18–24 грудня 2016 р. в Меморіалі Шоа (Memorial de la Shoah) в Парижі відбувся семінар, організований Українським центром вивчення історії Голокосту. Це вже 7-й подібний захід для освітян та науковців, чиї педагогічні та наукові пошуки пов’язані з вивченням та дослідженням Голокосту. Серед 15 учасників з різних регіонів України цього року брали участь історики – науковці та працівники/ці установ освіти.

Відкриття форуму та формальне фотографування з українським прапором (цю патріотичну традицію учасники закордонних семінарів, організовані УЦВІГ незмінно виконують після початку агресії РФ щодо України) відбулося за участю п. Олега Шамшура, посла України у Франції.

Сама назва семінару («Викладання історії Голокосту») не зовсім відповідала складеній програмі: хоча близько половини лекцій стосувалися тематики Голокосту, частина заходів була присвячена висвітленню інших трагедій та злочинів проти людства у XX ст. (погроми під час громадянської війни у Росії, сталінські злочини в Україні, геноцид тутсі, вірмен, події в Сребрениці). Така змістовна наповненість, схоже, мала на меті розширити на семінарі спектр аналізу злочинів проти людства, не концентруючись навколо одного геноциду.

Лекція Жоржа Бенсуассана «Корені ненависті: від юдофобії до антисемітизму»

Оскільки сфера моїх власних наукових зацікавлень – антисемітизм, особливе враження на мене справила перша лекція семінару: «Корені ненависті: від юдофобії до антисемітизму» Жоржа Бенсуассана (Georges Bensoussan). Окрім того, одними з найцікавіших в лекційному блоці стали презентації дослідження «Сталінські репресії в Україні» Ніколя Верта (Nicolas Werth), «Відображення теми Голокосту у радянському кіно» Валері Познер (Valérie Pozner) (фото 4), над якою дослідниця в спеціальному проекті працювала кілька років та «Геноцид тутсі у Руанді» Флорана Пітона (Florent Piton). Щодо останньої, як наголошував лектор, з 800 тис. жертв геноциду особливо постраждали жінки-тутсі, які стали жертвами сексуального насилля з боку чоловіків-хуту, за що згодом судили навіть підлітків та неповнолітніх.

Презентація дослідження Ніколя Верта «Сталінські репресії в Україні»

Висвітлення тематики геноцидів продовжувалось і під час екскурсій. Учасникам було представлено сам Меморіал та історію його створення. Вразив рівень залучення технологічних інновацій, використання мультимедіа у сучасному оформленні експозицій, (що нині притаманне всім західним науково-культурним центрам та музеям). Зупинюся на двох емоційних/емпатійних аспектах під час огляду експозиції. Як корінний мізочанин в Парижі шукав те, що вже бачив в Берліні, Варшаві, США. Не помилився. В Меморіалі присутній стенд зі світлинами знищення мізоцьких євреїв. Усвідомлення спільної Трагедії руйнує кордони. Іншим емоційним аспектом для мене стало відвідування кімнати зі світлинами французьких дітей, що загинули від Голокосту. Зі слів екскурсовода, їх батьки вже знали, що з ними трапилося.

Ще одна експозиція, представлена нашій групі – про геноцид гереро в Африці (1904–1907 рр.) з боку німецьких колонізаторів. Загалом після трагедії кількість представників племені гереро скоротилася з 80 тис. до 15 тис. осіб. Жахливі картини голодуючих жертв в пустелі Калахарі, мабуть, не залишили байдужими нікого. 1985 р. ООН визнала знищення племені актом геноциду, порівнюючи його наслідки з нацистським геноцидом євреїв.

Другого дня семінару учасники відвідали колишній табір Дрансі. Поблизу скульптури та справжнього вагону для перевезення людей екскурсовод розповідала про історію створення табору. Вже наприкінці робочого дня ми зустрілися з Іветт Леві - жінкою, якій вдалося пережила Аушвіц. Вона й досі є надзвичайно енергійною, її здавалось би трагічна історія перетворилася на оптимістичну оповідь з хеппі-ендом (зустріччю після пережитого зі своєю мамою).

Щодня ми проходили до місця занять крізь подвір’я Меморіалу Шоа, де на величезних стінах можна було побачити закарбовані імена євреїв, які загинули під час Голокосту. Щоразу це викликало різноманітний спектр емоцій-переживань. А загалом поліфункціональність будівлі інституції дуже допомагає і дослідникам, і звичайним відвідувачам. Приміром, я бачив молоду сім’ю з дитиною, яка вивчала написи на стінах Меморіалу.

Презентація дослідження Валері Познер «Відображення теми Голокосту у радянському кіно»

Екскурсійно-культурну програму в Парижі учасники влаштовували собі самі (на це було відведено окремий день), чому сприяла, зокрема, передріздвяна атмосфера. Учасники семінару насолоджувалися красою вечірнього Парижу, змогли відвідати Лувр, Ейфелеву вежу, величний Собор Паризької Богоматері та інші знані пам’ятки.

Заслуговує на увагу україно/французький діалог на заключному круглому столі, коли українська сторона почала мову про агресію РФ проти України та роль/позицію Франції з даного питання. З одного боку, французькі колеги наголошували на підтримці України, а події в Криму та на Сході визнавали агресією. З іншого боку, представник Меморіалу попросив не політизувати питання та наголосив, що французьке суспільство має свій погляд щодо цих подій. Тому в цьому контексті солідаризуюся з учасником семінару А.Харченком, який коментуючи ситуацію відносин України з Європою зазначає, що «усвідомлення таких моментів дозволяє позбутися зайвих ілюзій, і ефективніше вибудовувати подальшу співпрацю».

Усі закордонні семінари, в яких мені довелося взяти участь завдяки УЦВІГ, відрізняються один від одного, мають свою специфіку та особливість. Порівнюючи з подібними форумами в Єрусалимі, Берліні, Варшаві, семінар в Парижі був, напевне, найбільш академічним, і разом з тим… найбільш сухим. Програма, побудована на лекціях та екскурсіях, не передбачала практичної роботи самих учасників – того, що було, наприклад, в Ізраїлі та Німеччині (вирішення різноманітних дилем учасниками групи під час практикумів), не було можливості представити та обговорити власнт дослідження. Це деякою мірою впливало на взаємодію лекторів та слухачів.

Слід подякувати УЦВІГ за можливість взяти участь в закордонному семінарі з викладання історії Голокосту. Окремо хочу висловити вдячність керівнику цьогорічної групи – п. Надії Колпаченко, яка турбувалася про кожного з нас та вирішувала масу логістичних питань, пов’язаних з перебуванням в Парижі. Також хочу відзначити роботу та подякувати професійним перекладачкам п. Ірині Дмитришин та п. Ані Жаяр-Чесановській, які допомагали нам порозумітися з французькими колегами.

Роман Михальчук – доцент кафедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету.