1939 року у Москві, вночі з 23 на 24 серпня міністр закордонних справ Німеччини Йоахим фон Ріббентроп та радянський наркомі закордонних справ Вячеслав Молотов у присутності Сталіна підписали пакт про ненапад та таємний додатковий протокол. Підписання цих двох документів належить до історичних подій ХХ століття, які з погляду політики, ідеології та культури пам’яті призвели до найдалекосяжніших наслідків. Жоден інший двосторонній договір не вплинув на долю стількох країн, націй та національних меншин у Європі, головним чином у Центрально-Східній Європі, як пакт Гітлера-Сталіна.

В історії дипломатії пакт вважається необхідною, якщо не єдиною чи достатньою передумовою для початку Другої світової війни, адже тільки усунувши загрозу радянського фронту на Сході, Третій Райх Гітлера міг швидко перемогти 1939 року Польщу та  1940-го – Францію і країни Бенелюксу. В ідеологічно-історичній перспективі це означає приблизно двадцять років фактичного союзу націонал-соціалізму та сталінізму, поглиблення розриву між європейськими лівими, остаточний розкол робітничого руху. Окрім цього, від пакту бере свій початок теорія тоталітаризму, яка визначила ідеологічних противників у холодній війні.

Ця, настільки вирішальна політична подія, яка спершу розділила великі частини Центрально-Східної Європи на німецьку та радянську сферу впливу, а вже після війни зробила країни від Естонії до Румунії запорукою політичної безпеки Радянського Союзу, наклала свій відбиток на культуру пам’яті суспільств Центрально-Східної Європи. Бо зокрема в тих країнах, які вже в 1939–1941 роках відчули безпосередні наслідки пакту Гітлера-Сталіна, і які разом з іншими країнами після 1945 р. опинилися зі східного боку залізної завіси, наступ Червоної Армії врізався в пам’ять не тільки як звільнення від нацистської Німеччини. Більше того, встановлення комуністичного режиму – з інтермедією призначення урядів народних республік – громадськість більшості країн Центрально-Східної Європи сприйняла як зміну коричневої диктатури на червону. Ервін Оберлєндер та Рольф Аман слушно сформулювали заголовок своєї книжки про наслідки пакту Гітлера-Сталіна для регіону між Німеччиною та СРСР, виданої в 1989 р., через 50 років після підписання пакту,  як питання «Чи прийшов кінець Центрально-Східній Європі?»

Таке питання виникло через  припущення, що на країни і суспільства цього історичного регіону грубе вторгнення, якого вони зазнали після 1939 та 1945 р., наклало специфічний відбиток. Окрім повної або часткової втрати державного суверенітету внаслідок окупації та анексії з боку Третього Райху та Радянського Союзу, а також  приєднання до  країн Варшавського пакту, слід брати до уваги ще й кількість населення. Під час Другої світової війни внаслідок Голокосту було знищено ті єврейські громади, які істотно впливали на колорит Центрально-Східної Європи. Варто згадати і німецьке населення, яке втратив цей регіон: частина німців повтікала наприкінці війни, а частину примусово пересилили одразу після війни. Через воєнні дії, діяльність окупаційних режимів і післявоєнне регулювання територій, балтійські, слов’янські та угро-фінські, а також найбільші румуномовні нації цього історичного регіону зазнали масових вбивств, вигнання та депортацій. Уже в політичній еміграції, а також у підпільній пресі, яку видавали зокрема польські та балтійські дисиденти, тривали дискусії навколо пакту Гітлера-Сталіна в контексті втраченої незалежності – дебати, які в часи політичної відлиги в добу горбачовської перестройки набули більш масштабних та явних форм. Нині варто розмірковувати над подоланням наслідків пакту Гітлера-Сталіна, посилаючись на норми міжнародного права та історичні аргументи, для того щоб відтворити панораму країн Центрально-Східної Європи, такою, якою вона була у міжвоєнний час.

