Цей есей важко назвати вичерпним і він є радше моїм виявом інтересу, замальовкою на майбутнє, яку я відкладаю, сподіваюсь, не в довгу шухляду для кандидатської. Його ідея виникла у мене через дослідження роботи так званих громадських комісій сприяння дотриманню законодаства про релігійні культи у Києві в 1970-80 роки.
Щоб його написати, я здійснив справжню «торбінсову» мандрівку туди і назад: через Лук'янівку, Пріорку, Татарку і Поділ – шляхами тих нечисельних паломників в світі «розвинутого соціалізму», які залишали після себе писемні згадки – чи то в нотатках, чи то в рапортах уповноважених у справах релігій, чи то в постановах про адміністративні правопорушення. Я спробував побачити той Київ, який могли бачити вони – «духовну пустелю»1 і «другий Єрусалим»2, «культурний Донбас», в якому дивним чином вціліли діючі церкви і монастирі.
Питання, що я собі ставив: як ці храми сприйматися тоді, в брєжнєвщину, за Щербицького, який боровся з релігією «новими делікатними шляхами»3 з майже хрущовським фанатизмом? як ці храми могли існувати там, де віра в Бога і її вияв були абсолютно несумісними з будь-яким публічним/офіціним простором?
Тож моєю метою є спроба показати місце православних храмів/православних громад у радянському Києві наприкінці 1970 – початку 1980 років, їх вписаність/невписаність у загальноміський простір.
Таке дослідження потребує величезної кількості джерел, на обробку яких піде не один місяць. Хоча б – коли мова заходить про міську політику, то ліміт в 10 справ і тижневі інтервали між замовленням і видачею в Державному архіві Києва просто «вбивають», але найголовніше, що стає на заваді, – це майже повна відсутність людей, з якими можна поговорити про той час: вони або померли, або аж надто високо забралися церковною драбиною, або – іноді – просто не хочуть говорити, відмахуючись фразами «ми жили і молилися під безбожним режимом» і «зробіть іншу зачіску, ваша не личить людині, яка має ходити до храму». Але все ж для замальовки – джерел на бракує. Їх вистачило аби визначити, в яких напрямках рухатися, де «копати».
Храми, монастирі – географія митрополичої столиці
У порівнянні з більшістю міст в СРСР – Київ був аж надто церковним містом. І це не ретроспективна спекуляція – це майже дослівна цитата зі звіту уповноваженого в справах релігій по місту Києву Валентина Руденка4. Протягом 1970-80-х років і аж до урочистостей з нагоди 1000-ліття Хрещення, кількість діючих православних храмів у Києві не змінювалася – їх було сім5 (для порівняння в Чернігові – лише один6). Але особливої ваги церковному Києву надавали 2 православних монастирі (загальна кількість по СРСР – 16 монастирів в період з 1965 до 19827).
З 12 районів Києва – храми діяли лише у 5, а найбільша їх концентрація була в Подільському районі. Нових храмів за весь період з 1917 по 1986 рік – у Києві не з’являлося, тож нові райони – як от Оболонь чи Лівий берег – були повністю виключеними з того простору, який Християн Раковський презирливо назвав “містом церков та монастирів”.
Це місто церков було буквально замкнене в межах ХІХ століття, воно було концентрованим і я навіть волів би говорити про два православних простори: церковна алея (найбільш концентрований, який зосереджувався в “басейні” вулиці Глибочицької та похідної від неї вулиці Кецховелі, навколо яких розташовувалися обидва монастирі та дві церкви – Макаріївська на Татарці та Воздвиженська на Подолі; зв’язок між церквами, розташованими саме тут, полягав в тому, що за свідченнями багатьох парафіян – вони одночасно ходили в дві/три церкви з цієї аллеї, але ні в які інші8) та анклави (розкидані по місту ще п’ять церков, кожна з яких знаходилася надто далеко, тобто не в пішій доступності, одна від одної).
Місто видиме, але непомітне
Що мене завжди дивувало в дитинстві, коли я дивися бабусині книжки про Київ – це зникнення церков з фотографій. Чим ближче до теперішнього часу – тим менше в міському ландшафті видно храмів. І крім Софії і Лаври – двох музеїв заповідників – ніби більше нічого не має.
