АНДРІЙ НАГАЧЕВСЬКИЙ – займає постійну професорську посаду з української культури та етнографії ім. Гуцуляків Альбертського університету. Він був директором Центру українського і канадського фольклору ім. Петра та Дорис Кулів від його заснування у 2001 р. до 2016 р. Здобув наукові ступені бакалавра українознавства (Саскачеванський університет, 1979), бакалавра мистецтв зі спеціальності танець (Йоркський університет, 1985), маґістра і доктора української фольклористики (Альбертський університет, 1985 і 1991, під керівництвом Богдана Медвідського). Має великий досвід як танцюрист, інструктор, хореограф, критик, суддя на танцювальних фестивалях і автор. Викладав різні університетські курси на теми української та українсько-канадської традиційної культури. Його наукові зацікавлення та публікації охоплюють український танець, українсько-канадську ідентичність, матеріальну культуру, етнічну репрезентацію та теорію танцю. Він проводив польові дослідження в Канаді, США, Бразилії, Україні, Сербії, Хорватії, Боснії та Герцоговині, Чехії, Словаччині, Румунії, Польщі та інших країнах.

Ви викладаєте курси з українського фольклору вже протягом кількох десятиліть. Як саме ви зацікавились фольклористикою як науковою дисципліною?

Наша сім’я в Саскатуні була дуже активною в різного роду заходах місцевої української громади: ми співали у хорі, танцювали українські танці, були членами Пласту, брали участь у церковних справах, та ін. Мені дуже подобалися танці. У віці 15 років я став художнім директором «Євшану», української танцювальної групи. Я займався постановкою танців, і розробляв їх на досить високому рівні, так що ми мали міжнародні тури. Цей досвід мав дуже сильний вплив на мене, на формування моєї власної особистості. Я був цим дуже захоплений. Я сприймав хореографію українського танцю як дослідження наших витоків, привнесення нашої спадщини в сьогодення. Разом з тим я відчував величезну нестачу потрібної інформації. Із часом мені все більш були потрібні знання про минуле, українську культуру і традиції. Отримавши бакалаврат з українознавчих студій, я продовжив вивчати танець на іншій університетській програмі, а тоді, в 1980 році, з’явилася нагода поїхати в Україну. Мені було очевидно, що це саме те, що я маю робити. Однак якщо я шукав культурознавчого змісту, більшість моїх однокурсників в Україні цікавилися удосконаленням техніки танцю. Поступово я усвідомив, що Україна – не єдине місце, де можна вивчати українські традиції, я міг це робити також і в Канаді.

І це був 1980 рік, ще за радянських часів. Як вам тоді вдалося поїхати до України?

Протягом досить довгого часу після Другої світової війни в Україні працювала організація під назвою «Товариство Україна», яка допомагала людям з різних капіталістичних країн приїхати на навчання до Україну. Близько 1979 року вони почали працювати не тільки із про-радянськими організаціями, і стали приймати, скажімо так, звичайних канадських дітей українського походження. Я був якраз відповідного віку, коли з’явилася така можливість. Тоді я провів в Києві один рік.

І якими були ваші враження? Це була перша поїздка до радянської України?

Насправді то було вже втретє. Перед тим я їздив на танцювальний семінар із «Товариством Україна», а також у 1978 році був на літній програмі Чернівецького університету. Україна вразила мене у різних сенсах. Більшість студентів того танцювального семінару не знали мови і могли зрозуміти тільки те, що їм перекладали, а я спілкувався українською і міг частково побачити речі поза відфільтрованою туристичною програмою. Звичайно, все дуже відрізнялося від тієї української громади, до якої я звик. Мої родичі приїхали з Західної України, і більшість українців в Саскатуні вже понад кілька поколінь були канадцями. Ми мали інші культурні цінності, були українцями, але зовсім в іншому розумінні, мали досить інакший погляд на історію та традиції. Добре, що я тоді опинився там і міг дізнатися про це.

Ви тоді вже вивчали танець як наукову дисципліну?

