Ми боїмося росіян. Ми боїмося росіян не на полі бою, бо ще відносно недавно ми здобули над ними серйозну перемогу. Ще живуть серед нас люди, які брали участь у битві під Варшавою 1920 року.

Ми боїмося російського імперіалізму, російських політичних планів. Чому росіяни хочуть мати держави-сателіти, такі як Польща, Чехословаччина чи Угорщина, замість дружніх, відносно нейтральних сусідів? У нинішній ситуації на це запитання немає логічної відповіді. Якби Західна Німеччина мала сьогодні потужну армію, атомну зброю і дотримувалася тотальної ідеї відплати, тоді роль держав-сателітів як охоронного валу Росії була б зрозумілою.

Але, як ми знаємо, сучасна Німеччина не має нічого спільного з мілітаризмом. У своїй німецькомовній книжці, що побачила світ 10 років тому, я ризикнув написати, що німецькі танки ніколи більше не з’являться в передмістях Москви. В історії завжди повторюються певні ситуації і схеми. Проте, у більшості випадків, у історії ставляться лише прем’єри. Історія зачаровує, оскільки «те ж саме» ніколи не є «тим же самим», а майже ідентичні ситуації в нових обставинах дають майже протилежні результати.

Проте історична зумовленість спричиняє те, що занадто велику вагу ми надаємо так званим константам і занадто малу – змінам. Особливо старші люди – як той, хто пише ці слова, – схильні повторювати, що, власне, нічого не змінилося. Росія імперіалістична, бо завжди була імперіалістичною. Інстинкт історичних констант нашіптує нам, що й німці насправді не змінилися і за умов сприятливої кон’юнктури озброяться до зубів і рушать на наші західні землі.

Політика в 70, а може й у 80 % є дискусією на тему історії. Ніхто з нас точно не знає, про що говорять під час таємних нарад члени І Політичного бюро у Кремлі. Ніхто з нас не знає, що у глибині душі планує Брежнєв. Однак із історії ми знаємо, що думали й планували його попередники протягом останніх двохсот років. Отже, ми робимо висновок, що Брежнєв думає так само, як і його попередники, оскільки, «власне, нічого не змінюється».

Очевидно, що історична зумовленість у цій ситуації може явно суперечити реальності, але в цілому історія володіє більшою силою навіювання, ніж сучасність. Історія панує над сучасністю, як батько панує над своїм неповнолітнім сином.

Ми дивимося на Росію, обтяжені історичним баластом. Але чи росіяни, дивлячись на Польщу, також обтяжені історичним баластом?

Едґар Сноу¹ у своїй книжці під заголовком «Journey tо the Beginning» («Подорож до початків») наводить тривалу розмову віч-на-віч із Максимом Літвіновим² у Москві. Розмова відбулася без свідків 6 жовтня 1944 року.

Може, варто нагадати, що Літвінов був одружений із англійкою, добре знав Захід і вільно розмовляв англійською. Тоді його кар’єра добігала межі, що він цілком розумів.

Коли Сноу запитав його про Польщу, Літвінов відповів, що росіяни в жодному разі не можуть погодитися на повернення «групи Бека» (так Літвінов називав польський уряд у Лондоні).

Цікаво, що Літвінов не висував жодних застережень ідеологічної природи. Не говорив про польських реакціонерів, капіталістів чи поміщиків. Сказав лише, що польський уряд в Лондоні, а зокрема, Соснковський, представляє концепцію польського історичного імперіалізму і прагне відновлення польської імперії XVI–XVII століть. На думку Літвінова, Бек задля досягнення цієї мети був готовий укласти союз із Німеччиною, а лондонські поляки з цією ж метою готові укласти союз з американцями.

Ми були на межі біологічного виживання, знекровлені гітлерівською окупацією й підпільною боротьбою, ми мріяли про шматок польського даху над головою, а не про імперію. Але для Літвінова ми були потенційним суперником.

Особисто я був здивований, читаючи свідчення Едґара Сноу.

Трагікомічним видавалося те, що досвідчений політик міг запідозрити нас у імперіалізмі 1944 року. Це все одно, коли голодного жебрака із повною серйозністю застерігатимуть від небезпеки, що їх несе зловживання їжею і напоями.

