі перекладають на них найбільшу частину провини; жорстко відділяючи себе від них, засуджуючи їх, оповідач стає вищим у власних очах; його особиста провина виглядає незрівнянно меншою. Таким чином на жінок покладається подвійне звинувачення: те ж, що й на всіх остарбайтерів, та ще й звинувачення (чи підозра) у статевих стосунках з «ворогом». Не дивно, що за умов радянської ідеології з її ксенофобією та ізоляціонізмом будь-які стосунки з представниками «ворогів», а тим більше статеві, викликають підозру і негативну реакцію. З одного боку, наявність таких стосунків має нібито означати «непогане життя», що несумісне з образом «фашистської каторги». З іншого боку, пояснення такому негативному ставленню можна дати за допомогою розповсюдженої в ґендерних дослідженнях тези про специфічні уявлення про роль жінки в творенні нації в партіархатному суспільстві⁸. Ототожнення жінки з образом Матері нації покладає на неї обов’язок біологічного відтворення нації або лише збереження культурних надбань, особливо мови, і передачі їх у процесі виховання дітей. За такою логікою жінка як власніть чоловіка – справжнього творця нації має нести вірність своїй нації як вірність конкретному чоловіку. Отже, у розповідях про «продажність жінок» мова не йде лише про порушення суто моральних норм поведінки жінки-«будівниці комунізму», але про зраду Батьківщини. Політизація жіночого тіла, що свідчить про те, що воно не належить самій жінці як повноцінному індивіду, а лише «народу», який є колективом чоловіків. Водночас статеві стосунки у патріархатному суспільстві розглядаються як приниження жінки, її завоювання чи упокорення, а через неї і нації в цілому.

Звісно, що здебільшого схильність до використання подібних стереотипів характерна для чоловіків. Погляньмо спочатку, як самостверджуються чоловіки при висвітленні тем «зрадництва» та «продажності жінок». Особливо показовою в цьому відношенні є оповідь Володимира Г., 1924 року народження⁹. Він обирає саме такі прийоми для досягнення самоствердження: виділяє (і відділяє від себе) кілька різних груп робітників, в тому числі «продажних жінок», для того, щоб підкреслити певну вищість позиції групи, до якої належить він сам. При цьому важливу роль виконують образи «жінок» - як правило, це роль інструменту для доведення певних власних ідеологічних настанов. Його оповідь розгортається в логіці численних протиставлень, що цікавим способом структурують увесь процес репрезентації досвіду і утворюють певні «поля напруги», в яких і розгортається дія:

«[Наші женщини] були ото такі, що… багато занімалися, вони од цього й жили, з нємцами. А особенно з тими, з чехами. Французи не платили. Ті ото… в лагерях тоже були. Ну а в лагерях – в їх совсім содержанці. Ті получали через Красний Крест, і хліб получали, і все чисто. І оце ми в лагері стоїмо, наші, ото решотки, огорожено ж, решотки. І в вікно ото наблюдаєм, а вони нарошне оце протів… тільки ізвіні мене… протів вікон ото наших дівчат ставляють протів вікон, і що тільки з ними не витворяють. А ми у вікно ж… Ти знаєш, я як…, як прийшов з армії ото вже, я ненавидів женщин. Я не мог… От через що в мене жінка старша на год од мене. Я нащо і взяв ту, що… що була в армії, що не була в Германії! Я не мог, понімаєш? Я ото як набачивши, що робили, ото… Хто його знає? Не всі, не всі, ну були такі дівчата, що ето. Ну воно часть і виживали. Кажен виживав, хто як мог».