В 1980 році – так. Тоді нас було п’ятеро студентів з Канади, і всі приїхали вивчати танці. Четверо з нас займалися в студії, що готувала танцюристів для ансамблю Вірського, і вивчали окремі частини його знаменитого репертуару. Я пішов в інший бік, до Інституту культури ім. Корнійчука, де готували не так виконавців, як професійних викладачів танцю. Я займався на уроках танцю із першокурсниками, коли вони мали заняття в студії, а тоді із другокурсниками, коли вони мали практичні вправи, а також і з студентами третіх і четвертих курсів. Тобто, я танцював практично цілими днями. В мене не було теоретичних занять, але коли випадала нагода послухати лекції, то я йшов скрізь, куди міг потрапити. Ми, троє канадських хлопців, повернувшись додому, жартома називали себе «пилососами», бо намагалися всмоктати все навколо себе.

Ви сказали, що перша ваша поїздка в Україну була у 1970х роках. Це був також час відродження української культури в Канаді. Розкажіть про українських канадців 1970х.

Я думаю, що ніколи б не поїхав до України, якби це не було насамперед важливою частиною мого життя в Канаді. В Північній Америці різні покоління мали свої культурні рухи. Зараз ми говоримо про покоління-Х та міленіалів, а молодь 1960х та ‘70х переживала своє «народне відродження». Тоді американці африканського походження, наприклад, «Чорні Пантери» в США говорили: «Так, ми різні, і це добре, ми хочемо мати свої права». Щось подібне відбувалося в Квебеці, де був потужний рух франкофонів із метою отримати кращий статус. Приблизно в той самий час хіпі та прибічники «ненасильницького спротиву» (або «flower power») прагнули більшої толерантності та визнання різноманітності культур. Етнічні спільноти тоді теж відчули власну силу, щоби голосно сказати: “Я щасливий бути ірландцем” або “Я щасливий бути шотландцем”, або “Я щасливий бути українцем”. Я народився трохи пізніше цього покоління хіпі, але етнічне відродження, що продовжувалося у 1970х та ‘80х, було досить потужним і безперечно вплинуло і на нашу громаду в Саскатуні. Моє покоління відчувало себе справжніми канадцями, але також і справжніми українцями – і в цьому ми не бачили жодного протиріччя. Цей феномен був і залишається важливим і потужним. Якщо у поколінні моїх батьків багато людей змінювали свої українські імена так, щоб вони звучали більш по-англійськи, то в моєму поколінні люди почали змінювати свої англійські імена, щоби зробити їх більш українськими. Це було круто, це було потрібно. І я змінив своє ім’я з Ендрю на Андрій.

І ви викладаєте курс з українського танцю в Альбертському університеті. Як ви думаєте, як змінилося значення танцю від минулого до сьогодні відповідно до різного оточення та контексту? І чи продовжуються ці зміни?

Так, в Альбертському університеті я викладаю курс українського танцю з антропологічної перспективи вже 25 років чи й більше. Ми вивчаємо не тільки форми танців, але в першу чергу мотивацію танцю. Для мене очевидно, що протягом, скажімо, останніх 150 років, різні обставини та мотивація спричинили виникнення безлічі різноманітних танців. В цьому курсі ми розглядаємо народний танець, характерний для сільської місцевості України, і зміни, що відбуваються в ньому, коли його починають виконувати як етнічний символ, а також його подальшу адаптацію до цієї нової функції. Це фантастично цікаво і це складно. Я переконаний, що такий підхід є дуже багатогранним, і допомагає глибше зрозуміти різні явища, пов’язані з етнічністю та ідентичністю, виходячи далеко за межі танцю. Моя докторська дисертація була присвячена коломийці як танцю, і різному розумінню коломийки в контексті часів моїх прадідів, а також коломийки часів Василя Авраменка, коли у 1920х роках її виконували на сцені. Ефектне театралізоване виконання коломийки з тих часів теж змінилося, так само як і сучасне виконання коломийки у соціальному контексті, на забаві. Таким чином, є дуже різні коломийки, хоча вони й мають те ж саме ім’я.

Ви вже говорили про різні місця. Чи могли б ви порівняти українські громади діаспори в різних частинах світу, і зупинитися на їх відмінностях в Канаді, Європі, Бразилії і, можливо, ще десь?

