Нещодавно мені до рук потрапили три томи під спільною назвою «Як молодь ставиться до історії», метою яких є документація подій, що стосуються важкого минулого, його оцінок та збереження пам’яті про невинних жертв політичного свавілля. Вже понад 10 років її опрацьовує група осіб, заангажованих у низові ініціативи в Польщі й Росії.  Це цікавий і водночас захопливий приклад  ініціативи щодо співпраці на місцевому рівні, в якій активними учасниками стають передусім молоді люди, учні середніх шкіл. Із польського боку це особи, пов’язані із Відділенням Спілки Сибіряків, а також вчителі і учні Об’єднання Загальноосвітніх Шкіл в Бистшиці Клодзькій.  З російського боку – це учні і вчителі середніх шкіл з Архангельської області і Республіки Комі (Воркута), а також члени організації із Санкт-Петербургу і Воркути, які займаються збереженням пам’яті про жертв сталінізму.  Підтримку цій ініціативі надає Генеральне Консульство Польщі в Санкт-Петербурзі.

У Польщі ми дуже часто нарікаємо на те, що наша молодь не знає історії.  Нарікаємо на її байдужість до історичних тем, зокрема болючих, важких, таких, що їх годі переробити на легкозасвоюваний матеріал з етикеткою «зміцнення сердець» чи «національна гордість».  Найчастіше провину за це ми покладаємо на освітні програми і вчителів, ба навіть на масову культуру, яка нищить національні почуття своїх споживачів.  Із історичною освітою справді не все так добре. Для багатьом вона асоціюється із нудними шкільними уроками (так часто її сприймають учні), похапливою переробкою фактів і дат, що завершується тестом після кожного етапу навчання. Чи зараховуючи іспит молоді люди наближаються до пізнання й розуміння минулого, а через це і до розуміння самих себе і свого оточення? Чи вони замислюються над витоками нашого сьогодення?

Утім, поряд зі смертельною нудьгою, викликаною шкільною історією, ми спостерігаємо й захоплення частиною молодих людей деякими епізодами історії Польщі, зокрема тими, що пов’язані із подіями Другої світової війни та перших повоєнних років. Форма і вияви цього захоплення дають багату поживу для роздумів. Вони ж непокоять чималу кількість спостерігачів через те, що таке захоплення не означає поглиблення знання, розчулення історичним контекстом і драматичністю, а ще часто неоднозначним вибором людей упродовж ХХ ст. Викликає тривогу висловлювання молодими людьми своїх позицій, які можна назвати не стільки патріотичними, скільки націоналістичними.  Варшавських повстанців, вояків антикомуністичного підпілля перероблюють на одновимірні , спрощені постаті поп-історії.  Їх пристосовано до нашого часу, ба навіть до конкретних політичних програм, за якими ми нині живемо.  Їхні образи бездумно  використовують на так званому патріотичному одязі чи чашках для пиття чаю. Вживають у слоганах, які викрикують на футбольних матчах чи вуличних демонстраціях.

Національні кольори, об’єкт пошани, що охороняється законом, стали кольорами «племені», які ми використовуємо на всьому, на чому тільки можна, таким чином відрізняючи нашу «команду» від інших, тобто не наших.  На минулорічному різдвяному ярмарку у Вроцлаві можна було навіть придбати  свічку із символом так званої “Польщі, яка бореться” (Polski Walczącej). Запалити її? Дивитися, як «якір», за малюнок якого в окупованій Варшаві можна було загинути, йде на нашому столі за димом? В її мерехкотінні відчуємо себе більше поляками, ніж до того часу? Залишається зачекати на «відкривачку» із тими таки символами або на колекцію «патріотичної білизни»… Чи нам йдеться про таку форму пам’яті про історію? Навіть якщо саме до неї прагнуть різні апологети нової історичної політики держави, згідно з якою необхідно у всіх напрямках поширювати історію і національну культуру? Окремою темою, що заслуговує на більшу увагу і глибший аналіз, є вміст різних «патріотичних» інтернет-сторінок.  Яке там панує бачення  історії Польщі, поляків і їхніх сусідів?  А як виглядає справа зі здобутками історіографії?

