Завдяки Фонду Гайнріха Бьолля у Берліні відбувся досить вагомий захід напряму пов’язаний з низкою проблем, які непокоять сучасне суспільство, але містять досить вагоме історичне коріння. Питання репресованих, депортованих, політки пам’яті та захисту прав постраждалих виносяться в центр дискусійного поля і вимагають розуміння та визнання. Недарма дуже важливу роль в організації Форуму виявив співорганізатор: Міжнародне історико-просвітницьке, правозахисне і благодійне товариство «Меморіал».
Проблема біженців та депортацій, визнання спроб геноциду, зіткнення з мультикультурними реаліями і ксенофобією змушують задумуватися і приймати рішення як у високих державних кабінетах, так і на пересічній кухні чи вітальні (на побутовому рівні). ХХ століття - час панування ідеологій, воєн та репресій залишило досить суперечливий спадок і продовження процесів та практик, здається, навіть несумісних з постіндустріальним суспільством. Спроба зрозуміти минуле – важливий крок для розуміння і вирішення низки сучасних проблем.
Власне , напрямки дискусій були окреслені уже у вступних виступах Вальтера Кауфмана (Берлін) та Арсенія Рогінського (Москва). Вальтер Кауфман передусім зазначив ті виклики, які непокоять європейську спільноту. Потік біженців та визнання кризи іміграційної політики призводять до вагомих політичних зсувів. У низці країн Центрально-Східної Європи (Хорватія, Угорщина, Польща) до влади прийшли праві сили із наголосами на обмеженні прав емігрантів, припинення «ісламізації Європи», суворішого контролю на кордонах та всередині держави щодо переміщення. Під питанням опиняються важливі для Європи культура пам’яті, політика моральності, відкритість західного суспільства. Дані констатації передусім теми для дискусій.
Арсеній Рогінський зосередився у своєму вступному слові на репресивній сутності Радянського союзу та проблематиці депортацій, що з 20-х рр. носила політично-соціальний характер, однак уже з кінця 30-х рр. почалися депортаційні процеси за етнічною, національною ознакою. Доповідач резонно переймався питанням, чому проблема депортації вагомих етносів: корейців, німців, карачаївців, чеченців, інгушів, калмиків, кримських татар, представників багатьох інших національностей не несе до сьогодні в російському суспільстві визнання злочину. Завданням правозахисних та історико-просвітницьких організацій є відшукати «людей та імена», добиватися прийняття законів щодо визнання злочину депортації. Навіть через сімдесят років депортаційний злочин, масові репресії мають бути визнані і засуджені.
Вступна доповідь належала відомій професорці Аляйді Ассман. Знана дослідниця окреслила розуміння пам’яті щодо низки контекстів. Європейська політика пам’яті дійсно опинилася перед великим викликом: вірменське питання щодо визнання геноцидом подій 1915 р., Голокост, відкриття трагічних сторінок минулого щодо етнічних чисток виводять cпроби суспільства осмислити минуле на інакший рівень розуміння жертовності, злочину, емпатії. Ностальгія європейських громадян за національним минулим, коли все було зрозуміло стає все помітнішою рисою суспільно-політичних настроїв. Власне, Німеччина – одна із провідних європейських країн надто добре відчуває на рівні численних індивідуальних досвідів проблему переміщення та біженства, особливо щодо «східних прикордонь», також ностальгійно усвідомлених (зокрема через твори нобелівського лауреата Гюнтера Грасса). Тобто, «покинуті батьківщини», незвіданість нових країв, іншування та ксенофобія часто є притаманними для історичної пам’яті до сьогодні. Тема біженства актуалізується.
Після змістовної вступної частини. Низка питань була винесена на Форум передусім щодо Південної та Східної Європи: Спогади про примусову міграцію, що запам’ятовують, а що залишається поза пам’яттю, співввідношення офіційного державного наративу та приватної пам’яті.
