Ігор Мельніков, Межа біля Заслав’я. 1921–1941 рр. / Мяжа ля Заслаўя. 1921–1941 гг. Мінск: Галіяфы, 2015. – 328 с. [25] арк.: іл.

«Хай живуть трударі усіх країн…» – по буквам розбираємо ми надпис на воротах, що, безсумнівно, свідчить про вступ в нову епоху, в досі незвіданий світ, ні дати ні взяти – ворота, що відчинилися перед Данте.

Але нагадування про давню символіку… Чи не свідчить воно про спадкову безперервність, про продовження?

Обертаюсь назад – туди, де залишилась Європа. «Комунізм усуне усі кордони!» – вітає нас надпис по цю вже сторону воріт…»

Дюла Ійеш «Росія. 1934».

Офіційний комуністичний захід на кордоні. Фото зроблено в проміжку між 1921-1923 роками на радянському боці. З приватної колекції Геннадія Дубатовки. Надпис на арці: «Комунізм усуне усі кордони!»

Книга відомого бєларуського історика, редактора інтернет-порталу «Історична правда. Бєларусь» Ігора Мельнікова – ґрунтовний довідник невідомими сторінками історії Західної Бєларусі.

- Гісторыя былой савецка-польскай мяжы, якая на працягу дваццаці гадоў падзяляла Беларусь, на жаль, мала вывучалася ў айчыннай гістарыяграфіі, –  розтлумачує автор книги. - Мяжа паміж Другой Рэччу Паспалітай і БССР была, па сваёй сутнасці, мяжой паміж цывілізацыямі. Беларусы на Усходзе і Захадзе краіны жылі па іншых законах, правілах традыцыях і звычаях.

Але чому саме кордон біля Заслав’я? Причина криється не тільки в невивченості цієї ділянки колишнього бєларусько-бєларуського кордону, але й тому, що сам автор довгий час мешкав у Заслав’ї та вивчав це місто. На зібрання матеріалів і написання книги історик витратив 5 років.

Довідник з невідомої історії Західної Бєларусі – збірка з 88 неймовірно цікавих різнотематичних оповідань, розподілених на 4 частини.

Частина перша носить назву «Кордон під Мінськом» й нараховує 21 оповідання. Для українського читача найбільш цікавими з останніх будуть: «Савінков. Кінець російського терориста», «Вона народилася у Мінську-Литовському», «Прикордонне містечко Стовбці», «Ризький кордон. Возз’єднання».

Як відомо, в результаті радянсько-польської війни 1919-1920 років  західнобєларуські землі «опинилися» у складі Польщі. За умовами Ризького мирного договору 18 березня 1921 року Польська республіка (1918-1939) отримала повністю Гродненську губернію, східні повіти Віленської губернії та західні повіти Мінської губернії. Тобто, територію загальною площею 112,9 квадратних кілометрів з населенням близько 4 мільйонів осіб, серед яких 70% становили бєларуси. На приєднаних територіях було утворено 4 воєводства: Поліське, Новогрудське, Віленське, Бєластоцьке. В цілому до 1939 року приєднані західнобєларуські «креси всходні» складали 24% усієї  польської території в межах 1921-1939 років та 13% від усього населення Польської республіки.

Щоб зрозуміти, як саме та де саме проходив кордон, скористаємося картою.

Аби потрапити нині на Ризький кордон, потрібно пройти той шлях, який проходили громадяни СРСР, котрі виїздили з тих або інших питань в 1921-1939 роках в Європу. Тобто, доїхати електропотягом від Мінська до станції Нєгорєлоє, а звідти пересісти в електропотяг до станції Стовбці. Кордон на карті сучасної Бєларусі проходить між зупинкою Мезинівка та зупинкою Колосове.

Стовбці  нині – містечко Мінської області, адміністративний центр Стовбцівського району, в якому мешкає близько 16 тисяч осіб. Тоді як в 1921-1939 роках – це відома усьому світу залізнична станція. Транзитний пункт на шляху з та до СРСР. Зрозуміло, що пересічні мешканці СРСР «Ризький кордон» практично не перетинали. А ось інтелігенція та вище керівництво країни подорожували на Захід регулярно. Через Стовбці проходив відомий потяг «Москва-Париж». Зокрема, цим потягом регулярно їздив пролетарський поет Володимир Маяковський. Ось яке враження склалося у нього від станції в 1927 році: «Стовбці. Прикордонний пункт. Неймовірно гарний будинок. Білий з якимось відтінком золота. Як відрізняється ця станція від наших брудних станцій. Міркую, коли так піде далі,  Польща насправді розбагатіє… В потязі з Варшави до Нєгорєлого на десять вагонів (не применшую!!) їхало може осіб сім. Разом із нашим вагоном тягнувся один цілком порожній, м’який, а ще поруч один жорсткий вагон всього з одним пасажиром. Правда, це вже при під’їзді до польсько-радянського кордону (до Стовбців, Колосового, Нєгорєлого). Ймовірно, це рідкість, але навіть для рідкості занадто мало пасажирів» [с.33] Як відзначає Ігор Мельніков, саме тут Маяковському спало на думку написали свого відомого вірша про радянський паспорт, який згодом увійшов до радянських підручників з літератури.