Мені дуже пощастило побувати в різних країнах і побачити там життя українців. Я робив польові дослідження у восьми чи дев’яти різних країнах. Я думаю, що цікаво порівнювати Канаду і Бразилію з Україною, оскільки в кожній країні є досить велика частка населення із українським корінням, хоча й вони дуже різні за характером. Я також робив дослідження в колишній Югославії і трохи в пост-Югославських країнах. Великі відмінності між ними є в тому, чи діаспорна спільнота мігрувала у великій кількості осіб, чи люди приїжджали окремо один від одного, чи вони селилися разом, чи розсіювалися по новій землі. Також дуже важливо, чи вони імігрували із метою займатися сільським господарством, як це було переважно в Канаді, Бразилії, Аргентині та Югославії, чи вони їхали у міста,  як це було в Сполучених Штатах, Австралії та деяких країнах Європи. Діаспорні спільноти селянського походження формувалися інакше, я вважаю, вони є більш глибоко вкоріненими [в культуру]. Важливі також й інші фактори, такі як економіка, вплив церкви, структура й організація громад. Традиційні церкви мали дуже великий вплив на розвиток чи занепад певних традицій і загалом у підтримці національної та етнічної ідентичності. Церква впливала по-різному в Канаді і в Бразилії. Я думаю, що ми зараз знаходимося лише на початку порівняльних студій української діаспорної культури. Це є дуже плідним ґрунтом для розуміння взаємодії між традиційним та сучасним, тяглістю та змінами, запозичення елементів місцевого оточення, ініціатив окремих людей та спільнот, транснаціональних впливів, націоналістичних та етнографічних вимирів та багато іншого.

Якими є ознаки української етнічної ідентичності зокрема в Канаді?

Є багато різних складових. Визначальний фактор є в тому, що багато українців приїхали до Канади більше ста років тому, і тепер їх сім’ї тут вже в третьому, четвертому і п’ятому поколінні. В 2016 році відзначається 125-та річниця поселення. Люди приїжджали і селился недалеко один від одного на досить великій території, багато сусідів навколо також були українцями, що допомагало зберігати традиції старого краю навіть на пасивному рівні. Така пасивна тяглість є набагато важливішою, ніж вважають. Українці стали знаною етнічною спільнотою досить швидко і почали активно займатися політичною діяльністю в Канаді. Наші лідери також цікавилися політикою і в Україні. В Канаді домінували українські націоналістичні організації, але й голос наших соціалістів був також вагомим в певних аспектах. Особливості українсько-канадської спільноти також в її різноманітності і розсіяності переважно у досить віддалених і певною мірою закритих один від одного регіонах цієї величезної країни. Українсько-канадська культура схожа на листковий пиріг, вона мала чотири чи п’ять окремих періодів відродження, кожний із своїм власним стилем, особливостями та репертуаром символів. За селянською основою прийшли потужні зусилля побудови національно свідомої спільноти у міжвоєнний період. Цей шар дещо перекрила велика енергія імігрантів після Другої світової війни, і потім знову почалося етнічне відродження 70х, про яке я вже говорив. І тепер 4-та і 5-та хвилі українських імігрантів до Канади пропонують вже новий набір символів, естетики та організаційного стилю. Є велика частина населення українських канадців, які цілком природньо відчувають себе канадцями, але також дуже хочуть бути українцями заради всього доброго, що це для них значить. Це допомагає їм стати частиною спільноти, єднає у міжнародних зв’язках, дає можливості артистичного вираження, а також надає різні соціальні, а інколи й економічні переваги. Українсько-канадська спільнота в переважній більшості складається з людей середнього класу, це велика етнічна група, не найбільша кількісно, але одна з найбільш знаних і впливових етнічних груп в Канаді.

Чи змінювався з часом спосіб вираження ідентичності, скажімо, від 1970х і до сьогодні?

Так, дуже сильно. Можливо, найбільшими відмінностями 1970х і теперішнього часу є наш контакт з Україною. В ‘60х та ‘70х роках ми жили в епоху Холодної війни, і українська спільнота в Канаді не мала зв’язку з Україною, за винятком одиничних важливих контактів. Але у ‘80х Залізна завіса вже впала, і розпався Радянський союз. Ми одразу побачили величезне зростання кількості подорожей між країнами, що на глибинному рівні вплинуло на українську культуру в Канаді. Я думаю, це деякою мірою змінило також і українську культуру в Україні, але безперечно змінило і українсько-канадську культуру. В українському танці великі зміни помітні більш очевидно, так само як і в інших формах культурного вираження. І зараз, принаймні в останні десять чи п’ятнадцять років, росте нове покоління зі своїми власними естетичними цінностями та пріоритетами. Вони по-іншому розуміють свою етнічність, і все знову змінюється. Кожне покоління привносить свої зміни. Ми можемо довго це вивчати, і для цього маємо потужні ресурси в Центрі українського і канадського фольклору ім. Петра і Дорис Кулів.