Безсумнівним, однак, є вияв автентичних потреб і  жалю певної частини польського суспільства.  Особливо їх відчувають  молоді люди, які тільки починають формувати свою тотожність. Будьмо уважні до того, який матеріал для такого формування використовується. Люди хочуть відчувати свою приналежність до ширшої спільноти, хочуть нею пишатися. Задумаймося, чому вони сьогодні не знаходять можливості висловити ці почуття? Чому вони так легко відкидають критичні роздуми стосовно минулого, трактуючи його як мало не замах на національні святині? Звідки це поглинання чорно-білого світу минулого, хоч на прикладі сьогодення видно, що людські життя малюються усією палітрою фарб? Чи відмінювання слів: Польща, польський,  польськість (завжди з маленької літери попри останню практику, яка навіть на т. зв. найвищих щаблях прийнята!), нація, національність у всіх відмінках не прибирає щоразу більш виняткового, ексклюзивного характеру? Чи на стає воно також пустопорожнім?

Повернулося в наш публічний простір і гасло «Польща для поляків», якого –  ти ба! – самого по собі не вистачає тим, хто його виголошує, тому вони ще додають знак оклику, як в одній нещодавно опублікованій книжці, яку рецензент назвав “справжнім бенкетом для націоналістів”. Наша країна тільки для нас! Однак як ми будемо окреслювати оце «ми»? І чи паралельно: Німеччина для німців, Росія для росіян, Угорщина для угорців, Франція для французів, Литва для литовців… і т.д. Адже кожна країна «гарна», а кожен народ «гордий»? А, може, передусім вони наші, як охоче повторюють деякі політики.

Три скромно видані томи двомовної (польсько-російської) серії «Як молодь ставиться до історії» – це вияв іншої течії. Це знак, що можна інакше і що треба інакше; що історія не повинна бути препарованою, перекутою на зброю чи зліплену модель, яка дисциплінує спільноту. Вона може стати об’єктом пізнання і роздумів, часом непростих; а молодь не повинна отримувати її виключно у формі готової лекції із підручника, де вже вписана окреслена візія минулого. Як ми можемо прочитати у вступі до першого тому, йдеться передусім про шанобливу пам'ять, яка у той же час очищає і формує основи майбутнього. Такий підхід вчить ретельно пізнавати історію, аналізувати її, а також визнавати її річчю, придатною для формування власної ідентичності.

«Нині я зовсім інакше трактую трагізм тих років, оскільки я сам особисто доторкнувся до історії. «Після закінчення школи я найімовірніше поїду із Воркути – написав молодий росіянин, учасник подорожі шляхом сталінських таборів – але на все життя я запам’ятаю цю мандрівку і буду розповідати про те, що я побачив».

Ця думка, гадаю, є спільною для усіх учасників проекту. Можна тільки жалкувати, що попри попереднє планування, не вдалося організувати подальші виїзди польських  учнів до Росії і російських до Польщі.  Які цінні результати це могло принести, показує перший том серії, в якому вміщено документацію стосовно зустрічей в Яреньську і Бистшиці Клодзькій в 2013 р. Це – найкращий спосіб пізнати один одного і переламати наявні в обох суспільствах незнання, а також стереотипи і упередження. Такого роду досвід, зокрема в польсько-німецьких контактах, показує, що варто до таких справ долучатися. На щастя, політичні труднощі, на які партнери проекту не мали впливу, не перешкодили співпраці обох команд.  Доказом цього є два чергові видання. Оскільки забракло спільних поїздок, то вирішили опублікувати результати здійснених раніше проектів російських учнів, присвячених відкриттю слідів сталінських репресій.

