У франкомовному просторі є хіба кілька книжок із української історії, і лише одиниці присвячено питанням пам’яті й ідентичності в сучасній Україні. Востаннє перекладну синтетичну історію України 1997 року Видав Андреас Каппелер. Досі це найпоширеніший підручник для студентів1. А переважна більшість книжок про Україну – це праці, присвячені Помаранчевій Революції та Майдану, їхні автори – журналісти й політологи2. Книжка Ольги Острійчук частково заповнює вакуум праць, що їх присвячено конкретним питанням з історії України. Ольга Острійчук – доктор етнології в університеті Лаваль (Канада) та історії цивілізації в Ecole des Hautes Etudes en Sciences sociales (Париж), зараз працює на кафедрі українських студій в Університеті Оттави в Канаді3. Мета її книжки – виявити і проаналізувати кілька «пам’ятних вузлів» української ідентичності або, мовою авторки, «місць пам’яті» (lieux de mémoire), а також вивчення ідеологічних рамок та національного питання. Така мета є досить амбітною, бо аналізувати в одній книжці три «місця пам’яті», за кожним із яких є довгі історичні та суспільні дискусії, – це по-справжньому сізіфова праця.
У першій частині видання йдеться про появу української «колективної свідомості», а також її «вузлів пам’яті». Перший «вузол пам’яті» – Київська Русь, на чию спадщину претендують російський, український і білоруський народи. Другий – козацький рух Запорозької Січі. Третій «вузол пам’яті» охоплює період становлення українського націоналізму (кінець XIX - початок ХХ століття). Авторка вибрала саме ці три ключові моменти в історії України, оскільки це, на її думку, «три спроби створити першу українську стійку політичну сутність» (с. 41). У другій частині йдеться про ідеологічні рамки, а також про національне питання на українських землях. Для авторки головна проблема – зв'язок національного і соціального питань наприкінці ХІХ століття. Острійчук вказує на провідну роль уніатських священиків у Галичині, стверджуючи, що на цих теренах сформувалися умови для розвитку правого націоналізму (с. 66), який і розвинувся в радикальний націоналізм після Першої світової війни. У наступному розділі йдеться про «досвід [exp?rience] подій, які розділяють українців», а саме про національне питання в міжвоєнному періоді на українських землях, а також питання українізації в радянській Україні. Вибір слова «досвід» здається не дуже влучним, оскільки незрозуміло, що авторка вклала в це поняття. І чи може національне питання міжвоєнної доби та українізація бути досвідом, який «розділяє українців»?
Другий розділ книжки присвячено трьом важливим і конфліктним місцям пам’яті в історії України: Тарасу Шевченкові, Голодомору та Другій світовій війні. Кожне з них викликає дискусії та сильні емоції в українському суспільстві. На жаль, авторка не пояснила, чому вона вибрала саме ці «місця пам’яті». Тараса Шевченка як «людину монумента пам’яті» обрано невипадково, оскільки образ поета пройшов усі війни, століття й режими (с. 173). Його життя описували стільки разів, що «неможливо дізнатися ще щось нове» (с. 173). Але, як слушно зазначає Острійчук, Шевченка реанімували залежно від ідеологічних обставин та політичних режимів, і кожна епоха залишила власний, часом суперечливий слід в інтерпретації його спадщини. Авторка відстежує еволюцію в побудові міфу Шевченка протягом століть: від початку його формування (с. 175) до Помаранчевої Революції (с. 216). Проаналізовано також комеморативні практики, пов’язані з поетом (с.189).
Друге «місце пам’яті», що його проаналізувала Острійчук, - Голодомор. Авторка показала, як в українській діаспорі було сконструйовано міф Голодомору, як його запозичив Віктор Ющенко, як його було зведено до національного символу.
Третє місце пам'яті – це Друга Світова війна і всі її наслідки: УПА, Голокост, Волинська різанина, а також культ радянських партизанів. Авторка торкнулася питання про те, хто в цій війні був героями, хто жертвами, а хто – катами, а також проблеми реабілітації УПА від час правління Кучми і Ющенка.
Сила, але в той же час і слабкість книжки Острійчук у тому, що в ній зроблено спробу описати різні ідеологічні рамки націєтворення, місця пам’яті, національне питання та колективну свідомість – і все це в одній праці. Через таку мішанину жанрів і об’єктів неможливо чітко зрозуміти головну спрямованість та ідею книжки, вона втрачає ясність і точність. Якби публікація могла похвалитися чітким та лаконічним стилем, методичним описом подій – це був би чудовий синтез української історії та її конфліктних питань. Саме такої книжки бракує у франкомовному академічному просторі.