З академічної точки зору, в чому відмінності між фольклористичними студіями в українських університетах і тут, в Північній Америці?

Хм, фольклористичні студії … Є кілька визначень цієї наукової дисципліни. Я вважаю, що визначення цієї дисципліни дуже відрізняються в Канаді і в Сполучених Штатах на відміну від Східної Європи, включно з Україною. В Україні фольклористичні студії розвивалися у поєднанні з романтичним націоналізмом і рухом за відродження національної свідомості, особливо у ХІХ-му сторіччі, і були майже виключно зосереджені на селянських традиціях. Таким чином, в Україні фольклор практично зосереджений на вивченні селянського способу життя та поясненні давнього походження української культури. Радянські фольклористичні студії дещо вийшли за межі селянських традицій і додали культуру міського робітничого класу, але певною мірою лишилися досить консервативними і класичними протягом майже всього ХХ сторіччя. Це не єдина основа для фольклористики, але вона є домінантною, я би сказав, і до сьогодні.

В Північній Америці фольклористичні студії також мають зв’язок із процесами націогенезу, але американської нації, вони в меншій мірі пов’язані з титульною нацією держави, але стоять на позиції мультикультуралізму, або радше «плавильного казану». В Північній Америці, так само як в Англії, швидше стався перехід від дослідження архаїчної селянської культури до вивчення індустріальних і пост-індустріальних явищ. Наголос ставився і залишається не стільки на давньому походженні, як на неофіційних елементах в культурі: традиціях, розповсюдженні, варіативності, експресивних стратегіях, культурній взаємодії. Північно-американські фольк-групи звісно можуть спиратися і на етнічні чи національні меншини, але так само і на інші соціальні підгрупи, як міські, так і сільські: професійні спільноти, групи за статтю, віком, групи певного віросповідання, спільноти об’єднані за географічними показниками чи за певним отриманим досвідом, особливими інтересами та ін. Мені подобається термін «народна культура» (vernacular culture), яким користуються американські фольклористи. Тобто ставляться фундаментально досить різні запитання. Таким чином, ці дисципліни мають одне ім’я, але насправді вони є досить різними. Звичайно, вони мають деякі спільні аспекти.

В чому ви бачите переваги та недоліки для кожної з сторін?

Я думаю, це залежить від того, що ви намагаєтесь досягти. Центр українського і канадського фольклору ім. Кулів і українська фольклорна програма в Альбертському університеті знаходяться в чудовій ситуації, тому що ми можемо використовувати обидва підходи: величезну традицію дослідження фольклору в Україні з сотнями тисяч записаних пісень, розповідей та текстів; а також північно-американський стиль та визначення народного життя в сучасному світі. Ми можемо бути “бі-культурними”, таким гібридом між цими двома напрямками фольклористики. І насправді ми є свого роду містком, який допомагає цим двом парадигмам комунікувати між собою. Якщо узагальнити, наш підхід у Центрі українського і канадського фольклору ім. Кулів спирається на північно-американські визначення фольклористичних студій та їх теоретичні положення. Наприклад, більшість з наших п’ятдесяти аспірантів працювали, спираючись на північно-американські підходи. Зрештою, вони отримують науковий ступінь північно-американського університету. І я вважаю, це дуже добре. Ми маємо велику історію справді селянського досвіду тут в Канаді і багато старих шарів традицій, які деякою мірою збереглися, деякою мірою змінилися, а деякі зникли. І ми також дуже цікавимося етнічним відродженням. Чому люди виконують народні танці на сцені? Яким чином змінюються звичаї через покоління і в нових обставинах? Яким чином комерційна індустрія звукозапису впливає на зміну музичного репертуару? Чи дійсно люди вірять у народні легенди? Що означає вишивка? Які традиційні елементи існують в соціальних медіа? Тобто, ми дуже цікавимося тим, що в Україні називають “пост-фольклором”, використанням традиційного неофіційного культурного вираження в нових медіа засобах ХХ-го і ХХІ-го сторіч.