Церква це не звичайна будівля, вона виділяється на фоні мирської архітектури – це цитата з книжки, що на початку 90-х стала дуже популярною в православному середовищі СРСР, “Закон Божий” Серафима Слобідського. І дійсно, "будівничі соціалізму" стикнулися з тим, що церкви аж надто виділяються. Це не просто погляд войовничого безбожника, це функція прийнята самою церквою – вона має виділятися, це дім Божий, і чим він вищий, чим яскравіші бані, чим далі його видно – тим краще, тим правильніше. І якщо у 20-30 рр. ХХ століття вирішити проблему було відносно просто – знести і посадити дерева (як у випадку з Михайлівським Золотоверхим монастирем у Києві, після невдачі з побудовою нового центру міста), то в 1970-ті, знести церкву було вже набагато складніше, навіть більше – це несло “іміджеві ризики”, та й “конкордат” з Церквою, лояльною, яка по-радянськи боролася за мир і справно віддавала на податки 81% прибутку, був хорошим аргументом проти зносів, як і хороші стосунки між тодішнім митрополитом Філаретом та уповноваженими у справах релігій. Отже, залишалося лише одне – максимально ховати храми аби жити так, ніби там нічого не має. Тож цитата позичена мною в Салмана Рушді чи ненайкраще іллюструє міську політику того часу.
Проте це теж не було аж так просто – хоча б тому, що частина будівель, що продовжували використовуватся православними громадами у 70-80-х рр., мали статус пам’ятки архітектури (цей статус був одним з найкращих важелів впливу/тиску на релігійну громаду з боку міськ/райвиконкомів: як щойно щось робилося не так, виконком грозив, що зніме громаду з реєстрації за “невідповідність санітарним та архітектурним нормам”, крім того, наявність статусу пам’ятки означала, що громада мала сплачувати додаткові кошти до Фонду захисту пам’яток). І викинути їх з простору зовсім було неможливо. Але якщо вже і не викидати – то мінімізувати присутність треба було обов’язково. Приклад з історичного огляду Києва за 1982 рік9.
На малюнку репрезентація Подільського району. Незважаючи на те, що в списку пам’яток архітектури є Іллінська церква (діюча), Флорівський монастир (діючий), Воздвиженська церква (діюча) – жодна з них не візуалізована фотографіями, ба більше – їх фото немає в путівнику взагалі (окрім Іллінської – але в іншому контексті, про це буде далі). Подібна ситуація і з Шевченківським районом (Покровський монастир – в списку пам’яток є, проте фотографії немає) і в Ленінському (Володимирський собор). Церкви в інших районах статусу пам’ятки архітектури не мали – тому їх можна було не наносити на мапу взагалі.
Є ще одна цікава тенденція, що я помітив в кількох путівниках: вона полягає в тому, аби створити іллюзію “замкненності в минулому столітті”. В тому ж путівнику за 1982 рік, Іллінська і Вознесенська церкви, та Володимирський собор (всі діючі та – очевидно – не знесені) показані лише на чорно білих фото та лише в тій частині альбому, який відповідає століттю, коли вони були збудовані – XVII та ХІХ відповідно, натомість ніде пізніше вони не зустрічаються (в той час як Софія та Лавра зустрічаються, навіть з повторами, так само як і Видубецький монастир – які були музеями).
Також зверніть увагу на компанію церков, в якій Іллінська церква на зображенні вище – всі зруйновані на 1982. Подібна ситуація і з фото Вознесенської церкви, і Володимирського собору. Мимоволі, якщо ти купуєш цей альбом аби познайомитись із Києвом, складається враження, ніби всі ці церкви залишилися у минулому, “не збереглися” (хоча це твердження може бути цілком моїм суб’єктивним враженням – проте можливо на таке враження і натякали укладачі – це треба якимось чином з’ясувати).
Інший – не менш цікавий путівник, більш детальний, за 1981 рік10. Він містить статті про майже всі церкви, що були в тодішньому Києві, однак без вказівки – чи діють вони, чи ні. Відсутня лише Макаріївська церква на Татарці.
Важко розуміти, наскільки зумисним був такий крок авторів (критерії відбору в цьому разі точно не пов’язані зі статусом пам’ятки архітектури, бо дві церкви з тих, що містяться в путівнику – такого статусу не мали). Але мені здається, що я зрозумів, чому цієї церкви там не було: до неї було важко дістатися і вона була добре схована.