Нєгорєлоє – селище міського типу Дзержинського району Мінської області. На сьогодні тут проживає всього біля тисячі осіб. Але у проміжку між 1921-м та 1939-м роками через цей населений пункт переміщувалося понад 10 тисяч осіб в рік. Галина Хлистунів-Чешківська народилася у Мінську-Литовському в 1920 році, однак в тому ж році з політичних міркувань її батьки вирішили виїхати на Захід. У Мінську-Литовському залишилися тільки дідусь та бабуся по материнській лінії. В 1926 році мати пані Галини отримала радянську візу. Так шестирічне дівча опинилося у потязі «Париж-Москва»: «Вагони були пульманівськими. Великі та гарні. Провідники – поляки. Пасажирів їхало мало. Потяг йшов до Стовбців, де починалися митні процедури. Під час поїздки мама повела мене до туалету і я випадково причинила собі дверима пальця. Не уявляєте скільки крику було! Провідник приніс аптечку та мені перебинтували пальця. Вийшла така здоровенна бинтово-ватна груша.

Незадовго до приїзду в Стовбці в наше купе зайшов якийсь пан. Він поплескав мене по щоці і сказав, що їде у Мінськ з Берліна та везе своїй онуці ляльку, однак дуже боїться, що ляльку відберуть радянські прикордонники. Пан попрохав мене, щоб я цю ляльку взяла та переїхала з нею кордон. Так і зробили. Лялька мені подобалася і я перестала плакати, навіть про палець забулась. У Стовбцях у нас перевірили документи польські прикордонники. А потім пасажири потягу опинилися у Нєгорєлому, де розпочався радянський контроль.

Представник радянської митниці, типова радянська жіночка… звернула увагу на мій бинтово-ватний палець. «Що ви там ховаєте?» - запитала вона маму та почала розбинтовувати. Я знову зарюмсала. В результаті, окрім рани, працівник радянської митниці нічого не знайшла. На ляльку ніхто й уваги не звернув. Згодом ми пересіли в радянський звичайний вагон, який прямував до Мінська. Всередині цього вагону було лише два ряди дерев’яних лав. На стелі вагону самотньо висіли дві газові лампи.

Невдовзі у вагон зайшов «чекіст». Присів біля мами та став розпитувати про мету нашої поїздки до радянської Бєларусі. На вокзалі у Мінську до нас підійшов той пан, котрий дав мені ляльку. Він подарував мамі велику коробку швейцарських шоколадних цукерок та забрав іграшку. Прощаючись, він зауважив: «Пані навіть не уявляє як вона мені допомогла!!!!!» Я довго дивилася йому у слід. А пан… відійшов трохи…  відірвав ляльці голову та висипав у мішечок дрібні білі камінчики. Я тоді не зрозуміла, що відбувалося, і тільки через багато років усвідомила, що в дитинстві стала контрабандисткою та перевезла через польсько-радянський кордон діаманти…» [с.20-21]

Боріс Савінков

Більшість з нас мають загальні уявлення про харків’янина, революціонера, терориста, російського політичного діяча, одного з лідерів партії есерів, керівника її (партії) Бойової організації Бориса Вікторовича Савінкова. А завдяки кінофільму «Трест» більшість має уявлення і про операцію «чекістів» «Синдикат-2» в 1924 році, коли Савінкова було «перетягнено» до СРСР і заарештовано. Однак мало хто знає, що радянський кордон він переходив поблизу Заслав’я.

Ось як описала у своєму щоденнику перехід кордону поблизу Заслав’я Любов Дигхов-Диренталь, котра разом із своїм чоловіком Олександром, Іваном Фомичевим та «чекістом» Олександром Федоровим і, зрозуміло, із самим Борисом Вікторовичем, наважилася повернутися до Радянського Союзу: «15 серпня. На селянській підводі складені валізи. Ми йдемо за підводою. Світить місяць. Він світить так яскраво, що можна припуститися думки, ніби це день, а не ніч, коли б не повна тиша. Тільки грюкотять колеса підводи. Більш ні звуку, хоча неподалік якесь село. Холодно. Ми спрагло ковтаємо повітря – повітря Росії. Росія всього в декількох кроках від нас, попереду. Ми виїхали до Росії за вимогою Сергія Павловського. Він повинен був приїхати до нас в Париж. Однак він був поранений при нападі на більшовицький потяг та замість себе «надіслав» Андрія Павловича та Фомичева. Ми йдемо швидким кроком, повністю мовчки.