У даному уривку виразне покладання провини саме на жінок; справжньою жертвою виглядає тільки сам оповідач та колективні «наші». Сама ситуація виглядає аж надто шокуюче навіть для табірного побуту і може викликати певні сумніви, проте важлива сама конструйована можливість такої ситуації, специфічна роль такого конструкту в оповіді респондента. Сам колективний образ «продажних жінок» грає тут суто інструментальну роль – показує ієрархію стосунків груп чоловіків, адже немає жодного натяку на співчуття до них, навпаки, ці жінки викликають відразу і ненависть; обмовка «Ну воно часть і виживали» свідчить скоріше про бажання респондента бути «об’єктивним» в очах слухачки, щоб неможливо було запідозрити оповідача у ненависті до жінок взагалі. Діють насправді лише групи чоловіків: «наших» - пригноблених, позбавлених будь-яких благ (зауважмо, і жінок), за ґратами, і іноземних робітників з Європи, які перебувають у привілейованому стані; сама ситуація описується виключно як з’ясування стосунків між двома групами чоловіків з приводу того, «хто сильніший», зі встановленням певних ієрархічних зв’язків між собою, фактично як приниження саме «наших хлопців». Таким чином акт насильства над жінкою постає як загроза добробуту і власності іншого чоловіка¹⁰. Специфіка перебування в таборах, окремого утримання різних груп робітників, дискримінація цих груп у різній мірі – це загострює і висвітлює сам факт «інструментального» ставлення до жінок як до предмету, навколо якого розгортаються «чоловічі ігри». Фактично образи жінок в багатьох чоловічих розповідях мають лише функцію розкриття певних ідеологічних (в розширеному розумінні) настанов оповідачів. В іншому місці інтерв’ю Володимир Г. стверджує, що переважна більшість чехів, французів та інших іноземних робітників була добровільцями. Отже, вибудовується смисловий ланцюг «добровольці – добре життя в Німеччині», який є одним з найбільш поширених упереджень щодо остарбайтерів. Цей ланцюг надалі приєднує ще більш цікаві ланки – прозвучить твердження про те, що жінки були більшою мірою схильні до добровільності, ніж чоловіки.

Без сумніву, певна травматичність досвіду, що був пережитий нашим респондентом Володимиром Г., позначилася на ставленні до жінок в цілому і змушує його досить часто артикулювати «жіночу» тему. Проте саме на такому прикладі яскраво видно межі норми феномену, що вивчається; тобто такий окремий досить неординарний випадок свідчить про особливості наративів колишніх остарбайтерів так само, як і випадки типові.

«Тут розказують, от брат розказує, що були й добровольці, которі їхали в Германію. Особенно женщини. От їхали добровольно у Германію. Ті, которі добровольно їхали, ті находились у бауера. Ті робили там, там було хорошо, там хто були. Ну нємци тоже були разниє…»

Отже, тут маємо певне «бічне відгалуження» ланцюга: добровольцями здебільшого бувають не тільки «погані іноземці», але й жінки, які працюють у бауерів і мають добре життя. Така схильність жінок до «зради» нічим не вмотивована, вона просто самоочевидна для респондента; з одного боку, це свідчить про переконаність в тому, що жінок здебільшого використовували в сільському господарстві, де нібито життя завжди було гарантовано краще. З іншого боку, це може бути наслідком упевненості в значно більшій аполітичності і пасивності жінок, ніж чоловіків; фактично від жінки і не треба чекати якоїсь особливої патріотичної свідомості; жінка більш піклується про (і уособлює) тілесність, виживання, чоловік як носій культурних цінностей, в тому числі політизованого патріотизму, має чинити інакше, ніж жінка. «Разве можно от женщины требовать многого?» (О.Вертинський).

Цікаво, що за результатами анкетного дослідження П. Поляна та Ж.Зайончковської¹¹, жінки-остарбайтерки в значно меншій мірі були піддані політичним переслідуванням після повернення в СРСР, в той час як 90% чоловіків-жителів міст переслідувалися в той чи інший спосіб. Проте, зважаючи на вищенаведені сумніви щодо репрезентативності опитування та на загальний висновок про дуже приблизну точність наведених даних, можна задатися питаннями: чи то співробітники «органів» СРСР мали подібну ж упередженість щодо нездатності жінок до політичного «шкідництва»; чи то жінки під час відповідей на питання анкети були менше схильні зображати себе як політично ангажованих та відповідно переслідуваних; чи то дійсно жінки мали менше перепон у своєму житті в СРСР, адже за умов тоталітарного ґендерного укладу найчастіше і не претендували на особливі кар’єрні та інші успіхи, отже, не помічали і власного пригнобленого становища?