Історичне пояснення пакту Гітлера-Сталіна

Про розв’язання війни написано і пояснено аж до найменших подробиць в томах документів, цілій низці монографій та статей. Аналізуючи причини, співвідношення сил і договори аж до 1 вересня 1939 року, бачимо, що  визначну роль відіграють в чомусь сумісні, а в чомусь суперечливі інтереси та стратегії Третього Райху і Радянського Союзу. Питання, яке слід було б висвітлити передусім, десятиліттями залишалося без відповіді: чому у серпні 1939 року сенсаційний договір про ненапад підписали дві країни, що донедавна проклинали ідеологію одна одної і витрачали великі кошти на пропаганду, говорячи про «найлютіший наступ капіталу на робітничі маси» і, відповідно, про «єврейсько-інтернаціональний більшовизм» та «втілення прагнення людини до руйнування».  

Щодо питання виникнення пакту Гітлера-Сталіна в історіографії аж до 70 років ХХ ст. домінувала модель пояснення, що загалом випливала із теорії тоталітаризму, а стосовно зовнішньої політики цілковито опиралася на історію дипломатії. Причиною для аргументації послужило посилання на статус Німеччини та Радянського Союзу, як ревізіоністських сил у міжвоєнний час. Спільні інтереси Берліна та Москви, які однаково вимагали повернути території, втрачені під час Першої світової війни та внаслідок Брест-Литовського (1918) і Версальського (1919) мирних договорів, а також їхнього статусу сильних держав в політичному, економічному та військовому значенні,  призвело до близькості структур обох країн. Ідеологічні неузгодженості між демократичною Ваймарською республікою та націонал-соціалістичним Третім Райхом з одного боку, а також Радянським Союзом з другого боку відходять на задній план, якщо порівняти їх із перевагами німецько-радянської спільної діяльності. Важливі елементи цієї моделі пояснення – це Рапалльський договір 1922   року та Берлінська угода 1926-го, за якими обидві держави визнали одна одну, встановили дипломатичні відносини, а також домовилися про широку економічну та військову співпрацю. Цей «реалістичний» аналіз двосторонніх відносин, методологічно пов’язаний із традиційною історією дипломатії, визначив домінантних діячів, чіткі інтереси та поєднання їх, таким чином пакт Гітлера-Сталіна став просто таки закономірною подією. Починаючи з 50 років ХХ ст., водночас із аналізом радянської системи з допомогою теорії тоталітаризму у зовнішній політиці окремо розглядалися постаті лідерів та «динаміка їхнього світогляду». Ранні висловлювання Гітлера, Леніна та Сталіна ці автори часто використовували як єдині підстави пізнішої націонал-соціалістичної та радянської зовнішньої політики.

У 80 роках ХХ ст. цю модель пояснення німецько-радянських стосунків застосував як аргумент Ернст Нольте і цим відновив її значимість у суперечці німецьких істориків. За нею намір націонал-соціалістів знищувати великі групи людей був імітацією більшовицької класової боротьби, навіть відповіддю на цю загрозу Німеччині з боку Радянського Союзу. Цю тезу, так само як і тезу, сформульовану в 90-их роках, про те, що війна Третього райху проти Радянського Союзу була превентивною війною, можна вважати спростованою передусім у Росії, Білорусі та Україні, навіть якщо до неї знову повернуться.

Друга модель пояснення історії виникнення пакту Гітлера-Сталіна характеризується тим, що не дає відповідей на прості питання.  Не нехтуючи цілковито передумовами першого пояснення, зокрема ревізіонізмом Берліну та Москви, багато авторів вказують на слабкі місця аргументації: вона, за принципами телеології, розгортається в зворотному напрямі і базується на подіях, які відбувалися до серпня 1939 року, на міжнародному рівні вона бере до увагу дуже небагатьох діячів, а за методикою корениться в традиційній історії дипломатії.  Історичні дослідження пакту Гітлера-Сталіна загалом повинні подолати проблему, яка полягає в тому, що стан джерел, у яких іде мова про найважливіших діячів, був і залишається дуже неоднорідним. Тоді як з британського, французького та німецького боку виходило друком  все більше документів, а крім них щоденників, спогадів головних дійових осіб, то з радянського боку такого не було аж до останнього часу. Також радянська історіографія застрягла аж до часів перебудови в канонізованій інтерпретації пакту Гітлера-Сталіна, яку створила ще наприкінці 30-х років минулого століття і фактично передавала з покоління в покоління. Основою цієї аргументації було заперечення існування таємного додаткового протоколу, отож, можна було інтерпретувати пакт, як договір про ненапад з мирними намірами з боку Москви, до якого Радянський Союз дійшов унаслідок безхребетної політики умиротворення, до якої вдавалися  західні держави. Сталін був змушений таким способом «виграти час», щоб могти підготуватися до майбутнього нападу з боку німців – підготовка була успішною, про що свідчить «перемога у Великій вітчизняній війні».

Поліпшення стану джерел використала західна історіографія – навіть якщо вона, як дослідження історії виникнення пакту Гітлера-Сталіна Райнгольда Г. Вебера загалом залишалася історією дипломатії – для широкого багатоперспективного синтезу. Окрім Берліна та Москви тут систематично проводився аналіз ще й Парижа і Лондона, деяких близьких до них антиревізіоністських країн Центрально-Східної Європи, таких як Польща та Румунія, а також Італії та Угорщини, які часом підтримували політику ревізіонізму. Зокрема, 1989 року, коли наближалася п’ятдесята річниця підписання пакту Гітлера-Сталіна, вийшли друком численні збірки, в яких окрім аналізу держав, що підписали договір, та великих держав було подано аналіз усіх країн Центрально-Східної Європи. У цьому контексті варто особливо виділити збірку, в назві якої уже йде мова про кінець Центрально-Східної Європи, концепція якого побудована на давніших творах Рольфа Амана про характер пакту Гітлера-Сталіна: пакт про тимчасовий ненапад чи пакт про напад. Західні дослідження аспектів зовнішньої політики Третього Райху та Радянського Союзу збагатилися до того ж завдяки соціальним та історико-економічним імпульсам, а також вивченню націонал-соціалістичної політичної системи. У цій сфері націонал-соціалістична панівна система характеризується як поліархія, в якій різні групи діячів конкурували за те, щоб нав’язати свої уявлення Адольфу Гітлеру. Збільшення кількості значущих діячів при формулюванні та реалізації зовнішньополітичної програми слід систематично розглядати як зв'язок між внутрішньою та зовнішньою політикою на дипломатичному, військовому, а також зовнішньоекономічному та зовнішньокультурному рівні. Виразну користь із згаданих досягнень стосовно нацистської Німеччини отримало дослідження про Третій Райх Б’янки Пєтров в концепції зовнішньої політики Радянського Союзу між 1933 та 1941 р. Пєтров дає зрозуміти, що політична система СРСР 30-их років минулого століття була поліархією, далі ставить питання про внутрішньополітичні детермінанти, які впливали на зовнішню політику, а також про мінливе поняття безпеки на тлі фашизму та визначення імперіалізму в Комінтерні та в Кремлі.

Центральною темою цієї другої моделі пояснення є система колективної безпеки, а також її  занепад у 30-их роках. Ще до захоплення влади націонал-соціалістами виявилося, що антиревізіоністські держави Центрально-Східної Європи не можуть беззастережно покладатися на своїх союзників Англію та Францію, що Лондон і Париж не могли або не хотіли протиставити щось суттєве обмеженій ревізії територіального післявоєнного порядку.

Тоді як Франція – окопавшися за лінією Мажино – не могла зміцнити свій антиревізіоністський напрям збройними силами, Англія будувала свою зовнішню політику на general settlement – згоді з великими європейськими державами за винятком Радянського Союзу. Вирішальними наслідками цієї політики умиротворення стосовно Німеччини були ремілітаризація Рейнської області (1936), а також 1938 рік, коли до Німецького Райху було приєднано спочатку Австрію, а потім, за Мюнхенським договором і згодою Лондона, Парижа і Риму те саме спіткало і території Судетів, на яких проживали німці, перш ніж всупереч обіцянкам Гітлера Чехословаччина зазнала цілковитого розгрому.