Окрім того, у виданні є серйозні теоретичні прогалини. Авторка не пояснила, зокрема, власного розуміння понять «місця пам’яті» та «колективної свідомості», способів та форм їхнього зв’язку. На жаль, Острійчук також не пояснила критеріїв вибору трьох «місць пам’яті» та їхнього значення для України. Чому Шевченко і Голодомор? Чому не Іван Франко і Богдан Хмельницький? У книжці немає історіографічного огляду. У вступі авторка згадала про історіографічний та міждисциплінарний підхід, про селективну, історіографічну й полісемантичну методику досліджень. Але цих методик і підходів не описано. Жодного історика не згадано в розділі з історіографії. Не раз посилаючись на українських істориків, Острійчук не розкрила характеру їхнього творчого доробку, не згадала жодної історіографічної полеміки з суперечливих історичних питань. Вступ і методологічна база – найслабші місця у праці.
Помітний недолік видання – відсутність предметного покажчика. Посилання на джерела частково компенсують недоліки пошукового апарату. Але й їх часом не наведено. Наприклад, говорячи про Голокост, Острійчук зазначила, що деякі українські автори «не соромляться посилатися на відсутність будь-якого зв’язку між діяльністю ОУН і погромами, що їх представлено як «чисту вигадку НКВС» (с. 139). У той же час посилань на праці істориків, до яких апелює Острійчук, немає. У таких випадках твердження автора просто втрачають достовірність. У праці Острійчук є і вдалі місця, наприклад, лаконічний синтез деяких періодів історії України (Київська Русь, козацька доба, Галичина XIX i XX століття), якого так бракує у франкомовному інтелектуальному просторі. Головна ідея книжки в тому, що українське суспільство все ще страждає від наслідків ідеологічного розлому, який 1939 року поділив країну (с. 361) і поклав початок «розлому пам’яті». Три «місця пам’яті» стали місцями української свідомості та національної єдності завдяки потужному об’єднавчому потенціалу: Шевченко замінив Леніна, Голодомор швидко став приводом для об’єднання нації, у той час як перемогу в Другій світовій війні і далі святкують в обох частинах країни. А втім, колективна ідентифікація в Україні досі часто залишається невизначеною, наприклад, якщо Голодомор вшановують переважно на Сході, тому що більшість його жертв походили з цього регіону, то Друга Світова Війна і досі є яблуком розбрату для всіх регіонів. Авторка права, що Шевченко залишається, безумовно, головним символом національного консенсусу, через те, що його не втягували в ідеологічний конфлікт, а також через те, що він належить до попередніх епох (с. 368). Хоча в сьогоднішній Україні постали нові герої, які затьмарили всі попередні суперечки про героїв, – Небесна Сотня й Українська Армія, які вже стали справжніми «місцями пам’яті» 2014-2015 років.
Історія твориться на наших очах. У цьому контексті книжка Острійчук дає ключі для розуміння ідеологічної основи конфліктних питань української історії та її героїв, які беруть участь у процесі формування історичної свідомості в Україні, а тому це видання дуже потрібне для франкомовного інтелектуального простору.
Наталія Борис
1. Kappeler, A., Imart, G., & Beauvois, D. Petite histoire de l’Ukraine, Paris : Institut d'études slaves, 1997.
2. Серед найновіших публікацій: Daubenton Annie, Ukraine : l'indépendance à tout prix, Paris : Buchet Chastel, 2014, Arjakovsky Antoine, Russie, Ukraine : de la guerre à la paix?, Paris : Parole et silence, 2014. Arjakovsky аналізує події Майдану. Що ж до аналізу історичної пам’яті, можна згадати тільки дисертацію про політичні міфи та ідентичність Dominique de Juriew, Mythes politiques et identité en Ukraine post-soviétique : passé composé et reconquéte du sens, Paris : L’Harmattan, 2003.
3. Кафедру українських студій було створено 1993 року щоби досліджувати й вивчати сучасну Україну, а також теми, які стосуються політичних, економічних і соціальних змін у країнах Східної Європи і колишнього радянського простору http://sciencessociales.uottawa.ca/ukraine/chaire-bref