А все ж... прочитавши вислів Літвінова вдруге, я дійшов висновку, що в ньому немає нічого комічного. Літвінов дивився на Польщу так, як поляки дивляться на Росію – із позиції історичної зумовленості.

Для росіян польський імперіалізм є вічно живою історичною течією. Не треба занурюватися аж надто далеко в минуле, щоб знайти свідчення про польську присутність у Києві.

Коли Міколайчик³ сказав Сталіну, що Львів ніколи не входив до складу російської імперії, Сталін відповів: «Львів не належав, але Варшава належала». А за хвилину додав: «Ми пам’ятаємо, що поляки були колись у Москві».

Багато хто з нас вважає, що поляки вилікувалися від імперіалізму. Однак росіяни дотримуються іншої думки. Історична зумовленість рекомендує їм побоюватися, що поляки, якщо вони повернуть собі незалежність, стануть на імперський шлях, із яким їх завжди ідентифікували.

Чи ця імперська течія в нас завмерла, чи історичний російський «комплекс Польщі» є безпідставним?

Я так не думаю. Багато сучасних поляків мріють не лише про польські Львів та Вільно, а й навіть про польські Мінськ і Київ. Багато хто вважає ідеалом самостійну Польщу у федерації з Литвою, Україною й Білоруссю. Іншими словами, альтернативою російського імперіалізму може бути лише польський імперіалізм, і так було завжди.

За цієї нагоди, можливо, варто буде проаналізувати певний типовий емігрантський феномен. Після появи на шпальтах «Kultury» моєї статті під заголовком «Польська “Ostpolitik”» я одержав багато листів від поляків із багатьох країн, які виражали повну підтримку програми, викладеної в названому тексті. Не бракувало також листів від людей пера. Дехто з них зазначав, що й самі вже давно погодилися з думкою про втрату Львова і Вільнюса, хоча й не пишуть на цю тему, щоб не ятрити громадську думку.

Ми прийшли до парадоксальної ситуації. Погляди еміграції еволюціонують і піддаються змінам, натомість погляди істеблішменту й керованої ним преси не змінюються ось уже 30 років.

Більше того, я маю докази, що навіть окремі люди, що належать до істеблішменту, поділяють наші погляди щодо Львова і Вільнюса, але ніколи б не оголосили цього публічно, щоб не наразитися на осуд. Чий осуд?

Є дві групи людей, які відкидають будь-яку аргументацію й дискусію в цій справі. До першої групи належать перш за все люди, які походять зі Східної Малопольщі або Віленщини. Для цих поляків прив’язаність до землі – хоч і не приналежної до вітчизни, але рідної – унеможливлює прийняття раціональних аргументів.

До другої групи належать люди, які, задля дотримання принципу легалізму, редукують ідею незалежності до абсурдної концепції реставрації Другої Речі Посполитої. Для них немає іншої Польщі, окрім Польщі на основі передвересневої Конституції, із президентом, Сеймом і Сенатом. Лише самостійна відроджена Друга Річ Посполита може ухвалами Сейму, затвердженими президентом, відмовитися від Вільна і Львова.

Вадою цієї концепції є той факт, що, оскільки можна прийняти за аксіому, що коли не ми, то наступні покоління таки дочекаються незалежності Польщі, то слід також прийняти за аксіому, що передвереснева конституція на території Польщі не діятиме жодного дня. Звільнений народ скличе Сейм, який ухвалить нову конституцію, що відповідатиме новим політичним, суспільним і економічним обставинам. Переважна більшість суспільства, як у краї, так і в еміграції, не живить жодних сумнівів щодо цього.

Отже, хоч ніхто й не вірить у приєднання Львова й Вільнюса до Польщі, цей міф офіційно підтримується з легалістичних міркувань. Крім того, панує загальне переконання, що оскільки еміграційний уряд не може провадити жодної реальної політики на основі легалізму, то байдуже й те, чи претендує він на Львів, Вільнюс, Мінськ чи Київ.

Так от, у дійсності це не байдуже. У еміграції ми не можемо проводити жодних територіальних змін, але ми можемо й маємо встановити певні принципи. На Заході виникає нова російська еміграція.

Із цими людьми нам треба нав’язати діалог і шукати порозуміння. Перше ж питання в тому діалозі стосуватиметься національної справи.

Нові російські емігранти є антирадянськими. Ми, однак, знаємо, що російськими імперіалістами були й люди, якнайбільш далекі від комунізму чи навіть соціалізму. Тому критерієм політичної позиції кожного нового російського емігранта має бути його ставлення до національного питання.

Очевидно, що цей самий критерій ми повинні достосувати до нас самих. Ми не можемо стояти на позиції, що кожна великоросійська програма є імперіалізмом, а ось польська східна програма ним ні в якому разі не є, а є високою яґеллонською ідеєю.

Іншими словами, ми можемо домагатися від росіян зректися імперіалізму за умови, коли ми самі раз і назавжди зречемося нашого традиційного історичного імперіалізму в усіх його формах і проявах.

Яґеллонська ідея лише для нас не має нічого спільного з імперіалізмом.  Однак для литовців, українців і білорусів вона є найчистішою формою польського традиційного імперіалізму. Річ Посполита двох народів закінчилася цілковитою полонізацією литовської шляхти, і найпалкіше освідчення в любові до Литви («Litwo, Ojczyzno moja, Ty jestes jak zdrowie») було написано польською мовою. Поляк не може навіть уявити собі подібної ситуації.

Чи можна уявити Словацького, котрий писав би виключно російською? Росіяни намагалися нас пацифікувати, але не змогли відібрати в нас жодного поета чи письменника. Навпаки, тиск русифікації у XIX столітті спричинив небувалий розквіт польської мови й літератури.

Приємно переконувати себе, що польська культура є привабливою – і для багатьох значно більш привабливою, ніж культура російська. Але цей самий факт, оцінюваний із литовської чи української перспективи, означає, що загроза польської асиміляції є більшою, ніж загроза російської. Потрібна лише відповідна кон’юнктура, щоб поляки могли повною мірою розгорнути свої асиміляторські крила.

Росіяни у своїй підступній національній політиці витягають козир привабливості польської культури. У Вільнюсі виходить щоденний польськомовний часопис, туди приїжджають театри із ПНР і т. д. Метою цієї операції є не осілі в Литві поляки, що прагнуть рідного слова. Метою цієї операції є литовці і виключно литовці. Із точки зору російського впливу польська культура – навіть у пеенерівському виданні – гальмує процес формування власне литовського націоналізму і власне литовської культури. Очевидно, що на все, що гальмує процес кристалізації литовської національної окремішності, Москва дивиться прихильно.

У Східній Європі – якщо на цих землях колись має встановитися не лише мир, а й свобода – немає місця жодному імперіалізму, ані російському, ані польському. Ми не можемо кричати, що росіяни мають віддати українцям Київ і одночасно заявляти, що Львів має відійти до Польщі. Це і є та «подвійна бухгалтерія», що в минулому унеможливлювала нам злам бар’єру історичної недовіри між Польщею і Росією. Росіяни підозрювали, що ми є антиімперіалістами, але лише щодо росіян, тобто що ми прагнемо замінити російський імперіалізм польським.

Якщо для спрощення простір, що охоплює Україну, Литву й Білорусь, ми позначимо літерами УЛБ, слід констатувати, що в минулому, а подекуди й сьогодні, простір УЛБ був чимось більшим, ніж «яблуком розбрату» поміж Польщею і Росією. Простір УЛБ визначав форму польсько-російських узаємин, прирікаючи нас або на імперіалізм, або на сателітство.

Безумством є припускати, що, визнавши проблеми УЛБ внутрішньоросійською справою, Польща зможе виправити свої відносини з Росією. Суперництво між Польщею й Росією на цих просторах завжди мало на меті встановлення переваги, а не добросусідських польсько-російських узаємин.

Із російської точки зору включення простору УЛБ до російської імперії є необхідною умовою, що дозволяє зменшити статус Польщі до рівня сателіта. У перспективі Москви Польща повинна бути сателітом у тій чи іншій формі. Історія навчила росіян, що незалежна Польща справді завжди претендувала на Вільнюс і Київ і намагалася встановити свою перевагу на просторі УЛБ. Якби ці історичні претензії поляків увінчалися успіхом, це було б рівнозначне ліквідації імперської позиції Росії в Європі.

