Слід наголосити, що у виданні приділено увагу принципам класифікації і систематизації в контексті теорії і практики бібліотекознавства. Уважно розглянуті форми регулювання і контролю діяльності бібліотек як з боку держави, так і з боку суспільства. До системи контролю над «вжитком» книг автор справедливо відносить не тільки закони, але й каталоги, настанови, методичні рекомендації з бібліотекознавства, і це є дійсно новаторством з точки зору методології. Слід погодитися з автором у тому, що література, яка позиціонувалася як рекомендаційна, для практиків бібліотечної справи мала на ділі характер визначальний.

     Помітимо, що автор вивчає зручність користування бібліотекою та її можливостями: перш за все, каталогом і простором. Поняття «зручність» досліджується з точки зору історичної антропології, на високому науковому рівні, у залежності від соціальних умов читання (із врахуванням майнового стану і рівня освіти читачів). Цінністю роботи є звернення до аналізу бібліографічної культури, а не тільки культури читання. Досліджуються також практики бібліофільства, в тому числі й у контексті модернізації і в контексті «накопичення книг» як меморіальної мети.

     Між тим, особливим здобутком автора є концептуалізація читання. Так, на сторінках 177 і 181 виокремлено деякі концепції читання, наприклад: демократична, радикальна і комерційна. Впадає у вічі детальний розгляд політики видавництв, їх прилаштування до книжкових канонів, рекомендацій, концепцій читання і смаків читацької аудиторії.

     Однак можна зауважити, що автор надає перевагу деяким концепціям, наприклад, демократичній, та пов’язаним із нею «ідеалам інтелігенції» у концептуальній галузі, що не дає змоги звернутися до розгляду семіотики смислів читання. Крім того, автор вдається до наслідування ідеї народницького прогресизму, вказуючи, що селяни «звикали до світських текстів» (с. 239). Втім, ця авторська перевага лише прикрашає вміле поводження із різними методологічними підходами: як цивілізаційним, культурологічним, так і марксистським (який автор слушно застосовує, аналізуючи станові відмінності у характері читання, стратифікацію читацьких можливостей та інтересів). Хоча твердження про читачів «середнього класу» (с. 213), виглядає вельми дискусійним. Між тим, вражає психологічна глибина, з якою досліджується професійне читання. Синтетичне дослідження орієнтації певних верств на «державний канон» або читацьких вподобань серед юристів, так само, як і увага до прикладів контролю, обмеження читання – це, безперечно, у поєднанні являє собою нове слово у вітчизняній науці.

     Сильною стороною праці є не вибірковий, а фронтальний аналіз статистичних показників, які ілюструють зв'язок поширення читання і грамотності. Унікальною особливістю книги є та прискіпливість, із якою досліджуються приватні книжкові зібрання. Глибокий аналіз фондів особового походження – велика заслуга автора. Це надає дослідженню комплексного, дійсно історичного характеру. У книзі знайшлося місце і для приватних бібліотек та книжкової торгівлі. На жаль, автор не акцентує увагу на осмисленні «провінційності», провінціалізму як особливого типу буття, властивого книжковій торгівлі периферійних міст ХІХ ст. При цьому, однак, помітимо, що деякі висновки автора, наприклад, про характер зв’язку і наслідування читанням суспільних змін, належать до досить усталених інтерпретацій, а, тому мають ознаки певного схематизму, і це може стосуватися насамперед читача. Можливо тому, що автор не ставить проблему взаємодії читача і тексту на перше місце. Розглянемо цю проблему детальніше. Слід, однак, одразу підкреслити, що автор ніякою мірою не «втрачає» читача, йому приділено значну частину дослідження.

     Між тим, варто стверджувати, що характер опису читача у книзі має належність скоріше до його конструювання, ніж до деконструкції. Тобто метод пізнання читача залишається цілком традиційним для бібліотечної та класичної історичної науки. Так, автор, здається, залишає без теоретичних пояснень одне з найважливіших своїх тверджень. Наприклад, у тексті автор нерідко вживається така схема: «подоляни досить часто читали книгу N» або «подолянам була добре знайома книга N». На що саме спирається це твердження? Слід припустити, що воно є результатом статистичних підрахунків «вжитку» тієї чи іншої літератури на душу грамотного населення. Таким чином, автор ніби творить вельми абстрактних «читачів-подолян», які вписуються у вже сформований книжковий світ ХІХ ст. Однак, якщо такі твердження і є статистично бездоганними, чи не є вони водночас і головним способом творення нового уявлення про читача, а не критикою, археологією, деконструкцією інших ідей про читача, і читача як «іншого»? Цю нелегку теоретичну проблему, незважаючи на цитування робіт М. Фуко та інших постмодерністів, автор обходить стороною. Між тим, її розбір неодмінно був би корисним досвідом для вітчизняної історіографії про історію читача і читання.

     Автором залучено значну кількість джерел, однак, їхня критика відрізняється застосуванням звичайного позитивістського методу й опорою на кореспондентну концепцію істини (у відношенні до джерельної «інформації»). При цьому, уявлення про те, що певне джерело «містить» певну інформацію, а не є елементом історичного мислення й об’єктом інтерпретації – в цілому вписується у методологічну парадигму, якою майстерно користується автор. Таким чином, вона виглядає цільною, а об’єм і кількість залучених джерел (що особливо відрізняє цю працю від багатьох інших), її одночасно і прикладний, і фундаментальний характер, безперечно робить таку парадигму найбільш продуктивною у відношенні до завдань праці.

     Загальний висновок. Книжка є фактично першим сучасним ґрунтовним, всебічним, виконаним на високому науковому рівні, дослідженням з регіональної історії читання в Україні. Також, з огляду на обсяг і ретельність аналізу і введення у науковий обіг джерел, ця робота, є, ймовірно, одним з найкращих вітчизняних прикладів історіописання про історію культури доби модерну, які слід поставити в один ряд з роботами К. Диси, В. Маслійчука, С. Посохова, В. Маркової. Книга являє собою взірцевий приклад соціоісторичного, історико-культурного письма в історіографії також і щодо історії книги. Насамкінець, слід відзначити, що книжка також є одним зі способів вирішення проблеми «неспівмірності парадигм»: бібліотекознавчої, книгознавчої та культурно-історичної. Варто висловити надію, що запропонований автором спосіб порозуміння, заснований на поєднанні стандартних історичних процедур із сучасним гуманітарним тлумаченням, знайде своїх прихильників серед вітчизняних інтелектуалів, на яких і розраховано книгу.    

     Станіслав Бондаренко