Нині маємо чимало публікацій – як документів, так і аналітичних доробків – із проблематики примусового трансферу населення у середині 40-х років. Цінно, що процес депортації вивчений не лише на стадії його організації. Розлого виявлені також особливості вкрай непростої адаптації переселенців до радянських реалій. Водночас, солідаризуюсь із думкою дослідниці Т. Гонтар, що «критика тоталітаризму вже втратила характер виявлення причин депортації і стала традиційною риторикою, пояснення чому – болючість теми депортації для самих переселенців» [1, с. 590].

     Будь-якого рівня наукові зібрання, присвячені переселенським процесам, часто забарвлені публіцистичністю й моралізаторством. Не вважаю це дивиною, адже й досі депортованих хвилюють питання компенсації за залишене майно, можливості повернутися на отчу землю, права спрощеного відвідування малої батьківщини. Саме тому нерідко у наукових розвідках не зовсім академічні речі, викликані прозою життя, стають їхньою невід’ємною частиною.

     Люди, в чиїй пам’яті закарбувалися переселенські процеси в Україні та Польщі у ході Другої світової війни і на початку повоєння, нині з-поміж нас. Попри десятки років проживання на теренах українських, вони ні на мить не забувають, звідки тягнеться їхнє коріння, і насамперед ті моменти, коли це коріння було насильно перерване. Розповіді про затьмарене дитинство часто лунають з уст наших бабусь і дідусів. Ці спогади щорічно активізуються в період чергової річниці подій, в яких їхнім сім’ям довелося стати вигнанцями.

2016 05 19 garbaruk

 

     До родини Федоруків, яка фігурує у даній статті, моторошна звістка про переселення надійшла у місяці січні (1945). Спілкуючись у повсякденні зі старшою гілкою цього сімейства, останнім часом зауважувала тужливий настрій та згадки про те, «як-от було за Польщі» [5]. Мимоволі розумію, що це неспроста, адже зимова пора для них – то насамперед асоціації із поневіряннями на чужині. Саме тому подібні спостереження цими днями стали спонукою до роздумів на тему трагізму переселенських доль.

     Братися за таку тонку проблематику на прикладі загальновідомих фактів і подій не хотілось би. Куди важливішими є фрагменти з життя пересічних людей, які наближають нас до мікроісторії. Вона наповнює життям історію, зазвичай відому, і розширює її масштаб, дозволяє знайти героїв не лише серед очільників, але і серед безликої маси.

     На сьогодні мікроісторія – це один із важливих напрямів історико-краєзнавчих досліджень. Це галузь історичного знання, предметом якої вважається сфера людської буденності в її історико-культурних, політичних, етнічних, конфесійних контекстах, а об’єктом постає людина, чи соціальна група людей, яка проживає на певній історично сформованій території [3, с. 59].

     Доречно наголосити й на тім, що регенерація життя «непримітних» людей минулого вимагає особливої уваги до продукту так званої усної історії ? спогадів, свідчень, зібраних як пошуковцями-попередниками, так і самим сьогочасним дослідником. Сміливо можу назвати їх незамінними, оскільки вони уможливлюють оприлюднення таких фактів, які при укладенні офіційної історії посідають другорядні позиції або й не беруться до уваги.

     З власного досвіду мушу зауважити, що знайомство з усною історією, хоча б епізодичне, покликає до подальших напрацювань у тому ж напрямі. Чому? Як на мене, річ у тім, що використовуючи такі дані, можна дозволити собі відійти від традиційного вивчення ходу подій і поглянути на них очима конкретної особи, що була безпосереднім учасником або свідком. Цікаво й те, що історія «говорить із нами» вустами свідка. Ми можемо відчути емоційний настрій оповідача, дізнатися про деталі, для яких, як правило, у стрімкому потоці офіційного висвітлення історії не залишається місця. Врешті, причетністю до усної історії – зібрання свідчень, їхньої фіксації – історик, як би гучно це не звучало, рятує джерела, які не відкладаються в архівах, а можуть бути втрачені з кожною хвилиною назавжди.

     Зважаючи на перелічені теоретичні зауваги, основою запропонованого доробку стали саме спогади, вказані у списку використаних джерел.

     Отож, не надто заглиблюючись в історичні перипетії, пригадаймо, що з часу захоплення Речі Посполитої військами Німеччини та СРСР польський еміграційний уряд використовував усі можливі засоби для відновлення своєї держави у межах 1921 року. Масові депортації українського населення розглядались як абсолютний гарант майбутньої непорушності «східних кресів» Польщі. Українців планували тотально переселити до СРСР в обмін на поляків, що там проживали.