Іншими словами, Польща не може бути по-справжньому самостійною, якщо Росія повинна зберегти свій імперський статус у Європі.

Із польської точки зору справа складається аналогічно. Ми шукали переваги на просторі УЛБ чи то військовим шляхом, чи то висуваючи федеративні плани, оскільки історія навчила нас, що Росія, котра домінуватиме на цій території, є нездоланним суперником. Із рук суперника-переможця не можна очікувати нічого, окрім неволі.

Я б хотів підкреслити два пункти. По-перше, неможливою річчю є обговорювати польсько-російські взаємини відірвано від простору УЛБ, оскільки польсько-російські взаємини завжди були результатом розвитку ситуації, що склалася на цих просторах у окремо взятий історичний період.

Коли б не було Гітлера, коли б не було Другої світової війни, коли б німці були мирно налаштованими добрими європейцями, то й тоді незалежність Польщі була б загроженою з боку Росії, бо ж 1920 року ми здобули перемогу під Варшавою, а не під Києвом.

Після смерті Сталіна закінчилися б чистки й ліквідація найкращих офіцерів радянської армії, Росія розпочала б гонку озброєнь, і внаслідок цього Польща б програла. Раніше або пізніше військова перевага Росії над Польщею стала б настільки значною, що Москва – з допомогою або без допомоги Німеччини – накинула б нам свій протекторат. Це було передрішено, і в Польщі було достатньо політичних публіцистів, які це розуміли. Адольф Бохенський, чудовий публіцист, що поліг під Анконою, відповідно до власної тези, що «з цієї війни не слід повертатися», у книжці, виданій Єжи Ґедройцем на початках ери «Нової Німеччини», коли ще ніхто в Європі не розумів, ким є Гітлер і які його плани, радив домовитися з Німеччиною. Метою цієї домовленості мало би бути відізвання від Росії України. Завжди йдеться про Україну, Литву і Білорусь, оскільки саме ситуація на цих теренах зумовлює польсько-російські відносини.

І ще один пункт. Мені здається, що оскільки росіяни ніколи не цінували і не цінують українців, то вони завжди переоцінювали й надалі переоцінюють поляків. Завжди бачать у нас або активних суперників, або лише потенційних, але завжди суперників.

Хрущов, щоправда, дозволив вивезти зі Львова Рацлавицьку панораму, але одночасно він категорично відмовив у її відкритті для польської публіки. Вважав, що Рацлавицька панорама нагадуватиме полякам про збройне повстання проти Росії.

Відомий епізод із постановкою Міцкевичевих «Дзядів» мав таку ж природу.

«Грудневі події», за великим рахунком, здаються мені далеко більш імовірними як на Польщу, ніж вибух збройного повстання проти Росії. На еміграції немає жодного політика, який би закликав поляків у краї до повстання. Натомість росіяни бояться не стільки соціальних заворушень у Польщі, скільки національного повстання. Вірять, що робітнича революція, що мала б на меті повалення партійного лідера і його режиму, протягом декількох днів втратила б соціально-економічні ознаки й перетворилася б на всенародний переворот проти Росії.

Ми маємо також пам’ятати, що саме поляки, а не росіяни пережили шок Варшавського повстання, шок залишання Польщі через західних союзників, шок окупації країни радянськими війська. Війну ми програли тотально, оскільки не залишилося навіть клаптя самостійної Речі Посполитої. Ущент зруйновано нашу традиційну концепцію Польщі як бастіону західної цивілізації. Ми були зраджені нашою власною історією, якій ми вклонялися в малярстві та музиці. Ми зробили найстрашніше відкриття, яке може зробити народ, – те, що Історія є чернеткою «записок із мертвого дому», а не живим минулим, що підтверджується в сьогоденні. У таких умовах полякові важко було не стати історичним ревізіоністом.

Не дивно, що навіть католицькі письменники і некомуністи, ті, хто відхрещується навіть від соціалізму, – на рештках «екзотичних союзів» проголошували думку про те, що союз із СРСР має бути наріжним каменем польської політики. Це була свідома відмова від статусу суперника й прийняття статусу васала.

Ми мусимо пам’ятати, що цей травматичний досвід часто стосувався лише поляків, а не росіян.

