Серед башкирського народу існувало плем’я бурзян, яке має давню письмову назву бурджан. А у сучасній Республіці Башкортостан на південно-західному Уралі є Бурзянський район. На початку ХХ століття татарський учений башкирського походження Мурад Рамзі Мекканський (1855–1934) висловив таку позицію: середньовічні бурджани, описані арабськими джерелами, є одними із предків сучасних башкир. У 1970-ті роки патріярх башкирської історіографії, Раїль Кузєєв, сформулював власну концепцію: бурджани були тюркським племенем із Середньої Азії, які – разом із давніми башкирами (башкортар) – були захоплені хвилею міґрації печенігів – й опинилися на Південному Уралі, а згодом стали одним із предків сучасних башкир. А відомості арабських джерел башкирський історик залишив без аналізу2. На жаль, Хамідуллін не зробив у своїй книжці докладного історіографічного огляду.

Джерелознавчі дебати істориків минулого Автор переніс до першого розділу, в якому розглянуто побутування етнонімів «бурджан»/«берзіл» і топоніму «Берзілія» в арабських, візантійських, вірменських і башкирських джерелах та їхню інтерпретацію в історіографії. Хамідуллін доходить висновку, що народ бурджан з арабських джерел і країна Берзілія, відома візантійцям, є найменуванням однієї етнотериторіяльної сутности – країни народу бурджан. У другому розділі розглянуті арабські, візантійські та вірменські відомості про буджанів і Берзілію. Цікаво, що топонім «Берзілія» зустрічається в арабських і вірменських джерелах при передачі повідомлень персидських історичних творів епохи Сасанідів, які не дійшли до наших часів.

Третій розділ являє собою авторську реконструкцію історії бурджанів. Бурджани були іранським народом, що походив од індоіранського стану простолюду dasa, або daha, який повстав проти аристократичного стану arya, змусивши його полишити евразійські степи та переселитися, розділившись на два потоки, на берега Каспію та Гангу. Первинно бурджани мешкали у Середній Азії. Вони взяли участь у парфянському завоюванні Ірану. Пізніше оселилися на Північному Кавказі. На новому місці бурджани воювали проти сасанідського Ірану, а згодом – у союзі з хозарами протистояли арабам. У подальшому бурджани, разом із булгарами, полишили Кавказ через тиск хозарів. Частина бурджанів опинилась у сучасній Македонії, що й призвело до того, що арабські письменники, – хоч і не всі, і не завжди, – ототожнювали їх з дунайськими булгарами. А інша частина бурджан – переселилася на Південний Урал.

В останньому розділі Автор розглядає іранські впливи на башкирський фольклор, зокрема – паралелі між «Авестою» та епосом «Урал-батир», ніби потверджуючи бурджанський вплив на башкир. Але цей розділ у книжці зайвий, позаяк немає прямого стосунку до бурджанів. Річ у тім, що в етногенезі башкир взяли участь й інші іранські кочовики – сармато-аланські племена, які опинились у басейні річки Білої пізніше за фінських і раніше за тюркських предків сучасних башкир. І невідомо, від яких іранських народів і яким шляхом до башкирського фольклору потрапили іранські сюжети,та й сам Хамідуллін не претендує на вирішення цієї проблеми. Загалом розглянута книжка приємно вражає широтою викладу, що спирається на чималу кількість різноманітних історичних, лінгвістичних та археологічних джерел.

  1. Калинина Татьяна. Этноним бурджан Хорезми и Агапия Манбиджского как конструкт // XV Сходознавчі читання А. Кримського. Тези доповідей міжнародної конференції (Київ, 20-21 жовтня 2011 р.). – К.: Інститут сходознавства імені А. Ю. Кримського НАН України, 2011. – С. 11–15.
  2. Кузеев Раиль. Происхождение башкирского народа. Этнический состав, история расселения. – М.: Наука, 1974. – С. 139–141.

Михайло Гаухман