     На Ялтинській конференції було обумовлено, що переселення українців і поляків можливе лише після остаточного встановлення східних кордонів СРСР, яке має відбутися після закінчення війни [9, с. 11]. Проте депортаційні процеси розпочались за п’ять місяців до зустрічі в Ялті та майже за рік до закінчення бойових дій у Європі. 9 вересня 1944 р. була укладена Угода між РНК УРСР та ПКНВ, яка передбачала депортацію українців з території Польщі в УРСР і поляків з УРСР в Польщу [2, с. 287–293]. Цей договір лише створив ілюзію, що дві країни самостійно вирішують проблему кордонів та взаємного трансферу населення. Як один, так і другий уряди, залежали від волі сталінського керівництва, яке вирішувало власні геополітичні та стратегічні питання коштом обох народів.

     Строки взаємного переселення спочатку обмежувались терміном з 15 жовтня 1944 р. до 1 лютого 1945 р. Проте депортація йшла надто повільно. З огляду на важку зиму та неузгодженість дій радянської сторони у подачі та використанні залізничних вагонів кінцевий термін почали систематично продовжувати. Датою остаточного закінчення процесу виселення було призначено 15 червня 1946 р. [2, с. 287–293]. Перший етап – відносно добровільний, тривав з 15 жовтня 1944 р. до липня 1945 р., при цьому «добровільність» переїзду базувалась скоріше на відчаї людей, що рятували своє життя, про свідомий вибір не йшлося. Другий – примусове переселення, яке тривало з кінця липня 1945 р. до офіційного завершення депортації; «евакуація» була цілком нав’язаною і виконувалась з допомогою всіх ланок державного апарату Польщі, включаючи поліцію та військо.

     Родина Федоруків відчула на собі весь тягар вигнання з батьківщини взимку 1945 року. Ось як згадує ті події їх очевидиця Соломія Павлівна Гарбарук (Федорук), котра тоді мала 10 років і мешкала у с. Дорогуськ Холмського повіту Люблінського воєводства: «Це було Водохреще. Ніч видалася жахливою. Навіжена заметіль передрікала лихо. Усі – батьки, троє братів, дві сестри і я – спали. Аж раптом хтось постукав у двері. Налякані до смерті, ми прокинулись. Лише мама з татом сприйняли це розважливо, адже у війну можна було звідати й не таке. Вони, не кваплячись, запитали, хто там. У відповідь почувся грубий чоловічий голос. З ледь розбірливих вигуків стало зрозуміло, що, згідно з рішенням властей, наша сім’я повинна негайно залишити територію Польської держави, на збори давалось кілька днів. Шоковані батьки відразу ж почали складати найнеобхідніше. Ми не знали, чого чекати у майбутньому, тому із собою хапали практично все – подушки і перини, худобу та вози, навіть ліжко, лишилися тільки голі, але такі рідні стіни…За кілька днів нас із речами повантажили у товарні вагони. Важко описати наші почуття в той момент, коли ми усвідомлювали, що змушені покидати власну оселю. Я, будучи десятирічною дитиною, ніяк не могла звикнути до думки, що більше не побачу цих тісних провулків, якими бігала до школи. Заливалась слізьми через невідомість, адже ніхто не міг дати стверджувальної відповіді на запитання про нашу долю» [5].

     На місця проживання українців направлялися переселенські комісії, які здійснювали опис майна (житлових і господарських будівель, сільськогосподарського реманенту, меблів, ділянок ріллі, пасовищ, лісу) та всього іншого, що залишалось у Польщі, адже цей папірець був єдиним документом, на основі якого депортованому могла видаватися відповідна компенсація за місцем нового проживання [11]. Вага усього вивезеного не мала перевищувати двох тонн на сім’ю. Була можливість отримати акти-накладні на речі, що перевищували відведений ліміт; цей документ дозволяв в УРСР отримати натурою залишене або його грошовий чи майновий еквівалент [2, с. 303–304].