Немає предмета, який оптимістично позначається назвою «всесвітньої історії». Не лише не існує всесвітньої історії, але не існує навіть і історії європейської. Існують лише історії польська, російська, французька, німецька і т. д. Битва під Віднем із королем Собєським на першому плані, як її розглядає історія польська, мало нагадує битву під Віднем у переказі німецької історії.

Історія є сфотографованою політикою. Тому політичний публіцист мусить уміти дивитися на історію з висоти пташиного льоту.

У цікавому для нас предметі політик повинен уміти поглянути на шерег подій і очима поляка, і очима росіянина. Політика ж бо є продовженням історії, і не можна зрозуміти російської політики, не розуміючи, як росіяни читають історію. Польський народ завжди відігравав серйозну роль у російській історії, і необхідною річчю є те, щоб ми точно знали, з якої перспективи росіяни на нас дивляться.

У кінцевий період Другої світової війни ситуація нагадувала ситуацію після Йєнської битви. Тоді Наполеон панував над цілою Європою і не переможеними залишалися лише дві держави – Росія і Англія. Наполеон був у Москві – Гітлер був у передмістях Москви. В обох випадках головними союзниками росіян були клімат і простір. На людей із західної і центральної Європи російські простори справляють враження, яке важко передати. У Франції чи в Німеччині сто кілометрів – це величезна відстань, у Росії сто кілометрів – це ніщо. У щоденнику одного з німецьких офіцерів я наштовхнувся на фразу, що Росія є країною без обрію. За горизонтом, коли до нього дійдеш, видно нові поля, узгір’я і ріки, а за новим – знову поля, горби й ріки, і так без кінця, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Цей офіцер пише, що навіть улітку після багатьох тижнів маршу цей російський простір, що ніколи не закінчувався, навіть у найміцніших людей викликав відчуття безпомічності.

Росіяни зазнали колосальних втрат. Але історія їх не зрадила. Сучасність підтвердила минуле. Армії Гітлера, знеможені кліматом і російським простором, як і армії Наполеона, було розбито й відкинуто далеко за межі російської імперії.

Технологічний переворот – авіація і танки – вибив із рук Польщі її традиційну зброю – кавалерію. Ми мали, без сумніву, найкращу кавалерію в Європі, але, у нашому випадку, сучасність історію не підтвердила. Навпаки, традиція повелася як беззуба стара поряд із броньованими мотоколонами, що знищили нас протягом 17 днів.

Усе, що я написав вище, має на меті проілюструвати факт, що історія не зрадила Росії, а навпаки, підтвердила традиційні російські принципи. У результаті росіяни, на противагу полякам, вважають, що від часів битви під Йєною нічого не змінилося. Росія має інший лад, але, як і колись, вона є непереможною імперією.

Із нашого польського світу випало дно – якби про це образно сказали англійці. Але із російського світу революція дна не вибила, оскільки Росія була і залишається історично однаковою, тобто імперіалістичною і завойовницькою.

Візьмімо ще один приклад. Революція і поразка, які мали місце в Османській імперії у результаті першої світової війни, позбавили Туреччину її історичної ідентичності. Вона припинила бути імперією. Тому сучасні турки думають цілком інакше, ніж думали їхні діди й прадіди ще кількадесят років тому. Натомість Жовтнева революція не відібрала у Росії її імперії і анітрохи не змінила її поведінку. Після Другої світової війни Сталін поводився й діяв як цар і самодержець Усеросійський – символ і представник російської імперської ідеї.

Ми всі про це знаємо, але небагато хто з нас розуміє, що цей російський історичний консерватизм охоплює також оцінку Польщі і поляків. Літвінов говорив про відбудову польської імперії XVI–XVII століть, що видається нам комічним, але для Літвінова, на відміну від нас, ХХ століття було продовженням XVI і XVII століть із тією ж самою традиційною проблематикою, у тому числі й польським питанням. Як і царі, Сталін, Літвінов і Брежнєв вважали і вважають, що на просторах України, Литви й Білорусі можуть панувати або поляки, або росіяни. Історія не мала третього рішення – існував лише вибір між польським і російським імперіалізмом.