Андрій Портнов (Берлін/Київ) зосередився на складних сторінках польсько-українських взаємин. Йдеться про події на Волині в 1943 р. та операцію Вісла 1947 р.; про етнічні чистки та обмін населенням,урешті, про зміну етно-культурної ситуації на Західній Україні. Ще у 70-ті рр. ХХ ст. серед польських інтелектуалів на еміграції (Єжи Гедройць, Чеслав Мілош) запанувала думка про примирення і визнання, що «Вільно – литовське, а Львів - український». Однак такий погляд усе одно неподіляє значна частина польського суспільства. Насправді ці події залишаються глибоко сучасними і якщо мають певний резонанс в польському суспільстві, то в українському часто відображені слабко через регіональні особливості, своєрідну історичну політику залишаються у заангажованому експертному полі виправдань «своїх» та засудження «чужих». Однак політичні зміни у країнах дозволяють припустити про пожвавлення спогадів та дискусій на ці трагічні теми.
Однією із досить помітних сторінок, на яку дуже зважали європейські медіа і суспільна опінія було поширення сексуального насильства під час війни в колишній Югославії, Бельма Бачирбашич (Сараєво) надає цьому прикрому явищу ширші контексти, це супровід війн чи інструмент гонінь і цькувань? Настільки дана тема табуйована у спогадах? Тут дійсно існує прірва між офіційними повідомленнями та приватним досвідом. Насправді, проблема насилля в будь яких його проявах невід’ємна частина депортацій, чисток, вигнань, геноцидів.
Алєксандр Черкасов (Москва) досить у деталізованому викладі показав настільки у сучасних Чеченській та Інгушських республіках Російської федерації зважають на спогади про депортацію чеченців та інгушів у 1944 р. як офіційна державна російська пропаганда змінює напрямок тих спогадів та вшанувань, добираючи інші трактування та свята.
Загалом загальне враження від доповідей – визнання державного диктату та слабкості громадських та приватних ініціатив, однак постає питання, що відбудеться із ослабленням державної влади у сфері історичної політики. Простір Східної та Південної Європи – простір великих потрясінь та політичних змін. Наявність проблеми депортації і повернення, насилля і опору, політичного лицемірства та приватного досвіду може призвести до несподіваних наслідків попри численні експертні прогнози.
Традиційною рисою для конференцій та з’їздів, що їх проводить Фонд Гайнріха Бьолля є низка тематичних екскурсій, що наповнюють часто учасників новими змістами та посилюють враження. Питання втечі та біженців представлені в Берліні низкою установ та організацій, що займаються тим питанням. До цього часу функціонує табір для біженців в Марієнфельді (Західний Берлін), де створено музей втеч мешканців НДР до Західного Берліну та ФРН, здебільшого на матеріалах таємної служби НДР – «Штазі». Звичайно – Музей Берлінського муру як символіці втечі і обмеження. У німецькій столиці є також «Міжкультурний сад троянд» - сад для зустрічей мігрантів-переселенців та місцевих жителів. Крім того, функціонує низка центрів допомоги біженцям та місця для їхнього проживання.
Я з багатьох причин обрав табір Марієнфельд в Західному Берліні, де був табір для біженців зі Східного Берліну та створено досить модерний музей щодо проблематики втечі, пропаганди та долі біженців. Основною принадою цього музею є увага до долі людини, що змушена покидати домівку. Незрідка та доля не є простою, з чотирьох мільйонів біженців шістсот тисяч повернулися до східної Німеччини. Деякі з цікавих біографій представлені в музеї, де в експозиціях чимало приватних речей, карикатури на переселенців, реклами образів життя, відтворення бюрократичних процедур та системи виказів. Записи голосів мігрантів та офіційних осіб. Відвідини сучасного району переселенців з Близького сходу та Африки, що розмістився в таборі Марієнфельд посилюютьнастрої співпереживання та розуміння.
Після обговорення екскурсій було передбачено кілька культурних заходів. Імпульсивна виставка фото про біженство із Чечні Аслана Гайсумова із спілкуванням з автором та виступ філармонічного квінтету з Сирії.
Другий день Форуму розпочався з широкого обговорення «Спогади, Забуття, Забобони, Прощення». Передусім мало йтися, на думку організаторів, про політичні та юридичні кроки останніх десятиліть щодо відновлення прав, відшкодування втрат та необхідну адаптацію до нової реальності.