І зараз ви викладаєте курс з графіті. Розкажіть про це.

Мій курс з графіті дуже чітко відповідає північно-американській концептуалізації фольклору – неофіційної культури. Я вважаю, що суспільство складається з трьох головних сфер діяльності: першою є елітарна або офіційна культура, друга – це комерційна культура, діяльність якої спрямована на заробіток грошей; і третьою стороною цього трикутника є народна культура. Ця сторона включає в себе неофіційні та некомерційні частини того, що ми робимо в своєму житті. І вони також є важливими. Графіті є дуже чітко не-елітарною і не-комерційною культурою, тому я вважаю його справжнім прикладом фольклору. Як і селяни ХІХ-го сторіччя, так і автори графіті ХХІ сторіччя є представниками субкультур з виразним спротивом щодо еліт, а також щодо комерційного світу. Вони живуть в цій третій частині, в світі народної культури. На цьому курсі я даю студентам-бакалаврам основи дослідницької методології і намагаюся навчити їх бути більш відкритими та чутливими до цих дуже різноманітних і часто суперечливих позицій. Ці навички та розуміння є дійсно важливими для фольклористичних студій загалом, а також в практичному розумінні для подальшої кар’єри, й для розуміння графіті, зокрема. Я дуже люблю цей курс!

Чи є в цьому курсі український компонент?

Ні, я насправді не долучав сюди графіті в Україні, хоча й я про це знаю і цікавлюся, зокрема й тим, що ви писали про графіті на Майдані. Я маю колекцію фотографій з графіті з України. Але на цьому курсі ми не звертаємось до України, тому що я використовую етнографічну методологію, що означає, що я хочу аби мої студенти пішли працювати “в поле”, де ці графіті намальовані. Тому ми концентруємося на Едмонтоні.

Як ви думаєте, чи може з’явитися український Банксі, чи хтось інший не менш популярний український автор графіті?

Хм… Банксі є дуже гарним прикладом людини, що почала як автор графіті у народній сфері, але потім вийшла з цієї оригінальної «народної» культури і повністю перейшла в комерційний світ, або й навіть вже в світ елітарного мистецтва. Він дійсно є генієм. Він заробив багато грошей, і його слава дуже чітко пов’язана із само-маркетингом. Я не думаю, що в Україні є споживачі такого роду мистецтва, які будуть витрачати гроші на такі речі. Можливо, деякі зразки Майдану стануть частиною художніх виставок, і будуть експонуватися в різних місцях, але щоби виростити Банксі потрібні статки британського і американського художнього світу, а також дуже продумана маркетингова стратегія залучення багатих людей до іронічного споживання такого роду соціальних коментарів, спрямованих проти істеблішменту. Я не думаю, що зараз є український Банксі, але безумовно для його виникнення є можливості.

Давайте звернемося знову до Центру українського і канадського фольклору ім. Кулів, який ви заснували, і який цього року святкує свою 15-ту річницю. Що надихнуло вас створити цей Центр?

Я думаю, що Центр насправді є продовженням ініціатив Богдана Медвідського, починаючи ще з періоду до 2001 року. Богдан Медвідський заснував курси з українського фольклору в 1977 році. Коли я прийшов сюди аспірантом в 1982 році, тут вже було багато курсів, а також кімната з артефактами і архівними матеріалами. Я закінчував свою докторську дисертацію, коли в 1990 році було засновано постійну професорську посаду¹ з української культури та етнографії ім. Гуцуляків, а також тоді було створено Фонд Курилівих і Архів українського фольклору. Таким чином, зійшлося п’ять чи шість важливих елементів для підтримки українських фольклористичних студій, але офіційно вони не були пов’язані між собою. В 1990х ми подумали, що було б непогано створити свого роду «парасольку» над цими всіма частинками, щоби вони могли існувати і розвиватися разом, і нам було би зручніше презентувати ширшу картину для потенційних донорів, студентів та інших зацікавлених осіб. Насправді, ідея створення Центру належить Браєну Черевику. Ми написали пропозицію, і нарешті в 2001 році адміністрація університету затвердила Центр українського і канадського фольклору ім. Кулів. Професор Медвідський якраз тоді пішов на пенсію, і автоматично це означало, що професор з української культури та етнографії ім. Гуцуляків має бути директором нового Центру. Відтоді, за п’ятнадцять років, Центр дуже виріс. З трьох фондів ми зараз маємо вісім, великою мірою завдяки Петру і Дорис Кулям і багатьом іншим. Ми маємо ще одного постійного професора з української етнографії ім. Кулів; половину ставки постійного професора з французького фольклору, і дуже великий архів. Я вважаю, що Архів Богдана Медвідського є, мабуть, найважливішою частиною Центру на сьогодні.