Росіяни нас переоцінюють, оскільки дивляться на нас із російської історичної перспективи. Поляки натомість – хоч горді, а частіше ще сентиментальні щодо теми свого минулого – вважають водночас, що ця славна імперія не має нічого спільного із сьогоднішньою реальністю.

Ми поводимося як шляхтич, котрий втратив своє майно. Недолуге господарство, примхи долі і перш за все поганий сусід – все це мало наслідком те, що ми втратили «майно», що належало нам згідно із Божим і людським законом. Однак ми тішимо себе, що «історична справедливість» покарала українців, литовців і білорусів, бо добрих польських панів вони проміняли на поганих радянських.

Протягом трьохсот років ми мали перевагу на сході. Якщо визнати поворотним пунктом в історії польсько-російських відносин мир Ґжимултовського, слід констатувати, що тепер уже Росія 300 років має перевагу на сході. Ця «альтернатива» – або ми, або вони – унеможливлює нормалізацію взаємин між Польщею і Росією. Ця «альтернатива» спричиняє те, що поляки, як і росіяни, не вірять у третє рішення, й, оскільки tertium non datur⁴, ми схвалюємо сателітство як сумний, але дійсний стан справ. У системі «або ми, або вони» цього разу вони мають гору.

Однак є відмінність між поляками і росіянами. Перевагу росіян підтвердила історія. Натомість нашу боротьбу, повстання і навіть перемоги історія звела нанівець. Ми тримаємося системи «або ми, або вони», бо не знаємо і не маємо іншої. Але більшість поляків уже не вірять у цю систему, не вірять, що коли-небудь зможуть здобути перевагу над Росією. Наслідком цієї зневіри є ментальність сателіта й слуги.

Я також не вірю в систему «або ми, або вони». Я не вірю, щоб ми коли-небудь іще змогли відштовхнути Росію від міських застав Перемишля під Смоленськ. Я також вважаю, що ця система – хоч і глибоко історично вкорінена – сьогодні є анахронізмом, варварським анахронізмом. Українці, литовці й білоруси у XX столітті не можуть бути пішаками в польсько-російській історичній грі.

Я прагнув показати, що система «ми або вони», хоч і бере силу з багатовікової традиції, є за своєю суттю отруєним джерелом. Ми маємо шукати контактів і порозуміння із росіянами, готовими визнати повне право на самовизначення для українців, литовців і білорусів, і, що також важливо, ми мусимо самі раз і назавжди зректися Вільнюса, Львова і будь-якої політики чи планів, які б прямували до того, щоб за сприятливої кон’юнктури встановити нашу перевагу на сході за рахунок названих народів. Поляки, як і росіяни, повинні зрозуміти, що лише неімперіалістична Росія і неімперіалістична Польща мають шанс укласти й упорядкувати свої взаємовідносини. Ми маємо зрозуміти, що кожен імперіалізм поганий, чи він польський, чи російський, чи реалізований, чи просто такий, що чекає на кон’юнктуру.

За українцями, литовцями й білорусами в майбутньому має бути визнано повне право на самовизначення, бо цього вимагає польсько-російський державний інтерес. Тільки так стане можливим поховати катастрофічну систему «або ми, або вони», систему, що сьогодні пропонує Росії союз із Польщею-сателітом, але водночас спричиняє те, що у випадку російсько-китайської війни переважна більшість поляків бажатиме китайцям перемоги.

Із цих причин видно, що так зване національне питання є основною проблемою не лише для Росії, а й для російсько-польських відносин. Лише радикальне вирішення цієї проблеми може змінити польсько-російські взаємини.

Здається, що зростає відсоток росіян, які це розуміють. Я хочу ще раз наголосити, що ментальність типу «ми або вони» має згаснути не лише серед росіян, а й серед поляків. Це обопільний процес. Поляки, котрі терпляче чекають на мить відплати й відновлення «передмур’я», лише підживлюють російський імперіалізм.

На початку статті я згадав М. Літвінова, для якого історична система «ми або вони» 1944 року була настільки ж живою й актуальною, як і впродовж минулих 300 років. Літвінов вважав, що слід остаточно вирішити справу, розпочату Андрусівським миром, коли Польща віддала Москві Смоленськ, Чернігів, Сіверщину, Севеж⁵ і Київ.