Тимчасом новий поворот в оповіді нашого респондента – він знову виділяє певні нерівноцінні групи:

«Відіш, і в Германії, я тобі скажу, Гітлєр, він підкорив усю молодьож. Оцей «гітлєрюґенд», вони не слухали ні батька, ні матір, вони, що їх, Гітлєр – це був їх Бог і Царь. Понімаєш, вони тільки йому підчинялись, тільки його слухали, все чисто. Отеті були страшні. Отеті були страшні. І женщини були страшні, которі в армії були. Тоже – беспощадниє. А вот за мужчин я скільки не скажу – були паразіти, були; ну були й хороші. Що я можу тобі сказать, як воно…». І ще один уривок: «Вообще звєрство було багато. І от ти знаєш, я тобі так скажу, що разниє були і нємци. Одні сожалівали, одні помагали, а другі ж ненавиділи. Особенно яка женщина ото була в армії, отеті їхні ті – еті очень злі були. Еті оце були – хуже нєт. Єслі оце женщина ето… Так що я тобі скажу… хоть нємци і культурний народ…».

Таким чином вводиться ще один параметр для виділення груп, що заслуговують на негативну оцінку – вік; присутня досить розповсюджена в оповідях остарбайтерів теза про те, що люди старшого віку переважно ставились до іноземних робітників терпляче, загалом були значно менше просякнуті нацистською ідеологією. Ключовий код даних уривків – протиприродність. Підкреслюється протиприродність фанатичної відданості німецької молоді своєму вождеві, яка виражається в порушенні найприроднішого порядку – послуху своїм батькам; і в цій же фразі виразна паралель з протиприродністю жінок-військовослужбовців; їх колективний образ просто-таки демонічний («беспощадниє»). Природне призначення жінки, звісно, у нашого оповідача несумісне з виконанням рівних із чоловіком обов’язків. Протиприродність однієї групи підсилює цю ж якість у описі іншої. Таким чином оповідач продовжує виділяти різноманітні групи, щодо яких визначається його власна ідентичність; проводячи поділи, він знов-таки створює певну ієрархію різноманітних груп, серед яких виділяє певне місце і своїй групі, певним чином себе усвідомлюючи і позиціонуючи в інтерв’ю. Негативні означення інших груп як таких, що мають девіантну поведінку, слугують підкреслюванням позитивного означення своєї. Водночас у цій, так би мовити, «класифікації девіацій» (яка нагадує нам про відому тезу Мішеля Фуко щодо того, що будь-яка класифікація запускає в дію механізми влади) повсякчас поруч проходять «жінки» та інші групи, щодо яких визначається оповідач. Отже, «жінки» в даному випадку – не завжди реальні персонажі оповіді (чи тим більше – «реальних подій»), а часом лише маркери, що позначають «Іншого» - девіанта, негативно позначеного, орієнтованого проти «наших» і т.д; це звичне сприйняття жінки як «Іншого» в патріархатній культурі:

«В.Г.: Ну а ребята получали [покарання. – С.І.], і ребята, еті… особенно еті, женщини оце. Оце тільки як почула, що там не так сказав на неї, хлопці ото що. Ото прийшла і зразу… вони дуже ставили себе… великі. Як надзіратєль де була, надзіратєль женщина – це невозможно там бути. – І.: А було таке, що в мужских лагерях – женщина-надзіратєль? – В.Г.: Особенно, відіш, когда, відіш, уже ушли мужики… поки – ні, там були вони в канторах, знаєш, таких. А уже як ушли, оце на фронт уже, так нємці начали молодьож забирати, усі, женщини пішли тоді, і батальйони були цілі женщин».

