У другому розділі йдеться про шинкарство на селі та впровадження у 1844 році заборони євреям тримати корчми та шинки у сільській місцевості. Третій розділ присвячений шинкарству в містах, особливо у Варшаві, в якій євреї були обмежені в праві на вибір місця проживання, а дозволена для них частина міста фактично перетворювалася на новочасне ґетто.

Четвертий розділ висвітлює участь євреїв у Листопадовому та Січневому повстаннях. Згодом у польській літературі виникла міфологема про «ворожість» євреїв, які не підтримали польську справу. Насправді євреї були серед учасників повстань, причому як полонізовані напівсвітські, так і релігійні євреї. Визначну роль у бойових діях відігравали корчмарі та шинкарі – знавці місцевих справ і постачальники продовольства. Серед них були ті, хто підтримав російські війська, а були й прибічники повстанців. Щоправда, вибір позиції далеко не завжди був добровільним.

П'ятий розділ показує зниження питомої ваги корчмарів і шинкарів серед євреїв після емансипації селян. Занепад панських маєтків, в яких євреї реалізовували право пропінації – монополію на горілчану торгівлю, призвів до банкрутства орендарів-євреїв. До того моменту, як у 1898 році була запроваджена державна монополія на горілчану торгівлю, євреї майже полишили шинкарство. В останньому розділі йдеться про «просвічені» шляхи «знешкодження» євреїв – аграрну колонізацію, армійську службу та сучасну освіту. Щоправда, «модерно» освічені діти варшавських корчмарів... продовжували займатися справою батьків. Відзначимо, що Автор жодного разу не проводить поділ між образами «єврея» очима польських літераторів та очима російських чиновників. Невже два вороги були вірними союзниками в упередженнях проти євреїв?

Михайло Гаухман