У спогадах перекладачв Ірини Д’якової, яка довгий час була парафіянкою храму на Татарці, про свій перший візит до цієї церкви, знаходимо: “...Я оказалась едва ли не в деревушке (расположенной в 20-30 минутах езды от центра, куда можно было попасть по ответвляющейся от трамвайной трассы узенькой улочке с прелестным названием Чмелив Яр)… Поднимаясь по тропке, вившейся по дну оврага, с крутых склонов которого нависали над прохожими самые разнообразные цветы и травы, я, наконец, оказалась на улице Старая Поляна. Передо мною на небольшом холме за забором возвышалась деревянная церквушка…”11. В спогадах священика Анатолія Затонського, який з середини 80-х був настоятелем Макаріївської церкви, навіть є рефлексії, що церкву не закрили тому, шо вона знаходилася в непримітному місці; він навіть йде далі і пише про те, що причина цієї неримітності в тому, що вулицю Стара Поляна не асфальтували аж до 1988 року, а громадський транспорт поруч з нею так і не пустили12. І під час своєї прогулянки я в цьому впевнився – Макаріївської церкви не видно, вона не проглядається, навіть коли ти вже майже поруч, і з усіх боків вона засаджена високими деревами (зі слів свічниці, яка працює там – ці дерева ростуть та закривають церкву стільки, скільки вона себе пам’ятає).
Повертаючись до тези про мінімізацію присутності, потрібно також згадати і про екскурсії (маю на увазі звичайні екскурсії, а не для VIP-осіб, з ООН чи Всесвітньої Ради Церков). Очевидна річ – ексурсії оминали діючі храми. Я не знайшов жодних свідчень, що екскурсії водили до якоїсь діючої церкви, окрім Володимирського кафедрального собору, де зі слів однієї прихожанки – часто можна було побачити іноземців, але майже виключно тоді, коли не було служби.
Припускаю, що Володимирський собор був чимось на кшталт офіційної сцени, на якій розігрувалася вистава “у нас с церковью проблем нет” – саме тому туди водили екскурсії. Крім того, собор знаходився в абсолютно нетиповому, як для тодішньої ситуації, місці – він був в самому центрі міста, на бульварі Шевченка, він не був обсаджений деревами, які могли б його закрити, та ще й через дорогу від станції метро. В цьому плані кафедральний собор Києва вигравав навіть на фоні патріаршого собору у Єлохові в Москві, який знаходився за Садовим кільцем. І якщо якийсь православний елемент був вписаний у той радянський Київ – то це був саме Володимирський собор.
Підтверджують це і путівники по собору/короткі брошури англійською мовою (жоден інший діючий храм не був вписаний в іншомновні путівники). Крім того, навіть в деяких мемуарах я знаходжу майже ідентичні речення про надмірну офіційність та непривітність Володимирського собору, де “новим прихожанам були зовсім не раді” (наприклад вже знайома нам Ірина Д’якова пише про це), проте натомість можна було часто зустріти іноземців13.
Місцева влада усіма можливими способами контролювала цю сцену, аби все йшло так як треба. Спеціальна комісія у виконкомі Ленінського району проводила “тренінги” для екскурсоводів про те, “як правильно” проводити екскурсію в діючому храмі, на що звертати увагу, а на що ні (нажаль, деталі таких тренінгів не протоколювалися, а знайти особисті записи еккурсоводів – мабуть – справа нереальна). По-друге, та ж комісія спільно з уповноваженим у справах релігій, навіть розглядала, вносила правки та затверджувала текст путівника по собору14!
З цим путівником, який називався “Кам’яний свідок”, взагалі окрема історія. Його перша версія була надрукована видавництвом “Будівельник” у 1968 році. А у 1972 – комісія виконкому Ленінського району, з невідомої причини, взялася розібрати цей путівник – чи не містить він раптом помилок. І такі помилки були знайдені. Комісія внесла корективи, а “Будівельник”, на початку наступного року видав новий текст, у якому – свідомо чи ні – вказавши одним із редакторів уповноваженого у справах релігій Валентина Руденка. Цікаво те, що путівник цей написаний українською – тож він навряд чи був розрахований на іноземців15.
Методики приховування
Якщо звести до одного речення міську політику щодо діючих церков, то це речення буде таким: зробити їх максимально непомітними. І це включало цілий комплекс заходів.
Ховати та контролювати діючі храми потрібно було ретельніше. І 1970-ті роки в цьому плані були визначальними: два скандали – один у Києві, інший в Київській області – показали, що релігійні громади можуть порушувати звичну тишу. Спочатку в кількох селах на Київщині віряни за відсутності храмів захопили сторожки на кладовищах і влаштували там без дозволу імпровізовані церкви, а тоді ще й у Києві ігуменія Покровського монастиря Маргарита (Зюкіна) без дозволу збувала нову дзвіницю.