Розкажіть більше про іншу частину вашої роботи, в якості професора з української культури та етнографії ім. Гуцуляків.

Так, ця посада була заснована в 1990 році. Я тоді опинився в правильному місці в правильний час, і мені дуже пощастило отримати цю посаду. Це була перша постійна посада за всю історію гуманітарного факультету Альбертського університету. Повноваження цього професора полягають в розвитку українських фольклорних студій та досліджень, зі зменшеним викладанням на один курс саме задля роботи із залученням місцевої громади. І саме цим я займаюся вже досить довго, 26 років. Ця посада є безстроковою, що означає, що після мене на це місце прийде інша людина, а потім ще інша, і так буде далі.

А як Центр українського і канадського фольклору ім. Петра і Дорис Кулів пов’язаний із іншими інституціями та установами?

Ми тримаємо зв’язок із різними установами в університеті, час від часу організовуємо спільні проекти, іноді просто підтримуємо один одного. Ми маємо дружні стосунки з Канадським інститутом українських студій, folkwaysAlive, Канадським центром етно-музикології, Інститутом австрійських та центрально-європейських студій ім. Альфреда Вірта, і багатьма іншими. Методологічно та інтелектуально ми маємо спільні інтереси з науковцями, що вивчають історію, антропологію, англомовні та кінематографічні студії, екологію людини (особливо у сфері досліджень текстилю та музеєзнавства), деякою мірою з драмою, музикою та образотворчим мистецтвом. Звичайно, з іншого боку ми підтримуємо зв’язок із нашою громадою, я люблю працювати в цій сфері, і дуже пишаюся нашими добрими і численними контактами. Ми багато працюємо з Канадським архівом і музеєм українців Альберти і з іншими українськими музеями. Ми також працюємо з Селом української культурної спадщини: ділимося дослідниками, екскурсоводами, виставками, публікаціями та різними подіями. Крім того, Альбертська рада українського мистецтва, Альбертська асоціація українського танцю, різні танцювальні групи, Фестиваль писанки у Веґревілі, місцеві українські радіо-програми, і це далеко не весь список. Українська громада є дуже активною, і я робив для неї багато презентацій. Наталя Кононенко як професор з української етнографії ім. Кулів також є дуже активним діячем, лектором і організатором проектів у громаді. Центр українського і канадського фольклору ім. Петра і Дорис Кулів дійсно бере активну участь у «прикладних дослідженнях», і я дуже пишаюся цим.

У чому ви бачите пріоритети розвитку Центру сьогодні?

Я думаю, що сьогодні Центр опинився на досить цікавому перехресті. Під час нашої першої розмови з деканом Леслі Кормак про мої наміри піти з посади директора, вона зауважила: “Ознакою дійсно здорової установи є те, що вона живе довше свого першого покоління”. Очевидно, що новий директор має визначити подальші пріоритети розвитку Центру. Деякі головні напрямки діяльності мають залишитися – кожен з наших восьми фондів має свої незмінні пріоритети. Головним діамантом нашої корони є Архів українського фольклору ім. Богдана Медвідського.

Це найбільший з усіх наших проектів, і ми завжди вважали його пріоритетним від початку до сьогодні. Це величезний ресурс з важливою і цікавою інформацією про культуру українців в Канаді, а також в Україні, Бразилії, та інших місцях. Це дуже потужне джерело ресурсів для дослідників, що цікавляться українською культурою і тим, як вона змінювалася та адаптовувалася на новому місці протягом часу. Також є відомості про інші етнічні групи і про канадську культуру загалом. Нещодавно з’явилися результати великого проекту з вдосконалення доступу до матеріалів архіву, над яким ми працювали – створено онлайн базу даних Архіву Богдана Медвідського, і робота в цьому напрямку має бути пріоритетом. Я думаю, що це найкраще з того, що ми зробили. Іншими важливими елементами Центру також є підтримка аспірантів, дослідження, публікації та робота із громадою. 

