18-24 грудня 2016 р. у столиці Франції відбувся семінар для українських освітян, які у своїй роботі приділяють увагу проблематиці Голокосту. Головним організатором від нашої країни виступив Український центр вивчення історії Голокосту, очолюваний д-ром Анатолієм Подольським. Господарями заходу з боку Франції виступив Меморіал Шоа (Memorial de la Shoah). Група освітян, підготовлена УЦВІГ, об’єднала викладачів середньої та вищої школи, та дослідників, які представляли різні регіони України – Львів та Одесу, Харків та Рівне тощо. Здається, такий «сплав» спрацював. Нерідко повторювана теза, про проблеми з комунікацією між середньою та вищою школою / академічною наукою в Україні. В нашому ж випадку, учасники мали нагоду встановити особисті контакти, запозичити певні моменти з досвіду колег, врешті дискутувати щодо тих чи інших проблем.
Французька сторона запропонувала українським гостям доволі потужну програму. Відзначу, що ухил в бік академічних досліджень відразу впадав у око. У форматі лекцій представляли свої дослідження співпрацівники самого Меморіалу Шоа, французьких університетів та дослідних установ. Традиційно для сучасних студій французькі дослідники не обмежились проблематикою Голокосту. Лекційна програма, доповнена тематичними екскурсіями, представляла максимально широкий контекст, який хронологічно охоплював все XX – початок XXI ст., географічно – виходив за межі Європи, висвітлюючи ті чи інші події в Африці, Азії.
Семінар розпочався з обговорення ідеологічних засад масового насильства. Основна увага була приділена ідеології нацизму та антисемітизму у Третьому Райху. Але не оминули увагою і зародження сучасного антисемітизму в Європі.
Окремо слід сказати про екскурсійну програму. В першу чергу – це був огляд самого Меморіалу Шоа. Учасники мали можливість побачити потужну багатофункціональну установу. Місце пам’яті – двір меморіалу, де на стінах закарбовані імена французьких євреїв, які загинули під час Голокосту, та окрема зала пам’яті всередині будівлі. Великий штат дослідників, власний науковий журнал, добре впорядкований архів (в якому є чимало інформації щодо українських євреїв, які свого часу опинилися у Франції, полишивши Харків, Одесу та ін. міста), чудовий книжковий магазин (здається типово для парижських книгарень – 90% продукції французькою, англійською переважно старі видання). Нарешті, цікава експозиція (звичайно, з традиційним для західних музеїв поєднанням артефактів з мультимедійними технологіями), стаціонарна базова частина якої постійно доповнюється новими виставками.
Одним з таких оновлень, стала окремо представлена групі експозиція щодо геноциду африканського народу гереро (1904-1908 рр.). Події, які буклет до виставки називав першим геноцидом XX ст. Відвідувачі виставки мають можливість прослідкувати історію геноциду, від появи німецьких колонізаторів та расистської політики у ставленні до місцевого населення, до стану сучасної пам’яті про ці події у Намібії. Мабуть, слід нагадати, що сучасна Німеччина офіційно визнала свою провину за ці злочини.
Окремий день семінару було призначено екскурсії до колишнього транзитного табору у Дрансі (поза межами Парижу). Учасники семінару відвідали музей у містечку, оглянули меморіал (скульптурна композиція та вагончик для перевезення людей). Цікаво, що ті самі приміщення, де жили в’язні, тепер повернули своє первісне призначення – житлових будинків. І цей до сьогодні є приводом для дебатів. Окрема історія подорожі до Дрансі – зустріч з Іветт Леві – енергійною і життєрадісною жінкою, яка дитиною пережила Аушвіц. Її розповідь про зустріч з мамою, після повернення з концтабору, певно, могла б розчулити кожного.
Серед програми інших лекційних днів мабуть слід було б відзначити виступ класика – Ніколя Верта, про репресії доби сталінізму. Але для мене найцікавішими стали виступи Лорена Жолі (Laurent Joly) про колаборацію режиму Віші у подіях Голокосту та Валері Познер – про відображення теми Голокосту у радянському кіно (дослідниця представила результати великого багаторічного проекту, безпосередньою учасницею якого вона була) – обидва лектори представляли Національний центр наукових досліджень (CRNS) – одну з провідних академічних установ Франції. Не менше, запам’яталась розповідь журналіста Лорана Жесліна (Laurent Geslin) з видання «Courrier des Balkans» про події у Сребрениці (нагадаю, кваліфіковані як геноцид). Інформацію про масові вбивства він збирав особисто, на місці подій, продовжуючи моніторинг ситуації і сьогодні.
Семінар підсумував круглий стіл, де українські учасники, разом з представниками Меморіалу Шоа змогли продискутувати висвітлені теми, розповісти про проблеми у викладанні проблематики Голокосту в Україні, обговорити подальші контакти.
Прикінцево, хотілось би сказати про кілька спостережень стосовно французької сторони, яку автор фактично «відкривав» для себе. Тут цікавим був не лише академічний, але й так би мовити побутовий бік. У фразі – «Я не націоналіст, але французька кухня найкраща у світі», для мене тепер сутність пересічного француза (звичайно з того кола, з ким я мав можливість спілкуватись). Доречі, виявляється, для багатьох французів називати себе «націоналістом» не дуже приємно, вони воліють говорити в першу чергу про «патріотизм».
Крім того, французькі вчені надто обережно говорять про «неприємні» моменти в минулому своєї країни та суспільства (контраст з моїм німецьким та американським досвідом). У їх промовах нерідко виринає надмірний європоцентризм (відразу згадуєш Едварда Саїда щодо Франції, як одного з головних акторів у творенні орієнталізму), коли мова йде про Східну Європу, чи питання стосується тієї ж Африки. Тема колаборації з нацизмом взагалі викликає хвилювання (але без намагання «виправдатись», властиві для наших апологетів праворадикальних рухів, скоріше спроба обійти гостру тему). Мої коментарі з цього приводу вели до довгих пояснень, які скоріше викликали нові питання, ніж прояснювали такі нюанси.
Водночас, така обережність не заважала французьким колегам суворо критикувати українську сторону за замовчування подібних тем, присутність в українському суспільстві неонацистських організацій та випадків антисемітизму. Спроба ж українських учасників на фінальній дискусії нагадати про відповідальність Франції (як країни, яка претендує на статус «великого гравця» у європейській та світовій політиці) у вирішенні проблем анексії Криму та подій на Донбасі, викликали дуже гостру реакцію французької сторони. Представник Меморіалу прямо попросив не політизувати діяльність академічної установи, та наголосив, що французьке суспільство має зовсім інший погляд, щодо можливої агресії РФ проти інших країн Європи. Водночас, французькі учасники наголошували, що Франція і її дослідники однозначно визначають всі вищезгадані події як пряму агресію проти України.
Всі наведені мною нюанси не мають на меті звинувачувати французьку сторону в якихось «гріхах». Лише намагання краще зрозуміти, чому і як говорять її представники. Усвідомлення таких моментів дозволяє позбутися зайвих ілюзій, і ефективніше вибудовувати подальшу співпрацю.
На завершення, хотів би подякувати колективу Українського центру вивчення історії Голокосту за організацію семінару, всім членам групи за плідну і приємну співпрацю; нашим чудовим французьким перекладачкам Ірині та Анні, які приділяли нам набагато більше уваги, ніж цього б вимагали робочі формальності, і з якими завжди можна було продовжити дискусію, обговоривши той чи інший момент.
Артем Харченко, канд. іст. наук,
доцент каф. політичної історії НТУ «ХПІ»,
Центр дослідження міжетнічних
відносин Східної Європи.