Конференція «Правобережна Україна на переломі XVII-XVIII століть», була організована спільно Київською архиєпархією Української Греко-Католицької Церкви, філософо-богословським факультетом Українського католицького університету та кафедрою історії Національного університету «Києво-Могилянська академія». Вона відбулася 3-4 червня 2016 р. у м. Києві та м. Радомишлі, як і очікувалося, підняла наразі важливе в історіографії питання характеру  українського культурного простору другої половини XVII – кінця XVIII ст. Учасники не обмежувалися заявленим у темі конференції Правобережжям, в ході порівняльного аналізу згадуючи не лише контакти із Лівобережною Україною, але й окремі контексти історії країн Західної Європи XVII-XVIII ст. У п’яти засіданнях конференції, три з яких відбулося у Києві, а ще два – у Радомишлі, взяли участь понад 20 доповідачів та вісім дискутантів, що, завжди провокувало жваві обговорення. З огляду на сказане, конференція помітно вирізнялася серед масиву більшості дослідницьких форумів, котрі останнім часом відбуваються в Україні.

Так склалося в культурі інших, навіть традиційних, дослідницьких конференцій, що найголовнішим їх завданням є десятихвилинне виголошення доповіді і обмін одним-двома питаннями фактологічного характеру. Будь-яка спроба вступати в дискусію сприймається як особиста неприязнь, ба, інколи перетворюється навіть у сварку  із подальшими претензіями у текстах на адресу відповідного дослідника. Більше того, дехто подає заявку на конференцію «для галочки», при цьому не плануючи брати в ній участь – лишень аби записати ще один пункт академічної активності в Curriculum Vitae при підготовці до захисту дисертації абощо. Не менш симптоматично виглядає і т. зв. «заочна участь» в конференціях, відповідно до якої учасник надсилає організаторам текст доповіді/статті, а ті на відповідних секціях їх зачитують, коли з’явиться на це час. І все це врешті доповнюється тим, що збірники конференційних статей із незрозумілих причин видаються не після конференції, а до їх апробації на дискусії. Як стверджує Максим Яременко, зазвичай невідомо, яка подальша доля цих текстів, натомість «їхня очевидна «користь» – потрапити до річного звіту чи формально відповісти на так само формальні вимоги бюрократів від науки про обов’язкову апробацію висновків тих, хто хоче здобути ступінь»¹.

Відтак, чи не найголовнішою особливістю наукової конференції до 300-ліття Житомирської унії 1715 р. була наукова дискусія. Для цього організатори після завершення циклу доповідей кожної із сесій запрошували по два дискутанти, які, як коротко рецензували кожну окрему доповідь, так і піддавали деякі її аспекти сумніву. Після того, як обидва дискутанти завершували свої виступи, доповідачі мали можливість відповісти на зауваження і поставити запитання колегам-доповідачам. Врешті, після відповідей кожного із доповідачів починалася загальна полеміка, до якої долучилися не не лише заявлені у програмі учасники, а й представники та очільники Церкви, гості конференції.

По-друге, особливість полягала у складі учасників: у зібранні брали участь не лише історики, що з’їхалися з різних куточків України і країн-сусідів України, але й богослови та очільники Церкви. Міждисциплінарний характер конференції дав можливість вийти за рамки деконструкції окремих, часто ізольованих одне від одного явищ, а відтак, говорити про значно ширші проблеми, що зазвичай були пов’язані із історією уявлень та ідей.

Нарешті, ще однією особливістю конференції було те, що у ній не було засідань паралельних секцій, а порядок провадження засідань відбувався послідовно відповідно до заявленої тематики: перша секція стосувалася різних контекстів власне Житомирської унії 1715 р., друга – української культури постмогилянської доби, третя – Української Церкви по обидва береги Дніпра, четверта – релігії і культури на Правобережжі XVII-XVIII ст., та п’ята, остання, – життя унійної церкви після унії 1715 р. Більшість українських конференцій, натомість, досі відбувається в один день, ба, навіть за кілька годин. Усі заявлені секції, відтак, відбуваються в один час, що унеможливлює присутність на них інших учасників конференції. Такий характер організації, найчастіше зорієнтований на залучення якомога більшої кількості учасників, а відтак, нібито й престижність, конференції нівелює міждисциплінарний характер дискусії, що врешті призводить до уже типового на сьогодні обговорення окремих проблем у вузькому колі дослідників.

Підсумовуючи, можна констатувати, що формат Міжнародної наукової конференції «Правобережжя на переломі XVII-XVIII століть» створив поле міждисциплінарної дискусії навколо калейдоскопу західноєвропейських ремінісценцій в українській культурі ранньомодерної доби, що проявлявся як у «латинізації» східного православ’я, так і в формуванні богословського термінологічного апарату у трактатах постмогилянської доби. Обговорення дозволило чіткіше окреслити культурне поле, у якому формувалися міжконфесійні контакти і взаємини, а також ділові зв’язки між територіями Лівобережної і Правобережної України, які були нібито розділені кордоном 1686 р. відповідно до трактату Ґжимултовського. Залишається сподіватися, що подібні форуми в Україні відбуватимуться частіше, адже наразі такі дослідницькі конференції в Україні відбуваються вкрай спорадично, а якщо й відбуваються, то рідко стосуються історії ранньомодерної України.

Степан Бліндер – студент IV курсу гуманітарного факультету Національного університету «Києво-Могилянська академія».

¹ Яременко, Максим. «Ad fontes»: кілька нотаток post factum (про Міжнародну наукову конференцію до 400-ї річниці заснування Києво-Могилянської академії) / Електронний ресурс:

http://history.ukma.edu.ua/texts/yaremenko-ad-fontes-post-factum

Відвідано 05.06.16.