Перша глава присвячена передісторії села та етнографії джигінських німців. Мешканці села, як і значна кількість російських німців, належали до швабів – вихідців із південно-західної Німеччини. Цікаво, що «швабська німецька» відрізняється наявністю пестливої частки «-ле». (Ця частка є і в мові їдиш). На початку книжку Автори описують звичаї колоністів, швабів-лютеран, а найцікавіший опис – про святкування Різдва.

    Друга глава охоплює часи від однієї до іншої великої війни – від 1914 до 1941 років. У 1916 році влада змусила російських німців зібрати докази, що вони мешкають у Росії більше ста років, а інакше будуть оголошені військовополоненими. Мешканець Джигінки Християн Шельське побував у Бессарабії та з’ясував історію колоністів. Виявилося, що джигінські німці переселилися на Кубань з Бессарабії, куди міґрували з «історичної батьківщини» у 1814–1816 роках на запрошення Алєксандра І. У 1868 році група німців з Аккерманського повіту заснувала колонію Міхаельсфельд, яку 1893 року місцева влада перейменували на Джигінку.

    Місцеві мешканці пережили зміну кількох революційних влад і «воєнний комунізм». Наслідком останнього був Голодомор (авторською мовою – «голод») 1921–1923 років, який гнав на Кубань злидарів з усіх усюд. Тимчасовим перепочинком для селянського життя був час од запровадження НЕПу до початку розкуркулення, яке вдарило по багатьох селянах-німцях. Автори відзначають, що первинно в місцевих комсомольському та партійному осередках переважали росіяни та українці, а німці були в меншості. Під час колективізації в Джигінці створили колгосп імені Карла Лібкнехта. Розповіді джигінських німців містять згадки про наступний Голодомор, без докладних описів. Далі життя трохи налагодилося: від 1935 року колгосп став міліонером. На селі навіть діяв свій духовий оркестр. Однак у 1935 році довелося закрити кірху. А в 1937–1938 роках чимало селян було репресовано.

    Третя глава присвячена найбільш трагічним рокам. У вересні 1941 року, після депортацій поволзьких німців, за одну добу все німецьке населення Джигінки було вивезено у Східний Казахстан. Хто вижив у депортації – потрапив у «трудову армію», в якій займався надважкими роботами.

    У четвертій главі йдеться про повернення німців у Джигінку. Ініціатором цього став новий голова місцевого колгоспу Борис Ревін, який вирішив підняти господарство зусиллями працьовитих німців. Але офіційно повертатися з місць засланням німцям дозволили у 1964 році. Хто повернувся – побачив тільки половину колишнього села. Завдяки новим старим мешканцям Джигінка пережила останній розквіт. Однак він був недовгим. З початком 1990-х років переважна більшість джигінських німців виїхала на «історичну батьківщину». Більшість із нових мешканців Німеччини сумувала за втраченою малою батьківщиною. Між рядками книжки читається, що справжня батьківщина російських німців – Росія, а не Німеччина.

    Основний зміст книжки обрамляють вступні та прикінцеві міркування Альфреда Коха. Він починає з особистої історії, як йому з дитинства тицяли німецьким походженням, глузуючи з «медичного» прізвища, але він ніколи не хотів змінити це прізвище на Карпов (дівоче прізвище його матері – Карпова), тим паче, Альфред Рейнгольдович Карпов – однаково має «неросійське» звучання. Там само Кох наголошує, що пошук власного коріння – справа дорослих людей у віці після сорока років. А завершують книжку міркування Коха про те, що яким би великим не був внесок російських німців у російську історію та культуру, вони залишаються для росіян «інородцями», але в Німеччині – теж опиняються іноземцями. Насамкінець він ділиться думкою, що без державного втручання люди спроможні облаштувати своє життя набагато краще, ніж під владним контролем.

     Підбиваючи підсумки, відзначу, що представлене видання являє собою півтори книжки: крім історії джигінських німців, під обкладинкою вміщені та розсипані впродовж викладу короткі уявні інтерв’ю Альфреда Коха – «спіритичні сеанси» – зі Сталіним і Гітлером. Напевно, для фахівців ці «інтерв’ю» здадуться сміховинними. Ба більше, диктатори виглядають у «спіритичних сеансах», по-перше, схожими на злочинців із детективних серіалів, які здійснюють злочини, бо «що інакше мали робити», а по-друге – патологічними вбивцями, які вбивають тому, що в їхніх очах усі навколо теж убивають або збираються вбивати. Може, справді диктатори – не належать до надлюдей? Один промовистий фрагмент з «інтерв’ю з товаришем Сталіним» про масовий терор варто процитувати:  

    «Ви затямте, що маєте неправильне розуміння репресій. Це уявлення городянина. А країна, яка мені дісталася для керівництва, на середину 1920-х років являла собою таку картину: близько 80% мешкало у селах і тільки 20% – у містах.

    Так ось, якщо взяти за 100% людей, які були репресовані за весь період мого правління, з 1922 по 1953, то близько 90% з них були селянами. І тільки 10% – городяни. Просто серед містян були й інтеліґенція, і журналісти, і письменники, і т. под. І вони такий галас здійняли, буцімто у 1937 році лилися ріки крові! А насправді ріки крові лилися у 1931–1932 роках. Просто інтеліґенція тоді вирішила цього не помітити» (с. 58).  

    Отже, півтори книжки Коха і Лапіної кортить назвати не «Історією одного села», а «Історією однієї країни». У цій країні всі опинилися «постраждалими та обрусілими». Але не мають залишатися ними надалі.

    Михайло Гаухман