Щоб якнайдокладніше з’ясувати історію виникнення пакту Гітлера-Сталіна 1939 року, слід дати відповіді на важливі для дослідження питання: від кого походила ініціатива, з якими мотиваціями почалися переговори, які мотивації спонукали їх і довели до кінця, а також, які країни-сигнітарії, отримали більшу короткочасну чи більш тривалу користь чи шкоду внаслідок підписання договору. Щонайпізніше 1990 року, у низці публікацій стосовно цих питань сформувався консенсус, щодо якого в дальших публікаціях не виникало значних сумнівів. Цьому помітно посприяли також російські історики, які з часів перестройки аналізували зокрема виникнення пакту, два роки (1939–1941) співпраці Німеччини з СРСР, а також роль Сталіна в жахливій поразці радянських збройних сил в перші місяці «операції Барбаросса».  Багато з цих досліджень було видано німецькою мовою. Незаперечний той факт, що і німецька, і радянська сторона однаковою мірою робили численні, обережні спроби встановити дипломатичні вербальні контакти.  Окрім цього обидві сторони аж до серпня 1939 р. вдавалися й до альтернативних стратегій, таких як спроби Німеччини порозумітися з Англією та Польщею або переговори між Англією, Францією та СРСР щодо підписання договору. Не прижилася теза Інґеборґ Фляйшгауерс, за якою дружні до Росії та близькі до опору кола в міністерстві закордонних справ під час переговорів, що передували  підписанню пакту Гітлера-Сталіна, намагалися запобігти найгіршому, тобто війні Третього Райху з Радянським Союзом. Незаперечною є оцінка німецьких та радянських мотивів підписання пакту, яку вже більше не шукають в давніх  традиціях чи ідеологічній сумісності двох тоталітарних режимів. Більше того, по-перше наголошують на тому, що підписання пакту було безпосереднім результатом зближення, а по-друге, на умовах внутрішньої політики та питаннях безпеки радянської сторони після «великих чисток» 1937–38 років, в тому числі, у лавах Червоної армії. Якщо взяти до уваги низький наступальний потенціал радянських бойових сил після чисток, то можна рішуче відхилити тезу про превентивну війну, так звану контроверсію «Криголама», за якою Німеччина напала на Радянський Союз у 1941 р. тільки після безпосереднього нападу Червоної армії. Мова йде про версію викладену в  написаних англійською мовою дослідженнях Владіміра Різуна, колишнього агента радянських секретних служб, який у 1978 р. втік на Захід і з 1985 р. під псевдонімом Віктор Суворов відстоював цю тезу. В написаній англійською мовою історіографії пакту Сталіна-Гітлера та стосунків між Німеччиною та СРСР варті уваги твори Джеффрі Робертса  та ізраїльського історика Ґабріеля Ґородецького.  

Окрім цього білою плямою в міжнародних історичних дослідженнях цього періоду  залишається безпосереднє співробітництво німецьких та радянських урядовців щодо питань  окупаційної політиці в поділеній Польщі. Є відомості про те, як вермахт, передаючи Червоній армії місто Брест (тепер – білоруське місто), провів з нею спільний парад 22 вересня 1939 року, який приймали командири танкових частин Гайнц Ґудеріан і Сємьон Крівошеїн. Менш відомий той факт, що співпраця гестапо із його радянським відповідником, внутрішньою секретною службою в рамках Народного комісаріату з внутрішніх справ (НКВС) виходила поза межі окупованих територій. Роджер Мургаус, автор твору The Devil’s Alliance. Hitler’s Pact with Stalin, 1939-1941, вказує на спільну ціль – винищення політичної, військової та адміністративної еліти Польщі, а також на синхронне проведення «AB-акції» («Außerordentliche Befriedung») в Польщі, під час якої було замордовано від  6 до  8  тисяч поляків, та вбивства близько 25000 польських офіцерів у Катині та інших містах Радянського Союзу. Існують також фотографії, які підтверджують візит колишнього радянського наркома зовнішніх справ Максіма Літвінова та заступника голови НКВС генерала Івана Маслєннікова в грудні 1939 року до так званого генерал-губернаторства, де вони зустрілися у замку Вавель у Кракові із генерал-губернатором Гансом Франком та СС-ґруппенфюрером Артуром Сейс-Інквартом, а також на курорті в Закопаному в Татрах з губернатором Краківського округу Отто Вехтером та високопоставленими командирами гестапо та СС для координаційної бесіди. Дальші зустрічі на подібному рівні відбувалися ще 1940 року в Кракові та в Закопаному, а ще раніше у Бресті та Перемишлі, однак зустріч райхсфюрера СС Гайнріха Гіммлера та Голови НКВС Лаврентія Берії у лютому 1940 року в Східній Прусії для координації дій проти польської Армії Крайової, можна підтвердити свідченнями свідків, але нема документів, які це підтверджували б. Окрім цього була випрацювана процедура видачі німецьких та австрійських комуністів з Радянського Союзу до Німеччини на демаркаційній лінії, яка проходила через окуповану Польщу.