Ці зовсім не пов’язані події обумовлюють зміни в механізмах контролювання життя церкви. І ось протягом 1977-79 рр. у Києві починають утворюватися так звані групи сприяння виконанню законодавства про релігійні культи, що діяли на громадських засадах при виконкомах, і серед іншого здійснювали безпосередній контроль за діяльністю конкретних релігійних громад – тобто, з того моменту до кожного діючого храму і монастиря приставляють групу активістів (до 5 людей), аби ті слідкували, вивчали і доповідали своїм виконкомам про те, що взагалі коїться в цих громадах.
Групи сприяння були покликані, серед іншого, не допускати “порушення громадського порядку” – тобто будь-якого втручання церков у публічний простір (аж до того, що священикам в облаченні не можна було виходити за територію храмів, а хресні ходи були подією такого маштабу, що навіть Рада у справах релігій щоразу як планувався хресний хід в якійсь із церков – відправляла туди свого фотографа, аби той фіксував кожен крок парафіян та священиків).
У своїх планах робіт члени груп називали таку роботу “локалізацією”. Так, матеріали виконкому Подільського району за 1972 рік «по локалізації» Воздвиженської церкви містили серед іншого рекомендації тримати територію храму закритою на весь час, окрім проведення богослужінь, «пресекать» намагання духовенства проводити службу/ритуали будь-де, окрім як в будівлі храму тощо16.
Цікава ситуація склалася із Флорівським жіночим монастирем на Подолі. Ще в 1960-ті, аби послабити монастир, міська влада вирішила, що не буде укладати з черницями спільного договору про оренду, а натомість підпише договори з кожною окремою монахинею. Це дозволило частину колишніх келій перетворити на повноцінний житловий будинок, де поруч із черницями отримали квартири цілком світські радянські громадяни. Проблеми виникли на початку 1980-х, коли виявилося, що якщо радянські громадяни живуть так дового разом з “церковниками”, то вони – хоч не хоч – але потрапляють під їх “негативний релігійний вплив”. Інспектор Ради у справах релігій побував у червні 1981 року у монастирі та з жахом довідався, що чотири “товаришки” пошили собі чернечий одяг і разом з насельницями монастиря ходять на службу, та виконують різні послушання. “Вважайте нас монахинями!”, - безапеляційно заявили вони йому. Ще більше вразило інспектора, що монастир був “прохідним двором” і кияни часто “зрізали шлях” через його територію. Деякі навіть зупинялися “полюбоваться цветами”. Одразу після цього – райвиконком розпочав процедуру відселення “світських” з келій, а територію було наказано тримати закритою17.
Іншим способом ховати храми було забудовувати їх. У 1970-ті, наприклад, навколо воріт Покровського монастиря з’являються багатоповерхові житлові будинки, що перекривають вид на монастир з боку вулиці Артема. Чи подібна ситуція з Покровською церквою на Солом’янці:
Зверніть увагу, як закривається 16-поверхівками Покровська церква на фото, у 1970-80 рр. куполів у неї не було, а дах був пофарбований в зелений колір.
Важко говорити, наскільки це було сплановано – але колір/яскравість стін церков теж регламентувався виконкомами. На фотографіях 1970-80-х дуже рідко коли побачиш церкву, яка виглядає свіжо/відремонтовано. Більшою мірою фарба на стінах полущена, куполи лише зеленого/темно-коричневого кольору, ворота на територію завжди закриті (принаймні на фото в путівниках). Чи це був спосіб досягення непомітності, зливання з пейзажем – можливо, особливо, коли дивишся на фото Покровського монастиря:
Крім того, я навіть натрапив на рекомендацію Всесоюзної Ради у справах релігій, що була надіслана в Київ 1980 року, в якій наполегливо рекомендувалося взяти в будівничі ліси якомога більше церков, щоб недопустити відвідування їх іноземцями18. Тоді очікувався виликий наплив іноземців у зв’язку з Олімпіадою, тож треба було максимально звузити простір діючих храмів, аби легше було його контролювати (бо ж раптом іноземці захочуть походити містом без екскурсовода).
