Нещодавно опублікована книга Девіда Саттера “Менше знаєш, краще спиш” пропонує читачу надзвичайно цікавий екскурс в новітню історію Росії — від занепаду Радянського Союзу до наших днів. Основне завдання книги полягає в тому, щоб простежити ланцюжок історичних подій, які призвели до становлення нинішнього політичного режиму в Російській Федерації. Запропонований Саттером наратив становить безумовний інтерес для кожного, хто цікавиться новітньою історією Росії та пострадянського простору останніх двох з половиною десятиліть, а також їхнім теперішнім і майбутнім.

На початку 90-х багато хто в Росії та поза її межами був охоплений надзвичайним ентузіазмом — радянська система впала, Росія стала на шлях свободи та демократії. Втім, вже через деякий час стався ряд подій, що призвели до відновлення автократичної системи в Росії. Остаточно це стало зрозуміло після анексії Криму Росією у 2014 році. Виділити та вказати на події, що привели до нинішньої ситуації в Росії та навколо неї і ставить собі за мету американський журналіст Девід Саттер. У ході свого екскурсу він намагається показати читачеві, що система в Російській Федерації ніколи не була “демократичною” у західному розмінні, навіть за часів президента Єльцина. Російську систему, на думку Саттера, завжди визначав ряд ознак та підходів, що спроектували його подальшу еволюцію до авторитаризму за Путіна.

У п'яти розділах книги автор пильно розглядає причини, які, на його думку, призвели до кристалізації нинішньої політичної системи в Росії, а в останньому (“Доля Росії”) – врешті намагається виділити можливі сценарії подальшого розвитку Російської Федерації.

У розділі “Вибухи в житлових будинках, 1999 рік” Саттер розповідає про події пов'язані з катастрофами у Москві, Буйнакську та Волгодонську, а також інцидентом у Рязані, коли в підвалі житлового будинку були знайдені підозрілі мішки чи то з цукром, чи то з гексогеном. Трохи згодом влада оголосила, що ці події були частиною запланованих навчань. Тоді, напередодні Другої Чеченської війни, в російських містах відбувся ряд терактів — підривів багатоквартирних будинків, які призвели до численних людських жертв, що стало одним із приводів для підтримки війни в Чечні серед населення РФ. Як пише автор: “Нова чеченська війна навряд чи б сталася без підривів житлових будинків”.

Згодом в Рязані за викликом мешканців, які побачили як до підвалу їхнього будинку невідомі заносять підозрілі мішки, прибула саперна команда, що за даними газоаналізатора виявила в цих мішках гексоген. Були арештовані особи, що доставили ці мішки до підвалу. Однак згодом виявилося, що арештовані були працівниками ФСБ, інцидент було оголошено частиною антитерористичних навчань, а речовину в мішках — цукром.

Співставляючи ці факти та спираючись на певний матеріал преси та інтерв’ю по темі, Саттер приходить до висновку, що теракти були спеціально влаштовані російською владою з метою здобуття підтримки з боку російського суспільства для кампанії в Чечні та наступника Єльцина — Володимира Путіна. Перераховані вище події сприяли формуванню образу останнього як жорсткого лідера, що з'явився у складний для країни час, здійснив успішні заходи по ліквідації загрози тероризму в країні, а також зумів здобути перемогу в Чечні.

До цих подій Саттер потім неодноразово повертається у своїй книжці, вони, на його думку, належать до найбільш важливих і, власне, осьових визначальних подій нещодавньої російської історії. Саме вони, на думку автора, показали цинізм російської системи, а також її готовність жертвувати населенням заради своїх політичних цілей цілей. Автор приділяє таку велику увагу цьому інциденту, бо вважає, що саме він та його розслідування має стояти в центрі переосмислення нещодавньої російської історії. Крім того, саме він піднімає інше важливе питання — питання легітимності нинішньої російської влади.