Демаркаційні лінії, про які було домовлено в пакті Гітлера-Сталіна, а також у Договорі про дружбу і кордони між СРСР та Німеччиною 1939 року, за міжнародним правом не втратили свого значення й до сьогодні: це кордони між Польщею та Україною, а також Білоруссю, що неабияк позначилося на культурі пам’яті цих країн.

Європейські культури пам’яті та сучасні контроверсії

Вимір культури пам’яті та історично-політичний вимір пакту Гітлера-Сталіна відображаються в самій його назві, яка, починаючи від моменту підписання, в різні періоди та в різних історичних регіонах використовувалася в різних цікавих варіантах. Можна назвати три варіанти назви цього пакту.

Перший варіант – це назва пакту, яку вирішили дати йому самі держави-сигнітарії: Договір  про ненапад між СРСР та Німеччиною. Використання цієї назви можна знайти в сфері дипломатії в контексті Другої світової війни (1939–1947) в усіх країнах, окрім США, Великобританії та Франції, де деякі представники преси з критичним наміром почали використовувати назву «пакт між Німеччиною та СРСР» або «пакт Гітлера-Сталіна». Під час холодної війни (1947–1989) дипломатична назва пакту використовувалася тільки в Радянському Союзі та країнах Центрально-Східної Європи, які належали до Варшавського договору. З боку Радянського Союзу це означало, по-перше, інтерпретацію пакту, як мирного, оборонного договору, а по-друге, - заперечення існування таємного додаткового протоколу.

Другий варіант назви пакту – пакт Молотова-Ріббентропа – назва, яку у Центрально-Східній Європі сьогодні використовують найчастіше. Вона бере свій початок від кіл політичної еміграції із країн Центрально-Східної Європи, що почалася 1939 року і посилилася після 1945–47 років. У колах дисидентів з країн Центрально-Східної Європи та з Росії ця назва буквально стала бойовим знаряддям проти комуністичної системи та Радянського Союзу. Термін «пакт» став виявом вимог дисидентів до уряду та до Радянського Союзу відкрито обговорити мотиви підписання пакту, визнати існування таємного протоколу та опублікувати його. Оскільки в цій назві згадані міністри закордонних справ обох держав-сигнітаріїв, то її можна вважати середнім варіантом з поміж  коректних з погляду дипломатії та обтяжених ідеологією назв, адже прямо не названі ні диктатори, ні системи. Назвою «Договір про ненапад між Німеччиною та СРСР» користуються  сьогодні тільки ті кола в Російській Федерації, в Україні та Білорусі, для яких спогад про Велику вітчизняну війну 1941–1945 важливий для утвердження ідентичності. Якщо дотримуватися такої періодизації, то  можна  свідомо характеризувати пакт як такий, що не має нічого спільного з ідеологічним смертельним ворогом, координованою військовою агресією проти Польщі, домовленістю про її поділ, а також значною економічною допомогою СРСР нацистській Німеччині в 1939-1941 роках.