     Після того, як люди завантажувались у вагони й потяг рушив до польського-радянського кордону, складалось враження, що всі труднощі вже позаду й варто лише зачекати кілька днів до прибуття на місце нового поселення. Проте радянська колія, як відомо, ще з царських часів була ширшою за європейську, тому на спеціальних станціях люди змушені були перевантажуватись ще раз. Внаслідок скупчення людей, нестачі продовольства, незадовільного підвозу питної води та палива для приготування їжі, масового поширення набули хвороби травної системи, а також гострі респіраторні захворювання. Частими були летальні випадки. Щоб хоч якось прохарчуватись, переселенцям доводилось навіть просити милостиню по навколишніх селах. Відповідно до планів розселення, на початку евакуації основна маса депортованих направлялась у східні області. На початку 1945 року в Запорізьку, Одеську, Дніпропетровську, Херсонську та Миколаївську області було відправлено на поселення 81,06 % депортованих (3121 родина або 11 735 чол.) [7].

2016 05 19 garbaruk2

     Як стверджують переселенці, права вибору регіону чи, тим більше, конкретного району, міста або села їм не давали. На станції, де відбувалась посадка переселенців, до бажань людей ніхто не прислухався. Траплялося, що частину вже сформованого ешелону відчіпляли дорогою, внаслідок чого не тільки жителі одного села розділялись, а й одна сім’я могла бути розірваною. Більшість депортованих дізнавалися місце свого нового поселення лише тоді, коли ешелон зупинявся з наказом вивантажуватись [5].

     Як наслідок, велика маса українців Польщі опинилася на теренах УРСР, суспільно-політичний устрій якої був їм незрозумілим і неприйнятним.

     Умови поселення були важкими. Часто доводилося жити в тісних хатинах разом із місцевими людьми або тулитися в зруйнованих війною будівлях чи навіть у землянках. Про перше знайомство із Україною та способи призвичаїння розповідає Любов Павлівна Оришкевич (Федорук): «Сім довгих днів і мученицьких ночей ми провели у вагоні. Лише за тиждень опинились на станції Блакитна Високопільського району Херсонської області. Прибув голова колгоспу ім. Калініна із с. Миколаївка (тієї ж області) із групою людей декількома парами коней. Нас забрали до цього села.

     Ознайомившись із місциною, ми зрозуміли, що ніхто нікому нічого просто так не порадить і не дасть. Але світ не без добрих людей: знайшлася жінка, в котрої у будинку була вільна кімната. Вона ж нас і прихистила. Тато Павло, аби забезпечити сім’ю найнеобхіднішим, пішов на роботу в колгосп. Його обов’язок полягав у тому, щоб волами вивозити до трактора пальне. Земельні наділи знаходилися далеко від колгоспу, тому велося йому важко. Мамі Марії жодного підробітку не знайшлося, вона доглядала менших дітей. Нам, старшеньким, мені, Ростику, Соломії та Кості за деякий час вдалося записатись до місцевої початкової школи. Важливою залишалась і проблема мови, оскільки в офіційних установах вживали російську, до того ж говірка місцевого населення відрізнялась від нашої…

     Той період взагалі не можу назвати життям, швидше існуванням. Ми почувалися відкинутими спільнотою, бо навіть у вирішенні громадських питань права на голос ми не мали. Пригадую випадок, коли паювали землю і нас навіть не внесли до списків, наче й не існувало(!)…Тато заробляв дуже мало, якщо це взагалі можна вважати за плату, адже розрахунок вівся зерном. Нам було не до снаги усвідомити сутність тутешньої господарської системи: чому люди мали працювати вкупі за мізерні винагороди, невже змога ведення окремого побутування не була би кращою для людей? Проте ставити подібні запитання було марно, та й нікому» [6].

     Колгоспна система господарювання, що виключала можливість індивідуального ведення сільського господарства, для депортованих була несподіваною та незрозумілою. Люди, що все життя вели господарство самостійно, не могли адаптуватись до колгоспної безглуздості та марнотратства. Небажання переселенців усуспільнювати своє майно робило їх «білими воронами» й вбивало ще один клин між ними й, так би мовити, автохтонами.

     Згідно з урядовими документами, держава робила все для якнайшвидшого пристосування людей до нових умов. Офіційно уряд УРСР дбав про депортованих, видаючи постанови, що мали сприяти швидкій адаптації своїх нових громадян. Однак багато із запланованих заходів так і залишилося на папері і більшість проблем населення вирішувало самотужки. За місцем нового поселення люди мали отримати будинки, аналогічні до покинутих в Польщі, таку ж кількість землі, компенсацію за полишені на батьківщині продукти, реманент та ін. Стан речей у цьому напрямі був вкрай незадовільним. На сході УРСР вільне житло було фактично відсутнім, а на заході депортованим мали віддати залишені польські хати. Проте часто їх віддавали чиновникам, колгоспам, військовим частинам, продавали, а деякі займали чи розбирали автохтони. Урядовими постановами передбачалось також спеціальне постачання переселенців товарами першої необхідності, будматеріалами, одягом, реманентом, великою рогатою худобою й кіньми. Все це мало полегшити їхню соціально-економічну адаптацію. Та, знову-таки, оскільки більшість зазначеного в повоєнний час було дефіцитним, то значна частина привласнювалась і перепродувалась чиновниками різних рівнів. До того ж, нестача продуктів харчування в 1945 р. й особливо 1946– 1947 рр. була повсюдною, а депортовані найгостріше відчували всі негаразди, оскільки були найбіднішими [4].