Володимир Путін прийшов до влади на хвилі боротьби з тероризмом. Якщо ж теракти і влаштовувалися російською владою з метою передачі влади Путіну, то і легітимність його режиму стає сумнівною. Проблема, на думку автора, полягає у тому, що після терактів 1999 року “наступні 15 років західні держави в своїй політиці виходили з припущення, що легітимність режиму Путіна не викликає сумнівів”. Саме це розв'язало йому руки у внутрішній та зовнішній політиці та сприяло кристалізації путінської системи. Кейс про сумнівність влади наступника Єльцина є одним із центральних у тексті.

Основними джерелами по цій справі для Саттера є газетні публікації в російській пресі, зокрема, статті кореспондента “Новой газеты” Павла Волошина та взяте ним інтерв’ю у Юрія Ткаченка, керівника загону саперів, які брали участь у інциденті з виявленням мішків з невідомою речовиною в підвалі житлового будинку в Рязані. Крім цього, Девід Саттер посилається на цілий ряд тогочасних публікацій, що містили звинувачення влади у підривах будинків. Тут, власне, починає виопуклюватися одна з головних проблем книжки, що в значній підважує аргументи автора — слабкість джерельної бази.

Пишучи про звинувачення влади в організації терактів в 1999 році в російській пресі, автор сам зазначає, що у тогочасній російській періодиці така стаття не була чимось незвичайним, водночас, не загострюючи увагу на тому, що це за преса. Внаслідок цього в книзі не проводиться адекватна селекція джерел, у якості яких часто використовується бульварна преса, що оперує переказами чуток та інформації, отриманої через треті руки. Все це створює певні сумніви щодо достовірності тієї чи іншої інформації.

Так, наприклад, Саттер використовує статтю Волошина, в якій він згадує про зустріч із солдатом, який нібито бачив у себе на базі гексоген в мішках з написом “цукор”. Солдат, згідно історії Волошина, проникнув на склад з метою викрадення цукру “для чаю”, відсипав собі речовини в мішках, а потім при питті чаю виявив за смаком, що це не цукор. Як пише Саттер: “Волошин таємно проник на базу і зустрівся з цим солдатом”, який і розповів йому цю історію. Особа солдата залишилася анонімною, дивні обставини їх зустрічі, для якої Волошин аж “проникав” на військову базу навівають певні сумніви щодо її достовірності.

Те ж саме стосується історії Гочіяєва, що його оголосили причетним до підриву житлових будинків в Росії. Після цього він зник, а 2002 року невідомий, що представився довіреною особою Гочіяєва зв'язався з Фельштинським та Литвиненком, авторами книги “ФСБ підриває Росію” та передав від Гочіяєва свідчення про те, що він невинен, а втік тому, що, за його словами, ФСБ збиралося його вбити.

Автор подає такі свідчення як достовірні та каже про непричетність Гочіяєва, аргументуючи свою позицію буквально наступним: “Насправді малоймовірно, щоб Гочіяєв був до цього причетний. Він жив у Москві, неподалік від місця, де стався вибух, і мав численних родичів у місті. Терактом проти безневинних цивільних людей він піддав би ризику власних рідних.” Видається сумнівним, що наявність родичів у багатомільйонному місті якимось чином могла вплинути на намір здійснити у ньому теракти. Подібна аргументація разом із отриманими через треті та четверті руки свідченнями викликає певні сумніви у достовірність висновків автора.

У наступних розділах Саттер виводить генезу нинішнього стану російського суспільства та режиму Путіна з подій 1990-х та 2000-х. Власне 90-м рокам автор приділяє особливу увагу в другому розділі “Єльцин: хаос та злочинність”. Саме у цей період, як пише Девід Саттер, відбулося формування трьох характерних ознак російської держави, що зробили можливим створення нинішнього режиму: “1) економіка на чолі зі злочинною олігархією; 2) авторитарна політична система; 3) деградація свідомості, тобто нерозуміння того, що позбавлення людей здатності розрізняти законну та злочинну діяльність робить справжнє громадянське суспільство неможливим”. Саттер підводить читача до висновків, що саме “взаємодія цих трьох ознак створила умови для сповзанні Росії в режим агресії і терору”.