Цікаве саме по собі питання – наскільки могли стикатися чоловіки, що утримувались у таборах, з жінками – якщо не наглядачами, то співробітницями якихось інспекцій чи органів, що керували розподілом робочої сили – не може знайти відповіді в подібних свідченнях; у цьому випадку важливе конструювання оповідачем ситуації, що вважається можливою. Така дзеркальна інверсія «самоочевидних» і «природних» владних відносин - жінка керує, а чоловік підкорюється - змушує оповідача звинувачувати таких жінок у надзвичайній жорстокості і, звісно ж, пихатості і т.д. Крім того, це фактично метафора злочинного німецького режиму – протиприродного і жорстокого, що спаплюжив традиційні цінності. Отже, знову-таки жіночий образ є лише інструментом, слугує швидше для вираження певних ідеологічних настанов респондента.

Зрештою, підтвердження цієї тези знаходимо в розповідях про зґвалтування та інші вияви фізичного насильства щодо жінок. Такі факти дуже часто трапляються в оповідях колишніх примусових робітників. У розповіді Володимира Г. таких сюжетів кілька: як таку можна розцінити вищенаведену сцену з життя в чоловічих таборах примусових робітників; вдруге він згадує про подібні речі у зв’язку з приходом радянських військ до Німеччини:

«А возьми ти наші – після войни що робили? Тоже робили нехорошо. Ми одного разу заходили, комендатурські, заскакуєм, провіряти… А вони що: нємку по… Батька й матір поставили, а дєвку, нємку, ну, таку, їй лєт 18–20, навєрно, отак во. І насилують ті два. Із оружиєм, з усім, наші. Ну наші тоже були…»

Знову підкреслюється повна протиприродність ситуації, загострена присутністю батьків жертви. Ще в одному випадку згадуються «бандерівці»; для вираження своєї крайньої до них «неприхильності» оповідач повідомляє, що ті «здівалися з наших дєвушок, за ноги прив’язували до дерев і розривали». Нарешті, ще одна група «ворогів» - колишніх «куркулів», які «продалися німцям» і стали «поліцаями» в окупованій Україні – позначена у схожий спосіб: один з цих «куркулів» знущався над радянською партизанкою. Очевидна присутність певної спрямованості відбору фактів для нарації в кожному з випадків: без сумніву, оповідач міг би розказати про чимало інших злочинів цих своїх ворогів, проте обирає образ «жінки-жертви», що найбільш емоційно впливає на адресата (молоду дівчину-інтерв’юєра та й на аудиторію в ширшому смислі слова) і дозволяє ефективно затаврувати своїх опонентів як повних негідників.

Отже, в розповіді прослідковується невпинне протиставлення «своїх - чужих», «добрих - злих» і т.ін., що й задає розгортання усього ходу подій. На наш погляд, ключовим фактором, що змушує саме таким чином конструювати світ в інтерв’ю, безкінечно протиставляючи одна одній різні групи, – це досить ортодоксальна комуністична ангажованість оповідача, яка задає основне твердження про стан розколу кожного суспільства на непримиренно ворогуючі групи. Таке чорно-біле бачення світу і ксенофобія, характерні для цього типу ідеології, накладаються на властиве колишнім остарбайтерам бажання самовиправдатись за «співпрацю з ворогом» - адже за тавруванням представників різноманітних груп пробивається бажання піднести на вищий щабель представників своєї відмежованої групи. Наш респондент повсякчас наголошує ту тезу, що в будь-якій групі людей є «добрі» і «погані», в тому числі: «От ми, українців, багато одні од одного отлічаємось». Логічно, що, зрештою, самі «жінки» бувають різними:

«І от буває, що другий раз гонять нас, їде… іде женщина, колясочку коте. Ето, ребьонка. Дивися, оце понад тротуаром пішла – оп! Такий пакунок, і кинула, і покотила сама. Ну а ми раз за той пакунок, понімаєш? Там хлєб ілі що. Понімаєш, от. А друга наоборот: ото дєтський кал, збере, наче, і кине. А ми тоді туди, а там кал. Всякі були. І хороші були, і погані, воно як обично, як обично все чисто».

Звісно ж, наведені висновки не свідчать про якусь базову характеристику у зображенні жінок в чоловічих наративах. І в розповіді нашого Володимира Г. вистачає образів конкретних жінок, чиє зображення не є трафаретним, а поява слугує скоріше розгортанню подій в оповіді, як і всі інші образи, а не вираженню якихось переконань оповідача. Дії таких персонажів є психологічно і логічно вмотивовані, самі вони є індивідуалізованими, а не клішованими. Проте на їхньому тлі тим більше очевидне особливе використання «жінки» в інших випадках. Призначення жінки найчастіше – пасивна жертва, маркер, інструмент.