Рівно за тридцять років після розмови Едґара Сноу із Максимом Літвіновим онук цього Максима Літвінова – Павло Літвінов налагодив контакт із паризькою «Kultura» і наблизився до нашої точки зору.

Нарешті, останній пункт цих роздумів. Поляки сьогодні без ентузіазму ставляться до високих гасел, слоґанів і різного типу романтичної фразеології. Однак я не можу позбутися враження, що поляки у своєму антиромантизмі разом із купеллю вихлюпують дитину. Політика поневоленого народу має об’єднувати людей різних переконань і повинна спиратися на етичний ідеал, який би очищував нашу незалежницьку програму й надавав їй морального виміру. Цього наднаціонального морального виміру бракує всім сучасним незалежницьким програмам.

Нікого не можна захопити ідеєю економічного зростання чи гаслом «кольоровий телевізор і автомобіль у кожен дім». Хоч усі хочуть мати автомобіль, але ніхто не готовий умирати за автомобілі й кольорові телевізори. У В’єтнамі, на Кіпрі, на Середньому Сході, у Північній Ірландії, Анголі чи Мозамбіку люди часто гинуть заради помилкових, але палко сповідуваних ними ідей.

Серед сучасних поляків – і у краї, і за кордоном – палко не визнається нічого. Безідейні («смерть фраєрам») люди є зовсім беззахисними перед насильством і являють собою класичний матеріал для масової фабрикації рабів.

Читаючи «Архіпелаг ГУЛаГ», доходимо висновку, що ці гігантські, багатомільйонні табори неможливо б було й уявити без співпраці в’язнів. Філософія «смерть фраєрам», яку визнавала переважна більшість ув’язнених, у поєднанні з насильством радянських властей роблять із ГУЛАГу чудовий бізнес.

Очевидно, найбільшими «фраєрами» є прихильники гасла «смерть фраєрам», і ГУЛАГ є монументальним підтвердженням цієї тези.

Ідея самовизначення і свободи для братніх народів, що відокремлюють нас від Росії, із одночасним щирим зреченням будьяких імперіалістичних планів (до яких слід зарахувати й надію укладання угоди з Москвою понад головами і за рахунок цих народів) – ця зрозуміла програма могла б повернути польській незалежницькій політиці той високий моральний мотив, якого сьогодні їй так бракує.

Що ми можемо протиставити «Архіпелагові ГУЛАГу», якщо визнати його за символ системи? Ми не маємо Солженіциних, але ми маємо Івашкевичів, апостолів ліцензованого успіху. На еміграції ми маємо запеклий антикомунізм, який не продукує нічого, окрім звіриної ненависті до Росії. Цьому антикомунізму бракує морального виміру, оскільки він є злитий із національним егоїзмом і навіть із націоналізмом у властивому йому значенні.
ГУЛАГ цікавить їх лише остільки, оскільки в цій піраміді замучених тіл і душ можна помітити сигнали розпаду Росії, котрий, своєю чергою, уможливив би для нас повернення для Польщі Вільна, Львова, а може, й трохи більше.

Нам слід повернутися до Міцкевича. Він краще і правильніше за нас розумів слово «свобода» і його моральний вимір.

[1974]

Переклад з польської Сергія ГІРІКА
Публікується за виданням: Ми не є українофілами. Польська політична думка про Україну та українців. Антологія текстів / За ред. Павла Коваля, Яна Олдаковського, Моніки Зухнович. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2012.

1. 1. Едґар Сноу (1905–1972) – американський журналіст і публіцист, що спеціалізувався на проблематиці Далекого Сходу.
   2. Максим Літвінов (1876–1951) – радянський дипломат і державний діяч, у 1930-х роках обіймав посаду наркома закордонних справ СРСР, у 1941–1946 роках – заступник наркома закордонних справ СРСР (прим. перекл.).
   3. Станіслав Міколайчик (1901–1966) – польський політик, посол до Сейму, під час Другої світової війни – прем’єр польського уряду у вигнанні, після війни – віце-прем’єр і міністр землеробства в Тимчасовому уряді національної єдності (прим. перекл.).
   4. Третього не дано (прим. перекл.).
   5. Так у тексті (прим. перекл.).