Описуючи єльцинську епоху, автор акцентує увагу на тому, що в період з 1992 по 1998 ВВП Росії зменшився вдвічі, а країну охопили хвилі “олігархізації, зубожіння населення та криміналізації”. Події 1993 року, конфлікт Єльцина з парламентом, розстріл Білого дому та пов'язане з цим кровопролиття фактично призвели до отримання президентом диктаторських повноважень. Перша Чеченська війна лише поглибила ці тенденції.

Пишучи про всі ці проблеми, Саттер зосереджує увагу на тому, що проблема тут полягала, значною мірою, у самому Єльцині, його неправильному розумінні необхідної політики за умов посттравматичного синдрому громадян, що пережили падіння Радянського Союзу. Як пише автор: “під час правління Єльцина російські громадяни пережили болючу травму цілого світогляду, який надавав сенсу (хай і хибного) їхньому життю”. У свою чергу, Єльцин не зумів з цим впоратися, оскільки “вважав, що демократія потрібна лише для запровадження економічних структур. Насправді ж у комунізмі, який пропагував “класові цінності, завжди важливою складовою була мораль, цю порожнечу можна було заповнити тільки відродженням універсальних цінностей, що їх заперечувала комуністична систем”. Журналіст доходить до висновків, що ситуацію можна виправити лише запровадженням верховенства права, але внаслідок зосередження Єльцина на впровадженні капіталізму та здійсненні цього переходу у вкрай беззаконний спосіб, репресивна система в Росії не припинила своєї дії.

У розділі “Вертикаль влади” автор аналізує систему владних відносин, що склалася після приходу до влади Путіна. Хоча після 1993 у президента Єльцина вже були диктаторські повноваження, але, завдяки заходам по консолідації російських еліт та суспільства навколо владного центу, президентська влада стала ще сильнішою. Використовуючи метод побудови президентської вертикалі, коли люди призначалися на посади за ознакою особистої лояльності до Путіна, або з рядів його колишній товаришів по університету та службі в КДБ.

Фрагмент книги “Вибірковий терор” присвячений специфіці репресивних заходів, що здійснювалися російською владою з метою усунення противників. Девід Саттер акцентує увагу на тому, що методи масових репресій за Путіна замінювалися вибірковим індивідуальним терором: щоб запобігти компромісу щодо Чечні та знищення тих осіб, що вважалися небезпечними для нової системи. Саттер насамперед зосереджує увагу на найгучніших справах: вбивстві Анни Політковської, отруєнні Юрія Литвиненка, ув'язненні Михайла Ходорковського. При розборі політики вибіркового терору режиму Путіна, автор здійснює докладний опис компрометуючих для російської влади подій, що призвели до становлення нинішнього політичного режиму. Величезна кількість прізвищ, дат та вказівок на точний час подій становить собою цікавий матеріал, що сприяє зануренню читача в події, та дещо переобтяжує текст.

Врешті в п'ятому розділі “Система під загрозою” Саттер приділяє значну увагу подіям, що сталися після президентської рокіровки Путіна з Медвєдєвим та новим загрозам, що виникли в цей період. Одна з них проявила себе після парламентських виборів 2011 року в Росії та оголошеного тоді ж наміру Путіна знову повернутися на президентське крісло. Вибори відзначалися фальсифікаціями на користь влади та відвертим використанням адмінресурсу. Це викликало хвилю протестів у країні. Як відомо, у результаті протести вщухли і Путіну вдалося успішно піти на третій президентський термін.

Даючи відповідь на те, чому так сталося, та описуючи ситуацію, що склалася в Росії та російському суспільстві в 2000-х роках, Саттер цитує директора Левада-центру Льва Гудкова, який в 2011 сказав що “Це бідне та втомлене від струсів суспільство було готове заплющити очі на адміністративне свавілля та війну в Чечні, корупцію, імітаційну демократію та фокуси на виборах” оскільки “переважаюча маса людей, включно з найбіднішими, повірила, що зростання добробуту — це надовго”.