Зауважимо, що такий шлях конструювання розповіді – через створення ієрархії різних груп – не в усьому досягає головної мети біографічної нарації – самоствердження, надання життєвій історії цілісності, несуперечливої логічності подій, позбавлення від травматичності досвіду шляхом переозначення його в прийнятних термінах, узгодження минулого із теперішньою ідентичністю¹².

1. Девід Морґан у своїй «кумедній класифікації» виділяє владу і відмінності як два основні підходи до проблеми ґендеру; очевидно, що одне не існує без іншого: Девід Морґан. Вивчаючи чоловіків у патріархатному суспільстві// Ґендерний підхід. Історія, культура, суспільство. / Ред. Л.Гентош, О.Кісь. – Львів, 2003. – с. 151 – 165.
2. Також дякую Г. Грінченко за її зауваження та поради щодо цієї статті.
3. Полян П.М. Жертвы двух диктатур. Остарбайтеры и военнопленные в Третьем Рейхе и их репатриация. – М., 1996. – с. 151.
4. Див., напр.: Полян П.М. Та ж праця, с. 95.
5. Portelli А. The Battle of Valle Guilia: Oral History and the Art of Dialogue. Madison, WI: The University of Wisconsin Press, 1997. – p. 86.
6. Архів Східного інституту українознавства ім. Ковальських. - Інтерв’ю FL011.
7. Архів СІУ. – Інтерв’ю FL045. Також опубліковано в: «Прошу Вас мене не забувати…»: усні історії українських остарбайтерів / Ред. кол.: Г. Грінченко (гол. ред.), І. Ястреб, О. Стасюк, К. Кобченко, О. Лисенко (наук. ред.), Т. Пастушенко; Упорядн.: І. Ястреб, К. Кобченко, Г. Грінченко, Т. Пастушенко. Український дім Дюссельдорф; Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000»; Інститут історії України НАН України; Східний інститут українознавства ім. Ковальських. – X.: Право, 2009. – с. 189–205.
8. Література на цю тему вже є справді неохопною, див., напр., Yuval-Davies N. Gender and Nation. – London, 1997; Гапова Елена. Между войнами: женский вопрос и национальные проекты в советской Белоруссии и Западной Беларуси //Ґендерные истории восточной Европы. Сб ст. / Под ред. Е.Гаповой, А.Усмановой, А.Пето. – Минск, 2002. – с. 100 – 123; Нейджел Джоан. Маскулінність і націоналізм: ґендер і сексуальність у творенні націй //Ґендерний підхід: історія, культура, суспільство. / Ред. Л.Гентош, О.Кісь. – Львів, 2003. – с. 182 – 204; Ювал-Девіс Ніра. Теоретичні міркування про ґендер і націю // Там само, с. 205 – 230; Коновалов Д.А. Ґендер и национальный субьект: конструирование маскулинности в контексте постсоветской Украины. Дис. канд. филос. наук. – Харьков, 2005. – 187 с. та ін.
9. Архів СІУ. – Інтерв’ю FL046.
10. Підрозділ, присвячений фізичному насильству над жінками, в тому числі зґвалтуванням, у цій роботі носить назву «Attacking Man’s Property»: Usser Jane M. Fantasies of Femininity: Reframing the Bounderies of Sex. – New Brunswick, New Jersey, 1997. – p. 315 – 318.
11. Зайончковская Ж.А. (в соавт. с Поляном П.М.). Остарбайтеры: в Германии и дома //Іn memoriam. (Истор. сборники Ф.Ф.Перченка). – М.–СПб, 1995. – с. 412.
12. Див. про подолання травматичного досвіду, напр.: Skultans Vieda. The Testimony of Lives. Narrative and Memory in Post-Soviet Latvia. – London; New York: Routhledge, 1998. – 217 p.