За кожним кущем, можливо, ховається прикордонник, від кожного дерева нас може наздогнати куля. Ось зліва заворушилося щось, потім справа. І так крізь. Пролетіла сова. Це, певно, знак застереження. З ранку теж був такий: розбилося люстерко, а в цілому сьогодні - п’ятниця – дурний день сам по собі. Ми крокуємо вже більше години, однак стомленості не відчуваємо. Крокуємо то лісом, то полем. Кордон вже бовваніє. Ось у переліску нова підвода та каламажка. Коні сильні й великі. До Мінська ще треба прокрокувати 35 верст….. Якесь село. Брешуть собаки. Потім поля та дивне п’янке повітря. А в голові одна думка: поля – Росія, ліси – Росія, села – теж Росія. Ми  –  щасливі. Ми в себе. Дорога погана, вся у ямах. На одному з поворотів каламажка перевертається. Ми падаємо….

16 серпня. Субота. Ось нарешті ми вдома. Приїхали. Мінськ. Приміські вулиці безлюдні. Поодинокі перехожі споглядають нас, хоча у Вільно ми вдягнулися по-російськи. Ми зупиняємося біля одного будинку на вулиці Радянській. Тут ми перепочинемо та увечері поїдемо до Москви…» [с.10-11]

Возз’єднання Західної та Східної Бєларусі поставило перед керівництвом Червоної Армії завдання швидко й по можливості якісно сформувати та укомплектувати прикордонні загони, оскільки «Ризький кордон», хоч і формально був знищений, але фактично існував ще до 1941 року. При відборі кандидатів - «зелених беретів» враховувалися як робітничо-селянське походження, так і особисте прагнення військовослужбовця. Автор наводить для прикладу заяву військовослужбовця 15-го Заславського прикордонного загону Кацеленіца: «Переконливо прошу вас зарахувати мене у штат знову сформованого загону. Маю велике бажання поїхати разом із своїми товаришами громити рештки польських панів, офіцерів, поміщиків та куркулів, котрі будуть згуртовуватися та намагатися перешкоджати будувати радянську владу в Західній Бєларусі!» [с.52]

Частина друга книги «Мінський укріплений район. Фортеці біля дороги» – 8 історичних розвідок про долю довгочасових вогневих точок № 123, 105, 124, 103, 1 й «двт» в районі Гури-Захаричів 1921-х - 1941-х роках.  Їх необхідність у «мінському коридорі», як найближчому шляху до Москви, була обґрунтована свого часу генієм радянської військової фортифікації Дмитром Карбишевим.

38 «невідомих сторінок» третьої частини «Білі плями в історії Другої світової війни» будуть цікавими українському читачу, насамперед, «катинською тематикою» та фактажем про рейди УПА територіями Бєларусі й Литви в першій половині 1950-х років.

Як відомо, ще в 1994 році Службою безпеки України було знайдено та передано Польщі так званий «Український катинський список» – документ, який містив у собі прізвища 3435 польских громадян, розстріляних органами НКВС на території УРСР. Принагідно зауважимо, що бєларуські дослідники міркують про наявність й «Бєларуського катинського списку» – переліку 4 тисяч розстріляних органами НКВС польських громадян на території БРСР.

В історичній розвідці «Катинь як помста за Фінляндію» автор книги доводить, що поляки, котрі потрапили в радянський полон внаслідок подій «вересня 1939-го», виказували усіма можливими способами свою підтримку фінам в ході радянсько-фінської війни. Тут були: як ігнорування політичних інструкторів й співбесід із ними, так і втечі, бойкоти, бунти. Тому, за тиждень до закінчення радянсько-польської війни, 5 березня 1940 року, радянським керівництвом врешті-решт було прийнято остаточне рішення про знищення значної частини польських військовополонених.

Тоді як історія «Льотчиця з Катинського спику» – розповідь про харків’янку, доньку польського генерала Юзефа Довбар-Мусніцкого Яніну Левандовську, (останній, зокрема, не дозволив 1918 році більшовикам захопити Бобруйську фортецю) та її трагічну долю.