Станом на 2013 рік протестний рух в Росії фактично занепав, опозиція була деморалізована, а Координаційна рада опозиції припинила своє функціювання. Але тут надійшла нова загроза для режиму Путіна у зв'язку з підйомом протестного руху в Україні. Автор приділяє значну увагу найбільш гучним українським подіям, що мали місце після обрання Януковича на пост президента. Зокрема, він акцентує увагу на політичних переслідуваннях, практиці відбирання бізнесу, міліцейському свавіллю, відомому повстанню у Врадіївці влітку 2013. Врешті він підходить до питання підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом, відмова від якого стала приводом для протестів на Майдані.

Водночас варто відзначити дещо ідеалістичний підхід Саттера, підхід західного аналітика, до українських проблем, що ставить на меті певну демонізацію Януковича та представлення його як кореня всіх проблем. Так автор пише, що “система, яка дозволила Януковичу та його поплічникам займатися масштабними крадіжками, призвела також до деградації української міліції і прокуратури, створивши ситуацію в якій українці відчували себе незахищеними від свавільних арештів і ув'язнення”. Знайомій ближче з ситуацією в Україні людині видається сумнівним, що проблема тут лише в Януковичі, оскільки проблема тут очевидно лежить відчутно глибше, а її поява явно передувала отриманню Януковичем президентської посади.

Далі Саттер здійснює хронологічний перелік подій Євромайдану, що призвели до втечі Віктора Януковича у лютому 2014 року. Як відзначає автор, втрата Януковичем влади в умовах режиму, що був подібний до російського, викликала певні побоювання в Кремлі, який, у свою чергу, не хотів, щоб росіяни взяли приклад із сусідів. Відповідно, тоді ж російське керівництво прийняло рішення щодо здійснення операції в Україні.

Необхідно звернути увагу на певні специфіку деяких формулювань автора. Так, наприклад, він пише, що “22 лютого, на другий день після втечі Януковича з Києва, Росія почала планувати спецоперацію із захоплення Кримського півострова”. Таке формулювання вочевидь є неадекватним, оскільки очевидно, що план для подібної масштабної операції мусив існувати заздалегідь. Крім того, на нагородах “За приєднання Криму”, якими нагороджувалися учасники операції, було вказане не 22, а 20 лютого.

Пояснюючи причини переходу Росії до агресії в Україні, Саттер пише, що “так само, як перша Чеченська війна відволікла росіян від скрути, спричиненої єльцинськими економічними реформами, а друга Чеченська війна – від несправедливої приватизації, то війна в Україні відвернула увагу населення Росії від справжнього значення подій в Україні і не дозволила йому замислитися над можливістю Майдану в Росії”. Таким чином, інтервенція в Україні стала своєрідною вакциною від “майданів” в Російській Федерації.

Зрештою, в останньому розділі “Доля Росії” американський журналіст, аналізуючи сучасну ситуацію, намагається спрогнозувати певні сценарії майбутнього для Росії та можливості усунення існуючого режиму. Саттер констатує, що надзвичайно важливу роль для цього майбутнього, яким би воно не було, зіграли події спричинені Євромайданом в Україні. На думку автора “впродовж майже 25 років пострадянська Росія намагалася робити вигляд, що її можна вважати частиною цивілізованого світу, – навіть тоді, коли посилювалися авторитаризм і злочинність. Однак революція на Майдані поклала край цій симуляції. Захід раптом побачив не машкару, а ту Росію, яка існувала весь цей час і яку багато хто із західних політиків і спостерігачів не хотів помічати”. Таким чином, Євромайдан, на думку Саттера, став поворотним пунктом не лише для України, але й для Росії.