Які є можливості для аспірантів і випускників програми з українського фольклору?

Так, для вас це є особливо цікавим запитанням!

Так!

Близько десяти молодих науковців закінчили докторську програму з українського фольклору. Четверо з них стали професорами, що є досить високим показником, вище середнього на гуманітарному факультеті. Марія Лесів викладає в Ньюфаундленді, Согу Хонг – в Сеулі, Наталя Ханенко-Фрізен – в Саскачеванському університеті. Я думаю, що можливості наших аспірантів продовжити кар’єру в академічній сфері є досить високими. Багато наших випускників поєднують фольклористику з іншими дисциплінами. Деякі з них також отримали педагогічну освіту і стали вчителями. Фольклористичні студії дають добрі навички для роботи вчителем. Багато наших випускників також працюють в культурних громадах; деякі з них прийшли до фольклору вже як сформовані митці, і фольклористичні студії допомогли їм стати кращими музикантами, художниками, танцюристами, або лідерами громади в інших видах діяльності. Одна з наших випускниць поєднала фольклористику із професією середнього медичного персоналу, де дуже важливо бути уважним до різних культурних аспектів. Інші пішли у сферу міжнародної дипломатії, мас-медіа і комунікацій, рекламу, музейну справу та архівну роботу. Ми маємо гарний послужний список наших випускників, які користуються своїми знаннями з фольклористики досить творчо та ефективно, і ми цим дуже пишаємося. Я вважаю, що можливості і надалі лишаються дуже хорошими.

Дякую! Ви дуже багато років працювали, а які ваші наукові плани й інтереси на сьогодні?

Я маю багато мрій про нові власні проекти, і хочу розпочати роботу над деякими з них просто зараз.

Один з них стосується автобіографії одного чоловіка, який приїхав до Канади в 1900 році. Він власноруч написав свою біографію багато разів, і я хочу відстежити, як змінюється одна й та ж історія, коли повторюється знову і знову. З позицій історичної науки вважається, що ця розповідь багато чого втратить з часом. З літературної точки зору та з позиції красномовства, можна очікувати, що вона стане виразнішою. Я хочу знайти певну парадигму цього випадку, оскільки це унікальна можливість зрозуміти дещо про “правду” та про “красу” десятків тисяч оповідань, які збереглися в одній версії в нашому архіві та в різних інших місцях.

Також я збираюся зробити дослідження на базі зібраних матеріалів під час моїх попередніх польових експедицій. Я маю це зробити заради моїх респондентів. Це велике зібрання польових досліджень, проведених в Україні, Західній Канаді і в Бразилії. Я хочу обробити ці матеріали, щоби вони були більш доступними в Архіві Богдана Медвідського для інших дослідників. Мій перший з кількох аналітичних проектів стосується порівняння традицій українського весілля, що беруть свій початок в Галичині і протягом ХХ-го сторіччя розповсюджуються на три континенти. Весільні традиції здаються незмінними від покоління до покоління, але насправді вони також відповідають культурному контексту того місця, де вони існують. Вони змінилися у різний спосіб в Бразилії та Канаді, а також безумовно й в Галичині. Мені дійсно цікаво розглянути це детальніше!

Це два з шістьох чи сімох проектів, що я сподіваюся зробити.

Дуже вам дякую!

Будь ласка!

Провела інтерв’ю з Андрієм Нагачевським Наталя Безбородова, випускниця магістерської програми з українського фольклору, відділ сучасних мов та культурологічних студій Альбертського університету. Вона працювала науковим асистентом в Центрі українського та канадського фольклору ім. Кулів та в Архіві українського фольклору ім. Богдана Медвідського. На даний час є докторантом Ньюфаундлендського університету.

Інтерв’ю  записано у рамках проекту Форум українських студій

1. Посада одного професора викладача в діаспорі зазвичай має назву “катедра” на відміну від загальновживаного в Україні “кафедра”, де йдеться про певний науковий колектив.