Кожен з томів є документацією історичних проектів, здійснених учнями під керівництвом вчителя. Вони стосувалися найтрагічніших подій ХХ ст.: наслідків політики репресії і геноциду двох тоталітарних систем.  У Росії, в Архангельській області і Республіці Комі було віднайдено й інвентаризовано сліди колишніх поселень для висланців і таборів, локалізовано місця поховань жертв і поставлено на них хрести як знаки пам’яті.  Частина тих місць була пов’язана із долями польських громадян, депортованих сюди в 1940-1941 роках.  У Польщі молодь ознайомилася із діючими місцями пам’яті: музеї в колишніх німецьких концтаборах, цвинтарі загиблих радянських солдатів і пам’ятники померлим на засланні в СРСР полякам (сибірякам).

Важливою частиною проектів було постійне ознайомлення зі спогадами свідків історії, зустрічі і розмови з ними. Учні також прагнули дізнатися долі конкретних, відомих за прізвищами, жертв репресій. Метою цих акцій було надання історії, вміщеної на сторінках підручників конкретного виміру: індивідуального у вигляді конкретної людини і матеріального у формі реліктів, які зберігаються в музеях або які знаходять учні на місцях, де страждали і де були вбиті тисячі людей.  Це були серйозні поїздки, а швидше – наукові експедиції. Учні належно виконували тут роль дослідників – шукачів документів і історичних предметів,  а часто й археологів, які здійснюють розкопки й інтерпретують  зміни, збережені на теренах.

Тривала ретельна підготовка: опрацювання історичної літератури, укладання плану роботи на терені і способу документування віднайденого матеріалу (фотографій, топографічних замальовок).  Учні, особливо російські,  повинні були відзначатися під час пошуків залишків  імперії  ГУЛАГУ витривалістю і хорошим самопочуттям. Наприклад, подорож  вздовж залізниці, побудованої «зеками» в 1947-1955 роках, включала проходження пішки понад 100 км, розташування табором в тундрі при змінній погоді, переборювання різних перешкод на місцевості. Після завершення подорожі було опрацьовано її результати, які стали пізніше матеріалом для публікацій.

Попри те, що минуло понад 70 років від часу тих подій, у північній кліматичній зоні Росії збереглося багато слідів  перебування тут в’язнів таборів і висланців.  Учні віднайшли залишки бараків і землянок, предмети щоденного вжитку у вигляді металевого начиння, інструментів, пічок, а також віконних ґрат, колючого дроту, зіржавілі залізничні ресори.  Вони знаходили сліди невеликих цвинтарів висланців із залишками могил і дерев’яних хрестів. На деяких з них навіть можна було відчитати польські прізвища. Молоді росіяни дізнавалися про трагічну долю власного народу (в тому числі шукаючи місця поховання кількох сотень розстріляних в 1938 р. в’язнів одного із таборів в околицях Воркути), вони пізнавали, що складало основу імперії Сталіна, відкривали нові обличчя Другої Світової війни, пов’язані, зокрема, із співпрацею Сталіна з Гітлером (це через неї у цих околицях з’явилися висланці поляки). Молоді поляки не тільки довідувалися, оглядали історичні місця, але також зустрічалися із відвертістю росіян, їхньою чутливістю на сприймання досвіду інших народів, готовністю допомогти у збереженні пам’яті про долю загалом чужих для них і незнайомих людей.

Із польського боку серія «Як молодь ставиться до історії»   – це черговий результат активності середовища, який більшою частиною походить  із кола Спілки Сибіряків у Бистшиці, і який надалі пов’язаний  із нею.  Це дуже динамічна група із широкими зацікавленнями, хорошими контактами у своїй локальній громаді, яка також налагодила співпрацю із закордонними партнерами.  Не тільки із російською стороною (в тому числі у проекті віртуального музею ГУЛАГу), але і з колишніми німецькими мешканцями  Клодзької Землі.  Підсумком, до речі,  є публікації, зустрічі, виставки, пам’ятні дошки і пам’ятники, які збагатили краєвиди культурного і  громадського життя не тільки цього регіону.

Кшиштоф Рухневич

 
Перекладено з польської за публікацією на сайті Автора: http://krzysztofruchniewicz.eu/mlodziez-wobec-historii/