Майбутню долю Росії автор пов'язує з трьома факторами: погіршенням стану економіки, братовбивчою війною, яка може коштувати дедалі дорожче, та моральний занепад, через який режим може опинитися без захисників у вирішальний момент. Цих чинників, на думку Саттера, достатньо для підриву стабільності системи. В той же час, автор подає певні не до кінця вірні твердження. Зокрема, він пише, що “27 лютого на Москворецькому мості навпроти Кремля було застрелено лідера російської прозахідної ліберальної опозиції Бориса Нємцова”. Сумнівне твердження з точки зору вказаного статусу Нємцова, оскільки у російської опозиції на той момент не було єдиного лідера, що користувався б авторитетом більшої її частини. Борис Нємцов був відомим політиком, але, на жаль, доволі сильно скомпрометованим своєю участю в політиці 90-х і статусом “лідера опозиції” не користувався.

Говорячи про можливі сценарії занепаду нинішнього режиму в Росії, Девід Саттер зараховує до них палацовий переворот, антизлочинну революцію, демократичне повстання внаслідок фальсифікацій на президентських виборах та політичну кризу внаслідок економічного колапсу або воєнної поразки в Україні. Сценарії, вказані автором, залишаються лише припущеннями, реалістичність яких покаже час. Певного оптимізму в цьому напрямку автору надає усвідомлення того, що “доля будь-якого демократичного повстання в Росії вирішуватиметься не на її просторах, а в Москві, де населення продемонструвало свою здатність до проведення політичних акцій, а чисельність представників середнього класу перевищує 50%”. Хоча Саттер і доволі реалістично дивиться на речі, не покладаючи надмірних сподівань на те, що опозиції вдасться завоювати значні симпатії серед громадян поза столицею, однак він певним чином вдається до завищення чисельності середнього класу, очевидно сподіваючись на нього як на неодмінного носія демократичної ідеології, у відповідності до розповсюджених постулатів популярних поглядів, та, певним чином, ігноруючи те, що в Росії значна частина власне середнього класу підтримує режим, а не опозицію.

Крім цього, автор спрямовує свої думки у напрямку того, яким чином можна буде запобігти реставрації автократичної системи в Росії після чергової революції. Автор бачить рецепт у тому, що “Росія має подивитися в обличчя своєму минулому” та прийти до “визнання злочинів, скоєних після падіння комунізму”. Необхідно, на думку автора, визнати “злочинний характер погляду російської влади, згідно з яким, окремі люди існують заради блага держави”. Відповідно, “найнагальнішою потребою Росії є створення комісії зі встановлення істини (на кшталт південно-африканської Комісії правди і примирення), здатної об’єктивно розглянути злочини посткомуністичних режимів і донести інформацію про них російському народу”. Врешті Девід Саттер приходить до висновку, що “це дозволить демократичним силам порвати з трагічною історією країни і закласти фундамент майбутнього країни”.

Таким чином, автор фактично пропонує своє бачення історичного шляху Росії та можливості виходу з нього. У висновку ми можемо сказати, що подібна риторика не є новою для західних аналітиків, що займаються Росією. Заклики “подивитися в обличчя минулому” та розкаятися лунали ще з часів падіння радянського режиму. Вони вже 1990-х набили оскому росіянам, що у 2000-х та особливо 2010-х успішно використала провладна пропаганда. Людям не подобається постійно каятися в історичних огріхах своєї держави – вони воліли би пишатися її минулим. Разом з тим, автор сам визнає, що для доведення його гіпотез існують радше непрямі докази. Це, певним чином, обмежує можливість книжки переконати читача у вірогідності цих теорій та, відповідно, обмежує її цільову аудиторію. Адже, та частина аудиторії, що не схильна сприймати на віру певні факти та негативні припущення щодо російської влади, сприйматиме доволі критично ряд авторських тез, що висуваються у книзі. Тим не менше, книга доволі цікава своїм описом ключових подій останніх двох з половиною десятиліть історії Росії, їхніми подробицями та хронологією. Книга безумовно рекомендується всім, хто цікавиться історією Росії кінця ХХ — початку ХХІ століть.