Третій варіант назви пакту – пакт Гітлера-Сталіна або пакт між нацистською Німеччиною та СРСР  – це витвір холодної війни у західнонімецькій та англосаксонській історіографії й публіцистиці. На думку Козеллека, ці назви слід розцінювати, як  «асиметричні антоніми» до терміну «договір про ненапад», а також до такого типу режиму як демократія. Ці поняття вказують передусім на диктаторський, тоталітарний характер держав-сигнітаріїв, Третього Райху і Радянського Союзу, а німецька назва «пакт Гітлера-Сталіна» додатково наголошує на цьому, називаючи імена обох диктаторів. Знаючи про домовленості таємного протоколу щодо територій багатьох країн Центрально-Східної Європи, які були зовсім не на їхню користь, можна засумніватися щодо значення змісту «договору про ненапад».

Окремим варіантом є назва пакту, яку широко використовувала польська опозиція до комуністичної системи, – «Четвертий поділ Польщі» – після поділів Речі Посполитої 1772, 1793 і 1795 років. Вона суперечить запропонованій тут системі класифікації випадків застосування терміна «пакт», адже з поділами Польщі пов’язана історія російсько-польських, а також прусько/німецько-польських конфліктів, що тривали століттями. У такому прочитанні пакт Гітлера-Сталіна був би лишень останнім проявом, а  особлива ідеологічна й політична констеляція відійшла б на задній план.

Отож, значення і зміст пакту Гітлера-Сталіна як європейського місця пам’яті у різних частинах Європи оцінюють та інтерпретують дуже по-різному. В Західній Європі та в США і в державній історичній політиці, і в громадській культурі пам’яті, дата 23 серпня 1939 року зовсім не сприймається як дата поділу Східної Європи на націонал-соціалістичну та радянську частини. Навпаки вона викликає яскраві спогади про воєнний союз Великої Трійки, про боротьбу країн антигітлерівської коаліції проти Третього Райху, про «день Д» та День Перемоги в Європі 1945 р., такі самі спогади викликає і пам’ять про Голокост. В об’єднаній Німеччині пакт Гітлера-Сталіна і спільне німецько-радянське поневолення Центрально-Східної Європи у 1939–1941 роках – це лишень блідий спогад, на який накладаються події 1941–1945 років, тобто винищувальна війна на Сході, Аушвіц, бомбова війна, втеча і примусове виселення німців, врешті 8 травня, як символ поразки, крах, окупація і поділ, потім звільнення від тиранічного режиму, а в Західній Німеччині демократизація та економічне піднесення.

Зовсім інша ситуація склалася в Польщі, балтійських державах та інших країнах на сході Центральної Європи: тут пакт Гітлера-Сталіна в державній, партійно-політичній, мас-медійній, церковній, громадсько-суспільній, родинній та особистій культурі пам’яті сприймається як головна точка відліку, початок кінця короткого – бо почався лише 1918 року -   «золотого часу» національної незалежності, політичного самовизначення  та культурного розвитку. У польській, наприклад, перспективі напад Німеччини 1 вересня та введення радянських військ 17 вересня 1939 року сприймаються як дві сторони однієї медалі і означають початок подвійного, чужого й жорстокого, окупаційного режиму. Чим більше часу минає, тим, на думку поляків, прихід Червоної Армії здається важливішим, ніж напад військ вермахту. Ось що зауважив сучасний польський історик Єжи Кохановський 2009 року у своїй статті про початок війни в польській культурі пам’яті одразу після «повороту»: «’Німецька’ частина польської історії під час ІІ світової війни настільки відійшла на задній план, що може складатися враження, що війна почалася не 1 вересня, а на 17 днів пізніше».