     Багатьом переселенцям доводилося переїздити не лише одноразово – з Польщі в СРСР. У пошуках хоч більш-менш придатного житла, вільної від колгоспів землі, рятуючи своє життя від примари голоду, люди були змушені не тільки кочувати з села в село чи з району в район. Значній частині довелося подолати тисячокілометрові відстані, перш ніж вдавалось осісти десь на постійно. Трохи легшим було життя в Західній Україні. Переселенська говірка не так виділялась, та й поляками лемків чи холмщаків ніхто не вважав. Місцеві люди ще не були до кінця обдерті радянською владою і на їх фоні приїжджі виглядали радше бідними, ніж багатими. Щодо земельної проблеми, то для післявоєнного західного регіону ще було характерне одноосібне господарство, хоча в приміських селах колгоспи були організовані чи відновлені мало не із приходом Радянської Армії.

     Реакція властей на самовільні міграції депортованих в УРСР була досить різкою. Постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 16 жовтня 1945 року всіх секретарів облвиконкомів попереджали, що їх чекає суворе покарання в разі видачі ними дозволів на переїзд у Західну Україну сім’ям закерзонців, депортованих в східні області [2, с. 618–619]. Однак завдяки заклопотаності місцевих наглядачів скаргами депортованих й намаганням вміло втекти від відповідей на їхні злободенні запити, багатьом родинам вдалось оминути покарання. Серед таких й Федоруки.

2016 05 19 garbaruk3

 

     З цього приводу Соломія Павлівна пригадує: «Через майже півтора роки відчуження ми твердо вирішили будь-що повернутись у Дорогуськ. Прагнули максимального наближення до батьківщини, поступово, в міру можливостей. Навесні 1946 року, коли вже було досить тепло, зважилися на втечу. Запрягли корів до возів (два вози і чотири корови), добряче навантажили продуктів, якими заздалегідь запаслися (картопля, борошно, молоко). Меблів не брали, лишили тій єдиній добрій душі, в якої жили… Прощатись із Миколаївкою не те що просто, а навіть за щастя!

     Спочатку йти було легко, місцевість низовинна, без особливих перепадів. Проте вже перша ночівля пройшла з дощем. Нам, дітям, розстелили під возом одну перину, а зверху вкрили іншою. Батьки спали на возі. Вранці прокинулися знеможеними, проте не без великого бажання наблизитися до батьківщини. За півдня ми дісталися до якогось поселення. Знову ж знайшлися добрі люди, які дозволили нам, як казали, «беглецам», випекти у нашій печі хліба… Йти ставало все важче. Найбільшим випробуванням була, як на мене, переправа через Південний Буг, де спроби дістатися протилежного берегу мало не стали летальними. Не вдасться описати словами, як повільно плинув час. Здавалося, минув рік, коли досягли Луцька, а насправді то був тільки початок липня. Відпочивати не хотіли, бо мета вимальовувалась такою близькою. Вирішили йти у бік Ковеля, через Голоби, у Дарівку (сучасні села у Ковельському районі Волинської області. – А. Г.), адже там жили наші родичі – Зайці. Так хотілося сповістити їм про своє повернення!

     12 липня 1946 року радості від зустрічі із ріднею не було меж! Проте сльози радості змінилися на відчай, як тільки нам повідомили, що виїзд за кордон неможливий і карається законом. Цього разу наперекір радянській владі батько вирішив не йти. Врешті, це ж не чужий схід, а ближчий нам захід. Сама думка про те, що кілька днів ходу відділяє від рідних місцин, дозволила нам змиритися й вдовольнитися тим, що хоч якусь рідню маємо поряд» [5].