Яніна Левандовська з чоловіком. 1939 рік. Єдина жінка з Катинського списку

В 1950 році керівництв УПА вирішило законтактувати з прибалтійськими «визвольними загонами». Відповідальним за цей напрямок роботи було призначено Василя Галаса, за плечима в котрого були вдалі рейди територією Словаччини в 1945-1946 роках та територією Західної Німеччини в 1947 році. Василь Галаса розумів, що шлях його загону буде проходити територією Бєларусі і тому доведеться рахуватися саме з «бєларуским фактором». Саме з цієї причини було розроблено окремі відозви як для литовців, так і для бєларусів (в оригіналі російською мовою): «Бєларуська інтелігенція! Ставай головною рушійною силою боротьби свого багатостраждального народу! Чимало неволі звідав бєларуський народ. Веди його в бій за національне та соціальне визволення. Бєларуські селяни та трударі! Російсько-більшовицькі імперіалісти зробили вас німими невільниками на вашій рідній землі. Вставайте на боротьбу за своє національне визволення: за землю, за працю, за Волю вашу і всього бєларуського народу» [с.248]. Крім того, окремо для бєларусів були підготовані брошури «Чи більшовики ведуть до комунізму?» й «Хто такі бандерівці та за що вони змагаються?»

Практичне здійснення рейду до Литви було покладене на керівника проводу Камінь-Каширського району під псевдонімом «Рибак». За кінцеву підготовку мобільної групи відповідав вже керівник Ковельського округу УПА Василь Сементух – «Ярий». Кожен член групи мав із собою особисту зброю та шмат літератури й листівок з відозвами. Щоб взяти якомога більше друкованого матеріалу, «упівцям» довелося відмовитися від частини провіанту.

19 липня 1950 року 12 вірних братів «Ярого» вирушило у рейд. «Упівці» пройшли досить швидко Дрогочинський, Білоозерський, Ружанський, Слонімський та Барановіцький район радянської Бєларусі, коли зрозуміли, що про рейд відомо радянській «державій безпеці». Підпільники декілька разів вже зіштовхувалися з загонами міліції та внутрішніх військ, тому 22 липня командир загону вирішив змінити напрямок руху. А ще через декілька днів «упівцям» стало зрозуміло, що до Литви, нажаль, їм не пробитися.

За таких умов, «Ярий» вирішив «попрацювати» з населенням бєларуських сіл Турівського та Петриківського районів Пінської області. В одній із справоздач членів його загону міститься опис зустрічі українських підпільників з бєларуськими селянами: «До нас підходило населення села з різних його кінців. Поступово розмови почали переходити у мітинг. Говорили про боротьбу на українських землях, про політичну платформу УПА, і головне, про важливість загального фронту поневолених більшовиками народів. Нас уважно слухало біля 200-т селян. Після мітингу розпочалася дискусія, під час якої селяни розповідали про своє життя, про колгоспи та працю за трудодні. Розповідали про щирих «прорадянськи переконаних». Один, до речі, поспішив піти від нас. Тоді одна з бабусь стала кричати: «Хлопці, рятуйте нас усіх, бо пропадемо, бийте цю паскуду! Після цього ми роздали літературу та вийшли з села» [с.240].

Усього в Турівському та Петриківському районах Пінської області  українські підпільники відвідали 21 село. За деякими звістками, їм навіть вдалося розповсюдити літературу в Гомелі та у Мінську. Коли група поверталася додому, біля річки Ясельда, вона потрапила у радянську пастку, але з боєм прорвалася на Волинь. Невдалий похід першої мобільної групи до Литви перекреслив в цілому плани подальшої співпраці з литовськими «визвольними загонами». Від «прибалтійський рейдів» довелося відмовитися з метою безпеки.

Група Василя Сементуха проіснувала до 1954 року, а згодом була знищена радянським військовими частинами у серпні 1954 року в містечку Буцін на трасі «Ковель-Брест».

Остання частина книги Ігора Мельнікова «Невідома Бєларусь» - 21 історична розвідка, хронологічні межі якої 1780-2015 роки. Тут, зокрема, інформація й про Тадеуша Костюшка, й про Матея Радзівіла, й про Гасана Конопацького, й про сталінську індустріалізацію в БРСР, й про історію знаменитої нині в РБ в’язниці «Володарки».

Зазвичай кажуть, що історію пишуть переможці. Однак, всупереч політичному диктату переможців, завжди знаходяться ті історики, котрі намагаються писати неупереджену історію. До когорти таких й належить Ігор Мельніков зі своєю «Межею біля Заслав’я. 1921-1941 рр.».

Ольга Зубко, кандидат історичних наук, спеціаліст Центру міжнародних зв ’язків та діяльності Вінницького національного аграрного університету