Того, що окупаційний терор, який почався в 1939 р., протягом 1941 р. із німецько-радянського перетворився у виключно німецький, з цієї перспективи майже не помітно. Інший сучасний польський історик Марек Корнат ось як описав таке сприйняття: «Низка подій, таких як пакт Гітлера-Сталіна, напад Німеччини та агресія радянського Союзу,  масові депортації польських громадян зі східних територій СРСР, вбивство польських офіцерів у Катині та в інших місцевостях здається єдиною трагічною послідовністю історичних подій, які глибоко закарбувалися в колективній пам’яті поляків». Але й збройний поворот 1944 року, коли Червона Армія витіснила націонал-соціалістичний терор та окупаційний режим, сприйнявся у Польщі як важлива подія тільки умовно. Як справжні зміни розцінюються рішення Великої трійки на Ялтинській конференції 1945 року, коли Польщі довелося ввійти в сферу гегемонії СРСР і, як результат, розвинулася польсько-сталінська диктатура. Корнат окреслив це так: «Пакт Гітлера-Сталіна, Катинь і Ялта – це три, важливі для Польщі місця пам’яті з ІІ світової війни, звісно ж, поруч із вереснем 1939 р. та Варшавським повстанням 1944 р. Договір між Німеччиною та СРСР  був причиною всіх подій, що трапилися після його підписання. У пам’яті поляків пакт Гітлера-Сталіна залишається подією, з якої почалася ІІ світова війна […]» і наслідком якої стало 45-річне панування СРСР над Польщею, що сприймається як «другий окупаційний режим» після націонал-соціалістичного.

У трьох балтійських країнах пам’ять про 23 серпня 1939 р. ще більш негативна, адже ця дата стала не тільки початком примусової радянізації, а й втратою державної незалежності на довгі десятиліття. Балтійське місце пам’яті саме собою вже є пам’яттю про протести, що відбувалися у річницю підписання пакту Гітлера-Сталіна 1987 та 1988 років, ще за часів радянських репресій, а також у 50-ту річницю 1989 року, коли понад мільйон естонців, латвійців і литовців влаштували живий ланцюг довжиною 600 кілометрів від Таллінна до Риги і далі аж до Вільнюса.

У Російській Федерації та інших країнах СНД співробітництво між Німеччиною та СРСР і домовленість про поділ або замовчують, або лицемірно применшують його значення. У Радянському Союзі заперечували існування таємного додаткового протоколу до пакту про ненапад із його «Обмеженням двосторонніх сфер інтересів у Східній Європі» аж до серпня 1988 р., поки сучасний естонський історик Хейно Аруме вперше оприлюднив повний текст протоколу. У липні наступного року тодішній генеральний секретар Міхаїл Горбачов відмовився від прийнятого в СРСР запевнення, що автентичність протоколу не доведено, і 24 грудня 1989 р. з’їзд народних депутатів добився, щоб було визнано існування та автентичність додаткового протоколу, а також засуджено його зміст. І справді, відкриття доступу до архівів в СРСР за президента Бориса Єльцина призвело до критичного погляду на узгоджену двома сторонами окупацію Польщі з 1939 по 1941 рік, навіть до розгляду вчинених в СРСР масових злочинів, таких як страта полонених польських офіцерів в Катині навесні 1940 року. Щоправда, цього майже не помітно в панівній державній культурі пам’яті нової Російської федерації. Часткова реабілітація радянської минувшини, в тім числі і Сталіна, яка почалася тоді, коли до влади прийшов наступник Єльцина Владімір Путін – це причина того, що пакт Гітлера-Сталіна – як і до 1989 р. – сприймається як стратегічний маневр радянської політики безпеки і водночас, з огляду на політику умиротворення західних держав восени 1938 р., як безальтернативний крок. Особливо пікантним прикладом руху російської історіографії назад, відколи до влади прийшов Путін, є текст Александра Чубар’яна, що ввійшов до виданої в 2014 р. спільної збірки Мюнхенського та Берлінського Інституту сучасної історії, Інституту загальної історії Російської Академії Наук, а також Федерального архіву Німеччини. Як дуаєн історії дипломатії 1930-40 років і як співвидавець збірки, яка очевидно повинна сприяти новому зближенню Німеччини та Росії, Чубар’ян розглядає будь-яку спробу порівнювати націонал-соціалістичну Німеччину із сталінським Радянським Союзом, як цілковито хибну. Все-таки не варто вдаватися до мало переконливої теорії тоталітаризму, щоб додуматися до ідеї політичного та військового партнерства між державами, які підписували пакт Гітлера-Сталіна і дотримувалися його умов до червня 1941 р.  Врешті складається враження, що один із видавців дискредитує спільну збірку, адже останнє речення Чубар’яна звучить так: «Тенденція порівнювати нацизм у Німеччині із політичною системою Радянського Союзу  відчутна і в деяких статтях нашого підручника з історії».