Однак доповіді радше свідчили про дещо інакшу ситуацію.
Давид Джішкаріані (Тбілісі) досить яскраво висвітлив проблему про «грузинофікацію» південного кордону Грузії, місцевості виселених народностей та етнічних меншин, там де державна машина доклала зусиль аби довести грузинськість тих територій та адаптувати місцеве населення як грузинів. Тобто процеси «національного будівництва» в Грузії продовжуються.
Цю ж проблему заторнув і Георгій Сордіна (Тбілісі) на прикладі повернення турків-месхетинців депортованого радянською владою народу, їхню адаптацію та відшкодування у Грузії, що є досить слабкою недостатньою і більшість месхетинського населення уже не повернеться на історичну батьківщину.
Дослідниця із Загребу Весна Тершелич проаналізувала хорватський та сербський досвід виселення із Крайни, знову ж із багатьма прикладами невідшкодувань і неповернень. Так само дану проблему охарактеризував і Драган Марковина зі Спліту. Загалом, до цього часу балканський досвід має дуже мало позитивних наслідків, навпаки натрапляємо на велику кількість неприязні, нетерплячості, примусу до переселення і покидання домівки.
Доповідачі констатували безвихідь ситуації та відсутність перспектив цивілізованого вирішення питань міграції.
Гульнара Бекірова (Київ) доповіддю про становище кримських татар в Криму насьогодні немов резюмувала невтішні прогнози. Доповідь співпала в часі зі зникненням кількох татарських діячів у Криму та арештами російською владою кримськотатарських активістів. Мистецькі та культурні явища останнього часу, що несли потужну політичну складову, фільм "Хайтарама" та перемога української співачки Джамали на Євробаченні жодним чином не принесли полегшення в долі кримських татар на анексованому Росією півострові.
Значно позитивніше, хоча знову ж із поставою дуже багатьох проблем і питань виглядали доповіді та обговорення наступної панелі: Європа як прихисток – нові простори європейської історичної пам’яті. Дуже ретельно доктор Штефан Трьобст ( Ляйпциг) проаналізував спільні німецько-польські проекти щодо вигнання і вигнанців (Вроцлав, Гданськ, східна Прусія), які відбулися протягом 2000 – 2016 рр.; спроби порозумінь та примирень, конференції, симпозіуми, дослідницькі групи, студії, книжки, публічні заходи. Доповнила дані розважання Малгожата Рухнієвич (Вроцлав), однак зваживши на низку «моральних сторін» питання, досить складне суспільне сприйняття таких діалогів. Жваво тему виселення судетських німців та спроби чесько-німецького діалогу з цього приводу висвітлив Ярослав Шонка (Прага). Це дійсно складне поле для обговорень та протягом останніх десятиліть можемо спостерігати помітну активність та спроби порозумінь довкола складних проблем історії.
Кілька робочих груп розійшлися для презентації власних проектів та обміну досвідом, обговорення наявних проблем.
Перша група працювала над проблематикою практик в галузі освіти з цікавою австрійсько-чеською відеоінсталяцією «Вижилі і залишені розповідають. Чехословаччина 1937 – 1948 рр.»
Друга група обговорювала досвід практик в обширах мистецтва: кіна, театру, літератури. З прикладами виставок про «втрачені домівки» в Німеччині, Польщі та Україні.
Третя група зосередилася на інтернет проектах та просвітницьких ініціативах. Тут основна дискусія розгорнулася на питанні про зростання ролі інтернету та комп’ютерних ігор, про слабку моральність та втрату влади інтелектуала в дискусіях і реконструкціях складних проблем минулого.
Великий Міжнародний історичний форум лише підтвердив «важкий тягар минулого» та проблему порозуміння, вчергове проконстатувавши успіхи та численні невдачі гуманітарних ініціатив. Однак «тягар минулого» не звільняє від відповідальності та пошуку діалогу, не запобігає постанню багатьох нових смислів в зустрічі численних біженців та мігрантів, ситуація в Україні з переселенцями із Криму та Донбасу – яскраве тому підтвердження.
Володимир Маслійчук