     Першочерговою проблемою на новій батьківщині була нестача житла. Договір між урядом УРСР і ПКНВ передбачав, що будинки, які звільняються в результаті відповідної депортації поляків, надаватимуться насамперед переселюваним українцям [2, с. 289]. Однак місцева влада використовувала ці хати для облаштування адміністративних установ, колгоспних контор, медпунктів, відділень зв’язку. Досить часто в них поселяли прибулих зі сходу чиновників, учителів, службовців, а також преміювали ними новопризначене місцеве керівництво. Родині Федоруків пощастило, адже за місяць проживання в родичів радянська влада виділила їм хату на окраїні с. Дарівка із земельною ділянкою площею 0, 15 га.

     В цей час суцільна колективізація не оминула й західну частину республіки. У приміських селах поспішно відновлені довоєнні колгоспи, активно йшов процес утворення нових. Згідно урядових постанов, переселенцям мали допомогти організувати окремі колгоспи. Чи хочуть цього самі депортовані – таке питання, зрозуміло, нікого не цікавило [10, с. 293].

     Про трудові будні Соломія Павлівна згадує: «Тато за кілька місяців після приїзду пішов працювати конюхом на «Заготсіно», мамі знову ж роботи не знайшлося. Аби допомогти, ми, діти, бігали до багатших дядьків прибирати двір, складати дрова, копати картоплю, аби заробити собі хоч би на пісну юшку… За два роки в селі звели колгосп. Перспективі «нормального» заробітку ми зраділи. Хто ж думав, що працювати треба буде задарма – за відроблений день ставили кожному паличку. Змінив місце роботи й батько на пекарню у Голобах, де отримував 15 рублів у місяць. Це вже було хоча би щось. За п’ять років ми розпочали будівництво власної хати, оскільки виділена владою була старенькою й тісною. За півтора роки спільними з ріднею зусиллями будинок ми поставили. До речі, поговорювали, що для адаптації влада нам мала надати безповоротну грошову допомогу. Зі східної частини УРСР доходили чутки, що там ці урядові рішення виконувались, хоч із запізненням, а от у нас ні» [5].

     Завдяки фізичним зусиллям соціально-економічна адаптація українців Польщі проходила активно й порівняно легше, ніж пристосування психологічне. Складно було подолати несумісність духовну, різниця між світосприйняттям польських та місцевих українців на землях УРСР відчувалася.

     Оскільки в сім’ї Федоруків було шестеро дітей, відповідно нагальною для них постала проблема навчання. Ось що про це розповідає Любов Павлівна: «Я мала за плечима п’ять класів навчання (рік польської середньої школи і два - української початкової школи у Польщі та два роки в Херсоні). Брат Ростислав ходив зі мною до школи, у Голобах закінчив з деяким повторенням сім класів, вступив до Луцького торгово-економічного училища, після чого обрав Львівський інститут. Саля (Соломія) у Польщі в школу ходила два з половиною роки, у Херсоні – близько року і, будучи ще зовсім юною, стала швачкою-самоучкою в місцевому ательє. Костя по році займався у школах Польщі й Херсону, закінчив 10 класів у Голобах, далі – осилив Львівський поліграфічний інститут. Брат Микола закінчив Голобську загальноосвітню школу, залізничний технікум та педагогічний факультет Луцького інституту. Найменша, Оля, після Голобської школи вступила до Львівського торгово-економічного інституту… Думаю, мої брати й сестри змогли чогось досягти лише завдяки власній наполегливості, та аж ніяк не на основі злагодженої освітньої роботи серед новоприбулих громадян, адже такі питання були чи не на останньому місці серед справ властей» [6].

     Направду, робота з охоплення дітей освітою проводилася несистематично й більшість з них пішли до школи, в кращому випадку, в кінці сорокових років. Правда й те, що часто просто не було одягу чи взуття, щоб відвідувати школу. Такий стан речей зберігався ще й у післявоєння.

     … Минув час і у 1970-х молоде покоління Федоруків відвело до школи вже своїх дітей. Здавалося б, упродовж двох десятків років родина з-за Бугу, цілком імовірно, мала би адаптуватися до української дійсності. Як розповідають самі переселенці, завдяки допомозі місцевої рідні побутове облаштування минало в рази простіше, ніж звикання психологічне. Соломія Павлівна й досі зі щемом пригадує, як однокласники називали її наймолодшого сина «забужаном», а той, маленький, не розуміючи значення слова, гірко плакав [5].

     Свідченням певної «окремішності» сімей переселенців був і той факт, що всі вони намагалися селитися поряд, більше того, на одній вулиці. Кристалізувалася й традиція брати шлюб із кимось зі «своїх», бо попереду, мріялось, переїзд все ж на рідні простори, де «чужому» не місце. Думка про повернення в Польщу ще довго не покидала депортованих, однак до її утілення справа не дійшла.