Деякі висновки
Православний простір Києва на 1970-80 рр. – це сім діючих церков та два монастирі. Їх географічне розташування – я умовно поділив на два паралельних простори: церковна аллея – низку церков вздовж вулиці Глибочицька, парафіяни яких часто ходили також і до інших церков лише вздовж цієї вулиці, та анклави – розкидані по місту та добре сховані окремі ізольовані одна від одної церкви (за винятком Володимирського собору, що стояв в нетипово незакритому місці, доступний для туристів та аж надто офіційний на фоні інших церков).
Міську політику щодо цього простору я звів до формули: мінімізація присутності, що досягалася різними методами, починаючи відповідною репрезентацією у довідниках/путівниках, закінчуючи забудовою церков житловими будинками, відповідним фарбуванням, чи будівельними лісами. Мінімізація була покликана приховати те, що за своєю природою прагнуло виділятися. Це найбільш важке питання, яке я заторкнув, і воно потребує ще суттєвого доопрацювання.
Говорити про вписаність православного Києва в радянський Київ – важко, і хіба що один Володимирський собор був одночасно в цих двох просторах. Тому, окреслюючи загально місце Православного простору, я знову повернуся до цитати Рушді, що це було місто видиме, але непомітне. Особливо добре це прослідковується на прикладі Макаріївської церкви на Татарці, схованість якої за допомогою дерев, відсутності асфальту та транспорту, житлових новобудов – викидало її з будь-якого офіційного простору, про що свідчить путівник по Києву за 1981 рік, в якому всі інші діючі церкви фігурували. Крім того, потрібно ще раз відзначити, що вписування діючих церков у путівник відбувалося в контесті тієї ж політики мінімізації присутності – зокрема, це видно з того, що жодна зі статей не містила позначки про те, чи діяла ця церква, чи вона була музеєм.
Поза увагою я залишив проблему внутрішньої комунікації в православному просторі Києва та інформаційні потоки, що його пов’язували з радянським Києвом. Зокрема моя бабуся поставила мене перед дилемою – вона була комуністкою, працювала на військовому заводі, в церкву не ходила і ніхто з її друзів/близьких не ходив – але вона кожного року святкувала Великдень. Питання в тому – звідки вона дізнавалася дату? Православний календар не священослужителю дістати в той час було майже нереально, а купити єдине церковне видання “Православний вісник” можна було лише у Володимирському соборі та й майже за 10 рублів! Нажаль, поговорити з нею про це я вже не можу і це питання потребує серйозного пошуку джерел.
1. Із згадок парафіянки Макаріївської церкви Ірини Д'якової (Едлинский Георгий, Едлинский Михаил Любящее Господа сердце: Труды. Проповеди. Воспоминания - К.: Дух i лiтера, 2004.– С. 388-391)
2. Із згадок священика Анатолія Затонського (Едлинский Георгий, Едлинский Михаил Любящее Господа сердце: Труды. Проповеди. Воспоминания - К.: Дух i лiтера, 2004.– С. 321-324)
3. Із листа єпископа Феодосія Дикуна до Леоніда Брежнєва.
4. ДАК. – Фонд Р-1525, Опис 2-с, справа 28, арк. 13.
5. Сюди не включаю Серафимівську церкву в Пущі-Водиці, бо Пуща не була адміністративно частиною Києва
6. Н.Шліхта Церква тих, хто вижив. Радянська Україна 1940-х – 1970-х рр. – Харків:Акта, 2011.
7. В.Цыпин Русская православная церковь 1917 – 1997. – М., 1999.
8. Із спогадів священика Сергія Явіца (Едлинский Георгий, Едлинский Михаил Любящее Господа сердце: Труды. Проповеди. Воспоминания - К.: Дух i лiтера, 2004.– С. 338-339).
9. Київ Історичний огляд (карти, ілюстрації, документи)/ За ред. А. В. Кудрицького. — К. : Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1982. —226 с.
10. Київ: Енциклопедичний довідник / За ред. А. В. Кудрицького. — К. : Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1981. — 736 с., іл.
11. Едлинский Георгий, Едлинский Михаил Любящее Господа сердце: Труды. Проповеди. Воспоминания - К.: Дух i лiтера, 2004.– С. 388-389.
12. Там само – С. 323-324.
13. Там само – С. 388.
14. ДАК. – Фонд Р-13, опис 3, справа 18, арк. 20.
15. Марія Царьова. Кам’яний свідок. – К.: Будівельник, 1973.
16. ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1095. – Арк. 4; 7-11.
17. ЦДАВО – Фонд 4648, опис 7, справа 165, арк. 13-14.
18. ЦДАВО – Фонд 4648, Опис 7, Справа 127, арк. 46.