Останні висловлювання Путіна про пакт Гітлера-Сталіна у розмові з молодими істориками, що відбувалася під егідою Академії наук у листопаді 2014 року, заслуговують особливої уваги. Він і далі спонукає сприймати пакт, як нормальне явище, мотивуючи це тим, що на той час такі договори належали до загальноприйнятої практики в зовнішній політиці. На тлі анексії Криму, яка суперечить нормам міжнародного права, а також дестабілізації сходу України за допомогою спецоперацій та ведення гібридної війни за участі російських військ, навряд чи можна відмахнутися від побоювань в Україні, а також і в балтійських країнах, що сучасна Москва користується практиками, які наприкінці 30 років ХХ ст. буцімто були загальноприйнятими в дипломатії та міжнародному праві і використовувалися для встановлення сфери впливу там, де ослаблений державний суверенітет.

Офіціозна культура пам’яті в Білорусі та Україні – радянських республіках, які здобули нові території в результаті домовленостей між Москвою та Берліном, а в 1944 р. і реконструйованого розширення СРСР на захід – щодо пакту Гітлера-Сталіна до початку 2014 р. була такою самою як і культура пам’яті в Росії. Навіть часом ще можна було почути цинічну радянську формулу «золотий вересень» - золотий, власне з огляду на те, що через приєднання східної частини Польщі  17 вересня 1939 року відбулося розширення території, яке декларувалося як «захист українців і білорусів, права яких як національних меншин, порушувалися», а навіть і як «возз’єднання»». У випадку України ставлення до пакту Гітлера-Сталіна – це водночас частина дискусії про те, чи в культурі пам’яті, історії та шкільних підручниках слід подавати пострадянське змінене уявлення про «Велику вітчизняну війну», яка тривала з 1941 по 1945 р. на землях сучасної України, називаючи тепер вітчизною Україну, а не СРСР, чи радше говорити про Другу світову війну, яка почалася 1939 року, чи може навіть  війну між Німеччиною та СРСР на території України, але без активної участі України. Остаточної відповіді на питання, чи приєднання Галичини та Буковини до Української РСР 1939 року слід розцінювати, як злочинну діяльність Сталіна чи все-таки як завершення польської та румунської окупації на західноукраїнських землях, офіційний Київ поки-що не дав.  

Пам’ять про пакт Гітлера-Сталіна стала несподівано актуальною по всій Європі у 2004 р, коли Європейський Союз розширився на схід і до нього приєдналося вісім країн Центрально-Східної Європи. Поява в Європарламенті депутатів із Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини та Словенії викликала багаторічну непримиренну дискусію про те, як сприймати ХХ століття. Женевський політолог Аннабель Літто-Монне  визначає лінію розділу між присутніми в парламенті представниками історичної політики   «старого» ЄС та політиками із країн, що недавно вступили в Євросоюз, за двома позиціями, які вона називає «Holocaust as Unique» та «Hitler and Stalin as equally evil». 2009 року результатом жвавих, часом запальних, дискусій європарламентаріїв  став компроміс, який можна було б звести до спільного знаменника «тоталітаризм поганий». «Рішенням Європейського парламенту від 2 квітня 2009 про совість Європи та про тоталітаризм» було затверджено вимогу, яку парламент уже висував 2008 року: оголосити 23 серпня «загальноєвропейським днем пам’яті жертв усіх тоталітарних та авторитарних режимів». Якщо цей новий день пам’яті у Польщі та балтійських країнах відзначають кожного року, а в Швеції, Ірландії та Мальті про нього не забувають, то у Франції, Італії та Великобританії, і навіть у Німеччині – країні яка підписувала пакт Гітлера-Сталіна, цей день ігнорують.

Переклала з німецької Рада-Софія Матіяш

Уперше опубліковано на сайті Eurozine

Український переклад здіснено за згодою Авторів та редакції Eurozine