     Сьогодні з усіх членів родини Федоруків, яка стала безпосереднім очевидцем трагічного міждержавного переселення, серед живих лишилося четверо (дітей – А. Г.) – Соломія, Любов, Ольга та Микола. Усі вони тепер на заслуженому відпочинку, мають власні сім’ї. У затишних бесідах не втомлюються повторювати, що після трагічної сторінки в долі для них набули увиразнення такі поняття, як людяність, співпереживання, визнання кровних зв’язків найвищою цінністю. Саме ці речі допомогли гідно пройти крізь життєві випробування. На запитання, яку державу вважають Батьківщиною, відповідають ствердно: Польщу та Україну [5; 6].

     Маємо підстави для наступних висновкових положень: переселенська акція середини 1940-х рр. мала примусовий та антигуманний характер. Обіцянки щодо матеріального забезпечення українців Польщі в УРСР виконані не були, бідністю вони виділялись навіть на фоні розореної війною країни. Крім того, депортовані ще довго лишалися найбільш соціально незахищеним і психологічно відчуженим елементом у суспільстві. Сьогодні з-поміж нас є учасники тих подій. Це літні люди, котрі мріють хоча би перед смертю поглянути на місця, де народилися й провели дитинство. Десятки років, прожитих на теренах України, не стерли з їхньої пам’яті образу батьківської землі.

2016 05 19 garbaruk4

     Слід усвідомити – минувшини не повернути і не змінити. Та в наших руках – збереження спадщини предків, насамперед духовної. Важливо, що вони зуміли примиритися з тавром «переселенець» й доклали максимум зусиль для налагодження життя власних сімей на нових теренах проживання. Завдяки цьому сьогодні є ми, хто має за честь розповідати про чесноти та здобутки наших бабусь і дідусів.

Альона Гарбарук  кандидатка історичних наук, м. Луцьк

     1. Гонтар Т. Дослідження переселенських процесів українців з Польщі до УРСР в 1944–1946 рр.: методологічні аспекти / Т. Гонтар // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – 2008. - № 17. – С. 589–593.

     2. Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр. Документи, матеріали, спогади. У 3 т. Т. 1. 1939–1945 рр. – Львів: Жовківська книжкова друкарня видавництва оо Василіан «Місіонер», 1996. – 752 с.

     3. Історичне краєзнавство. Напрями та методи історико-краєзнавчих досліджень: курс лекцій / В. Є. Голубко, А. В. Середяк, Р. Я. Генега та ін. – Львів: ЛНУ імені І. Франка, 2011. – 304 с.

     4. Кіцак В. М. Депортація українців з Польщі в УРСР у 1944-1946 рр. та їх соціально-економічна адаптація : автореф. дис ... канд. іст. наук: 07.00.01 / Володимир Миронович Кіцак. – Чернівці : Б.в., 2003 . – 21 с.

     5. Польові записи авторки. смт Голоби Ковельського району Волинської області. 16 жовтня 2010 р. // Особистий архів авторки.    

     6. Польові записи авторки. смт Голоби Ковельського району Волинської області. 15 листопада 2010 р. // Особистий архів авторки.   

     7. Розселення більшості депортованих у східних та південних областях УРСР з подальшою їх міграцією в західні області й спроб повернення в Польщу [Електронний ресурс] / Портал бескидських бойків та їх нащадків. – Режим доступу: https://bojky.wordpress.com/2011/08/30/.

     8. Сергійчук В. Трагедія українців Польщі / В. Сергійчук. – Тернопіль: книжково-журнальне видавництво «Тернопіль», 1997. – 440 с.   

     9. Сливка Ю. Першопричини та геополітичні цілі переселенських акцій / Ю. Сливка // Депортації українців і поляків: кінець 1939 – початок 50-х рр. Матеріали Міжнародної наукової конференції. Львів, 14–17 травня 1997 р. – Львів, Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, 1998. – С. 9–12.  

     10. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941–1945 рр.: Збірник документів і матеріалів / Ред. кол.: Назаренко І. Д. (голова) та ін. В 3-х т. – К.: Політвидав України, 1967–1969. – Т. 1. – 556 с.; Т. 2. – 519 с.; Т. 3. – 381 с.   

     11. Opis mienia pozostawionego w Polsce rodziny Fedoruka Pawla, ewakuowanej  do Ukrainskiej SSR // Особистий архів авторки.